неодмінно

доконечно

неодмінно

обов'язково

 неминуче; неодмінно

АТМАН (санскр. - дихання, душа, життєвий принцип, самість, сутність, розуміння) - одне з базових понять індуїзму й інд. філософії, яке позначає вічну та незмінну сутність, суб'єктивну духовну першооснову сущого, вище "Я". А. неодмінно пов'язується із брагманом, вищою об'єктивною реальністю, збігаючись з нею різною мірою тотожності у процесі свого сходження до абсолютної ідентичності. Виділяється чотири рівні співвідношення або ототожнення у процесі зняття суб'єкт-об'єктної опозиції: 1) А. як тілесне "Я" - брагман як Космос; 2) А. як життєве "Я" - брагман як душа світу; 3) А. як інтелектуальне "Я" - брагман як самосвідомість; 4) А. як інтуїтивне "Я" - брагман як блаженство. Уявлення про А. трапляється вже у ранніх ведичних текстах, в яких це поняття позначає не лише дихання, а й життєвий дух, що тлумачиться як певний метафізичний принцип. Свого ж остаточного розуміння набуває у пізніх Упанішадах.

БУДДІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ - світоглядно-філософська основа буддизму як релігійної системи. Характерною особливістю Б. ф. є її етико-практична спрямованість, стрижень змісту становить проповідь Будди "Про чотири благородні істини". Перша істина: "існує страждання". Його неодмінно і обов'язково зазнає будь-яка жива істота, тому все життя - страждання. Друга істина: "є причина страждання" - наше "Его", у якого є бажання. Вони стимулюються невіглаством і призводять до дій, які створюють карму. Третя істина: "можна припинити страждання". Повне викорінення і добрих, і поганих бажань відповідає стану нірвани, коли людина переживає процес відродження. Четверта істина стверджує: "є шлях до припинення страждань". Це т. зв. "благородний восьмеричний шлях", який складається з вірного розуміння, вірного наміру, вірної мови, вірної поведінки, вірного життя, вірного зусилля, вірного відношення, вірного зосередження. Цей шлях у буддизмі дістав назву "серединного шляху". Розвиваючи ці істини, Б. ф. багато уваги приділяє розробці таких специфічних буддистських понять, як дхарма, карма, нірвана, дукха, шуньята, віджня та ін. Джерелами для вивчення Б. ф. є канонічні тексти як загальнобуддистського змісту, так і окремих шкіл. Насамперед, це збірка канонічних текстів Типітака ("Три кошики"). Основи Б. ф. викладені в третьому розділі Типітаки. Його повна назва - Абхідхарма-пітака - означає: "кошик, який містить Велику дхарму".

ВИКЛЮЧЕНОГО ТРЕТЬОГО ЗАКОН - логічний закон, сутність якого полягає в тому, що з двох висловлювань, в одному з яких стверджується те, що заперечується у другому, - одне є неодмінно істинним. Тобто істинне або саме висловлювання, або його заперечення ("третього не дано"). Схема В. т. з. записується таким чином: AV-A.

МАРНОВІРСТВО - хибне, помилкове вірування, яке є наслідком впевненості в тому, що всі процеси і явища довкілля є проявом дії якихось надприродних сил С. вященнослужителі кожної релігії розглядають побутові вірування як М.; кожна конфесія зазвичай ставиться до вірувань інших конфесій як до певного роду М. Проте М. - це не лише віра в знахарство, прикмети, гадання, сновидіння і т. ін., що по суті є залишком первісних релігійних вірувань. Оскільки М. неодмінно передбачає віру в надприродні зв'язки або в надприродну сутність реальних предметів, то воно є складовою частиною всіх релігій.

МІРКУВАННЯ - процедура обґрунтування деякого висловлювання (висновку) шляхом послідовного виведення цього висловлювання з інших висловлювань (засновків). М. - ланцюг умовиводів, викладених у логічно послідовній формі. М. називають також послідовний ряд суджень щодо якогось питання, де з попередніх суджень неодмінно випливають наступні, внаслідок чого дістають відповідь на поставлене в М. питання.

Мо-Цзи (468, або 478,480 та ін., царство Лу - 376, або403, 395, 392 та ін. дон.е.) - стародавньокит. мислитель, політичний діяч, засновник моізму (мо цзя). Вивчав конфуціанські ідеї, але відійшов від них і пізніше різко критикував. Створив власну концепцію, багато у чому протилежну конфуціанській. Погляди М.-Ц. викладені в книзі "Мо-цзи" ("Трактат учителя Мо"), яка являла собою результат колективної праці моїстів протягом декількох століть. М.-Ц. виходив із критики політичних і соціальних відносин, що склалися в сучасному йому суспільстві. Головною причиною "безладу в Піднебесній" вважав відсутність у людей поваги, любові один до одного. Наслідком цього є те, що кожний здійснює вчинки, виходячи із власних бажань та вигоди. М.-Ц. розрізняв "загальну" та "окрему" любов: "окрема", або корислива, любов є великим злом для Піднебесної; тільки в "загальній" любові знаходиться істина. Еталоном "загальної любові" М.-Ц. вважав Небо, бо воно "велике і безкорисливе", "не розділяє малих та великих", "годує всіх". Основне завдання людини - виконувати бажання Неба: "Небо бажає, щоб люди допомагали один одному". Поняттю "Небо" надається теїстичне значення: воно - критерій розмежування добра і зла, все бачить і чує, знає вчинки всіх людей та неодмінно карає тих, які "порушують його волю". У політичних поглядах М.-Ц. центральною є думка про залучення до справ правління державою "доброчесних" людей. При цьому він обстоює тезу "шанування талантів", згідно з якою "мудрі люди" повинні висуватися на високі посади, незалежно від їхнього походження. Пропонуючи дотримуватися "економії у витратах", зокрема "економії при похованнях", критикував конфуціанців за їхню ритуалізацію життя, яка потребує великих витрат за рахунок добробуту народу А. нтиконфуціанський характер мають і висловлювання М.-Ц. "проти долі", сенс яких у запереченні напередвизначення в житті людини, адже людина сама є творцем своєї долі; наполегливою працею вона сама повинна досягти удачі, не роблячи при цьому зла іншому. Вчення М.-Ц. мало великий вплив у Китаї в IV - III ст. до н. е.

СОФІЙНІСТЬ ( від грецьк. σοφία - майстерність, знання, мудрість) - термін, що в християнській філософії вживається для характеристики світу як наслідку взаємопроникнення трансцендентного й іманентного, Божого й тварного. Ґрунтується на образі Софії, яка в юдаїстських та християнських релігійних уявленнях є уособленням мудрості Бога. Софія - це світ у Бозі, світова душа, світ як зібрання Божих ідей, смислів, задумів О. браз Софії є одним із виявів загальнолюдського архетипу пластичної гармонізуючої мудрості, що панує над людьми й опікується ними. Термін "С." виник у Давній Греції. Гомер в "Іліаді" пов'язує його з образом богині мудрості Афіни Паллади. Як абстрактне, умоглядне поняття "Божа мудрість" осмислюється Платоном. Категорійний її аналіз здійснює Аристотель. Поняття С. розглядають Демокрит, Філолай, Прокл та інші еллінські мислителі. В старозаповітній традиції розробка образу Софії пов'язана з ім'ям царя Соломона - автора філософських книг Старого Завіту (Книги Премудрості та Книги Приповістей), де Софія уособлюється як дівствене породження Бога, тотожне йому. Коли щодо Творця вона є "дзеркало слави Божої", то стосовно світу вона - будівниця світу, стіни якого захищають від безмежного хаосу. В новозавітній традиції подальший розвиток тенденції до уособлення Софії зближує її з ликом Ісуса Христа - Логоса, як олюдненого втілення другої іпостасі Трійці, що є, за апостолом Павлом, "Божою силою і Божою премудрістю". На латинському Заході концепція мудрості розробляється від Бонавентури до ТомиАквінського, згідно з яким, вища мудрість, дарована Святим Духом, являє вершину ієрархії пізнавальних здатностей, що перевищує інтелектуальні здібності будь-якої людини. В подальшому ідеї С. розробляються нім. містиками (Сузо, Беме), романтиками (Новаліс) І. нтенсивної розробки С. набуває у візантійській традиції, що спиралась на ідеї, обґрунтовані в працях Оригена, Афанасія Александрійського, Григорія Ниського, Максима Сповідника. Суттєвий внесок у східнохристиянське розуміння Софії зроблено Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Він обґрунтовував необхідність додати до визначення Божої Премудрості трансцендуючий префікс "пре" (у старослов. перекладі). Тим самим мудрість людська й горня Премудрість були чітко усвідомлені у своїй співвіднесеності. Ця традиція відіграла визначальну роль в давньоруській культурі. Християнізацію Русі у "Слові про Закон і Благодать" Іларіон описує як прихід Премудрості Божої. Через популярне на Русі "Житіє Костянтина - Кирила Філософа" в давньоруській традиції утверджується ідея союзу людини з мудрістю, духовного одруження на Премудрості Божій. На цьому ґрунтується розуміння філософії як "любові до мудрості", що передбачає не лише пізнання істини, а буття в істині, розбудову, упорядкування, "мудрісне" життя. Бачення світу ґрунтується на ідеї єдності Творця, творіння й тварі, осмисленого буття як книги Премудрості. Особистісне втілення Софії поступово зближується з образом Богоматері як лона Христа, як першого храму Премудрості. Це знайшло відображення в ідейно-художній програмі Ярослава Мудрого, втіленій у символіці центрального храму Києва - Софійському соборі й подальшій іконографічній традиції, що поєднує теми С. з богородичними сюжетами, вшануванням Оранти, подвигу вічного тримання рук перед Богом на захист грішного людства (таким є зображення Богоматері в алтарі Софії Київської). Тема С. розробляється в "Ізборнику Святослава 1073 р.", у творіннях Іларіона, Кирила Туровського та ін. Передусім Софія сприймається як знак етичного порядку Космосу, ціннісно-розумної впорядкованості буття, що являє духовну альтернативу невпорядкованому Хаосу як втіленню зла. Ідея С. світу зумовлює не лише етичне, а й естетичне спрямування вітчизняної філософської думки. Образ Софії неодмінно виступає сповненим високої духовної краси. Творення світу Богом сприймається як художній акт. І робить його таким Софія, що є "художницею", втіленням принципу краси в Бозі. В подальшій історії укр. філософської думки ідея С. розробляється полемістами (Вишенський, Баранович та ін.). До неї звертаються Петро Могила, Туптало, Кониський. Відображена вона у творах Сковороди, Юркевича. В XIX ст. проблема С. спеціально розроблялася представниками рос. філософії (В. Соловйов, Флоренський, Булгаков, Є.Трубецькой та ін.).

СПІЛКУВАННЯ - тип відносин, що характеризується ставленням партнерів один до одного як до істот, наділених ознаками суб'єктивності. Оскільки презумпція такого ставлення не обмежена рамками людського світу, учасниками С. здатні поставати як люди, так і інші живі істоти; ми також спілкуємося зі світом загалом, текстами і цінностями культури тощо. Водночас не всі міжлюдські стосунки можна визначити як С., а тільки такі, що ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності і, отже, певною мірою набувають характеру самоцілі, формують внутрішню духовну спільність учасників. У перспективі такої спільності здобувають конкретний ціннісний смисл ті процеси обміну діяльністю, її продуктами, інформацією, досвідом, вміннями тощо, котрі складають реальний зміст С. за тих або тих умов. В історії філософії осягнення суті С. йшло поряд із висвітленням природи людської особистості. Так, відоме визначення Аристотелем людини як істоти політичної супроводжується акцентуванням політичного аспекту С. і визнанням політики найдовершенішою формою С. як такого З. агалом концепція С. в античному світі налаштовує особу на відкрите громадське співіснування, принциповими моментами якого постають як дружба, так і розбрат, війна. Тема вимушеного С., що долає, але й приховує в собі стан граничного розбрату, знаходить розвиток у соціальній філософії Нового часу З. окрема, Гоббс доводить, що неминучим наслідком реалізації природних схильностей людини виявляється "війна всіх проти всіх", котра спонукає до утворення держави як гаранта регульованих і безпечних стосунків між людьми на правовій основі. Типологічно близькі підходи до висвітлення С. в основному розвивають й інші мислителі XVII - XVIII ст., від Греція до Канта, що, зрештою, відбиває процес становлення новочасного індивідуалізму й соціального атомізму. Натомість релігійний світогляд, вимагаючи від людини внутрішньої зверненості до Бога, постійно інспірує й підтримує в європейській культурі орієнтацію на душевно-духовні смислотворчі чинники С. і позитивний досвід буття з Іншими і заради Інших. Світське філософське осмислення С. з Іншими як внутрішньої інтенції людського буття репрезентують в думці XVII - XIX ст. Гемстергойс, Шляєрмахер, Фоєрбах. С. в його позитивному значенні - одна з основних категорій філософсько-антропологічного вчення молодого Маркса; згодом людинотворчу роль "форм спілкування" Маркс передоручає більш об'єктивованим "суспільним відносинам". Погляд на С. в усьому різноманітті його аспектів як на вирішальну сферу формування людської особистості знайшов відображення в філософії XX ст. Передусім тут слід назвати філософію діалогу Ебнера, Розенцвайга і, особливо, Бубера; згідно з Бубером, діалогічне відношення "Я - Ти" (що протистоїть відношенню "Я - Воно") цілісно визначає як саме людське "Я", так і весь спектр його стосунків зі світом. Визначальна роль С. наголошується й низкою філософів екзистенційного й персоналістичиого напряму, зокрема Марселем, Ясперсом, Муньє, Больновим. Вагомий внесок у висвітлення цієї ролі С. роблять представники рос. гуманістики XX ст. - Бахтин, Ухтомський, Батищев, Каган та ін. Серед новітніх філософських течій найбільш істотними в цьому відношенні є комунікативна етика Апеля, Габермаса та ін., "філософія свідоцтва" Левінаса тощо. За конкретним змістом С. поділяють на матеріальне й духовне, хоча певний елемент духовності властивий йому неодмінно. Так само будь-якому С. притаманний символічний аспект, виражений у різний спосіб і різною мірою. Розрізняють знакове і предметне, вербальне і невербальне С. С. здійснюється як за допомогою зовнішніх образів або внутрішнього впливу (сугестія), так і шляхом безпосереднього дотику у спектрі від насильства до ласки. Відсутність або послаблення настанови на вербальне, знакове, екзистенційне вираження розкриває обрій мовчання як істотної форми С. (Бубер) або як життєвого символу його духовно-смислових основ (розуміння "без слів", "мовчазне єднання" тощо). Реалізуючи сутнісні виміри діалогу і комунікації, С. загалом не тотожне жодному з цих своїх моментів. Можливе як С., що не є діалогом або комунікацією, так і діалогічні або комунікативні процеси, які не являють собою справжнього С. Вільне діяльне людське С., зорієнтоване на реалізацію певних смисложиттєвих цінностей, - осердя культури як особливого типу реальності; відповідно кризи культури значною мірою є кризами С. Зокрема, сучасна людина стикається з відчуженням у галузі С., втратою його ціннісно-смислового потенціалу, який є необхідною умовою взаєморозуміння З. датність до автентичного С. розхитується сучасними маніпуляційними технологіями, а також поширенням субститутів С., зокрема внаслідок комп'ютеризації. Тим часом поза повноцінним С. неможливими є людська творчість, самореалізація особистості, інноваційний розвиток суспільства. Своєрідним "акумулятором" творчих потенцій С. постає, зокрема, мистецтво. Екзистенційні й моральнісні обриси С. визначаються проблематикою відкритості й замкненості, діалогічності, налаштованості на сприйняття іншого, толерантності, поваги, співчуття, любові та ін.

1. n

1) межа, границя; обмеження

2) звич. pl рамки, межі; певний район, за межі якого не дозволяється виходити

3) стрибок, скік

4) відскік (м'яча)

5) військ. рикошет

6) поет. сильний удар серця

2. adj

1) невільний; зв'язаний

2) зобов'язаний; вимушений

3) неодмінний; обов'язковий

4) певний; що має намір; що зважився (зробити щось)

5) оправлений, в оправі (про книгу)

6) мед. хворий на запор

7) готовий (вирушити); що прямує (до — for)

3. v

1) обмежувати, бути межею; межувати

2) амер. називати межі, визначати кордони

3) стримувати

4) стрибати, скакати; швидко бігти; мчати, нестися

5) відскакувати (про м'яч)

6) військ. рикошетувати

4. past і p.p. від bind

* * *

1) predic зобов'язаний, змушений; неодмінний, обов'язковий

2) predic; aмep. який зважився ( на що-небудь); який має намір ( зробити що-небудь)

3) cпeц. невільний, зв'язаний

4) переплетений, оправлений, у палітурці ( про книгу)

5) мeд. проф. який страждає на запор

1) стрибок; вiйcьк., cпopт. перебіжка

2) відскік ( м'яча); рикошет (тж. bound shot)

3) пoeт. сильний удар серця

1) стрибати, скакати; швидко бігти, нестися

2) відскакувати ( про м'яч); рикошетувати

1) границя, межа

2) pl певний район, за межі якого не дозволяється виходити; зона

3) мaт. границя ( змінної величини)

1) обмежувати, служити межею

2) aмep. називати, указувати межі

3) стримувати

1) готовий (особл. до відправлення); який направляється, прямує ( куди-небудь)

2) як компонент складних слів (- bound) який направляється, прямує ( куди-небудь)

1) конечний, доконечний, (нужный) потрібний (усеч. форма им. п. ед. ч. м. р. потрібен), (непременный) невід[од]мінний, (неизбежный) неминучий, (в филос. яз.) необхідний. [Конечна (неодмінна) умова успіху - витривалість (Київ). Мені самому ця книжка потрібна (Харк.). Робочий час, потрібний для піддержання існування самого робітника, Маркс зве потрібним робочим часом (Екон. Наука). Неминучі наслідки (Харк.). Те саме казав і Куліш, доводячи морально-необхідну потребу (Грінч.). Це була неминуча річ у найкращому із світів, необхідний його інгредієнт (Кандід)]. Крайне -мый - конче (доконче, неминуче, невідмінно, тяжко) потрібний. Самый -мый - найконечніший, найпотрібніший, як-найконечніший, як-найпотрібніший. -мое зло - неминуче лихо. -мая оборона - конечна оборона, потрібний захист (-ту). Ваше присутствие -мо - ваша присутність конечна (невідмінна). Кислород -дим для человека - кисень конче потрібний (потрібен) людині. Не только нужный, но даже -мый расход - не тільки потрібна, а навіть конечна витрата. Я считаю -мым - а вважаю за потрібне (за конечне, за конче потрібне);

2) необходимий, неминуч[щ]ий, необійденний. [Як підуть дощі, так грязь буде необходима (Борзенщ.)]. Мель эта -ма - ця мілина неминуча (необійденна), цієї мілини ніяк не минути (не можна минути).

* * *

невідмінний, безпремінний, небезпремінний. -но - невідмінно, безпремінно, небезпремінно.

* * *

1) predic зобов'язаний, змушений; неодмінний, обов'язковий

2) predic; aмep. який зважився ( на що-небудь); який має намір ( зробити що-небудь)

3) cпeц. невільний, зв'язаний

4) переплетений, оправлений, у палітурці ( про книгу)

5) мeд. проф. який страждає на запор

1) стрибок; вiйcьк., cпopт. перебіжка

2) відскік ( м'яча); рикошет (тж. bound shot)

3) пoeт. сильний удар серця

1) стрибати, скакати; швидко бігти, нестися

2) відскакувати ( про м'яч); рикошетувати

1) границя, межа

2) pl певний район, за межі якого не дозволяється виходити; зона

3) мaт. границя ( змінної величини)

1) обмежувати, служити межею

2) aмep. називати, указувати межі

3) стримувати

1) готовий (особл. до відправлення); який направляється, прямує ( куди-небудь)

2) як компонент складних слів (- bound) який направляється, прямує ( куди-небудь)

1) обов'язковий, доконечний, невідмінний. [Маю обов'язкову роботу. Той звичай не був доконечний. Красу маю за невідмінний складовий елемент усякої парости в мистецтві (Єфр.)]. -ная одновременная дляг всех работа - шарварок (-рку). [Як уся громада рушить шарварком, то і недовго триватиме та праця (Л. Укр.)];

2) -ный человек - готовий, охочий до послуги кому, ладен до послуги кому. Обязательно -

1) обов'язково, доконче, доконечне, невідмінно. [Доконче мушу в три години там бути];

2) люб'язно. [Люб'язно пояснив мені все].

* * *

1) обов'язко́вий; ( непременный) неодмі́нний, доконе́чний, коне́чний

2) ( услужливый) послу́жливий; ( любезный) люб'я́зний

3) ( обязательственный) зобов'яза́льний