інтроспекція

вчт интроспе́кция

1) людина, яка цікавиться тільки зовнішніми предметами; людина, яка не схильна до інтроспекції

2) людина, яка цікавиться тільки матеріальними благами; людина без духовних інтересів

вивертати назовні

* * *

інтроспекція, самоспостереження, самоаналіз

* * *

1) людина, зосереджена на самій собі (на своїх переживаннях)

2) людина, схильна до інтроспекції

1) зосереджуватися на самому собі

2) спрямовувати (завертати) всередину

3) зоол. втягувати (в себе)

* * *

1) пcиx. людина, зосереджена на самому собі; людина, схильна до інтроспекції; інтроверт

2) боязка, сором'язлива людина

1) пcиx. зосереджуватися на самому собі

2) повертати, звертати, загортати усередину; зooл. втягувати ( в себе)

1) пcиx. людина, зосереджена на самому собі; людина, схильна до інтроспекції; інтроверт

2) боязка, сором'язлива людина

1) пcиx. зосереджуватися на самому собі

2) повертати, звертати, загортати усередину; зooл. втягувати ( в себе)

филос. інтроспекція.

* * *

 ж інтроспекція, самонагляд (псих.)

Дильтей, Вільгельм (1833, Бібрих - 1911) - нім. філософ, історик культури О. дин із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Освіту отримав в Гейдельберзі й Берліні. Працював на посаді проф. у Базельському ун-ті, потім - у Кілі, Бреслау. У 1882 р. стає спадкоємцем Лотце в Берлінському ун-ті, де продовжує викладати до 1905 р. В його філософській творчості простежуються впливи класичного нім. ідеалізму (Кант і Гегель), неокантіанства баденської школи, романтизму (Шеллінг і Шляєрмахер), британського емпіризму (Локк, Г'юм, Дж. Cm. Міль, Бокль та ін.), нім. історичної школи (Ранке, Дройзен) Н. айважливішим філософським доробком Д. є теоретико-пізнавальний аналіз гуманітарного знання загалом та історії (як наукової дисципліни), зокрема, дослідження категоріальних структур життєвого досвіду, історичної свідомості та принципу історизму. Він заперечував поширений на той час вплив природничих наук на гуманітарно-історичне знання та універсалістські претензії їхніх методів; розвивав філософію життя, яка розуміла людину в її історичній випадковості та мінливості. Філософські досягнення Д. охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення. Д. належить низка праць, присвячених висвітленню історії раннього християнства, ідей Ренесансу і Реформації, нім. Просвітництва і класичного нім. ідеалізму, історії філософії, літератури (особливо поезії), музики, малярства, архітектури, педагогіки. Виступаючи проти тенденції в історико-гуманітарних дисциплінах наблизитись до методологічного ідеалу природознавства, він намагався обґрунтувати й конституювати їх як інтерпретативні, тлумачні, "розуміючі" науки, здатні досягати об'єктивно-істинного знання й уникати при цьому релятивізму. Згідно з Д., розуміння завжди є розумінням значень, виражених певним чином, - у словах, реченнях, міміці обличчя та жестах співрозмовника, в людських вчинках, поведінці і діях, в наукових трактатах, літературних текстах, художніх образах, філософських системах та історичних світоглядах, музичних творах та інших об'єктиваціях життя в духовній культурі. Відповідно до цього він тлумачив індивіда не як ізольовану атомарну істоту чи абстрактну самосвідомість, а розглядав його у конкретному контексті соціально-історичного середовища С. утність людини може бути осягнута не в інтроспекції, а через пізнання усієї історії. Це історичне розуміння людини, проте, ніколи не може бути остаточним, бо сама історія ніколи не може стати остаточно завершеною. Жодна філософська система чи історична інтерпретація не можуть претендувати на "останнє слово" у філософії чи історії. Д. розрізняв три засадничі типи філософії: натуралізм, волюнтаристський ідеалізм та об'єктивний ідеалізм. їхній розвиток пов'язаний із чинником трансцендентального усвідомлення, що виникає в історичному процесі. Більшість об'ємних праць Д. так і залишились незавершеними і фрагментарними. Цим певною мірою було зумовлене те, що впродовж життя Д. його ідеї не мали належного впливу на сучасників. Тільки після смерті Д., коли друзі та учні мислителя видали зібрання його творів, яке включало багато неопублікованих рукописів і становило впорядкований виклад та систематизацію вчення Д., сповна виявилась значущість його творчих досягнень. Вчення Д. справило помітний вплив на Гуссерля, Гайдеггера, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Вебера, Гадамера, Рикера та ін.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до наук про дух" (1883); "Дослідження першооснов наук про дух" (1905); "Досвід і поезія" (1905); "Типи світоглядів та їхнє виявлення в метафізичних системах" (1911).

ЕМПІРИЗМ ( від грецьк. έμπειρία - досвід) - філософський напрям, протилежний раціоналізмові, вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм вірогідного знання. Сильний бік Е. полягає в орієнтації на ретельний аналіз чуттєвості та її ролі у пізнанні. Досвід розглядається передусім як чуттєве пізнання, що виникає через взаємодію органів чуття із зовнішніми речами (зовнішній досвід), хоча більшість філософів - прибічників Е. - визнають важливість і досвіду внутрішнього, тобто усвідомлення душевних станів суб'єкта пізнання в акті інтроспекції (рефлексії). Близькі до Е., але не тотожні йому, два напрями у філософії: прагматизм і логічний Е. Незважаючи на те що обидва напрями ґрунтуються на Е., вони мають також власні, відмінні від нього філософські підходи. Елементи філософії Е., зокрема емпіричні пояснення процесу формування понять, пронизують всю історію філософської думки, починаючи від Античності. Але як цілісна гносеологічна концепція Е. сформувався у культурі Нового часу. Гассенді - франц. християнський мислитель XVII ст. - відродив емпіричне вчення Епікура. Але найвідомішим прибічником Е. в філософії цього періоду був англ. філософ Ф. Бекон. Центральною в його філософії була проблема наукового методу, який він розглядав як метод виведення теоретичних принципів (аксіом) із чуттєвого досвіду. Досвід трактується Ф. Беконом не як просте чуттєве споглядання, а як науковий експеримент, що має систематичний і цілеспрямований характер. На думку Ф. Бекона, дані досвіду ведуть до необхідного результату лише за умови їх раціональної обробки. Методом аналізу та узагальнення емпіричних даних він вважав наукову індукцію. Матеріаліст і номіналіст XVII ст. Гоббс поєднав крайній Е. у тлумаченні походження понять (які розглядав як результат фізичної дії зовнішніх речей на тілесні органи відчуттів) з раціоналізмом щодо знань. Для нього все достеменне знання має апріорний характер, оскільки воно на кшталт геометричних теорем є точним висновком із попередніх дефініцій. Найвпливовішу форму Е. в новій філософії створив Локк. У праці "Нариси про людський розум" він доводив, що всі знання походять із відчуттів або рефлексії. Спростовуючи теорію вроджених ідей, він розглядав стан свідомості немовляти як чисту дошку (tabula rasa). Аналізуючи джерела виникнення ідей, Локк прагнув показати, яким чином прості ідеї, що виникають у зовнішньому і внутрішньому досвіді, об'єднуються у складні. Головні способи утворення складних ідей, за Локком, - це поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Подальша еволюція британського Е. полягала у послідовному дотриманні цього принципу і звільненні філософії від залишків метафізики. Так, Берклі, виходячи багато в чому із теорії пізнання Локка, надав їй більш переконливого ідеалістичного характеру. Він попередньо накреслив лінію, яка зрештою привела до феноменалізму - погляду, згідно з яким реальність поза нашими відчуттями є "ніщо". Важливий крок у цьому напрямі було зроблено також Г'юмом. У Франції, завдяки зусиллям таких філософів, як Вольтер, Кондильяк, Гельвецій, Е. Локка став підґрунтям сенсуалізму, в межах якого всі складові духовного життя людини пояснюються через чуттєвий досвід. Послідовним прихильником Е. в англ. філософії XIX ст. був Дж. С. Мілль. Він дотримувався думки, що всі знання., в т.ч. математичні, мають емпіричне походження і спираються на метод індукції. Такий підхід характерний також для Спенсера, хоч він пропонував також пояснення іншого типу, зокрема щодо людських переконань. Останні, вважав він, значною мірою ґрунтуються на успадкуванні від попередніх поколінь. Точку зору радикального Е. в філософії науки обстоювали відомі математики та основоположники філософії сучасної фізики Кліффорд та Пірсон. У філософії XX ст. найвідоміший представник Е. - британський філософ і логік Рассел, який, наслідуючи Г'юма, вважав, що завданням філософії є аналіз усіх понять у термінах, які можуть бути безпосередньо віднесені до чуттєвих вражень. Теорії, обґрунтовані Расселом, а також Вітгениїтайном, сприяли розробці варіанта логічного позитивізму нім. філософом Карнапом. Е., характерний для логічного позитивізму в цілому, виразно виявився у такому фундаментальному принципі, як> принцип верифікації.

Лопатін, Лев Михайлович (1855, Москва - 1920) - рос. філософ. Проф. філософії Московського ун-ту (1892 - 1920), голова Московського психологічного тов-ва (1899 - 1917), редактор (1906 - 1918) ж. "Вопросьі философии и психологии". Представник неоляйбніціанства в рос. філософії. Розробив філософську систему персоналістської метафізики, в якій на підставі критичного аналізу кантівської філософії прагнув обґрунтувати необхідність і можливість метафізичного пізнання. В основі цієї системи "конкретного спіритуалізму" лежать принципи - субстанційності людського духу, причинності, що діє як закон у реальному бутті, й абсолютної причинності, що закладена в бутті ідеальному. Самовизначене за самою своєю природою суще обумовлює вільний творчий розвиток усіх субстанційних сил-монад, що тяжіють у своїй множинності до абсолютного як єдиної й останньої субстанції С. тверджуючи творчу силу духу, примат вільної творчої діяльності над необхідністю, Л. наголошував на творчій природі свідомого "Я", особливо виразній у моральнісній сфері. Розмежовуючи сфери знання і віри, філософії і релігії, вважав віру тілесною "творчою силою", позасвідомим передчуттям істини. В психології Л. - прихильник методу інтроспекції (самоспостереження).

[br]

Осн. тв.: "Психологія" (1902); "Позитивні завдання філософії". У 2 ч. (1911); "Лекції з історії нової філософії" (1914).