(властивостей)

ВИЗНАЧЕННЯ ( від лат. definitio - логічне визначення, дефініція, розмежування) - логічна дія, спрямована на відрізнений об'єкта від інших об'єктів через встановлення його специфічних і типових ознак чи такого розкриття значення терміна певного об'єкта, яке замінює опис його властивостей. У процесі В. об'єкт береться в ідеалізованій формі В. ідповідно до аналізу ознак чи знакових позначень об'єкта, В. буває реальним і номінальним. Із гносеологічного погляду, В. є встановленням істотних ознак об'єкта, що передбачає врахування відносності рівней пізнання сутності. Оскільки істотні ознаки виражаються у наукових поняттях, В. виступає як розкриття та формулювання змісту понять у формі суджень за певними правилами. Поширеним є В. понять через вказівку на їх найближчий рід і видову відзнаку. Умовному аспекті В. поділяються на семантичні і синтаксичні. Різновидами семантичних В. є остенсивні В., коли значення терміна розкривається через демонстрацію дій з об'єктом, який визначається, та вербальні В., коли зміст невідомого терміна роз'яснюється через відомий. Видами синтаксичних В. є генетичні В., що характеризують об'єкт способом його побудови чи правилами оперування з ним, та індуктивні В. у математиці. У природознавстві вживають також операційні В., які є описом експериментальних ситуацій фіксації об'єкта чи операцій вимірювання величин. Окрім В. за властивостями або явних В., бувають і неявні В., що здійснюються через встановлення відношень об'єкта до інших об'єктів (у формулюванні аксіом чи контекстуальному аналізі тощо) С. пеціальні види В. потребують врахування переходу від формального опису об'єкта до змістовного розкриття його істотних рис.

ВИМІРЮВАННЯ - спосіб якісно-кількісного аналізу та числового опису світу емпіричних об'єктів, моделювання реальності мовою чисел. В. фізичне (метричне) - процес (процедура) одержання інтерсуб'єктивної та достовірної, репрезентованої числом або системою чисел, інформації щодо фізичних об'єктів, їхніх властивостей та відношень; фундаментальна складова наукового методу. В. передбачає порівняння даної фізичної величини з певною величиною того ж роду, прийнятою за домовленістю за одиницю. Фізична величина розглядається як емпірична (онтологічна) реалізація аксіоматики скалярної невід'ємної величини. В. потребує визначення способу В. (необхідних приладів, інструментів, автоматизованих систем В., відповідних методик та технологій). Процес В. строго нормований системою понять та принципів метрології, яка визначає типологію В., способи реалізації вимог точності, однозначності, достовірності (надійності) результатів В. Вдосконалення процедур В. уможливлює поступ техніки та технології, засобів моніторингу, всієї матеріальної культури сучасної цивілізації. В некласичній фізиці процедура В. перетворилася в елемент теоретичного опису, в предмет теоретичного та філософського дискурсу. В XX ст. потреби математизації та формалізації соціогуманітарних наук (психології, соціології та ін.) зумовили виникнення загальної логіко-математичної аксіоматизованої теорії В. (Кемпбел, Стивенс, Суппес, Адамс, Пфанцагль). Будь-яке В. тлумачать як встановлення відповідності (ізоморфізму чи гомоморфізму) між емпіричною системою реальних об'єктів з визначеними відношеннями між ними та деякою системою чисел. Типологія В. спирається на типологію т. зв. "шкал" (способів співвіднесення чисел та емпіричних об'єктів). Розрізняють шкали: абсолютну, найменувань, порядку, інтервалів, відношень та ін. Останні два типи співпадають із класичним поняттям В., інші стосуються нефізичних (неметричних) В. Епістемологічнафункція В. полягає в можливості одержувати мовою чисел точні та об'єктивні характеристики реальності, здійснюючи програму, започатковану піфагорійцями, Платоном та Галілеєм.

ВИПАДКОВІСТЬ - філософська категорія для позначення тих феноменів дійсності (подій, процесів, об'єктів, властивостей), які суб'єкт сприймає (оцінює, інтерпретує) як буття, що має місце (або здійснилося), але якого "могло і не бути", тобто воно не є необхідністю. Під В. розуміють те, що виникає внаслідок неповторного збігу обставин, унікальної комбінації багатьох невідомих (чи недоступних контролю або фіксації) чинників, як перетин причинно-насл ід нових ланцюгів, вияв варіативності, неоднозначності дійсності. Традиційне визначення В. дане Гегелем: В. як дещо таке, що "може бути і може також не бути.., може бути таким, а також і іншим...", вказує на тісний зв'язок категорій В., можливості і дійсності, протиставляючи В. і необхідність. В історії європейської філософії побутувала ідея про суто феноменальний, суб'єктивний характер категорії В., використання якої пояснювали неповнотою (неповноцінністю) нашого знання, наявністю явищ та процесів, занадто складних з точки зору причинного аналізу систем. У XIX ст. в філософи виникає більш діалектичне розуміння співвідношення необхідності і В., ідея їх взаємодоповнення (Гегель, Енгельс). Проте лише у XX ст. відбувається кардинальна зміна в світоглядній інтерпретації феномена В. Виникнення квантової теорії й атомної фізики, фізики елементарних частинок, генної теорії спадковості (феномен мутацій), молекулярної біології, широке використання теорії інформації, комплекс ідей нерівноважної термодинаміки та синергетики виявили фундаментальну роль імовірнісних уявлень і докорінно змінили онтологічний статус В., яку розглядають тепер як істотний, конструктивний чинник процесів розвитку та самоорганізації.

ВІДНОСНОСТІ ТЕОРІЯ - заснована Ейнштейном фізична теорія, що розглядає просторово-часові закономірності, справедливі для будь-яких фізичних процесів. Універсальність просторовочасових властивостей, які розглядаються В.т., дозволяє говорити про них як про загальні властивості простору-часу. Відповідно до загальної В. т., або теорії тяжіння, властивості простору-часу в даній області визначаються полями тяжіння, які діють у ній. У спеціальній В. т. аналізуються властивості простору-часу, справедливі з такою точністю, яка дозволяє нехтувати тяжінням. Спеціальна В. т., яка є частковим випадком загальної В. т., ґрунтується на принципі відносності - всі явища у всіх інерційних системах, що рухаються, мають однаковий перебіг. Цей факт можна сформулювати як інваріантність законів природи відносно перетворень руху. "Скинувши з Олімпу апріорності" (Ейнштейн) найбільш фундаментальні категорії мислення (категорії простору, часу та ін.), В.т. ввела у науковий вжиток і обґрунтувала конкретні методологічні засоби деабсолютизації понять строгих теорій. Це змусило значною мірою переосмислити категоріальний апарат філософії: категорії простору, часу, матерії, об'єкта, суб'єкта, причинності, абсолютного і відносного та ін. Результативними є спроби побудувати єдині багатомірні (коли простір - час мають більше чотирьох вимірів) теорії гравітації, електромагнетизму та інших взаємодій.

ВІДНОШЕННЯ - філософська категорія, яка характеризує вид зв'язку речей або властивостей, що визначається сторонами В. і, в свою чергу, сам їх визначає. Напр., кількісне В. 2/7 визначається числами 2 і 7; це В. визначає інші числа, що йому відповідають: 4 і 14,6 і 21,8 і 28 і т.д. Якщо за вихідні взяти числа 2 і З (2/3), то В. і відповідні числові пари змінюються. Основні види В.: якісні, кількісні, сутнісні (до них належать закони), причинні, цільові. Важливість категорії В. виявляється у тому, що інколи дійсність охоплюється трьома поняттями: річ - властивість - В., основним серед яких є річ. Це породжує речовизм у тлумаченні буття і його пізнанні, коли вся багатоманітність зв'язків зводиться до В. визначеностей до властивості, а об'єктів - до речей. Для певних потреб така структура корисна, і як елемент дійсності вона справді існує. Розкриття В. та їх зміна—одне з основних теоретичних і практичних завдань людини, яка повсюдно намагається знайти і сформулювати закони, в яких узагальнюється знання В. Але світ В. відкривається їй лише тому, що вона сама відноситься до світу: своєю діяльністю роздвоює його на суб'єктивне і об'єктивне, усвідомлює це В., робить його предметом і проблемою діяльності. Отже, для людини її зв'язок зі світом постає як усвідомлюване, пізнаване і змінюване нею В., а вся дійсність - як сукупність В.

ВІДЧУТТЯ - одна із пізнавальних здатностей у теорії пізнання, полягає в перетворенні енергії зовнішнього подразнення на факт свідомості суб'єкта завдяки безпосередній дії матеріальних об'єктів на органи чуття людини: зору, слуху, дотику, смаку, нюху. В результаті виникає суб'єктивний образ об'єктивної реальності, який є відносно правильним відбитком окремих властивостей предметів і явищ. В. соціально обумовлене і концептуально навантажене в процесі пізнання. Воно є джерелом первинних відомостей про об'єктивний світ, тому виступає початковим етапом процесу пізнання. Однак у трактуванні відношення предмета і його В. в різних варіантах теорії пізнання існують принципові розбіжності. Так, реалістичні теорії пізнання стоять на позиції незалежності об'єкта від В. Суб'єктивний ідеалізм розглядає предмет як поєднання багатьох В. і обумовлює його існування самим актом В. (Берклі, Мах). Перебільшення ролі В. у процесі набуття знань є характерним для сенсуалізму та емпіризму. Приниження або заперечення значення В. у пізнанні світу властиве раціоналізму. Психобіологічну природу В. вивчає фізіологія та психологія.

ВІРТУАЛЬНІСТЬ ( від лат. virtualis - можливий, спроможний, здатний) - характеристика квазіреальності деяких об'єктів та їх властивостей, що використовується для пояснення, опису й аналізу як об'єктивно існуючих предметів, так і штучно створених сучасними інформаційними технологіями, зокрема комп'ютерною технікою. До першого виду віртуальної реальності належать: абсолютно тверде тіло, абсолютно сухе повітря, абсолютно рівна поверхня, ідеальний газ, точка, віртуальні мікрочастинки і т. ін. До другого - тримірні об'ємні тіла і різні трансформації їх форм, що здійснюються на двомірному (пласкому) екрані дисплея; а також комп'ютерні програми та ігри (типу "Тамагочі", "Віртуальна жінка" тощо). Зміст поняття "В." можна проілюструвати його функціонуванням у теорії мікрочастинок. Так, взаємодію між електронами пояснюють не реально випромінюваними фотонами, а віртуальними; при цьому віртуальним фотонам приписуються такі самі властивості, як і реальним, хоч вони розглядаються тільки як можливі об'єкти, а не реально існуючі. Використання поняття "віртуальна реальність" у мікросвіті та комп'ютерних технологіях виявилося таким само ефективним способом пізнання об'єктивної реальності, як і використання ідеалізованих об'єктів першого виду.

ВСЕСВІТ, універсум - увесь світ, нескінченний у часі і просторі та безмежно багатоманітний за формами, що їх набуває матерія у процесі розвитку. У вузькому значенні В. - предмет вивчення астрономії. В. мислиться у вигляді складної структурної єдності космічних систем різних порядків. Теоретичне узагальнення даних про астрономічно доступну частину В. дозволяє припустити, що він нескінченний у просторі та вічний у часі, тобто не має ні початку, ні кінця у будьякому напрямі, як не має ні початку, ні кінця у часі. Тривалий час це питання, як і питання про множинність світів та органічного життя в них, було предметом суто філософських дискусій. Із виникненням сучасної сценарної (інфляційної) космофізики окремі аспекти проблеми загальних властивостей В. набувають фізично і космологічно осмисленого характеру. Включення космологічних даних у число найважливіших експериментальних даних фізичних теорій дозволило фізичноосмислено моделювати сценарії поетапного динамічного розвитку В. у широкому діапазоні часу (у т.ч. білянульовому), розглядати комплекс космологічних проблем (площинності, баріонної асиметрії, доменів тощо) як результат природного суперексперименту. Унікальне поєднання інфляційної космології та єдиних супертеорій фізики елементарних частинок позначило місце факту існування життя і людини у В. Останній - у вигляді принципу антропності - стає породжуючим онтологічним елементом базису експериментальних даних, який герменевтично творить нову фактуальність. Смисловий зв'язок далеких від поєднання космологічних та фізичних рис "олюдненого" В. стає більш простою альтернативою аналізу основ космофізики. Сучасне наукове розуміння В. спирається на кілька стовпів безсумнівності, одним з яких є життя. Смислообрази буття людини і В. епістемічно заповнюють прогалини природної феноменології (актуально неіснуючого надраннього В.) і "замінюють" відсутні, але конче потрібні для когнітивної діяльності, образи високоенергетичних, у т.ч. експериментальних, реалізацій.

ГІПОТЕЗА ( від грецьк. υπόδεσιζ - основа, припущення) - спосіб пізнавальної діяльності, побудови ймовірного, проблематичного знання, коли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло під час дослідження; одне з можливих розв'язань проблеми. Г. можуть стосуватися фактів (у судовому слідстві, історичному дослідженні тощо); внутрішньої основи явищ, що не підлягає безпосередньому спостереженню (пояснювальні Г. в теоретичному природознавстві); властивостей абстрактних об'єктів (у математиці). В проблемній ситуації відбувається висунення кількох логічно несумісних між собою Г. Чим більше різноманітних питань розв'язується за допомогою певної Г., тим більшою є її евристична цінність. Доведення якоїсь Г. є одночасно спростуванням конкуруючих Г.; доведення не закінчене, доки теорія дозволяє іще хоч одне конкуруюче припущення. Доведена Г. стає істиною. Абсолютизуючи аспект відносності істини, філософський релятивізм проголошує всі теоретичні знання робочими Г. Насправді існує істотна різниця між вірогідним знанням, де виключаються певні можливості в об'єктивному світі, і Г., яка цих можливостей не виключає.

ДІАЛЕКТИКА ЕКЗИСТЕНЦІЙНА - діалектика існування, внутрішнього життя (переживання) людини. Діалектика взагалі функціонує як сукупність полярних визначень, які відбиваються в протилежних категоріях - конечного і безконечного, сутності та існування, внутрішнього і зовнішнього тощо. В класичній філософії, що виникла під впливом потреб пізнання, це була діалектика речей, явищ, процесів, яка знаходила відображення в логічних формах. Людина поставала однією з речей світу. Д. е. обернула діалектичні структури на внутрішнє буття - екзистенцію, в якій концентрується особистість, на відміну від буття зовнішнього - "Man" Гайдеггера, "світу об'єктивації" Вердяєва. Д.е. - це діалектика переживань особи та їх структура. До екзистенціалізму переживання були переважно предметом психології. Екзистенціалізм завдяки відкриттю інтенціональності - спрямованості свідомості на об'єкт і особливо у такій її формі, як вихід екзистенції до трансцендентного, створив їх онтологію. Д.е. сформувалася в працях К'єркегора, Ясперса, Гайдеггера. Онтологічною передумовою екзистенції є її конечність, смертність. Вони роблять екзистенцію часовою, історичною. В традиційній філософії історичність була суттєвою рисою діалектики К. ласовий історизм мав зовнішній характер, стосувався буття органічного світу або всесвітньої історії, а час був абстрактний, кількісний, яків механіці Ньютона. Сама ж історія мала справу з минулим. В екзистенціалізмі, як і в теорії відносності, час наповнений, якісний, а в структурі особи основна увага приділяється майбутньому і таким екзистенціалам, як "вибір", "проект", "план", "надія". До того ж, "історія" означає існування людини в певних ситуаціях, приналежність до даного народу, стану, наявність у нього певних біологічних, психологічних та інших властивостей, що в сукупності подається категорією "буття-в-світі" (така категорія відсутня в класичній філософії). Ядро Д.е. становить вихід, прорив ("пролом") екзистенції як конечного існування в безконечне, до трансценденції. Прорив відбувається завдяки відчуттю і усвідомленню пограничних ситуацій: у будьякій з них (боротьба чи смерть, випадок чи вина) закладені основи антиномії (Ясперс). Останні й виштовхують свідомість у трансцендентне, здійснюється сходження від суперечності до "екзистенціальної істини". Антиномії Д.е., на відміну від кантівських, не теоретичні, а емоційно напружені і навантажені. Вони не розв'язуються, припинення суперечності було б водночас спокоєм і смертю екзистенції. Зняття суперечності - не розв'язання її, а стрибок у новий план буття. За Ясперсом, ця безконечна діалектика не заспокоюється ні на "як і так", ні на "або-або", не полягає ні в примиренні, ні в пригніченні суперечностей, але притягує все це і, неспокійна в своєму спокої, рушає далі. Антиномії - чинники потрясіння внутрішнього світу, яке спонукає до виходу за межі повсякденного. Оскільки такий вихід здійснює саме особа, вона вільна, свободна. Екзистенціалісти інакше розуміють свободу, ніж класичні філософи, вони відмовляються від свободи як пізнаної необхідності. Свобода визначається характером трансценденції: Марсель і Ясперс вважають, що її досягти можна в Богові. Для Сартра і Камю, які ототожнюють її з ніщо, свобода є негативністю відносно емпіричного буття, бунт проти неї. В усякому разі свобода - це вибір між альтернативами, вона ґрунтується не на необхідності (що панує в сфері повсякденності і де особа втрачає себе), а на можливості." Для розуміння Е.д. важливо брати до уваги, що "категорії Е.д." зовсім інші, ніж в класичній діалектиці: становлять або повне їх переосмислення (як конечне і безконечне, зовнішнє і внутрішнє та деякі інші), або являють собою нові категорії (турбота, страх, відчай, історичність і т.ін.).

ЄВГЕНІКА ( від грецьк. εύ - добре ΐγέυοζ - рід) - термін, запропонований відомим англ. антропологом і психологом Гальтоном (1883) на означення наукового напряму вивчення чинників, що зумовлюють порушення спадковості людини, з метою покращення її фізичних та розумових властивостей шляхом накопичення корисних ознак і скорочення (виключення) шкідливих. З кін. 20-х рр. XX ст. популярність Є. значно знизилась внаслідок активного залучення її концепцій для ідеологічного обґрунтування ідей расизму, соціодарвінізму, технократичних методик маніпулювання генофондом людини (концепція "расової гігієни" у фашистській Німеччині). У сучасній науці раціональні елементи Є. успішно розробляються такими дисциплінами, як генетика людини (антропогенетика), молекулярна генетика, медична генетика та ін., що орієнтуються на вирішення таких важливих проблем, як збереження спадкового здоров'я людини й охорона її генофонду, визначення ступеня ризику виникнення генетично зумовленої патології в конкретній родині, вивчення впливу різноманітних мутагенів на генетичну структуру людини. Важливим є також виявлення генетичних засад обдарованості людини Р. озробляються методи морально й соціально виправданого впливу на генні структури людини з метою виправлення чи заміни генетичного матеріалу з порушеними функціями (генна терапія) В. ирішення цих проблем пов'язане з великою моральною та фаховою відповідальністю вчених. У багатьох країнах світу створено медико-генетичну службу та мережу генетичних консультацій.

ЗАКОН і ХАОС ( від грецьк. - νόμοξ - звичай, закон; χαίνω - розверзаюся) - категорії, що дозволяють фіксувати єдність таких суперечливих сторін буття, як повторюваність, стійкість, регулярність, істотність, необхідність, упорядкованість, загальність, з одного боку, і випадковість, непередбачений, безладність, іррегулярність, неістотність, нестійкість, з другого.Категорія закону формувалась у контексті уявлень про організуючі функції людини, держави та юридичних норм, перенесення цих уявлень (найчастіше під час становлення політичної системи суспільства) на світовий універсум у вигляді ідеї надлюдської впорядкувальної сили (дао в стародавньому Китаї, логос Геракліта, нусАнаксагора в стародавній Греції, регулятивна роль напівміфологічних богів і т.п.) С. вітовий порядок і людська доля розглядались як результат дії цієї сили. У Новий час з'являється поняття закону природи, який філософами і природознавцями тлумачиться по-різному: як причина і форма речей, рухів і властивостей (Бекон, Декарт), як фіксація стійких і однозначних відношень у природі (закони Ньютона), як необхідні, істотні зв'язки між явищами, перш за все механічними (франц. матеріалісти XVIII ст.); як об'єктивні, необхідні, всезагальні, пізнаванні відношення (Фоєрбах). Гегель розглядає закон як надіндивідуальний ідеальний принцип розгортання абсолютного духу М. арксизм прагне довести наявність об'єктивних законів не тільки у природі, а й у суспільстві, розглядаючи історію суспільства як "природно-історичний процес". У гносеологічному плані закони співставляються та інколи ототожнюються з аксіомами (Галілей), гіпотезами (Коперник, Кеплер), принципами і правилами, пізніше з теорією, моделлю, рідше - з причинністю (детермінізмом), гармонією (красою), визначеністю, структурою, метою. Неопозитивізм розглядає З. як зв'язок переживань суб'єкта, апріорні вимоги для дослідника, які дозволяють йому вивчати дійсність (Вітгенштайн, Шлік). У фальсифікаціонізмі Поппера закони редукуються до гіпотез, в "анархістській епістемології" Фоєрабенда вони розчиняються в загальноструктурному контексті як один із моментів проліферації (розмноження) знань різного типу. Категорія хаосу виникла на ґрунті міфологічних уявлень про невпорядковану першопотенцію світу, яка сполучає у собі можливість універсального породження й універсального поглинання. Пізніше, особливо у XX ст., хаос розглядався не тільки як причина порушення порядку, а й як джерело його виникнення (порядок - форма буття хаосу). Після бурхливих дискусій щодо сутності квантової механіки, динамічних і статистичних законів між "детерміністами" та "індетерміністами" стало очевидним, що X. і З. завжди перебувають у єдності. Характеристика законів як незмінних, "універсальних", "всесвітніх" і т.п. є перебільшенням, пов'язаним з їх невиправданою субстанціалізацією. Оскільки закон реалізуюється не тільки через необхідні, а й випадкові і хаотичні явища, то він виступає не як фатальна примусова сила, а як тенденція, "динамічний хаос". Ідея невіддільності З. і X. отримує подальшу розробку в нелінійній фізиці, синергетиці (Пригожий, Хакен), в культурології (аналіз співвідношення визначеності і невизначеності в культурогенезі, Лотман), в соціально-політичних дослідженнях (проблема поєднання держави і громадянського суспільства, примусу і свободи тощо), у ході розвитку постмодерністських тенденцій (поняття "хаосмосу", "деконструкції" та ін.).

ЗНАЧЕННЯ і СМИСЛ - характеристики знака, які фіксують, з одного боку, те, представником чого знак є, що він іменує, виокремлює, позначає, а з другого - спосіб, яким знак позначає предмет; модус презентації позначуваного; характеристику позначуваних предметів (виражену в самій структурі знака - власний смисл, або таку, яку конвенційно асоціює із знаком деяка спільнота людей - конвенційний смисл), що дозволяє відрізняти їх від інших предметів. Будь-яка інформація про предмет (про сукупність властивостей, певних ознак, які характеризують предмет), що містить у собі знак, є достатньою для однозначного виділення певного предмета подумки С. мисл однозначно визначає значення (якщо останнє взагалі наявне). Сучасні дослідження дихотомії З. і С. багато в чому спираються на дослідження нім. математика і логіка Фреге, викладені у його програмній праці "Про смисл і значення" (1892).

ІДЕАЛІЗАЦІЯ - 1) Уявлення про когось чи щось як про значно краще й досконаліше, ніж воно є насправді; наділення когось або чогось властивостями, що відповідають ідеалу. 2) Спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються теорії (ідеалізовані об'єкти - типу абсолютно чорного тіла, ідеального газу, точки тощо). Вони відображають реальні можливості конструювання моделей емпіричних об'єктів у "чистому" вигляді, звільненому від конкретних властивостей, неістотних з погляду розвитку певної наукової теорії. Результати І. не є довільними. У граничному випадку вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають їх інтерпретацію, виходячи з даних спостереження М. ежі ефективності І. визначаються практикою. І. відрізняється від абстрагування тим, що спрямована на процеси побудови можливих об'єктів у мисленні.

ІНЬ та ЯН - пара категорій, що належать до основних в кит. філософії. Вихідне етимологічне значення - сонячна й похмура погода або сонячний та тіньовий боки гори. Виражає полярність світових сил, універсальну дуальність Космосу В. икористовуються в широкому діапазоні при протиставленні антонімічних понять (речей, явищ, властивостей): активність - пасивність, верхнє - нижнє, небесне - земне. Вперше вжиті для визначення "Неба та Землі" як полярних начал ци ("пневми", матеріальної субстанції) в "Го юй" ("Промови царств"). В "Дао де цзін" ("Каноні про дао та де") дуальність подана парою понять - "спокій" і "рух". Найдавніша філософська трактовка категорій знаходиться в "І цзін" (розділ "Сі ци чжуань"): ідея І. т. Я. подана у вигляді двоєдиної великої першооснови (тай цзі) та, одночасно, в формі двоїстого циклу в межах довічно пульсуючого абсолюту (дао). В "Гунсунь-цзи" І. т. Я. співвідносяться з порами року та зміною дня і ночі. Подальша розробка категорій впроваджена представниками Дун Чжуншу, в інтерпретації якого вони отримали остаточне ствердження та стали основою для майже всіх подальших філософських конструкцій, зокрема неоконфуціанства І. дея присутності елементів полярності в протилежних началах (в Інь - Ян, в Ян - Інь) представлена в графічному зображенні "тай цзі" як темної та світлої "рибок", з'єднаних у коло, де темна має світле вкраплення, а світла - темне.

Кампанелла, Томмазо (1568, Калабрія - 1639) - італ. філософ. Член домініканського ордену (од 1582 р.). За підтримку антиаристотелівських ідей К. був звинувачений у єресі (1591); згодом ув'язнений за звинуваченням у підготовці повстання проти ісп. панування у Калабрії. Основні праці написав у в'язниці (1599 - 1626). У1629 р. був звільнений, позаяк його визнали душевнохворим. Згідно з К., єдиним безсумнівним фактом є відчуття власного існування, що й становить основну підвалину нашого досвіду і знання в цілому. У межах знання найнадійніше - це знання внутрішнє (notitia innata). Реальність включає і увесь світ, і Бога. Доказом цього є, по-перше, те, що людина сприймає себе як частину великого цілого (Всесвіту); по-друге, як мудру, сильну і сповнену любові істоту, але в обмеженому розумінні, тому повнота цих властивостей притаманна лише Богові. "Місто Сонця" К. зобразив, наслідуючи багато в чому Платона: спільна власність на майно, державне контролювання народжуваності; провідне становище класу охоронців, які є одночасно і філософами, і жерцями. У розумінні майбутнього К. тяжів не так до "комуністичної утопії" (традиційне марксистське тлумачення), як до впровадження у світі духовного і політичного проводу Папи Римського та досягнення, зрештою, через щаблі вдосконалення людства "монархії Месії".

[br]

Осн. тв.: "Філософія сприйняття в доказах" (1596); "Місто Сонця" (1602); "Монархія Месії" (1633); "Філософія раціонального і реального" (1638); "Загальна філософія" (1638).

Канада (імовірно III ст. до н. е. або І ст. н. е.) - "поїдач атомів" - прізвисько засновника інд. релігійно-філософської ортодоксальної школи вайшешики. Відомий також як: Улука, Канабгуджі, Канабгакша, Каш'япа. Праця "Вайшешика-сутра", що приписується К., - перший систематичний виклад засад вайшешики. Вона складається з 10 книг і присвячена розгляду категорій вайшешики: видів субстанцій; атомістичної структури Всесвіту; питань етики; властивостей індивідуального "я"; проблем сприйняття, висновку та причинності.

КОНСТАНТА ( від лат. constans - постійний, незмінний) - знак, який, на відміну від змінних, завжди є іменем чогось визначено певного (напр., індивіду, властивості, відношення, функції). У формалізованих мовах логіки використовують, зокрема, індивідні (предметні) ІС. "а", "Ь", "с".;, що є іменами визначено певних об'єктів (індивідів), напр.: людей, країн, річок та ін.; предикатні К. (одномісні та багатомісні) "Р", "Q", "R".., що є іменами визначено певних властивостей або відношень, напр.: "бути мудрим", "бути столицею", "розташуватись між" і т.д.; функціональні К. (одноміснії багатомісні) "f,", "f2", "f3".., що позначають певні функції, які можуть співставляти n-кам індивідів деякий індивід (такі функції називають предметними), напр., якщо область об'єктів складають числа, то предметною функцією на цій області може бути додавання - функція, що співставляє парі чисел деяке число (функціональною К. буде знак, який позначає саму функцію, тобто "+"). До логічних К. належать також пропозиційні сполучники (кон'юнкція диз'юнкція "v" і т. д.), що є символами визначено певних функцій істинності.

КОНЦЕПТУАЛІЗМ - проміжна позиція у вирішенні питання про форми існування загального між реалізмом та номіналізмом. У середньовічній філософії таку позицію обстоював Абеляр. Всупереч принциповому реалізму Гійома з Шампо, з одного боку, та номіналізму Росцеліна - з іншого, Абеляр заснував власне вчення, співзвучне певним складникам філософії Аристотеля, яке отримало назву К.: універсали не мають самостійного існування (реальності), реально існують лише окремі речі; однак універсалії набувають деякої реальності в сфері розуму як поняття. Вони є наслідком розумового абстрагування певних властивостей чи якостей речей. У філософії Нового часу позицію К. уособлював Локк Н. а відміну від середньовічного К., який вважав, що ідеї, як вираз загального, можуть існувати лише в розумі Бога, Локк розглядав усі форми узагальнень як наслідок дії розуму людини, як певні ідеї О. собливої ваги Локк надавав умовам формування відповідної структури досвіду, яка складається з двох базових та рівнозначних складників: зовнішнього досвіду та внутрішнього досвіду або рефлексії, заснованій на дії "внутрішнього відчуття". Реальність загальних ідей (загального) рівнозначна реальності мислення людини, яке формується досвідним шляхом, це є шлях К. в емпіризмі нової філософії. К. Локка став вагомим історико-філософським підґрунтям у визначенні ролі мови у теоретико:пізнавальних процесах. Саме цей компонент вчення має важливе значення у сучасних дослідженнях аналітичної філософії та філософської лінгвістики.

Котарбінський, Тадеуш (1886, Варшава - 1981) - польськ. філософ, логік З. акінчив Львівський ун-т (1912). Проф В. аршавського ун-ту, академік, президент Польської АН (1957 - 1962). Представник львівсько-варшавської школи аналітичної філософії. Сформулював номіналістичну концепцію реїзму (від лат. res - річ), яка нагадує вчення Гоббса про тіла. К. стверджує, що пізнається тільки те, що дійсно існує, а існують тільки "речі". Поняття "річ" тотожне поняттю "зовнішній предмет", або фізичне тіло. Те саме стосується суб'єктів-спостерігачів, які є тілесними істотами, локалізованими у просторі й часі. К. називає свою систему також конкретизмом (визнається існування тільки безлічі конкретних тіл) і пансоматизмом (заперечується можливість існування нетілесних суб'єктів - "будьяка душа є тілом"). Застосовує принципи реїзму до семантики: кожному імені (терміну) повинна відповідати реальна річ; загальні імена, а також назви властивостей, відносин, положень речей ("факти") і подій ("акти") повинні розглядатись як метафори або скорочення, які в мові науки мають бути еліміновані. К. - один із засновників праксеології як загальної теорії досягнення ефективності будь-якої - розумової чи фізичної - праці.

[br]

Осн. тв.: "Елементи теорії пізнання, формальної логіки і методології наук" (1929); "Ідея свободи" (1936); "Трактат про хорошу роботу" (1955); "Лекції з історії логіки" (1957) та ін.