(за+працю)

Нічик, Валерія Михайлівна (1928, с. Антонівка Чернігівської обл.) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т КНУ ім.Т. Шевченка (1952), після чого працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Упродовж тривалого часу завідувала від. історії філософії України, створила осередок науковців, які розгорнули дослідження в ділянці укр. філософської медієвістики. Лауреат премії НАЙУ ім. Д. Чижевського. Коло наукових інтересів охоплює галузь історії укр. філософії; розвиток духовної культури України XVI - XVIII ст., пов'язаної з діяльністю братських шкіл, ідеологією реформаційних громад, вченого гуртка Києво-Печерської лаври і передусім КМА. Н. - автор близько 150 наукових праць; здійснила низку перекладів творів укр. авторів з польськ. і церковнослов'ян. мов.

[br]

Осн. тв.: "Феофан Прокопович" (1977); "З історії вітчизняної філософії кінця XVII - початку XVIII ст." (1978); "Гуманістичні і реформаційні ідеї в Україні", успівавт. (1991); "Петро Могила в духовній історії України" (1997).

Огієнко, Іван (митрополит Іларіон) (1882, Брусилів, Київщина, нині Житомирська обл. - 1972) - укр. вчений-богослов, культуролог, філософ, церковний, державний діяч. Навчався у Київській військово-фельдшерській школі, 1903 р. успішно склав іспит зрілості при Острозькій класичній гімназії (Волинь), що надало йому право вступу до ун-ту св. Володимира, яке він і реалізував цього ж року. Вже під час навчання в ун-ті (1903 - 1909) О. проявив себе як талановитий вчений-філолог, громадський і культурний діяч. Від початку заснування Українського наукового тов-ва в Києві (1907) брав у ньому активну участь, співпрацював з Грушевським, Грінченком, Житецьким. Особливу увагу приділяв питанням розвитку укр. мови, зокрема укладанню підручників ("по яких можна вчитись і вчити українській мові"), перекладам на укр. мову українознавчих студій Перетца, Лободи, Петрова та ін. Результатом його зацікавлень в історії укр. культури й філософії була канд. дис. (1909) на тему "Ключ розуміння Іоаникія Галятовського". Працював на посаді міністра освіти, потім міністра ісповідань в уряді Української Народної Республіки (1918 - 1921). Як політичний і державний діяч О. активно опікувався питаннями возз'єднання укр. земель (брав активну участь у проведенні акту злуки Західноукраїнської Народної республіки і Української Народної республіки в єдину соборну Українську державу, 1919 р.); розвитком освіти, зокрема україномовними підручниками, словникарством, термінологією. О. - засновник і перший ректор Державного українського ун-ту в Кам'янці-Подільському (1918). З падінням 1920 р. уряду Директорії О. змушений емігрувати, але й на еміграції продовжував напружену наукову працю. Од 1926 по 1932 р. О. - проф. церковнослов'янської мови і кириличної палеографії православного богословського ф-ту Варшавського ун-ту. У 1931 р. Чехословацький ун-т у Брно присудив О. ступінь докт. філософії. Для О. як церковного діяча була характерною діяльність з українізації церковно-релігійного життя, відродження укр. православ'я. Під час польської еміграції вчений опікувався Українською Церковною Радою, яка мала на меті утворення Автокефальної Православної Церкви. В1940 р. О. завершив переклад Біблії укр. мовою Ц. ього ж року він був висвячений архієпископом Холмським і Підляським О. д 1947 р. О. - в Канаді, де в 1951 р. його було обрано Первоієрархом Української Греко-Православної Церкви з титулом "митрополит Вінніпегу і всієї Канади". У своїх релігієзнавчих працях О. чітко визначив ті риси, які характеризують Українське православ'я: демократизм, соборноправність, євангелістськість, побутовість. О. ґрунтовно займався питаннями мови церковно-релігійного життя, ролі Церкви в культурному житті нації, християнського екуменізму. В 1992 р І. н-т філософії ім. Г. Сковороди НАНУ започаткував Огієнківські читання. Утворено Всеукраїнське Огієнківське товариство. Науковий здобуток О. становить більше тисячі творів.

[br]

Осн. тв.: "Дохристиянські вірування українського народу", "Кирило і Мефодій", "УкраїнськаЦерква", "Ідеологія Української Церкви", "Українська патрологія", "Біблійні студії" та ін.

Озадовська, Людмила Василівна (1940, с. Глінка Київської обл.) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1967). Канд. філософських наук (1973). Працює ст. наук. співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: філософія науки, проблеми інтерсуб'єктивності, творчості та діалогу в гуманітарних та природничих науках. Автор близько 90 наукових праць, розділів у колективних монографіях, статей в наукових журналах та періодичних виданнях.

[br]

Осн. тв.: "Гносеологічний статус понять в релятивістській фізиці" (1975); "Філософсько-методологічні регулятиви фізичного пізнання" (1989); "Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури", у співавт. (2000).

Острозький Клірик (?-?) - укр. письменник-полеміст, релігійний і освітній діяч. Про життя О.К. майже нічого невідомо. Невідомим залишається і його справжнє ім'я. Існує гіпотеза (Мицько), що О.К. - це острозький протопоп Ігнатій Наливайко. О.К. є автором двох полемічних творів. Ці твори свідчать про непересічний літературний хист автора, про глибину і гостроту його думки. М. Смотрицький, зокрема, оцінював його нарівні із С. Зизанієм та Філалетом З. а філософськими поглядами О.К. був православним християнським неоплатоніком, у творах якого, однак, елементи містики співіснують з ренесансно-гуманістичними ідеями. Так, виходячи з концепції християнського неоплатонізму, він обстоює абсолютну невизначеність Бога, його трансцендентність і водночас іманентність стосовно світу, розділяє людину на "внутрішню" і "зовнішню", підносить у ній духовний розум і вважає, що пізнання істини можливе тільки через самопізнання і містичне осяяння. Звідси заперечення "зовнішньої" - античної і схоластичної вченості, негативне ставлення до світських знань. Водночас самопізнання і містичні пошуки в собі Бога виводять О.К. не на утвердження аскетичного способу життя у монастирській келії, а на ренесансно-гуманістичну ідею необхідності самореалізації людини в земному житті завдяки розвитку закладеного в неї Богом таланту. Цю ідею згодом розвинув Сковорода у вченні про "сродну" працю. Свої здібності людина, на думку О.К., повинна використовувати для спільного блага, для боротьби за релігійні права та культурний розквіт свого народу.

[br]

Осн. тв.: "Исторія о листрикийском, то єсть, о разбойническомь Ферарскомь або Флоренскомь синоде в коротці правдиве списаная"; "Отпись на листЇ в БозЇ велебного отца Ипатія, володимерского і берестейского єпископа до ясне освецоного княжати Костентина Острозского, воеводьі Киевского - о залецанью и прехваленью восточнои церкви з заходньїм костелом ун^и або згодьі в року 1598 писаньїй".

Оуен, Роберт (1771, Ньютаун, Уельс - 1858) - англ. соціаліст-утопіст. Заснував перші трудові комуни: на фабричних підприємствах у Нью-Ленарку (Шотландія, 1800), пізніше - "Нова гармонія" (США), "Гармонія холл" (Англія). Всі вони зазнали занепаду. Пов'язав свою діяльність з долею робітничого класу. Досяг успіхів у покращенні становища робітників (скоротив робочий день, відкрив перші в історії дитячі садки, ясла, недільні школи для робітників), проте не переоцінював цих досягнень і вважав, що робітники все ж залишаються в рабському стані. Існуючий суспільний лад слід замінити більш справедливим, шлях до якого пролягає через усуспільнення засобів виробництва, знищення експлуатації та рівну працю. Гаслом його соціальних перетворень були слова: "Або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто". "Вимір цінності - праця, а не золото". Серед заходів, що готували "новий моральний світ", О. надавав особливої уваги педагогіці - вважав необхідним формування універсалізму, виховання через залучення до виробництва, орієнтацію особистості на суспільне благо Р. озробляв конкретні заходи щодо подолання поділу праці, які були засновані на принципах суспільної власності, поєднання праці розумової та фізичної, промислової та землеробської, всебічного розвитку особистості, рівності усіх у правах.

[br]

Осн. тв.: "Новий погляд на суспільство" (1813); "Революція у свідомості і практичній діяльності людського роду" (1849).

Павленко, Юрій Віталійович (1957, Київ) - укр. філософ та історик. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка. Докт. філософських наук (1996), проф. (1998). Од 1994 р. працює в Ін-ті світової економіки та міжнародних відносин НАНУ. Головний редактор міжнародного ж. "Collegium". Коло наукових інтересів: філософія історії, культурологія, теоретична археологія, етнологія, релігієзнавство, історія України.

[br]

Осн. тв.: "Передісторія давніх русів у світовому контексті" (1994); "Українська державність у 1917 - 1919 рр.", у співавт. (1995); "Історія світової цивілізації: соціокультурний розвиток людства" (1996, 2000); "Шляхи та манівці сучасної цивілізації", у співавт. (1998); "Праслов'яни та арії" (1999).

Паславський, Іван Васильович (1945, с.Волосянка Львівської обл.) - укр. філософ. Закінчив ЛНУ ім. І. Франка (1969) К. анд. філософських наук (1979). Працює в Ін-ті українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ. Коло наукових інтересів: історія української філософської думки Середньовіччя та ранньомодерного часу.

[br]

Осн. тв.: "З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI - першій третині XVII ст." (1984); "Філософія Відродження на Україні", у співавт. (1990); "Між Сходом і Заходом. Нариси з культурно-політичної історії Української Церкви" (1994).

Пашук, Андрій-Ярослав Іванович (1927, с. Скорики Тернопільської обл.) - укр. філософ. Навчався на історичному ф-ті ЛНУ ім. І. Франка (1945 - 1950). Докт. філософських наук (1969), проф. (1971). Президент Клубу Григорія Сковороди, голова філософської секції НТШ О. д 1951 р. працює у ЛНУ ім. І. Франка, од 1995 р. - зав. кафедрою історії філософії. Фахівець у галузі історії філософії, зокрема у ділянці філософської думки в Україні.

[br]

Осн. тв.: "Соціологічні та суспільно-політичні погляди С.А. Подолинського" (1965); "Іван Вишенський - мислитель, борець" (1990).

Потебня, Олександр Опанасович (1835, с. Гаврилівка, Полтавщина - 1891) - укр. мовознавець, етнолог, філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Харківського ун-ту, після чого студіював у Німеччині. Згодом - проф. Харківського ун-ту, чл.-кор. Петербурзької АН. Докторський ступінь здобув у 1874 р. за лінгвістичну працю "Із нотаток з російської граматики", що стала етапною у розвитку вітчизняної філології З. агальносвітоглядні засади сформувалися під впливом Костомарова і громадівців, а філософсько-методологічні орієнтири - у річищі філософії мови Гумбольдта. Відправною для П. була ідея Гумбольдта про мову як діяльність (energeia) духу, про творення думки мовою. У слові-мовленні він виділяє зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Внутрішня форма слова, за П., визначається своєрідністю народної (національної) мови з властивим саме їй способом бачення та самобутнім світосприйняттям. Значну увагу П. приділяв проблемі еволюції значень С. піввідношення в слові образу і значення має історичний характер. У міфологічній свідомості образний і понятійний плани мови невіддеференційовані (у міфі образ і річ, об'єктивне й суб'єктивне, внутрішнє і зовнішнє ототожнюються); у художньо-поетичному мисленні значення подається через образ. Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови. Науковому мисленню, що звертається до мови прози, притаманний пріоритет значення щодо образу. Слово стає прозорим у процесі втрати внутрішньої форми (тим самим воно прагне прирівняти себе до поняття) М. ова для П. є історичною формою народного духу, вона окреслює національну осібність спільноти, кодуючи у структурах створеного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд. Крім "мови і мислення" першорядне значення у філософській концепції П. посідають також поняття "народ", "народність", "національний", "націоналізм". Зокрема, поняття "народ" П. пов'язував не з державною приналежністю, а з вищим щаблем самостійного національного і культурного життя. Вбачаючи у мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, П. рішуче виступав проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема. Зникнення хоча б однієї мови спричиняє втрату на рівні загальнолюдської культури, яка становить інтегративний продукт різних національних культур. Осмислюючи мовно-культурні аспекти філософії національної ідеї, П. вважав останню "родом месіанізму" і захищав право національних культур на самостійне і рівноправне співіснування і розвиток. Поняття "націоналізм" розглядав як світогляд, що обстоює національну розмаїтість людства, стверджував, що "послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом".

[br]

Осн. тв.: "Про деякі символи у слов'янській народній поезії" (1860); "Думка і мова" (1862); "Про зв'язок деяких уявлень у мові" (1864); "Про долю і споріднені з нею істоти" (1867);"Пояснення малоросійських та споріднених народних пісень". У 2 т. (1883, 1889); "Із нотаток з російської граматики". Т. 1, 2 (1888), т. З (1894); "Психологія поетичного і прозового мислення" (1910) та ін.

Пролеєв, Сергій Вікторович (1959, Київ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1984). Канд. філософських наук (1990) С. т. наук, співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Директор Міжнародних літніх філософських шкіл (1998 - 2001). Од 1998 р. - президент Українського філософського фонду, найбільшого в країні громадського об'єднання філософів. Працює в галузі соціальної та екзистенційної філософії, історії західної філософії. Автор близько 70 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Духовність і буття людини" (1992); "Середньовічна філософія у конспективному викладі" (1994); "Енциклопедія пороків" (1996); "Енциклопедія нравів" (2001); "Історія античної філософії" (2001).

Розанов, Василь Васильович (1856, Ветлуга Костромської губ. - 1919) - рос. філософ, публіцист. Найважливішим філософським здобутком Р. є його перша праця "Про розуміння: Досвід дослідження природи, меж і внутрішньої побудови науки як цілісного знання" (1886), що містить спробу з'ясування істинності всього, що існує, через онтологічну категорію розуміння, яка поєднує, за Р., розумові форми з формами самої реальності. Цілковита байдужість до книги з боку сучасників викликала у Р. глибоку духовну кризу, обірвавши його філософську творчість. У подальші роки світогляд Р. трансформується у релігійний; він зосереджується на проблемах культури, історії, релігії, літератури, працює в жанрі філософської публіцистики і лірико-філософської прози. Попри суперечливість і "пунктирність" розанівських ідей, у їх розмаїтті увиразнюється як стрижнева ідея обожнення статі. Стать, за Р., є всезагальним принципом буття, не лише ознакою тіла, а й осердям людської душі і, так само як душа, безпосередньо пов'язана з Богом. Актуалізацією статі, за Р., є сім'я, в якій знаходить свій найповніший вираз її містичне поєднання з Богом. Стать і сім'я складають, за Р., підґрунтя будь-якої релігії. Викриваючи християнську мораль, що благословляє тільки наслідок статевих взаємин - продовження роду і цькує саму стать як гріховну, Р. розрізняє в християнстві дві релігії, що існують паралельно, - новозавітну, релігію смерті, і вітхозавітну, релігію народження і життя, що зберігає поганське обожнення статі (саме її сповідував Р.). Наскрізь інтуїтивна, просякнута суб'єктивним духом, творчість Р. відзначається в рос. філософії "срібного віку" особливою екзистенційністю Н. езважаючи на певну осібність і навіть одіозність, постать Р. належить до найпомітніших в рос. духовному ренесансі поч. XX ст. Творчість Р. суттєво вплинула на філософів-символістів (Мережковський, Білий та ін.).

[br]

Осн. тв.: "Сутінки просвітництва" (1889); "Релігія і культура" (1899); "Люди місячного сяйва: Метафізика християнства" (1912); "Опале листя" (1913 - 1915).

Рубан, Яків Андрійович (бл. 1760 - 1806) - укр. історик, математик, перекладач; започаткував переклад Канта на рос. мову, видрукуваний в Україні Н. авчався в КМА. Як один із найбільш здібних, був відряджений у Московський ун-т (1782); брав участь в організованих Новіковим просвітницьки зорієнтованих перекладах праць іноземних авторів. По закінченні навчання - "магістр філософії та вільних наук", проф. Чорноморського штурманського училища у м. Миколаєві. Автор праці з історії (1798) та підручника з "математичної географії" (1802). 1803 р. видав "Кантово основание для метафизики нравов". У присвяті атестував працю Канта як важливу й цінну тим, що в ній "глибокодумний Кант пропонує засади моралі розумного існування загалом, які досі ховалися в пітьмі незнання".

Сима Цянь (Сима Чжан) (серед. П - 1 ст. до н. е.) - давньокит. історик, літератор, мислитель, автор найвідомішої праці з історії Китаю - "Історичних записок" ("Ши цзі"). З 20-ти років С.Ц. блукав по країні, збираючи історичні відомості та вивчаючи народні звичаї. У 92 р. до н. е. завершує працю над "Ши цзі". Ця праця прикметна тим, що в неї включена класифікація філософських напрямів у Китаї (конфуціанство, моїзм, легізм та ін.); досі використовується при вивченні давньокит. філософії. С.Ц., розглядаючи рух історії як циклічний, стверджував, що в основі коловороту лежить зміна принципів політичної влади (щирість, шанобливість, культурність); ця зміна відбувається внаслідок виродження кожного з цих позитивних принципів у свій антипод (дикість, лицемірність, лестощі). Остання трансформація зумовлює повернення до вихідного пункту, тобто до щирості.

Славинецький, Єпифаній (? - 1675) - укр. культурно-освітній і церковний діяч, філософ-гуманіст, проф. КМА, письменник, перекладач і проповідник Н. ародився, очевидно, на Поділлі або на Волині, освіту здобув у Київській братській школі та в кількох європейських академіях. По завершенні освіти (найвірогідніше, 1639/40 р.) став викладачем Київської братської школи, де читав курс лат. мови. Перейшовши 1642 р. до Києво-Братського монастиря, протягом семи років викладав студентам КМА лат., грецьк. та старослов. мови. На прохання рос. царя Олексія Михайловича С. 1649 р. виїхав до Москви, де організував і очолив Греко-латинську школу неподалік від Чудівського монастиря, в якому й перебував від 1651р. Написав понад 150 праць різного характеру, оригінальних і перекладних, присвячених головно поширенню освіти й науки, моральності й культури. 1663 р. перевидав у Москві "Острозьку біблію" з власного передмовою. За дорученням Собору 1674 р. здійснив новий переклад Біблії рос. мовою, крім того, виправив і надрукував "Служебник", "Часослов", "Псалтир" та ін. С. був у Москві одним із перших церковних проповідників, викладачем патріаршої школи. Автор твору "Громадянство звичаїв дитячих" ("Громадянство звичаїв добрих") за зразком амстердамського видання твору Коменського "Ргаеcepta movum". Основна праця С. - "Лексикон латинський" та "Лексикон словено-латинський" (у співавторстві з Корецьким-Сатановським), зразком для яких послужив найпопулярніший тоді словник відомого італ. лексикографа епохи Відродження Калєпіна. Був прихильником орієнтації на західноєвропейську освіту, науку та культуру з опорою на свої місцеві, національні традиції та звичаї. Найбільшою цінністю людини вважав її розум, а основним рушієм суспільного розвитку - відповідно науку, освіту та особисту працю кожного члена суспільства.

Смотрицький, Герасим (? - 1594) - укр. релігійний, культурний і освітній діяч XVI - поч. XVII ст., поет, письменник-полеміст, перший ректор Острозької академії. С. відомий своїми поетичними і полемічними творами. Останні відзначалися антикатолицькою та антиуніатською спрямованістю. Очолював редакторську працю по виданню "Острозької Біблії" 1581 р., написав до неї віршований текст і обидві передмови. Є автором полемічних творів "Ключ царства небесного" і "Календарі» римски новьі", написаних 1587 р. С. належав до т. зв. утраквістичного напряму в історії тогочасної укр. думки, представники якого поєднували у своїх поглядах традиціоналізм з рецепцією західних ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей. Так, утверджуючи у своїй поетичній творчості активну особистість, він водночас пріоритетного значення надає не "зовнішньому знанню" (світським наукам), а "внутрішній, богонатхненній мудрості", акцентує увагу на самопізнанні і духовному самовдосконаленню людини. Для С. характерне негативне ставлення до схоластичної філософії, схильність до традиційної православної містики. Реформаційна за своєю суттю ідея необхідності індивідуального осмислення текстів Святого Письма поєднується у С. з пошаною до авторитету церкви у справі його інтерпретації.

Старченко, Тамара Яремівна (1926, ст. Нирково Луганської обл.) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1950). Докт. філософських наук (1985), проф. (1986). Од 1950 р. працює на кафедрі філософії ЛНУ ім. І. Франка. Напрями наукових досліджень: проблема філософії науки, проблеми виховання студентської молоді.

[br]

Осн. тв.: "Сучасне наукове пізнання і методологічні проблеми біології" (1977); "Духовний світ нової людини: Методологічний аспект" (1983); "Національна самосвідомість студентської молоді: Соціологічний аналіз", у співавт. (1993).

СТРУКТУРАЛІЗМ - напрям наукового пізнання, що ґрунтується на системно-структурному методі аналізу. Ідеї системного підходу з'являються у фізиці, математиці, гештальтпсихології, рос. формалізмі на поч. XX ст. і кристалізуються в структурній лінгвістиці Сосюра О. станній увів фундаментальну для С. опозицію мови/мовлення, тобто мовної системи як інваріанта мовної діяльності та індивідуальних способів її реалізації Ц. я опозиція передбачає застосування ряду понять: означника/означеного, синтагми/асоціації, синхронії/діахронії Я. кщо лінгвістичний С. є цілком визначеним явищем, то опис гуманітарного С. становить проблему, оскільки не має ідейної, організаційної або хронологічної єдності. В загальних рисах гуманітарний С. можна схарактеризувати як течію в науках про людину та суспільство в 50 - 60-ті рр. XX ст., що застосовує до різноманітних феноменів культури методи системно-семіотичного аналізу, запозичені з арсеналу структурної лінгвістики, та має чітко визначену антипсихологічну та антисуб'єктну спрямованість. Будучи за походженням суто франц. явищем (С. зазвичай асоціюється з іменами Фуко, Варта, Лакана, Леві-Строса, Альтюссера та ін.), він, однак, справив великий вплив як на континенті, так і в США. Модель мови Сосюра (як формальної можливості мовної діяльності, що, не детермінуючи конкретного мовного акту, задає умови його можливості та працює на несвідомому рівні) стала моделлю, аналогії якої відшукувались у різних сферах культури: міфах, літературних текстах, психічній діяльності, історії наук, - але лінгвістична складова зазнає в гуманітарному С. суттєвої трансформації: площина застосування мови з репрезентативної, психічної зміщується в логічну. Мова стає кодом, принципом впорядкування емпіричних фактів, в т.ч. і фактів вербальної мови. В загальних рисах структурний аналіз в С. є сходженням від поверхових лінгвістичних структур до глибинних, причому перші є кодом останніх, а метакодом виступає універсальна структура розуму. Попри всю плідність гуманітарного С., представники якого змінили звичний образ етнології, психоаналізу, епістемології та літературознавства, проблематику та підходи цих наук, спроби прояснити його методологічні засади в кін. 60-х рр. стали першим кроком на шляху його трансформації в постструктуралізм, яка часто здійснювалась самими структуралістами (Варт, Фуко, Лакан). Будучи формально-раціональною обробкою певного порядку фактів, структуралісти у лінгвістиці та літературознавстві усвідомлюють операціональний статус поняття структури, але в антропології та психоаналізі воно починає розглядатись як структура самої реальності, і саме цю тенденцію С. піддає критиці Еко ("Відсутня структура") В. разливість гуманітарного С. пов'язана з тим, що в багатьох соціокультурних системах семіологічний рівень є не вихідним, а похідним, тому постструктуралізм звертається до аналізу досеміотичного рівня культури. З моменту свого виникнення С. постійно перебуває в русі трансформації, і найпотужнішою сьогодні трансформацією С. є постструктуралізм.

Суїменко, Євгеній Іванович (1932) - укр. філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Дніпропетровського ун-ту (1957). Докт. філософських наук (1989), проф. У1981 - 1990 рр. - ст. наук. співр., потім зав. від. соціальних проблем виховання молоді Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Од 1990 р. - головний наук. співр. Ін-ту соціології НАНУ. Сфера наукових інтересів: соціально-філософські та соціологічні проблеми виробництва! праці, управління виробничими колективами, виховання учнівської молоді. Останнім часом працює в галузі економічної соціології. Автор понад 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Актуальні проблеми соціології праці" (1974); "Психологія єдиноначальності і колегіальності", у співавт. (1975); "Діалектика развитку і становлення відносин колективізму" (1988).

Табачковський, Віталій Георгійович (1944, Христинівка, Черкаська обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1968). У 1981 р. захистив докт. дис. Од 1968 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1972 - 1983 рр., од 2001 р. - заступник головного редактораж. "Філософська думка". Од 1997 р. - голова Антропологічного відділення Укр. філософського фонду. Ініціатор і організатор щорічника "Філософсько-антропологічні читання", присвяченого видатним постатям вітчизняної та світової теоретико-антропологічної думки. Лауреат Держ. премії України в галузі науки і техніки (1982). Коло наукових інтересів - екзистенційно-персоналістична антропологія; історична антропологія; людинотворчий і культуротворчий потенціал практики; співвідношення предметного змісту та форми людського світовід ношення.

[br]

Осн. тв.: "Криза буржуазного раціоналізму і проблема людської особистості" (1973); "Критика ідеалістичних інтерпретацій практики" (1976); "Людина. - Екзистенція. - Історія" (1976); "Людське світовід ношення: даність чи проблема" (1993); "У пошуках невтраченого часу: Роздуми щодо інтелектуальної спадщини українських філософів-шістдесятників" (2002).

Твардовський, Казимір Єжі Адольф (1866, Відень - 1938) - польськ. філософ, засновник Львівсько-варшавської логіко-філософської школи, вчитель кількох поколінь польськ. філософів. У 1886 - 1889 рр. студіював філософію у Віденському ун-ті у Брентано. Подальшого підвищення професійного рівня набув у Відні під керівництвом Зіммермана. У 1891 р. захистив докт. дис., у 1894 р. габілітувався. Ця праця вважається однією з найважливіших у його науковому доробку. Невдовзі, у листопаді 1895 р., Т. отримав звання нроф. на філософському відділенні Львівського ун-ту, з яким від того часу був незмінно зв'язаний аж до виходу на пенсію у 1930 р., але й після того залишався у статусі почесного нроф. Був також докт. Honoris Causa Варшавського (1929) і Познанського (1930) ун-тів. Спрямовував дослідження філософії як науки, що визначає цілі, доступні науковому аналізу. Т. зосередив увагу насамперед на аналізі психічного розуміння пізнавальних актів, вбачаючи в психології засади філософії. У львівський період відійшов від психологізму, а висунуті ним у той час нові ідеї близькі до філософії науки й відносяться (чи дотичні) до абсолютизму в теорії істини й аксіології, розробки основ теорії мови й теорії понять. Т. справив вирішальний вплив на відновлення стилю і методу занять філософією у Польщі шляхом заснування міжнародно визнаної філософської школи; на виховання визначних філософів, які просунули далі працю в галузі філософії і логіки на кафедрах польськ. ун-тів; утворення у Львові Польськ. філософського тов-ва (1904) і ж. "Ruch Filozoficzny"; на ініціювання з'їздів польськ. філософів, з яких перший відбувся у Львові у 1923 р.

[br]

Осн. тв.: "Уявлення і поняття" (1898); "Шість лекцій про середньовічну філософію" (1910); "Філософські статті і трактати" (1927); "Вибрані філософські твори" (1956).