(за+працю)

Зизаній-тустановський, Лаврентій (?, імовірно, с. Потеличі, Львівщина - між 1630 - 1640) - укр. релігійний і культурний діяч, брат Зизанія Стефана Я. к і останній, взяв собі за прізвисько грецьк. переклад слова "кукіль" - "зизаній". Освіту здобув, імовірно, у Львівській братській школі та Острозькій колегії, де добре вивчив мови. Був учителем і проповідником Львівської, од 1592 р. - Братської, а від 1595 р. - Віленської братських шкіл. У Вільнюсі співпрацював із друкарнею братства. Брав участь у виданні "Граматики словенської" (1596), разом з братом С. Зизанієм - "Азбуки" (1596), підготував "Катехізис" (1600) та "Книгу о вірі" (приблизно 1596 р.). Як представник братств, був на православному соборі 1596 р. Приблизно від 1620 р. на запрошення Єлисея Плетенецького працює як редактор і перекладач у Лаврській друкарні, 1626 р. їде з місією від Київського митрополита Борецького Йова до Москви, де веде диспут з представниками Московського патріарха Філарета по статтях своєї книги "Великий Катехізис". Вагомий внесок у розвиток української думки З.-Т. вніс своїм твором "Великий Катехізис", де він виклав засади православного вчення. Проте його інтерпретація цих засад мала виразно реформаційне забарвлення, що викликало заперечення опонентів. Так, його розв'язання тринітарної проблеми, згідно з яким Бог-Отець виступає головним Богом, а дві інші особи Трійці відносяться до нього як підпорядковані і нижчі іпостасі, а також припущення можливості страждання і смерті божества, разом з людською природою Христа під час розп'яття і хресних мук містять у собі значні впливи социніанства. Відгомін реформаційних ідей відчутний також в обґрунтуванні З.-Т. можливості досягнення людиною спасіння своєї душі власними зусиллями і в твердженні про можливість за певних обставин здійснювати мирянами обряд хрещення. "Самовладдя" З.-Т. визначає як здатність душі робити вільний вибір. У "Катехізисі" він приділяє також увагу проблемам природознавства, зокрема тим, що стосуються світобудови і небесних явищ, намагаючись виявити їхній натурфілософський аспект. Щодо походження душі, то З.-Т. висловлює думку про створення душі Богом та її безсмертя і водночас передання її від батьків дітям через природне зачаття. Осмислення суспільно-політичної проблематики зводиться до обстоювання принципу рівності всіх людей перед Богом. Дає неоднозначну оцінку багатству, вважаючи, що воно (в залежності від використання) може бути добром або злом. З.-Т. зробив внесок у розвиток укр. філософської термінології.

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ - наукова установа для розробки фундаментальних проблем філософської науки і координації філософських досліджень в країні, підготовки наукових кадрів. Створений 1946 р. в Києві. І. ф. очолювали: акад. М.Е. Омельяновський (1946 - 1952), чл.-кор. Д.Х О. стрянин (1952 - 1962), акад. П.В К. опнін (1962 - 1968), акад. В.І. ІПинкарук (1968 - 2001), од 2001 р. - чл.-кор. М.В. Попович. У розвитку І.ф. вирізняється три періоди. Перший (1946 - 1960) характеризується тим, що його наукова діяльність була дуже обмеженою ідеологічним контролем. Однак уже в той час І.ф. видав пращ, в яких зроблено серйозні кроки до осмислення досягнень фізики пер. пол. XX ст. (М.Е. Омельяновський, М.Б. Вільницький), висвітлення світогляду визначних представників укр. культури і науки - Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, П. Грабовського, М. Максимовича (Д-Х. Острянин, І.П. Головаха, В.Ю. Євдокименко, М.В. Гончаренко, О.Г. Білоус). Другий період (1961 - 1990) відзначається потужним професійним зростом і кадровим зміцненням, істотним розширенням і урізноманітненням тематики досліджень, різким скороченням кон'юнктурної тематики, створенням нових та реорганізацією існуючих наукових підрозділів, надаючи їм нового наукового спрямування. Попри незначну кількість видань, які мали апологетичний характер і намагалися підвести філософський ґрунт під ідеологічні та політичні догми, що нав'язувалися, переважна більшість наукових розробок і видань цього періоду були присвячені актуальним проблемам філософської науки. В цей час започатковуються нові наукові напрями, набирають нового повороту існуючі. Виросла група науковців, яка отримала наз ву "Київської школи філософів". Засновано новий напрям у філософії науки - логіку наукового дослідження (П.В. Копнін, М.В. Попович, С.Б. Кримський, П..Ф. Йолон, А.Т. Артюх, Є.Є. Лєдніков), у межах якого засобами формального та концептуального аналізу досягається реконструкція наукового дослідження як логічно послідовного процесу. Накреслився відхід від ортодоксальних схем аналізу філософських проблем природознавства і перехід до розробки нового концептуального апарату (П.С. Дишлевий, Н.П. Депенчук, Ф.М. Канак, В.С. Лук'янець). Розгортаються дослідження філософських проблем людини, умов формування та функціювання людського світогляду, людського світовідчуття та світосприймання (В.І. Шинкарук, В.П. Іванов, О.І. Яценко, М.Ф. Тарасенко, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов). Висвітлення історії укр. філософії та укр. культури взагалі вперше було поставлено на міцну базу історичних першоджерел. Розпочато вивчення недосліджених періодів, подій і явищ укр. філософської культури, філософської спадщини визначних мислителів минулого, зокрема, діячів Києво-Могилянської академії (В.М. Нічик, В.С Г. орський, М. В. Кашуба, М. Рогович, В.І. Іваньо). Видані фундаментальні праці з історії класичної нім. філософії (В.І.Шинкарук, М.О. Булатов). Були виконані розробки з методології соціального пізнання (В.І. Куценко, М.М. Мокляк, І.В. Бойченко, М.І. Михальченко, Ю.Д. Прилюк), соціально-психологічної структури особи та умов її формування (Л.В С. охань, О.А. Донченко). Вперше в Україні були застосовані методи конкретної соціології до вивчення радянської дійсності і обґрунтовані соціологічні концепції, істотно відмінні від офіційних (В.П. Чорноволенко, Ю.П. Сікорський, В.Л. Оссовський, В.І. Волович, В.І. Паніотто, А.О. Ручка, Є.І. Головаха, К.К. Грищенко). В кінці 70-х соціологічні підрозділи були об'єднані у Відділення соціології І.ф., а в кінці 80-х реорганізовані в окремий Ін-т соціології НАН України.. За свої наукові новації І.ф. і його науковці зазнавали гострих ідеологічних нападів та політичних звинувачень з боку партійних органів і ортодоксальних філософів. У третій період (од 1991р.) була перебудована тематика і науково-організаційна структура І.ф. відповідно до сучасних потреб трансформації укр. суспільства та духовного відродження, тенденцій розвитку світової філософської науки. Здійснені розробки і видані фундаментальні праці з актуальних проблем філософської антропології (В.І. Шинкарук, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов, Є.І А. ндрос), філософії культури та методологічних засад осмислення історії укр. культури (В.І. Шинкарук, М.В. Попович, С.Б. Кримський, Є.К. Бистрицький, С.В. Пролеєв), естетики та філософії мистецтва (В.І. Мазепа, О.В. Білий, Р.П Ш. ульга), етики (В.А. Малахов, А.М Є. рмоленко), філософії дискурсу і філософських проблем знакових систем (М.В. Попович), логіки (А.Т. Ішмуратов, В.Й О. мельянчик), методології науки (С.Б К. римський, В.І. Кузнєцов, П.Ф. Йолон), філософії природознавства (В.С. Лук'янець, М.О. Кравченко, Л.В. Озадовська, В.Л. Храмова), екології (Ф.М. Канак, М.М. Кисельов, В.С. Крисаченко), соціальної філософії і філософії історії (М.М. Мокляк, В.І. Бойченко, В.Й. Коцюбинський), філософії нації та етносу (М.Т. Степико, Б.В. Попов, Л.Є. Шкляр), політичної філософії (В.С. Лісовий, Г.В Б. адзьо), історії філософської думки Київської Русі (В.С. Горський, Т.С Г. оліченко), філософської думки XIV - XVIII ст. (В.М. Нічик, Я.М. Стратій, В.Д Л. итвинов, О.М. Сирцова), філософської думки XIX - XX ст. (М.І.Лук, С.В. Бондар, О.С. Забужко, Л.П. Депенчук), пам'яток укр. та світової філософської думки (В.С. Лісовий, Н.П. Поліщук), історії зарубіжної філософії (В.С. Пазенок, А.Т. Гордієнко, В.В. Лях, Н.П. Поліщук, Є.М. Причепій, О.М. Соболь, Я.В. Любивий). Утворене в 1992 р В. ідділення релігієзнавства здійснило розробки і видало фундаментальні праці з філософії та історії релігії, сучасних релігійних процесів в Україні (О.С. Онищенко, А.М. Колодний, П. Косуха, П.Л Я. роцький, Л.О. Филипович, В.Є Є. ленський). Наукові розробки удостоєні Державної премії УРСР в галузі науки і техніки, шести наукових премій НАН України імені видатних учених. І.ф. співпрацює з багатьма зарубіжними науковими центрами. Має наукову бібліотеку, ж. "Філософська думка", "Практична філософія", "Філософські обрії", "Українське релігієзнавство", "Релігійна панорама", альманах "Мультиверсум". В І.ф. працює 91 науковець: 28 докт. наук, 56 канд. наук, 1 акад., 2 чл.-кор. НАН України, члени зарубіжних академій: Російської, Нью-Йоркської, Білоруської, Молдавської.

Ішмуратов, Анатолій Теміргалійович (1946, Ташкент) - укр. логік, методолог, філософ. Закінчив філософський ф-т Московського ун-ту (1974). У 1974 - 1977 рр. аспірант Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Докт. філософських наук (1987), проф. (1992). Од 1974 р. - в Інті філософії їм. Г. Сковороди НАНУ, од 1991 р. - головний наук, співр. Член Міжнародного кантівського тов-ва (од 1990 р.). Співзасновник і член Укр. філософського тов-ва (1997). Дійсний член Нью-Йоркської Академії наук (од 1997 р.). Працює над проблемами практичної логіки, феноменології, конфліктології, методології гуманітарних наук. Автор багатьох наукових праць, енциклопедичних статей, методичних програм, курсів лекцій, підручників і наукових монографій.

[br]

Осн. тв.: "Логічні теорії часових контекстів" (1981); "Логічний аналіз практичних міркувань" (1987); "Конфлікт і згода" (1996); "Вступ до філософської логіки" (1997).

Йонас, Ганс (1903, Мьонхенгладбах - 1993) - нім.-амер. філософ. У 1921 - 1928 рр. навчався в ун-тах Фрайбурга, Берліна, Марбурга. В 1933 р. емігрував до Лондона, потім до Єрусалима. Після Другої світової війни отримує професуру в ун-тах Канади, а од 1955 р. - в Нью-Йоркській школі соціальних досліджень, працює також запрошеним професором амер. та нім. ун-тів. Кризу сучасного суспільства Й. пов'язує з домінантою технічної раціональності, яка в свою чергу є наслідком розгортання новоєвропейського дуалізму буття та належності. В дослідженні "Поняття гносису" Й. вбачає початки дуалізму ще в гностицизмі, коли, з одного боку, етика суб'єктивується і релятивується, з друпансія технічного розуму несе у собі загрозу глобальної катастрофи. В праці "Організм та свобода. Основи філософської біології" Й. прагне подолати цей дуалізм, вбачаючи в органічному житті і його способі буття зачатки телеології суб'єктивності і свободи, а отже - і його самоцінність. Знаним в світі протагоністом етики для сучасної технічної цивілізації Й. стає завдяки пращ "Принцип відповідальності". Критикуючи антропоцентризм в етиці, зокрема його інтерсуб'єктивний варіант, Й. підпорядковує етику онтології, в якій поєднує вимогу збереження буття людини з вимогою збереження буття природи, що постає в концепції належності буття. На противагу формальній етиці, Й. створює матеріальну етику цінностей, яка на основі "евристики страху" та концепту "переваги негативних прогнозів над позитивними" повинна запобігати такій активності людини, яка мала б згубні глобальні наслідки. Принцип відповідальності розбудовується на противагу Блохівському "принципу надії", будь-яким іншим утопічним конструкціям, до яких він відносить і дискурсивну етику.

[br]

Осн. тв.: "Гносис та пізньоантичний дух". Ч. І. "Гносис міфології". Ч. II. "Від міфології до містичної філософії" (1934, 1954); "Феномен життя. Основи філософської біології" (1963); "Принцип відповідальності: У пошуках етики для технологічної цивілізації" (1979); "Техніка, медицина і етика" (1985).

Карлейль, Томас (1795, Еклфехан, Шотландія - 1881) - англ. філософ, письменник, історик. Світогляд К. сформувався під впливом Фіхте, Шеллінга, Гете та нім. романтиків. Створив філософську картину світу, у межах якої світ немов "одягнений" у своєрідний символічно-емблемний серпанок, який приховує трансцендентну реальність природи та суспільства. Філософія, на думку К., має розкрити у символах-емблемах (як у видимих формах світосприйняття) присутність пантеїстичного духа. Для філософського світогляду К. характерний космізм, потяг з'єднати мікрокосм з велетенським Всесвітом та вічністю, котрі тотожні духу. Релігійно-філософський символізм К. поширювався на суспільство та культуру. Це дало йому можливість у філософії історії обґрунтувати "культ героїв" (видатних постатей історичного процесу), які розглядалися ним як носії божественного плану. Найвідоміший твір, написаний К. у жанрі історичного портрета - це "Французька революція" (1837), являє собою не стільки систематичний виклад історії Французької революції, скільки співбесіду з читачем про тих, хто творив історію. Поєднання історично точного викладу з високою експресією художнього зображення історичної драми, протест проти деспотизму у будь-якій формі та глибока людяність прославили автора ще за життя. Світогляду К. властива глибока релігійність (за словами Стивена, релігія К. - це "шотландський кальвінізм мінус догма"), різко критичне ставлення до метафізики (через властиве їй "невимовне безпліддя"), скептицизму й зневір'я, а також побожно-шанобливе ставлення до праці. "Трудитися й не хнюпитися" - назва збірки, опублікованої вперше в Німеччині наприк. XIX ст., до якої увійшли уривки із різних творів К. і яка втілює наскрізну для його моральних і суспільно-політичних поглядів орієнтацію, або "етику життя". Філософський та етичний потенціал праць К. вплинув на формування як в Англії, так і назагал в Європі цілої генерації інтелектуалів і громадських діячів, відданих справі поєднання релігійно-моралістичного та практично-діяльного ставлення до життя.

[br]

Осн. тв.: "Sartor Resartus" (1831); "Французька революція" (1837); "Герої, пошанування героїв і героїчне в історії" (1840); "Чартизм" (1846); "Минуле і теперішнє" (1848); "Історія Фридриха II" (1854 - 1864). ΚΑΡΜΑ (санкр. - діяння, справа, дія) - одне з центральних понять майже усіх релігійно-філософських систем Індії. У ведичну епоху воно позначало обов'язок ритуального принесення жертви, яка мала підтримувати світовий порядок, спонукати до нового циклу розвитку космічних енергій, що знаменувало оновлення буття на космічному, соціальному й персональному рівнях. Втім, уже в епоху Упанішад (VI ст. до н. е.) у зв'язку з виникненням концепції "переселення душ" поняття К. охоплює сукупно всі дії (не лише ритуальні), що приводять до тих чи тих наслідків. У широкому розумінні, К. - це результат людських добрих і поганих діянь та вчинків, які, за невблаганним законом причин та наслідків, викликають справедливу відплату як передумову наступного існування В. се, що робить людина, творить її К., хорошу чи погану залежно від якості людських діянь. К. - це вплив звершених особистістю вчинків на характер дійсного і майбутнього її існування; у цьому розумінні К. подібна до понять долі, фатуму. Але в ній, на відміну від цих сліпих сил, суттєвого значення набуває моральнісна активність особистості, вільне обрання нею певної життєвої позиції. Відтак К. можна розуміти ще й як духовну працю з метою морального вдосконалення людини. В кінцевому підсумку К. не лише визначає образи існування індивіда, такі як стать, соціальний статус, термін життя тощо, а і його можливості в справі подолання людської недосконалості й звільнення від тягаря безконечних перероджень. Кармінний закон постає космічною справедливістю, відповідно до вимог якої автоматично вершиться суд, і людина через її моральні провини і помилки виявляється приреченою на страждання або, за правильне у моральному сенсі життя, винагороджується радістю й благополуччям.

Кашуба, Марія Василівна (1941, с. Деревно Львівської обл.) - укр. філософ. Докт. філософських наук (1990). Зав. кафедрою теорії та історії культури ЛНУ ім. І. Франка, зав. відділом філософії культури Ін-ту українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ. Працює в галузі історії укр. духовної культури та укр. філософії.

[br]

Осн. тв.: "З історії боротьби проти унії (XVII - XVIII ст.)" (1976); "Георгій Кониський" (1979); "Георгій Кониський - світогляд та віхи життя" (1999). Відп. редактор та співавтор колект. праць: "Філософія Відродження на Україні" (1990); "Проблема людини в українській філософії XVI - XVIII ст." (1998). Перекладач філософських текстів з лат. та старослов. мов: "Кониський Г. Філософські твори". У 2 т. (1990); розділи етики професорів Києво-Могилянської академії: "Пам'ятки етичної думки в Україні XVII - першої половини XVIII ст." (1987); філософського курсу Т. Прокоповича (у 2 т.). Переклад у співавт. "Сковорода Григорій. Твори". У 2 т. (1994)та ін.

Кисельов, Микола Миколайович (1942, с. Грузьке Сумської обл.) - укр. філософ З. акінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1971), аспірантуру Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1976). Докт. філософських наук (1991), проф. (1996) О. д 1976 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. В даний час - провідн. наук, співр. ін-ту. Дослідницькі інтереси лежать у сфері філософії й методології сучасної науки, філософсько-світоглядних та етнокультурних проблем екології, зокрема тих, що стосуються впливу екологічних реалій на освітянський процес, державотворення й становлення громадянського суспільства в Україні. Має понад сто двадцять наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Об'єкт екології та його еволюція" (1979); "Наш спільний дім" (1986); "В гармонії з природою" (1989); "Соціально-філософські проблеми екології", у співавт. (1989); "Світогляд та екологія" (1990); "Методологія екологічного синтезу", у співавт. (1995); "Національне буття серед екологічних реалій", у співавт. (2000) та ін.

Левчук, Лариса Тимофіївна (1940, Київ) - укр. філософ. Закінчила філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка. Докт. філософських наук (1982), проф. (1984). Од 1962 р. працює на кафедрі етики, естетики і культурології КНУ, од 1976 р. - завідує цією кафедрою. Наукові інтереси пов'язані з проблемами західноєвропейської естетики, зокрема психоаналізу, естетичної специфіки художньої творчості, динаміки розвитку мистецтва XX ст.

[br]

Осн. тв.: "Інтуїтивізм і проблеми художньої творчості" (1969); "Психоаналіз і художня творчість" (1980); "Мистецтво в боротьбі ідеологій" (1985); "Психоаналіз: від позасвідомого до "втоми від свідомості" (1989); "Західноєвропейська естетика XX ст." (1987); "Естетика", у співавт. (1997); "Історія світової культури", у співавт. (1999) та ін.

Лисий, Василь Прокопович (1943, с Л. иповеньке Кіровоградської обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1970). Докт. філософських наук (1988), проф. (1991). Од 1974 р. працює на кафедрі філософії ЛНУ ім. І. Франка. Предметом наукових інтересів є філософські проблеми діяльності людини, теорії пізнання та діалектики. Автор багатьох наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Єдність теорії і практики в матеріалістичній діалектиці" (1985).

Литвинов, Володимир Дмитрович (1936, смт.Черкаське Донецької обл.) - укр. філософ, літературознавець, перекладач. Закінчив ф-т іноземних мов ЛНУ їм. І. Франка (1963). Канд. філософських наук (1974). Од 1980 р. працює в Ін-ті філософії їм. Г. Сковороди НАНУ Ч. лен Спілки письменників України О. сновний напрям наукової діяльності - історія філософії України.

[br]

Осн. тв.: "Латинська мова" (1984, 1996); "Історія філософії України", у співавт. (1993, 1994); переклади з лат. мови філософських творів Бразма Роттердамського (1981, 1993), Ціцерона (1998); "Латинсько-український словник", укладання (1997); "Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України" (1983); "Ренесансний гуманізм в Україні" (2000).

Лобас, Володимир Хомич (1942, с. Пустовіти Вінницької обл.) - укр. філософ З. акінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1964). Докт. філософських наук (1983), проф. (1984). Працює на кафедрі суспільних і гуманітарних наук Київського ін-ту залізничного транспорту (од 1997 р.) Ф. ілософські інтереси охоплюють проблеми семіотики, культурології та конфліктології.

[br]

Осн. тв.: "Семіотичний аналіз знакових засобів передачі інформації" (1980); "Формування діалектико-матеріалістичного світогляду в процесі викладання природничих наук", у співавт. (1985); "Світоглядний потенціал гуманітарних наук", у співавт. (1990); "Українська і зарубіжна культура", у співавт. (1997).

Лой, Анатолій Миколайович (1947, с.Козлів Київської обл.) - укр. філософ З. акінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1971). Докт. філософських наук (1989), проф. Од 1991 р. працює в КНУ ім. Т. Шевченка, нині - зав. кафедрою філософії філософського ф-ту ун-ту О. д 1998 р. - голова Кантівського тов-ва в Україні. Фахівець у галузі філософської антропології, онтології, сучасної та класичної нім. філософії. Автор багатьох наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Соціально-історичний зміст категорій "час" і "простір" (1978); "Свідомість як предмет теорії пізнання" (1988).

Лук'янов, Олександр Тимофійович (1936, с. Полтавка Воронезької обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-тКНУім.Т. Шевченка (1958). У 1967 р. захистив канд. дис. Працює на посаді доцента кафедри філософії НТУ "КПІ". Коло наукових інтересів - діалектика, теорія пізнання, логіка. Автор багатьох статей і розділів колективних, а також індивідуальних монографій.

[br]

Осн. тв.: "Від натурфілософії до свідомого діалектичного природознавства" (1962); "Філософія гуманізму", у співавт. (1976); "Суб'єкт і об'єкт як філософська проблема" (1979).

Луман, Ніклас (1927, Люнебург - 1998) - нім. соціальний філософ, соціолог, представник системної теорії суспільства. Вивчав право у Фрайбурзькому ун-ті (1946 - 1949), стажувався в Гарвардському ун-ті у Парсонса (1960 - 1961), габілітація в 1966 р. за працю "Право та автоматизація в державному управлінні" у Шельскі та Клаессенса. Од 1968 р. - проф. новоутвореного ун-ту в Білефельді. На основі теорії еволюції Л. розглядає соціальні явища крізь призму посилення системної комплексності суспільства, обумовленого диференціацією таких систем, як політика, економіка, церква, наука, мораль тощо. Дистанціюючись від традиційного розгляду системи в термінах частини й цілого, Л. застосовує такі поняття, як система та довкілля. Посилення комплексності довкілля обумовлює також посилення складності системи і навпаки. Така кореляція, за Л., не онтологічна, а функціонально-семантична: кожна система утворює власне довкілля, здійснюючи редукцію комплексності на основі смислу, або коду. Напр., наука конституюється кодами істина/хиба, політика - влада/відсутність влади, господарство - прибутки/збитки, мораль - добро/зло тощо. Спростовуючи концепт єдності розуму класичного раціоналізму, Л. вважає соціальні системи самореферентними, кожна з яких утворює незалежну від суспільства в цілому раціональність. На цій основі заперечується і моральноетична легітимація політичної системи, господарства, науки, а зворотним боком такого підходу є заперечення застосування кодів істина/хиба до моральної системи, а відтак - граничного обґрунтування моральних належностей. Л. піддає критиці й такі класичні поняття, як "автономія", "суб'єкт", "розум", "рефлексія" тощо, стверджуючи, що людина як окрема система отримує смисли своєї діяльності від соціальних систем, не рефлексуючи щодо їхньої істинності. Системна теорія Л. багато в чому дотична до постмодернізму, англо-американського комунітаризму, неоконсерватизму та ін., постаючи також опонентом комунікативної теорії.

[br]

Осн. тв.: "Соціологічне просвітництво". У 5 т. (1970 - 1990); "Теорія суспільства чи соціальна технологія - що дає системний аналіз?", у співавт. (1971); "Соціальні системи" (1984); "Структура суспільства та семантика". У 3 т. (1980 - 1989); "Екологічна комунікація" (1986).

Любивий, Ярослав Валерійович (1951, Київ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1973). Докт. філософських наук (1997) В. ід 1973 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло пріоритетних філософських зацікавлень охоплює історію зарубіжної та соціальної філософії, а також філософію історії. Автор статей, розділів у колективних монографіях, індивідуальних монографій.

[br]

Осн. тв.: "Критичний аналіз філософії культури Томаса Еліота" (1982); "Сучасна масова свідомість; динаміка і тенденції розвитку"(1993).

Лях, Віталій Васильович (1942, с. Терни Донецької обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Докт. філософських наук (1991), проф. (2000). Од 1972 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Од 1990 р. - завідує від. історії зарубіжної філософії. Основна сфера діяльності - історія зарубіжної філософії, зокрема дослідження проблем суспільного розвитку в інтерпретації раціоналізму й ірраціоналізму, проблеми зміни філософсько-світоглядних орієнтацій. Автор понад 80 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Критика інтуїтивізму сучасної буржуазної філософії" (1975); "Раціоналізм та ірраціоналізм в сучасній буржуазній соціальній філософії" (1986).

Мазепа, Володимир Іванович (1930, Полтава) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т.Шевченка (1953). Докт. філософських наук (1977), проф. (1981). Од 1958 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Досліджує проблеми естетики (естетична свідомість і художня творчість, мистецтво в системі культури тощо), історії філософії та естетики України. Автор понад 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво і духовне багатство людини" (1967), "Художня творчість як пізнання" (1974), "Культура художника" (1988), "Соціально-культурна філософія І. Франка" (2001) та ін.

Мах, Ернст (1838, Турас, нині Туржани - 1916) - австр. фізик і філософ. Разом із Авенаріусом - фундатор емпіріокритицизму, зокрема такого його відгалуження, як махізм. По закінченні Віденського ун-ту од 1861 р. працює у ньому приватдоцентом. У 1864 - 1867 рр. - проф. математики ум. Грац, у 1867 - 1895 рр. - проф. фізики Празького ун-ту, у 1895 - 1902 рр. - проф. історії і теорії індуктивних наук в ун-ті Відня. Філософські праці М. були своєрідною реакцією на кризу класичного природознавства. Розкривши логічну неспроможність класичних уявлень про абсолютні простір і час, М. сформулював принцип - все, що відбувається, пояснюється взаємодією тіл - як вимогу емпіричного визначення вихідних понять науки. Через тезу - весь зміст нашого досвіду є справою наших органів чуття - М. будує свою теорію пізнання на сфері відчуттів, заперечуючи існування поза ними будь-яких матеріальних сутностей. Цю сферу відчуттів М. ще називав "нейтральними враженнями" або "нейтральними елементами досвіду" З. гідно з М., кожна наука вивчає відчуття певного типу, а єдність усіх наук полягає у віднаходженні спільних моментів взаємодії цих різних типів. Зрештою, М. вийшов на підсумкове положення, за яким увесь світ є сукупністю наших відчуттів.

[br]

Осн. тв.: "Механіка як наука" (1868); "Аналіз відчуття" (1886); "Простір і геометрія" (1906); "Принципи фізичної оптики" (1921).

Мокляк, Микола Миколайович (1937, с. Мироцьке Київської обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1967). Докт. філософських наук (1989), проф. (1991). Від 1967 р. працює в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, од 1985 р. - зав. від. соціальної філософії ін-ту. Дослідницькі інтереси лежать у сфері соціальної філософії. Має близько ста наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Соціально-професійні переміщення на соціалістичному промисловому підприємстві" (1979); "Соціальні відносини: структура і форми виявлення" (1986); "Феномен воєнно-політичного конфлікту в сучасній етнополітичній ситуації", у співавт. (1995).

Молешотт, Якоб (1822, Хертогенбос, Нідерланди - 1893) - нім. філософ, фізіолог. Разом із Бюхнером і Фогтом започаткував матеріалістичний напрям, що спирався на медицину та природознавство. Вивчав медицину в Гайдельберзі. Од 1847 р. - приват-доцент, викладав фізіологію в Гайдельберзькому ун-ті. У студентські роки брав участь у русі за демократичні перетворення у Німеччині. Од 1856 р. - проф. фізіології в Цюриху, в 1861 р. викладає в Турині. У 1876 р. обирається сенатором парламенту Італії. У 1879 р. переїздить до Рима і працює лікарем та проф. фізіології. Полемізує з антропологічним матеріалізмом Фоєрбаха з приводу наріжних питань природознавства. Матеріалізм М. знаходився у річищі філософського обстоювання потреб розвитку природничих наук у серед. XIX ст. Зміст матеріалістичного вчення М. охоплював кілька провідних тез: невіддільність матерії і сили; цілковита фізична зумовленість свідомості; принцип збереження матерії; жорсткий детермінізм. У галузі моралі й етики М. віддавав перевагу утилітаризму.

[br]

Осн. тв.: "Колообіг життя в природі" (1852); "Причини і дії у вченні про життя" (1868).