(у+психоаналізі)

ПАМ'ЯТЬ - у теорії пізнання одна із пізнавальних здатностей, яка полягає у мимовільному закріпленні, збереженні і відтворенні у свідомості суб'єкта здобутих у процесі пізнавальної діяльності відомостей про суб'єктивний і об'єктивний світи, результати їх творчої переробки, умов і способів відображення. Завдяки П. суб'єкт спроможний примножувати свій минулий досвід, нагромаджувати знання й оперувати в уяві та мисленні образами - замінниками реальних об'єктів, поняттями та уявленнями. Виділяється індивідуальна П., в основі якої лежать механізми вищої нервової діяльності, головного мозку, і колективна П. (соціальна), що виражається в проявах суспільно-історичного досвіду, суспільній свідомості, культурі і реалізується через спілкування. Індивідуальна і соціальна П. тісно пов'язані між собою З. добутки індивідуальної П. в процесі спілкування трансформуються у зміст соціальної П., а останній, засвоюючись індивідом, стає надбанням особистого досвіду. У своїй єдності вони забезпечують безперервність і спадкоємність процесу пізнання, передачу індивідуальних і колективних пізнавальних надбань од покоління до покоління, що робить індивідуальний досвід невмирущим, а соціальний - діеспроможним. П. як пізнавальна здатність розвивається та удосконалюється в індивідуальному та соціальному планах. Вона збагачується не тільки змістовно, а й розширює та поглиблює свої можливості. Насамперед це пов'язано з виникненням писемності, книгодрукування, застосуванням технічних носіїв П. та моделювання. Альтернативою П. є забування, забуття. Біологічну природу і психофізичні властивості П. вивчає фізіологія, психологія та психоаналіз.

Парсонс, Талкотт (1902, Колорадо-Спрингс - 1979) - амер. соціолог, один із засновників сучасних теорій соціальної дії та соціальних систем, фундатор школи структурного функціоналізму. Закінчив Амхертський коледж (баклавр з відзнакою), Лондонську школу економіки (магістратура) та Гейдельберзький ун-т (докторантура). Од 1927 р. викладав в Гарвардському ун-ті, од 1946 р. - керівник відділення соціальних відносин у цьому ж ун-ті. У 1949 р. обраний президентом Амер. соціологічної асоціації. Соціально-теоретичні погляди П. сформувалися під впливом концепцій соціальної реальності Вебера (переклад П. праці якого "Протестантська етика і дух капіталізму" англ. мовою є першим і вважається класичним), Дюркгейма, Парето, англ. економіста Маршала. В подальшому вплив на його погляди мали також біологічні теорії систем, що саморозвиваються, психоаналітична теорія тощо К. лючовим поняттям соціальної теорії П. є поняття соціальної дії, яку він розуміє як стан напруження між двома порядками: нормативним (що переважно залежить від процедури визнання індивідами) і порядком соціальних обставин (що є заданим для індивідів). Теоретичні погляди П. еволюціонували протягом майже всієї його наукової кар'єри. Соціальна реальність, за П., завжди являє собою складну багаторівневу систему, елементами якої виступають різні соціальні системи; останні знаходяться поміж собою у відношенні взаємної збалансованості і динамічної рівноваги. Ці погляди утворили основу аналітичної логіко-дедуктивної системи, що охоплювала людську реальність в усій її багатоманітності. Соціальна теорія П. спирається на вчення про трирівневу реальність: аналітично розмежовуються система дії, фізична реальність та вища реальність (трансцендентна реальність смислів - науковий аналог поняття Бога). Структура системи дії визначається чотирма функціями з її відтворення: це адаптація, відтворення зразка, ціледосягнення й інтеграція К. рім соціальних систем як інструментів аналізу процесів диференціації у суспільстві, П. виокремлює також низку типових змінних дії - спеціальну сукупність парних, дихотомічних понять для аналізу того, що є спільним у різних структурах соціальної дії (універсалізм/партикуляризм; досягнуте/задане; афективність/афективна нейтральність; специфічність/дифузність; орієнтація на себе/орієнтація на колектив). Соціальна система характеризується також "медіа-засобами", які проникають в усі структурні елементи соціальної системи і до яких належать: гроші (адаптація), влада (ціледосягнення), вплив (інтеграція) і зобов'язання (відтворення зразка). Еволюція суспільства визначається зростанням його здатності до адаптації і відбувається у формі поглиблення його диференціації. Суспільство проходить наступні етапи еволюції: примітивне, розвинене примітивне, проміжне і сучасне. Примітивне суспільство гомогенне, у ньому відсутня мережа підсистем. В результаті ускладнення підсистем дії та їх поділу на дедалі більш спеціалізовані суспільство поетапно перетворюється на сучасне. Основними характеристиками сучасного суспільства є: повна диференціація усіх систем відповідно до чотирьох - функціональної матриці; масово-універсальне виробництво, бюрократична організація, ринок і гроші, право як конкретний засіб їхнього втілення; наявність соціальної стратифікації, в основі якої лежить критерій успіху; складна, диференційована система соціальних взаємозв'язків. До критиків теорії П. належали представники конфліктології, феноменології, гуманістичного напряму в соціології.

[br]

Осн. тв.: "Соціальна система" (1951); "До загальної теорії дії", у співавт. (1951); "Суспільства: еволюційні та порівняльні перспективи" (1966); "Система сучасних суспільств" (1971); "Соціальна дія та умови людського існування" (1978).

Плющ, Леонід Іванович (1939, Нарин, Киргизія) - укр. філософ, культуролог, літературознавець, математик; правозахисник. Заарештований 1972 р. за правозахисну діяльність, чотири роки провів в ув'язненні у Дніпропетровській спецпсихлікарні. Звільнений зусиллями міжнародної громадськості, 1976 р. виїхав до Франції, де мешкає донині. Як філософ та історик культури (зокрема літератури, фольклору й міфології), П. значною мірою сформувався під впливом структуралізму Тартусько-Московської школи, еволюціонуючи від марксистської духовнодіяльнісної до філософсько-теологічної концепції культури як антиентропійного процесу. В своїх дослідженнях над світоглядом Т. Шевченка ("Екзод Тараса Шевченка. Навколо "Москалевої криниці", 1986) та Миколи Хвильового ("Його таємниця. "Прекрасна ложа" Хвильового", 2002) синтезував структурно-антропологічний і семіотичний підходи з релігійним психоаналізом юнгівсько-франклівського зразка. Той самий підхід П. застосовує щодо історичної практики комунізму, зокрема, розглядаючи голодомор 1932 - 1933 рр. (фр. мовою "Україна: Дайош Європу!", "Тридцять чорний").

[br]

Осн. тв.: "Вибране". У 4 т. (2001 - 2002).

Сартр, Жан-Поль (1905, Париж - 1980) - франц. філософ, письменник, засновник атеїстичного екзистенціалізму феноменологічного спрямування. В ранніх творах "Трансцендентність Его", "Уява", "Уявне", "Екзистенціальні теорії емоцій" С. акцентує увагу на здатності свідомості відриватися від реальності, конституювати нереальне. "Очищаючи" свідомість від психологічних нашарувань та вмісту, що зумовлений сприйняттям реального, С. будує концепцію "чистої" свідомості, що є прозорою для самої себе. С. розрізняє види буття: "буття-в-собі", або предметне буття, та "буття-для-себе", або буття людської свідомості. "Буття-в-собі" характеризується абсолютною нерухомістю, пасивністю, непроникністю для свідомості тощо. Зустріч свідомості з байдужим буттям викликає почуття "нудоти". Предметне буття позбавлене будь-яких "людських" визначень, тому в ньому відсутній рух, становлення, активність тощо. Його єдине, але самодостатнє визначення таке: "Буття є те, що воно є". На відміну від "буття-в-собі", "буття-для-себе" відзначається абсолютною рухомістю, плинністю, активністю та порожнечею. Свідомість не має нічого субстанційного, вона існує лише в міру того, як з'являється. Свідомість - це "Ніщо" (негація, заперечення, запитання). У зовнішньому світі речей "Ніщо" виступає як "недостатність", "рідкісність" або як "щілина" чи "отвір". С. обґрунтовує "онтологізм", об'єктивність і самодостатність виявленої ним сфери "Ніщо", яка стає визначальною характеристикою людського буття. Хоча в основі людських актів знаходиться порожня інтенційність, дорефлективне cogito, інтенційні акти заповнюються речовинними, матеріальними компонентами, і, зрештою, зв'язок із дорефлективними актами свідомості втрачається. Свідомість сприймається як така, що сповнена образами, символами, "речами" світу, відповідно уявлення про внутрішній світ людини теж побудовано таким чином, ніби він змонтований із "речей", речоподібних "сутностей". Таке уявлення людини про себе та про мотиви вчинків С. називає "самообманом", який дозволяє людині уникати тривоги, що виникає тоді, коли їй раптом відкривається "істина", що вона сама є єдиною основою цінностей і значень світу, що центр світу проходить через неї. Саме через відчуття цієї "істини" відбувається становлення автентичного існування, справжнього буття, яке водночас несе в собі справжню гуманістичну спрямованість. Здатність людини привносити у світ "Ніщо" С. назвав "свободою", котра відповідно набуває того ж таки "онтологічного" статусу С. вобода тлумачиться С. як свобода вибору, але це вибір, що пов'язаний зі зміною орієнтації, поверненням до "справжнього" буття, автентичного, яке містить у собі первісну свободу, визначальну відповідальність за сенсотворчість, осмислення і означення світу. Тому свобода вибору не прив'язана до реальних речей Б. ільш того, завдяки реальним речам відбувається спроба уникнути "справжнього" буття, або автентичної свободі поведінки. З цим пов'язана концепція гуманізму С., де останній ототожнюється не з позитивними людськими якостями, а з автентичним ("справжнім") людським буттям, що містить у собі інтенційну свободу, сенсовибір, проективність, вихід за межі тощо. Гуманізм у такому означенні не містить набору "доброчесних", "доброчинних" якостей, а має певну спрямованість, проект, орієнтацію, зумовлені первісною, дорефлективною інтенціональністю людського буття. Пізніше С. прагнув врахувати вплив на людину як сімейних обставин, дитячих вражень (який вивчає екзистенціальний психоаналіз), так і суспільно-історичної практики (на чому акцентує увагу філософія марксизму).

[br]

Осн. тв.: "Нудота" (1938); "Мухи" (1946); "Екзистенціалізм є гуманізм" (1946); "Критика діалектичного розуму" (1960); "Ситуації" (1947 - 1975).

СТРАХ - емоція, що виникає внаслідок реальної або уявної небезпеки, яка загрожує життю істоти, особистості або цінностям (ідеалам, цілям та ін.), що їх захищає особистість. С. - одне з основних понять філософії екзистенціалізму. К'єркегор розрізняв острах істоти перед певного зовнішньою небезпекою і притаманний лише людині безпредметний С. як дійсність її свободи. За Сартром, екзистенційний С. - це стан людини, що збагнула непевність власного буття і необхідність особистого вибору. В екзистенційній аналітиці Гайдеггера С. розуміється як фундаментальна настроєність життя, що розуміє смерть як свою найдостеменнішу можливість. У ранньому психоаналізі розрізняється раціональний С. перед зовнішньою небезпекою та ірраціональний С. як вислід пригнічених бажань особистості, спосіб існування її "над-Я". У неофройдизмі С. - це стан особистості у суспільстві, що ірраціонально функціонує. Як соціальне явище С. розглядається у сучасних філософських і соціологічних дослідженнях тоталітаризму, стану суспільної свідомості на зламі політичних та соціально-економічних систем.

СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ - провідна її риса, властивість, котра вважається "специфічно людською". Від уявлень про позаісторичну С. л. філософія поступово переходить до визнання її культурно-історичної визначеності, намагаючись подолати субстанціалізацію тих властивостей, котрі, як здається, втілюють С.л. (показова щодо цього еволюція філософських уявлень про розум та мислення). Чимало важило визнання того факту, що С.л. функціонує лише у "дійсному людському існуванні" (Маркс). Проте навіть звертання до існування не усуває уповні загрозу редукціоністського витлумачення людини. Це засвідчує вразливість т. зв. есенційних уявлень про людину. Кардинальні уточнення в уявленні про С.л. пов'язані з відкриттям сфери підсвідомого. Доводиться рахуватися з тим, що у глибинному підсвідомому шарові людини "є все - є і первісна людина, є й світ звіра, є також уся історія" (Бердяєв). Відтак людину неможливо звести ні до її технічної подоби homo f aber, ні до раціоналістичної подоби homo sapiens; слід враховувати увесь спектр виявів її життєдіяльності (міф, святкування, танок, спів, екстаз, любов, смерть, надмірність, війну); неприпустимо нехтувати виявами афективності, неврозів, безладдя, випадковості. Дійсна людина виявляє себе, отже, "у діалектиці sapiens - demens ("розумності - нерозумності") (Морен). Гуманістичний психоаналіз обстоює думку, що поняття й С.л. означають не якість і не субстанцію, а одвічну й довічну суперечність, іманентну людському способові буття ("матріархальна" вкоріненість у природу та "патріархальна" виокремленість з неї через соціум і культуру). У сучасному людинознавстві есенційному (сутнісному) підходові до витлумачення людини протистоїть екзистенційний. Екзистенціалістичне уявлення про передування існуванню доповнюється тезою про те, що той, хто визнає людську свободу, має взагалі відмовитися від ідеї сутності на користь існування, воно не "перше", а абсолютне (Нансі). Больнов, посилаючись на Плеснера, обстоює погляд на людську сутність як питання "відкрите" для нових і незавбачуваних відповідей.

УЯВА - в теорії пізнання - одна з пізнавальних здатностей, полягає у вільній переробці в свідомості пізнавального образу об'єкта або утворенні нових наочних чи абстрактних побудов на довільних засадах^ Для У. є характерними: видумка, яка вносить у конструкцію образу нові компоненти, що суттєво змінюють існуючі уявлення про звичний перебіг подій і розривають усталений ланцюг логічних міркувань, надаючи їм неочікуваного повороту; гранична ідеалізація об'єктів та гіперболізація окремих їх властивостей, що надає предметам і явищам особливого онтологічного статусу й іноді приписує дійсності нереальне забарвлення; позірна випадковість асоціацій, коли в єдине ціле пов'язуються елементи, наявність зв'язків між якими в реальності не знаходить на даному рівні розвитку пізнання ні належних підтверджень, ні спростувань і є проблематичною. У. має місце вже на рівні сприймання і уявлення, але з повною силою проявляє себе в сфері мислення. Вона є основою т. зв. методу мисленнєвого експерименту в науковій і технічній творчості, побудови гносеологічного ідеалу. Завдяки У. процес пізнання набуває активного творчого характеру, що є необхідною передумовою висунення нових, інколи т. зв. "безглуздих" ідей, гіпотез, наукових теорій, відкриття нових закономірностей, передбачення існування невідомих або створення штучних областей реальності. У., яка розгортається на науковій основі, є дієвим засобом досягнення об'єктивної істини. В той же час вона може бути шляхом, що заводить в оману, формою відриву від реальності, зокрема в релігії. Біологічні та психофізичні аспекти У. вивчає фізіологія, психологія, психоаналіз.

Фромм, Еріх (1900, Франкфурт - 1980) - нім.-амер. психолог та філософ. Вивчав соціологію і психологію в ун-тах Гейдельберга, Франкфурта й Мюнхена, емігрував у США в 1933 р. Ф. - один із головних представників Франкфуртської школи (критична теорія, або неомарксизм) та засновників неофройдизму. Позиція Ф. формується на основі синтезу психоаналізу, марксизму, філософської антропології та екзистенціалізму. їй властива гостра критична спрямованість щодо сучасного суспільства (критика відчужених форм соціальності, як-от: споживацтво, деперсоналізація, дегуманізація тощо). Ф. не створює єдиної соціально-філософської теорії, але його праці об'єднує близькість теоретичних мотивів та настанов, а також послідовно обстоюваний гуманістичний соціальний ідеал. Піддає критиці натуралістичні засади фройдівської концепції особистості Н. а противагу біологізму Фройда, висуває принцип соціального детермінізму. У центрі уваги Ф. - ситуація людини у суспільстві - той екзистенційний конфлікт та роздвоєність особи, які виникають внаслідок необхідності самовизначитись у чужому для особистості світі. Різні стратегії їх розв'язання фіксує поняття соціального характеру (опосередкувальна ланка між психікою особи та структурою соціальності). Ф. виділяє п'ять форм соціалізації людини: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм та любов, яким відповідають п'ять способів адаптації до соціуму: рецептивний, експлуатуючий, нагромаджувальний, ринковий та продуктивний. Перспективу людського розвитку вбачає у перетворенні сучасного "хворого суспільства" на засадах створення умов для самовдосконалення і реалізації творчого потенціалу людини ("гуманістичний радикалізм" на основі домінування любові до життя).

[br]

Осн. тв.: "Втеча від свободи" (1941); "Людина для себе" (1947); "Анатомія людської деструктивності" (1973); "Мати чи бути" (1976).