АРХЕ

АРХЕ ( від грецьк. αρχή - початок) - термін давньогрецьк. філософії, що позначає першопринцип, початок. Платон розрізняв значення А. як: 1) онтологічного принципу, або першопринципу сущого ("Федр"); 2) гносеологічного принципу, або першопринципу пізнання ("Держава", кн. 6). Аристотель у "Метафізиці" вперше подає семантичний опис А. і розрізняє онтологічні та епістемологічні начала. Перші - це "начала сутності", або принципи буття. їх стільки ж, скільки й метафізичних причин - матерія, форма (ейдос), начало руху й мета (телос). Другі - це начала пізнання, їх характерною рисою є самоочевидна достовірність, аксіоматичність (див. аксіома).

ГРАМАТОЛОГІЯ - одна з найвпливовіших течій філософського постмодерну. Будучи гранично широким філософсько-семіологічним ученням про буттєві і когнітивні потенції письма, вона вивчає його як щось незмірно більш масштабне, ніж такою вважалася писемність в її новоєвропейському розумінні. В межах Г. вона означає будь-яку форму буттєвості людини в навколишньому світі. Задовго до того, як зародилася писемність, людство, не усвідомлюючи цього, залишало в навколишньому просторі розмаїті "сліди" своєї присутності. І саме ці "сліди" є тим, що іменується неологізмом "архе-письмо". Але "архе-письмо" - це тільки одне значення "письма" (у граматологічному тлумаченні). Основоположником Г. е Деррида, який заклав її основи в праці "Про граматологію" (1967). Генеалогічні корені Г. сягають філософії стоїків, розвинутої в працях Філона Александрійського, а по тому - в творах філософів Середньовіччя Томи Аквінського, Августина та ін. Зазнавши могутнього впливу з боку гуссерліанської феноменології, фройдівського психоаналізу, вітгенштайнівської філософії мови, Г. запропонувала своє власне розв'язання одвічних проблем семіотики, лінгвістики, риторики, герменевтики, пов'язаних з природою "знаку", "тексту", "гіпертексту", "семіозису" тощо. Головним предметом критики граматологів є теоцентристська позиція, відповідно до якої світ в цілому і його історія - це текст Всевишнього Творця. Протиставляючи цій теоцентристській позиції уявлення про історію людства як про грандіозний процес становлення, самодеконструювання письма (в згаданому сенсі), Г. вступає в багатовіковий дискурс ("розмову" = "суперечку") щодо цієї одвічної філософської проблеми не тільки з новоєвропейською метафізикою, а й історіософією, культурологією, герменевтикою, риторикою тощо. Метафізику, яка апологетизує диктатуру логоса вад будь-якими знаковими формами його маніфестації, Деррида позначає терміном "логоцентризм". Логоцентризм - це характерна риса всієї європейської культурної історії, яка минула до появи Г. Розкривши витоки і соціокультурні наслідки логоцентризму, Г. здійснює грандіозну стратегію його деконструкції. Головна мета цієї стратегії - підрив влади логоса у всій європейській культурі. Саме з цією метою Деррида та його послідовники переосмислюють роль і значення знака не тільки в опозиції "знак - смисл", а й у процесі конституювання "культурного образу реальності" ("картини світу").

КОНЕЧНЕ і БЕЗКОНЕЧНЕ - категорії для означення суперечливої подвійності буття, яке одночасно є визначеним, обмеженим, тимчасовим, осяжним у своїх конкретних формах (речах, процесах, явищах і т.ін.) і таким, що постійно долає визначеність і межі існування, тобто є невизначеним, вічним і неосяжним у безмежній перетворюваності і плинності цих форм. Виток категорій К. і Б. можна вбачати в понятті "багато" первісної людини, яке означало хоч і не безконечне, але таке, межі якого недоступні спостереженню або охопленню думкою, а також у намаганні міфологічно-казкової і буденної свідомості виразити безконечне як гіпертрофоване конечне. Філософське уявлення про К. і Б. розвивалося у ході аналізу проблеми архе, єдності і багатоманітності буття, простору і часу, перервності і неперервності світу, часу і вічності, Бога і матерії, Бога і природи тощо. К. і Б. розглядалися філософською думкою як зовсім різні сутності. Ця традиція продовжувалася до Гегеля, з якого починається повернення діалектичної інтерпретації конечно-безконечного відношення на ідеалістичній основі. Діалектичний матеріалізм марксизму поширив її на матерію і природу. Цим був підготовлений ґрунт для заглиблення у сам механізм розгортання єдності К. і Б. Розрив К. і Б., їх взаєморедукування приводять до парадоксів. Серед останніх, зокрема, згадувані Аристотелем міркування Антифонта про розв'язання проблеми квадратури кола, апорії Зенона Елейського, антиномії Канта, космологічні парадокси, концепція "теплової смерті" Всесвіту, численні протиріччя в математиці. Багатоманітність і єдність буття означає багатоманітність і єдність форм конечності, долання меж конечного, пізнаваність як конечного, так і безконечного. Конечна частина безконечного сама є безконечною, а безконечність, що відповідає певному способу і виду буття, є конечною його формою (необмеженим). Річ конечна, оскільки є певного якістю, відокремленістю, визначеністю, але вона безконечна як момент нескінченного світу, що невичерпний у своїй різноманітності і опосередкованості. Як конечна, вона - абсолютна, як безконечна - відносна. Істинне буття речі є багатомежовим у своїй конечно-безконечності. Людина на своєму життєвому шляху постійно перебуває на рухливій межі плинного і вічного, життя і смерті в різноманітних їх виявах (фізичному, біологічному, соціальному, духовному), і це становить сенс її існування як процесу універсалізації унікального й індивідуації тотального. Цим аспектам приділено велику увагу в XX ст. у філософії "нових онтологів". Проте людина у цих концепціях (значною мірою редукованих до традиції гносеологізму) залишається принципово конечною істотою, а поняття, які репрезентують безконечне ("екзистенціали" Гайдеггера, "екстазис" Сартра, "божественна трансцендендія" персоналізму, "культура-гра" Гейзинги і ін.) лише увиразнюють цю обставину.

ФЮСИС ( від грецьк. φνσιηα - єство, природа) - ключове поняття античних ранньофілософських космогоній (Еллада VI - V ст. до н. е.), яке і в подальшій історії античної думки відігравало роль одного з провідних онтологічних концептів. Від нього походить термін "фізика" (спочатку як назва філософського вчення про світоустрій, пізніше - комплексу природознавчих наук). Поняття "Ф." позначало все як існуюче, буття. Під впливом модерної філософії природи Ф. потрактовувався як "природа" в дусі натурфілософій Нового часу. Натомість розподіл єдиного Космосу на природний і людський світи відбувається за Античної доби лише наприкін. V ст. до н. е. (у давньогрецьк. софістиці) і закріплюється у вченнях Платона та Аристотеля Х. оча й після цього антична філософія зберігає світоглядну інтуїцію єдиного впорядкованого світоустрою - Космосу В. ід початку (у досократиків) Ф. позначає не окремий від людини природний світ, а буття (суще) у його власній сутності. Ф. речі - це її зміст як певної онтологічної достовірності. Ф. як такий - буття взагалі, у своїй достеменності і автентичності. Поняття "Ф." виникає в контексті розв'язання центрального питання ранньофілософських космогоній "що є все?" Ф. фіксує "все" як виникле, породжене - те, що колись почало/починає бути. Існувати - означає виникнути, мати генезис. Тобто бути породженим. Питання "що є все?" набуває вигляду питання "з чого все виникло?" Ф. позначає цей загальний онтологічний виток (початок, "архе") всіх речей. Разом з тим, Ф. є не тільки першобуттям, а й тією незмінною основою, що перебуває постійно в усіх речах і слугує їхнім своєрідним субстратом. Ф. як достеменне буття містить в собі визначення не лише "того, з чого все виникло", а й "яким чином виникло". У понятті "Ф." нерозривно поєднані: а) першобуття, з якого все виникло; б) субстанція, що перебуває у всіх речах та становить їхню основу; в) сила, якою все породжується і підтримується у своєму бутті. Нарешті, четверте головне значення: Ф. є те неминуще буття, в яке повертаються всі речі, завершивши своє окремішне існування. Відтак Ф. перебуває вічно і породжує із себе все розмаїття речей як окремих мінливих форм. Вирізнення Ф. як достеменного буття від довколишнього розмаїття плинних речей набуло у еллінських ранньофілософських космогоніях вигляду протиставлення Одного (справжнього буття) і Множинного (чуттєвого світу, даного у безпосередньому досвіді людського існування). Досократики стверджують безумовну достовірність першого на противагу непевності і оманливості другого. Від софістів починається протиставлення Ф. номосу (закону) - світу людських встановлень (тобто дійсності, похідної від людської волі). У Платона Ф. стає переважним визначенням чуттєвого світу.