(механічна)

en\ \ molecular-mechanical theory of friction

en\ \ mechanical-thermal treatment^*

en\ \ physical-chemical mechanics of materials

УТОПІЯ ( від грецьк. ονμε; σό - не, τοποζ - місце, тобто місце, якого немає) - модель вигаданого суспільства як втілення суспільного ідеалу, світоглядна форма освоєння майбутнього. Поряд з існуючими в різні історичні епохи формами освоєння майбутнього - міфом, апокаліптикою, хіліазмом, міленаризмом - У. пов'язана зі зміною світоглядної парадигми в епоху Модерну. У. отримує свою назву з одноіменного твору Мора, який вийшов в 1516 р. в Лувені. У. стали називати і більш ранні твори, найвідоміший з яких - це "Держава" Платона. Вже в самому словотворенні "У." Мора міститься можливість діаметрально протилежних його тлумачень, що вказує на складність і багатоплановість його вживання в мові Ч. асто опис соціальних процесів, до яких неможливо вжити термін "реальність", "дійсність", характеризують поняттям "У.". У такому контексті У. вживають як антипод реальності. Різні соціальні, політичні, правові теорії знаходили в ній форму для викладення програм майбутнього. У. розглядалась у співвідношенні з наукою (Енгельс), ідеологією (Маннгейм), міфом (Сорель), релігією (Бердяєв, Булгаков, Франк). У. може проявити себе у вигляді мрії, фантазії, екстраполяції, попередження, альтернативи дійсності, зразка для досягнення в майбутньому, експерименту. Вона виступає як у позитивному вигляді ("еутопія"), так і у вигляді негативної У. ("антиутопія", "дистонія"). Негативні У. - це насамперед утопії-застереження. Кордон між позитивною і негативною У. полягає в системі цінностей. Історичні реалії XX ст., що призвели до кризи оптимістичної віри в людину і її можливості, прояснюють той факт, що відродження утопічної традиції в XX ст. пов'язане з літературним жанром антиутопії та дистопії. Картини, намальовані антиутопістами, покликані виявляти не захоплення, а жах. Утопічне мислення XX ст. представлене серією видатних негативних утопій: "Ми" Зам'ятіна (1920), "О дивний новий світ" Гекслі (1932), "1984" Оруела (1949), "Механічна піанола" Воннегута (1952), "451 по Фаренгейту" Бредбері (1953) та ін. Але як негативна, так і позитивна У. мають загальні витоки, які лежать у світоглядній свідомості людини.

СТИЛЬ МИСЛЕННЯ - концептуальний лад використання методу, характеристика стандартних уявлень його занурення в конкретний матеріал, що визначається розкриттям у науці та культурі евристичних можливостей певних фундаментальних понять чи категорій. Якщо метод є способом дій, орієнтованих на здобуття істини, то стиль є тим чи іншим шляхом, яким реалізується ця орієнтованість. Таких шляхів може бути декілька - залежно від того, які стандартні уявлення приймаються за вихідні із множини категорій методу. Тому метод в єдності зі С. м. утворює методологічну свідомість певних програм творчості, діяльності взагалі. Так, методологічна свідомість античного атомізму розкривалась у двох варіантах, коли на перший план висувалася категорія необхідності (Демокрит) чи випадковості (Епікур); методологічна свідомість гегельянства виявлялася через спекулятивний стиль використання діалектики, в той час як її подальша розробка здійснювалася в напрямі соціально-діяльнісного тлумачення категорій. Рівною мірою в сучасній науці існують стандартні уявлення функціювання її методів, що пов'язані зі строго детерміністським С. м. (зокрема, при використанні методів релятивістської механіки), стохастичними рішеннями (характерними для квантово-механічної методології) чи поєднанням цих напрямів у рамках синергетичних підходів. При характеристиці С.м. у природознавстві мається на увазі процес посилення математизації науки, зростання евристичності принципів симетрії, інваріантності, простоти, застосування конструктивно-технологічних та системно-структурних напрямів діяльності, перехід від вивчення наявної форми речей до аналізу їх можливих станів тощо. Зростання евристичної ролі певних категорій чи уявлень у сучасному науковому мисленні здійснюється за механізмом доповняльності протилежностей. Так, математизація пов'язана зі зворотним процесом опредмечення (фізикалізації) математичних структур, імовірнісний опис доповнюється алгоритмічними процедурами, симетрія - асиметрією, інваріантність - варіативністю, дискретність - безперервністю і т. ін. Взагалі С.м. є формою врахування швидкоплинності зміни змісту пізнавальних проблем у стабільній системі того чи іншого методу, що характеризується певною довготривалістю функціювання.

\

\ \ \ \ \ Цей багатомовний термінологічний словник містить найбільш поширені терміни з металознавства та їх визначення. Така форма викладу матеріалу визначила дві принципові особливості словника, що виділяють його серед аналогічних видань з металознавства. По-перше, на відміну від звичайних словників, тлумачення дозволяють доповнити визначення терміна необхідною інформацією і зробити термін більш зрозумілим, а на відміну від енциклопедій, тлумачення даються в дуже стислій формі, а не у вигляді розгорнутої інформації, як це прийнято в енциклопедичних виданнях. По-друге, подання матеріалу в такому компактному вигляді посилило авторське ставлення до визначень і тлумачень термінів, тому більшість із них розроблено і наводяться вперше і, незважаючи на прагнення авторів надати їх вмісту універсального характеру, вони в окремих випадках можуть відзначатись суб'єктивізмом. Ці особливості дають підставу вважати цей термінологічний словник, no суті, монографією, в якій авторський колектив виклав своє розуміння сучасного металознавства. Основою видання, що містить україномовні терміни та їх визначення, став багатомовний тлумачний словник "Металлы. Строение. Свойства. Обработка" (М.: Издательский Центр "Наука и техника", 1999. -710 с.).

\ \ \ \ \ Авторський колектив, що працював над вибором та уточненням сенсу російських термінів, а також знаходженням найбільш точних іншомовних термінів, представлений за такими разділами: фізичне металознавство — Блантер М. С.; металознавство і термічне обробка — Прусаков Б. О.; кристалографія і рентгенографія — Новіков В. Ю.; металознавство зварювання, трибологія — Кершенбаум В. Я.; металознавство порошкових матеріалів, найменування металевих сплавів — Мухін Г. Г.; корозія металів і покриття — Пучков Ю. О.

\ \ \ \ \ У підготовці книги взяв участь також В.К. Портной (французькі терміни в галузі фізичного металознавства).

\ \ \ \ \ Підготовку до видання п'ятимовного термінологічного словника, корегування тексту, підбір та визначення термінів українською мовою, здійснено авторським колективом Запорізького національного технічного університету у складі (за розділами): фізичне металознавство — Коваль А.Д., Ольшанецький В.Ю.; металознавство і термічне обробка — Бєліков С.Б., Коваль А.Д.

\ \ \ \ \ Ольшанецький В.Ю.; кристалографія і рентгенографія — Коваль А.Д., Ольшанецький В.Ю.; металознавство зварювання, трибологія — Бєліков С.Б., Коваль А.Д.; металознавство порошкових матеріалів, найменування металевих сплавів — Бєліков С.Б., Ольшанецький В.Ю.; корозія металів і покриття — Бєліков С.Б.

\ \ \ \ \ Термінологічний словник містить 5500 термінів і їх визначень з усіх розділів сучасного металознавства: кристалізації, перетворень у твердому стані, структури і фазового стану металів і сплавів, кристалографії і дефектів кристалічної будови, пластичної деформації і рекристалізації, теорії дисперсійного твердіння, дифузії, твердофазного і рідиннофазного спікання порошкових матеріалів, тертя і зношування, корозії і нанесення покрить. Він також містить основні поняття з галузі термічної обробки (відпал, загартування і відпуск, процеси нагрівання й охолодження, термомехнічна обробка), а також з галузі хімікотермічної обробки (дифузійне насичення неметалами і металами, процеси комбінованого насичення, контрольовані атмосфери). Наведено терміни і визначення, що характеризують основні властивості металів і сплавів (механічні, фізичні, корозійні), нові види обробки металевих матеріалів (лазерним випромінюванням, електронними пучками, плазмою), а також залишкові напруги і дефекти, що виникають при термічній, хімікотермічній і термопластичній обробках. У великій кількості в словнику наведені металеві сплави зі спеціальними назвами, що набули поширення в промисловості, а також описано властивості і походження назв багатьох металів.

\ \ \ \ \ Терміни подано п'ятьма мовами: англійською (е), німецькою (d), французькою (f), російською та українською. Визначення і тлумачення даються російською та українською мовами. Словник складається з двох частин: основної — власне термінологічного словника, що містить терміни, їх визначення і тлумачення, і допоміжної — покажчиків до основної частини словника англійською, німецькою і французькою мовами. Терміни російською мовою розташовані за абеткою. Багатоскладові терміни наведені без інверсії.

\ \ \ \ \ Іншомовні еквіваленти термінів або ідентичні російським, або до них наближені. Їх значення насамперед наводяться до основного, російського терміна. При наявності російських синонімів написання іншомовних еквівалентів наводиться в розділах, до яких відноситься синонім. При цьому визначення терміна російською (українською) мовою не повторюється, а після синоніма робиться посилання на основний термін. У випадку відсутності еквівалентів у будьякій мові ставиться (—). Іншомовні еквіваленти, отримані прямим перекладом з російської мови, позначені (*).

\ \ \ \ \ При розробці визначень використовувався принцип взаємозалежності похідних термінів від основних: повне визначення дається основному терміну, а у визначенні похідного терміна наводиться тільки та його частина, що має розпізнавальну ознаку, характерну для похідного терміна. Наприклад, визначення поняття "хімікотермічна обробка" є основним стосовно різних видів цієї обробки. Тому визначення цього терміна не повторюється при визначенні інших видів хімікотермічної обробки. Для одержання повного визначення похідних термінів їх необхідно поєднувати з визначеннями основних.

\ \ \ \ \ При багатозначності певного терміна для визначення галузі його застосування введено умовні скорочення (абревіатури), що наводяться безпосередньо після терміна. Наприклад, запис "пилові відходи (ПМ)" означає, що термін "пилові відходи" поширюється тільки на порошкову металургію (ПМ).Умовні скорочення: К — корозія; ММ — металеві матеріали; ПМ — порошкова металургія; ЗВ — зварювання; Ст — сталі; Т — трибологія; ТТ — тверде тіло; У — утома; Х — хімія; ХТО — хімікотермічна обробка.

\ \ \ \ \ Допоміжна частина словника містить покажчики термінів англійською, французькою і німецькою мовами і призначена для полегшення пошуку потрібного терміна відповідною мовою в основній частині словника. Терміни розташовано без інверсії за абеткою. Після кожного терміна зазначено сторінку, на якій він наведений в основній частині словника.

\ \ \ \ \ Термінологічний словник розроблено на основі аналізу ДОСТов, спеціальних закордонних видань з термінології, підручників і оригінальної літератури з металознавства, матеріалів періодичної преси, а також загальних і спеціальних англоросійських і німецькоросійських словників. Автори будуть вдячні за будьякі пропозиції щодо поліпшення видання.

\ \ \ \ \ Авторський колектив висловлює глибоку вдячність Зінаїді Володимирівні Ігнатьєвій за допомогу в підготовці словника до видання, а також співробітникам видавництва "Мотор-Січ" за здійснення проекту видання термінологічного словника українською мовою.

ЕТОЛОГІЯ - біологічна дисципліна, що досліджує поведінку тварин і біологічні засади поведінки людини. Вчення про поведінку бере початок у таких традиційних галузях знання, як психологія, фізіологія та зоологія. Згодом на їх основі сформувалися порівняльна психологія та зоопсихологія, еволюційний аналіз поведінки та Е., яка певного мірою є синтезом згаданих вище дисциплін. Попередником сучасного наукового підходу до вивчення поведінки тварин є Дарвін. Його теорія природного добору дозволяє розглядати поведінку на еволюційних засадах, становить ключовий аспект сучасної Е. Погляди Дарвіна на інстинкт є підґрунтям поглядів засновників класичної Е. Значної ваги набули також висновки Дарвіна про еволюційну єдність людини та представників тваринного світу. Засновниками класичної Е. є австр. вчений Лоренц та голланд. вчений Тинберген. Характерною рисою їх досліджень стала спроба поєднати еволюційне, або функціональне, розуміння суті поведінки з розкриттям причин та механізмів поведінкових актів, а також наголошення на необхідності безпосереднього вивчення поведінки тварин у природному середовищі. Дослідник поведінки має дати відповіді на наступні запитання: які причини конкретного поведінкового акту, що його здійснює тварина; як відбувається становлення цього акту в процесі онтогенезу; яке значення він має для виживання; як відбувалася його еволюція? Концептуальне становлення класичної Е. завершилося у 1950-х рр. У 1960-ті рр. виникла об'єктивна потреба пояснення механізмів поведінкових явищ на всіх рівнях організації живого, а отже, й необхідність тіснішої взаємодії Е. з іншими біологічними дисциплінами. На основі подальшого розвитку міждисциплінарних зв'язків утворився комплекс суміжних дисциплін, що вивчають усі рівні організації та регуляції поведінки в процесах онто- та філогенезу. Вони об'єднуються під загальною назвою синтетичної Е. Згідно з Тинбергеном, внаслідок злиття класичної Е. з нейрофізіологією, багатьма розділами психології, екології, еволюційного вчення та генетики етологами слід вважати усіх біологічно орієнтованих дослідників поведінки. Науковий підхід Лоренца та Тинбергена вирізнявся значною філософською спрямованістю й не лише вплинув на подальший розвиток науки про поведінку, а й стимулював бурхливі дискусії в гуманітарних науках.

ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ - 1) Поняття вперше з'являється у філософському обігу в кін. XVIII - на поч. XIX ст. як противага поняттю "теоретична філософія" і асоціюється із філософією практичного життя. Пізніше до нього звертається антираціоналістичний напрям, представники якого - Гаман, Якобі - вивищують безпосереднє почуття, переживання та віру. 2) Ф. ж. як напрям сучасної філософії формується наприкін. XIX - на поч. XX ст.; життя було проголошено основним принципом філософування С. віт, соціум, культура постають як цілісні організми. Для Ф. ж. характерне прагнення до всеохопного осягнення життя людини у природі, суспільстві та практичному буденному існуванні на противагу редукціонізму - механістичному усередненню унікальних проявів життя у процесі наукового аналізу. Критично оцінюючи методологічні засади класичної філософії, Ф. ж. наголошувала на пізнавальних можливостях індивіда, передовсім на його здатності до розуміння О. дин із фундаторів Ф. ж. - Вергсон вважав мозок механічним знаряддям, завдяки якому розум здатен пізнавати лише закостенілі, мертві форми, саме ж життя не осягається за допомогою понять. Індивід у його тілесному, психічно-чуттєвому, інтелектуальному проявах є ірраціональним, рухливо-плинним цілісним багатоманіттям. Автентичне розуміння життя досягається лише в акті інтуїції, зокрема, завдяки індивідуальному переживанню цього акту. Ф. ж Б. ергсона прагнула повернути втрачену довіру до чуттєвого світосприйняття, в якому реальність постає у простих, інтуїтивно-ясних, самоочевидних формах світоспоглядання. Нім. течію Ф. ж. (Дильтей, Зиммель, Клагес, Юнгер, Шпенглер) започатковує Ніцше. Світ розглядається у становленні, але, на відміну від апофеозу творчості Бергсона, Ніцше зображує його як вічний колообіг. Проблематика життя зміщується із космічноспоглядального до волюнтаристського, праксеологічно-ціннісного виміру філософії культури. Витоки духовної кризи європейської культури вбачаються у надмірному захопленні раціональним аполлонівським світосприйняттям та забуттям діонісійського прагнення до переживання повноти життя. Щоб повернути духовне здоров'я європейській культурі, проголошується нігілістичне гасло радикальної "переоцінки усіх цінностей". У світлі міфу про вічне повернення буття втрачає абсолютний вимір. На відміну від елітарного антропологізму ніцшеанства, академічна версія Ф. ж. Дильтея виходить із принципу толерантної терпимості до інших світоглядних цінностей. Ф. ж. спирається на науку про дух і герменевтичний метод, зміщуючись у царину історизму, зокрема історичних типів світогляду. Тільки звертаючись до історії, людина здатна усвідомити, чим вона насправді є. Ф. ж. обґрунтовує в контексті історизму власний предмет і метод як самостійні по відношенню до природничих наук. Шпенглер розглядає всесвітню історію як результат життєдіяльності восьми окремих культур К. ожна культура уявляється цілісним організмом, який існує близько тисячі років. Прафеноменальна душа культури проходить ряд циклів - становлення культури, цивілізації та загибелі. В царині всесвітньої історїі панує доля, тоді як у природі - детермінізм. Ф. ж. справила вплив на герменевтику, екзистенціалізм, філософську антропологію, персоналізм, а також на формування стилю мислення філософії постмодерну.

СУЧАСНА ЛОГІКА - етап досліджень у логіці (починаючи од серед. XIX ст.), який, на відміну від традиційної логіки, характеризується принциповим застосуванням до аналізу міркувань математичних методів та значним поширенням області аналізу міркувань (математичні, практичні, темпоральні, епістемічні, деонтичні та ін.). З появою відповідних напрямів (математична логіка, логіка дій, норм та оцінок, темпоральна, епістемічна, деонтична логіки та ін.) виникають прикладні напрями досліджень (логічний аналіз, логічне моделювання) майже в усіх природничих та гуманітарних науках (математика, квантова механіка, біологія, лінгвістика, психологія, соціологія, правознавство, економіка, інформатика, когнітологія тощо). З удосконаленням методів аналізу філософських міркувань з'являється як напрям С.л. логіка філософська. Деякі напрями С.л. (епістемічна логіка, теорія доведень та ін.) становлять (разом із лінгвістичними, психологічними та кібернетичними дослідженнями) основу когнітивної науки. Поряд із теоретичними міркуваннями досліджуються також міркування, логічний аналіз яких раніше вважався взагалі неможливим (імперативні, запитальні, контекстуальні, абсурдні, суперечливі).

ВЛАДА - здатність спрямовувати процеси, події, дії та поведінку людей у бажаному напрямі. В. передбачає наявність, по-перше, суб'єкта В. (того, хто застосовує В.), по-друге, об'єктаВ. (до чого чи до кого В. застосовують), по-третє, засоби, з допомогою яких досягають В., і, по-четверте, мету, заради якої В. застосовують С. уб'єктом В. може бути окрема людина, група людей або й усе людство. Об'єктом В. можуть бути окремі люди або групи людей. Вимога, щоб суб'єкт В. усвідомлено застосовував В. і виявляв волю до В., так само як вимога, щоб об'єкт В. усвідомлював себе об'єктом В., є радше ідеальним типом владних взаємин: усвідомлення себе суб'єктом чи об'єктом В. у багатьох випадках є тільки частковим або відсутнім взагалі. Зокрема, у випадку замаскованого використання В. об'єкт В. може не усвідомлювати, що його поведінку спрямовують за допомогою певних технологій; так само переконання суб'єкта В. у тому, що він є дійсним суб'єктом В., може бути помилковим. У всіх цих випадках ідеться про самоусвідомлення або про міру усвідомлення сторонами справжньої ролі, яку вони відіграють у владних взаєминах. Переносне застосування поняття "В." має місце тоді, коли говорять, що інстинкти, почуття, ідеї, ідеології, гроші чи речі і т.п. "мають В. над людьми". Насправді тут маємо справу тільки із залежністю (яка, зокрема, визначає межі свободи будь-якого суб'єкта). Але тільки деякі різновиди залежності є виявами В. Об'єктом В. може бути також сам суб'єкт В., хоча при цьому він розрізняє себе - суб'єкта, на відміну від себе - об'єкта. У випадку В. особи над собою (своїм тілом, психічними станами) чи, напр., у випадку самоврядування народу (де держава виступає засобом самоврядування) суб'єкт В. використовує В. щодо самого себе. Існує багато різновидів особистої та колективної В., залежно від того, хто є суб'єктом та об'єктом В., які засоби використовує суб'єкт В. для досягнення В. і для чого (з якою метою) він використовує її: В. батьків над дітьми, В. вчителя над учнем, В. еліт, адміністративна, державна, судова В., В. масової інформації, В. окремих осіб у тих чи тих колективах (навіть дитячих), В. окремих осіб чи груп осіб в організованих злочинних угрупованнях тощо. Колективну В. часто здійснюють не безпосередньо, а з допомогою певних установ - держава, різного роду адміністрації тощо. Це уможливлює відчуження В. від суб'єкта В.: так, у випадку демократії (самоврядування) "суверен В." (народ) за певних умов стає більшою мірою об'єктом В., ніж її суб'єктом. У владних концепціях політику визначають як застосування В. з метою спрямовувати поведінку осіб та суспільних груп таким чином, щоб забезпечити деякий стан колективного цілого (див. політика). Державна В. тоді виступає тільки одним із різновидів політичної В. Оскільки про "В. над природою" можна говорити тільки у випадку спрямування природних процесів у бажаному для людства напрямі, то екологічна криза та деякі інші наслідки технологічного поступу свідчать, що в дійсності В. людини над природою обмежена: по-перше, можливістю передбачати віддалені наслідки і, подруге, можливістю контролювати застосування різних технологій. Найглибші антропологічні джерела В. полягають у заміні дії природних механізмів, які регулюють зв'язок усіх інших живих організмів з природою, свідомо контрольованими процесами. Втім було б помилковим розглядати В. людини над людиною (та одних суспільних груп над іншими) поза контекстом певної культури. Допустимий обсяг В., засоби досягнення В., мета, заради якої В. використовують, - усе це передусім залежить від особливостей культури та тих цінностей, які побутують в даному суспільстві (звичаїв, етичних та правових норм тощо). Використання політичної В. (поза випадком, коли В. тотожня використанню сили або погрози силою) залежить насамперед від способів легітимізації В., від типів держави, загальної масової політичної культури та культури професійних політиків.

Гізель, Інокентій (бл. 1600 - 1683) - видатний церковний, культурний і суспільний діяч України, богослов і філософ. Освіту здобув у КМА, по закінченні якої продовжив навчання за кордоном, імовірно, в Англії. 31645 р. - проф., а згодом ректор КМА. Брав активну участь у створенні "Києво-Печерського патерика" (1661), першого підручника укр. історії ("Синопсис", 1674), в якому, одначе, було запропоновано штучну схему східноєвропейської історії, що ґрунтувалася на династичних зв'язках та якоюсь мірою узаконювала експансіоністські зазіхання Москви щодо України. Г. є автором полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У філософських розмислах спирався на спадщину античності, патристики, схоластики; з новітніх учених використовував ідеї Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника та ін. Чільний представник академічного аристотелізму, дещо ускладненого традиційними для укр. думки неоплатонівськими ідеями. Переконаний у раціональності світу, вважав, що істину можна знайти, досліджуючи наслідки Божої діяльності - створеної природи (natura naturata), яка уявлялася йому сукупністю ідеальних сутностей-універсалій, закорінених у довколишніх речах. У розв'язанні проблеми універсалій Г. тяжів до поміркованого варіанта схоластичної реалістичної традиції. Надаючи значної ваги чуттєвому досвідові, Г. водночас справжнім джерелом пізнання істини вважав чисту інтелектуальну діяльність, ускладнену миттєвостями інтуїтивного осяяння. В натурфілософії обстоював тезу про ненароджуваність і незнищенність матерії, про однорідність земної і небесної матерії, про її постійну кількість у світі, про невіддільність форм від матерії. Рух Г. розглядав переважно з якісного боку - як форми руху природи, різноманітні зміни, що відбуваються у матеріальному світі. Водночас в його філософському курсі присутні елементи створеної школою оккамістів XIV ст. концепції "інтенсифікації і ремісії форм", а також Буриданового вчення про "impetus" (поштовх), що свідчить про виникнення певних підходів до механістичного розуміння руху. У поглядах на проблему перервного й неперервного, на проблему простору Г. дотримувався лінії Аристотеля - Декарта - Ляйбніца. Складна ієрархічна структура часу відображала тяжіння укр. вченого до схоластичного розуміння цієї проблеми. Етичні погляди Г. являють інтерес з огляду на розв'язання ним проблем сенсу життя, можливості досягнення щастя, взаємозв'язку волі й розуму. Як і інші могилянці, сенс життя Г. вбачав у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Виходячи із світоглядних тенденцій барокової доби, він був переконаний, що щастя можна здобути шляхом компромісного поєднання задоволення потреб різних частин душі - тілесних і духовних. Проблему взаємозв'язку волі й розуму Г. розв'язував, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму. Визнаючи свободу волі, він надавав пріоритетного значення розуму, який, на його думку, даючи волі різні варіанти вибору між добром і злом, здійснює на волю моральний вплив. У сфері політико-правової думки найбільшу увагу приділяв проблемі незалежності укр. церкви від рос. держави, а також питанням полеміки з католиками й уніатами.

[br]

Осн. тв.: "Твір про всю філософію" (1646); "Філософські аксіоми" (1646); "Мир з Богом людині" (1669).

Демчук, Петро Іванович (1900, Городенка Івано-Франківської обл. - 1937) - укр. філософ. Закінчив Віденськ. ун-т, аспірантуру Українськ. ін-ту марксизму. Наук, співроб. кафедри соціології філософсько-соціологічного відділення ін-ту, пізніше - проф., зав. кафедрою діалектичного та історичного матеріалізму Харківського ін-ту радянського будівництва і права. У філософській дискусії поч. 30-х рр. звинувачувався у "деборинщині". За надуманим звинуваченням заарештований (1933) і розстріляний; 1961 р. посмертно реабілітований. Постать Д. як філософа і науковця є суперечливою. З одного боку, Д. був змушений адаптуватися до реалій свого часу, а з другого - був освіченою людиною, виявляв здатність чинити сміливо і нестандартно за умов тоталітаризму. У1928 р. він розпочав у пресі полеміку з "механістом" Семковським. У тогочасних ідейних розмежуваннях - діалектик, учень лідера "гегелізованого марксизму" на Україні Юринця; автор книги - маніфесту цього напряму - "В боротьбі за ленінську філософію: 3 приводу ленінського конспекту Гегелевої "Науки логіки" (1930), зі схвальною передмовою Юринця. Лейтмотиви книги були співзвучними міркуванням "шанувальника" Гегеля Леніна, але ніяк не відповідали жорсткій позиції "затятого гегельянця" Сталіна. Разом з Юринцем Д. започаткував т. зв. "критику сучасної буржуазної філософії". Ця (представлена статтями і об'ємною книгою) частина спадщини Д. занадто політизована і однобічна.

[br]

Осн. тв.: "Як професор Семковський ліквідує діалектичний матеріалізм" (1928); "В боротьбі за ленінську філософію: 3 приводу ленінського конспекту Гегелевої "Науки логіки" (1930); "Розклад сучасної буржуазної філософії" (1931).

ДОСВІД - важливий, історично наскрізний елемент пізнавальної і практичної діяльності; одна з форм фіксації, збереження й передавання знання в процесі комунікації. Виділяється кілька значень Д., що мають однаково важливий з філософського погляду сенс. По-перше, Д. є реакцією органів чуття людини на механічні, фізичні й ін. впливи зовнішнього світу, а також усе, що відбувається з людиною в процесі її життя (світовідчуття, самопочуття, чуттєвий досвід, відчуття тощо). По-друге, Д. є емпіричним знанням, здобутим у процесі життєдіяльності, практики, виробництва; дорефлексивна основа знання, яка додає достовірності науковим твердженням (емпіричні дані, життєвий і практичний Д.). Нарешті, говорять ще про Д. як про інтуїтивно експліковане з практики знання, як про систему навичок до певної діяльності і підсумковий результат цілеспрямованої діяльності, яка потім використовується як загальна світоглядно-теоретична й методологічна основа суб'єкт-об'єктної взаємодії. Повсякденне (житейське) розуміння Д. суттєво відрізняється від наукового. Воно стосується процесу формування людини, її виховання та освіти, на підставі чого кожна людина створює власну систему уявлень про світ та своє місце у ньому. Це означає, що загальні поняття людина наповнює змістом, "пропущеним" через власний Д. Поняття наукового Д. включає систематичне спостереження за певними типами явищ та їх особливостями на ґрунті наукових понять шляхом створення певних експериментальних умов З. алежно від того, як трактується зміст терміну "Д.", можна віднайти певну філософську традицію його осмислення та використання в процесі розв'язання актуальних гносеологічних, методологічних та загальнофілософських проблем Н. апр., з Д. як чуттєво-конкретною формою пізнання пов'язана дискусія про джерело пізнання й адекватність знання дійсності; з Д. як емпіричним знанням пов'язане з'ясування проблеми теоретичного й емпіричного в пізнанні; з Д. як категорією, що входить до структури діяльності, тісно пов'язані проблеми співвідношення традицій і новаторства у творчості, внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку науки та ін. Окрім того, потрібно розрізняти зовнішній Д., під яким розуміється сприйняття світу зовнішніх речей, і внутрішній Д. як факт переживання суб'єктом самого себе, власних ментальних дій, певних станів, які не зумовлені зовнішніми впливами. Поняття внутрішнього Д. як рефлексії розуму над власного діяльністю і способах її прояву вперше було вирізнене Локком, а потому докладно розглянуто Гегелем. В соціології часто за допомогою категорії Д. описується поведінка соціальних груп, еліт тощо. У такому випадку Д. виступає як гармонійна єдність знань та вмінь, як спроможність втілити знання в практичні результати.