мистецтвознавець

ხელოვნებათმცოდნე

мастацтвазнавец

мистецтвознавець

мистецтвознавець

мистецтвознавець

1. n

1) мистецтво

2) pl гуманітарні науки

3) звич. pl ремесла

4) творчість; уміння; знання; майстерність; вправність

5) звич. pl хитрощі; підступність; лукавство

2. v

заст. 2-га особа sing pres. від to be

* * *

1) мистецтво; образотворче мистецтво

2) pl гуманітарні науки ( liberal arts); мистецтва (у назвах учених ступенів, факультетів)

3) звич. pl ремесла

4) уміння, мистецтво, майстерність

5) звич. pl хитрість, підступність; чари, магія

6) cпeц. дизайн

7) пoлiгp. збірн. ілюстративний матеріал (у книзі, журналі)

8) cл. фотографії розшукуваних злочинців; фотографії красунь, звич. оголених, або знаменитостей manly art бокс

1) художній

2) який стосується мистецтва, особл. образотворчого

3) театр., кiнo некомерційний; експериментальний

4) професійний (пpoтил. народному); класичний

заст., пoeт. 2-a; oc. oдн. теп. часу дiєcл. Be

n італ. (pl cognoscenti)

1) знавець

2) знавець мистецтва, мистецтвознавець

* * *

-ведение мистецтвознавець (-вця), мистецтвознавство.

* * *

Адорно, Візенгрунд-Адорно Теодор (1903, Франкфурт-на-Майні - 1969) - нім. філософ, соціолог, мистецтвознавець, один з провідних представників франкфуртської школи. Основною проблемою філософії А. була проблема раціональності та її соціально-історичної природи. Розв'язання цієї проблеми розгортається через критику гегелівської філософії. Критичні засади філософії А. сформувались значною мірою під впливом неортодоксальної версії марксизму, яка розроблялась Шукачем (поняття оречевлення) та Коршем (критицизм та релятивізм у соціальній філософії). А. починав свою діяльність як критик авангардистського штибу, теоретик і соціолог музики; ранні філософські твори присвячені критиці філософських систем К'єркегора і Гуссерля у контексті соціального виміру філософської проблематики. У спільних працях з Горкгаймером А. розробляє основи соціальної філософії та філософії історії неомарксизму. Історія людства розглядається як універсальна історія Просвітництва, що характеризується поглибленням відчуження. Причина такого поглиблення коріниться в орієнтації людства на удосконалення керування природою і світом у власних інтересах. Самовпевненість розуму призводить до фатальних помилок у пізнанні світу і втрати спроможності до критичної самооцінки. Люди дедалі більше виявляють схильність до авторитаризму та тоталітаризму у соціальному житті. А. і Горкгаймер наголошують на небезпеці поступового поглиблення безумства (внаслідок протистояння природі) та втрати індивідуальної свободи. В подальшому А. розгортає критику гегелівської філософії через перегляд її фундаментальних понять у створеній ним "негативній діалектиці", основним принципом якої є заперечення тотожності. Заперечення А. розуміє не як "зняття" і розгортання, а як рішуче заперечення, що має радикальний характер; в теорії пізнання стверджує принципову нетотожність речей і понять, обґрунтовує пріоритетність безпосередньої данності ("нетотожності") перед поняттям. Найважливішим напрямом критичного пізнання А. вважає мистецтво, звільнене від мислення поняттями. Критикуючи сучасну культуру та мистецтво, А. аналізує основні напрями втрати ними автентичності; тенденції до масовості і комерціалізації призводять до стандартизації і псевдоіндивідуалізації. Натомість справжнє мистецтво (близьким до якого А. вважав мистецтво модерну) свідомо викриває власні претензії на цілісність і самодостатність, внаслідок чого стає дедалі спроможнішим до продуктивного заперечення суспільної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Експресіонізм і художня правда" (1920); "Діалектика Просвітництва", у співавт. (1947); "Авторитарна особистість", у співавт. (1950); "До метакритики епістемології" (1956); "Негативна діалектика" (1966); "Естетичнатеорія" (1970).

ЄВРАЗІЙСТВО - напрям суспільно-політичної думки Росії. Період формування - 20 - 30-ті рр. XX ст. Є. виникло у середовищі рос. еміграції, котра сприйняла Жовтневий переворот 1917 р. як своєрідну історичну помсту за насильницьку вестернізацію Росії у XVIII ст. Головні представники: економіст і географ Савицький, філософ та історик культури Флоровський, мистецтвознавець Сувчинський. Згодом до них приєдналися Г. Вернадський, Карсавін, Алексєєв, Франк та ін. Як опоненти Є. виступали Мілюков, Бердяєв, Кизеветтер, Струве. Є. намагалося визначити культурну та геополітичну приналежність Росії як цивілізації в контексті проблеми Заходу і Сходу у світовій історії. Всупереч рос. слов'янофілам, прихильники Є. вважали рос. суспільство переважно азійським, а не європейським. У центрі історіософської уваги Є. були духовно-цивілізаційні метаморфози рос. етносу у XIII - XV ст., коли Московія була складовою частиною Золотої Орди. Саме цей період, на думку прихильників Є., сформував фундаментальні особливості ідеалів, побутових стандартів, життєвих норм рос. народу. Є. заперечувало київські витоки московської державності, вбачаючи такі в імперії Чингіза. Віддаючи належне азійському корінню рос. культури і державності, Є. відстоювало ідею "неповної подібності" своєї країни до азійських політичних і культурних форм, наполягаючи на тому, що її характер є настільки самобутнім, що його не можна цілковито віднести ані до Європи, ані до Азії. Представники Є. сподівалися на порозуміння з комуністичним режимом СРСР на ґрунті боротьби із Заходом за допомогою азійських цивілізацій; деякі з них безпосередньо співпрацювали із спецслужбами Радянського Союзу. Прихильники Є., за винятком Савицького та Трубецького, не сприймали Україну як окрему культурно-історичну реальність. Є. втратило будь-який вплив у кін. 30-х рр. XX ст. У сучасній Росії відбувається "ренесанс" Є. Його представники: Дугін, Проханов, Гумільов та ін. Теоретичними речниками виступають ж. "Наш современник" та "Москва". Для ідеологів Є., Україна - малозначущий провінційний елемент рос. суперетносу та суперкультури. У неоєвразійських глобальних концепціях, що мають за мету відновлення імперської наддержави, Україна розглядається лише як пасивний об'єкт окультної змови "мондіалістів-атлантистів" проти Є. Європейський характер укр. духовності відкидається, натомість постулюється невід'ємне "Є." України. Усе питомо укр. розчиняється у безмежному євразійському космосі, але то є рос. космос, що не втрачає своєї етнічної визначеності і державницької москвоцентричної спадковості. Неоєвразійство, як і неослов'янофільство, дедалі більше виступає як чинник ідеологічного обслуговування рос. внутрішньої та зовнішньої політики.

Мальро, Андре (1901, Париж - 1976) - франц. романіст, мистецтвознавець, кінорежисер, громадський і державний діяч. Брав активну участь в антиколоніальній боротьбі у країнах Азії, у громадянській війні в Іспанії, у русі Опору М. іністр інформації і культури у кабінеті генерала де Голля. М. - як письменник - у своїй довоєнній творчості, насиченій філософською проблематикою, попередив усі основні сюжети франц. екзистенціалізму. У центрі його уваги - ситуація людини у її незмінній зустрічі з найбільш грізними силами Космосу та історії, з їхнім "абсурдом", з безжальною і всевладною "Долею" (головна лексема у словнику М.-романіста і мистецтвознавця). Герой М. в атмосфері смертельних небезпек різного штибу - від "природної" смерті, війни і політичного терору - намагається протистояти "абсурдові", вдаючись до гранично активної "дії" у тому чи тому суспільно-колективному контексті. Смертельний ризик цієї "дії" має поменшити відчуття повсюдного "абсурду", повернути трагічно усамітненого героя М. до людського загалу. У часи комінтернівського "штурму і натиску" М.-романіст і ліворадикальний громадський діяч шукає контактів насамперед з революційними силами. Але цілковито сталіністське переродження цих сил примушує його шукати спілку вже з франц. патріотизмом, з підкреслено гуманістичним, національним пафосом Н. айбільш послідовний, "антропологічний", опір "Долі" М. (автор численних мистецтвознавчих трактатів) віднаходить потому у царині художньої діяльності людини, передовсім в образотворчих мистецтвах з їхніми "пластично" висловленими пошуками Абсолюту. І романна творчість М., і сама його постать, у якій митець безнастанно поєднувався з діячем, перетворили письменника на одне із провідних явищ у європейській культурі XX ст., визначальним для розуміння цілого спектра її сенсів і пошуків. Політична катастрофа голлізму дещо поменшила репутацію М. Але по його смерті знову повертається повсюдне уявлення про нього як про одного із найбільших франц. художників-мислителів.

[br]

Осн. тв.: "Спокуса Заходу" (1926); "Завойовники" (1928); "Королівський шлях" (1930); "Доля людська" (1933); "Надія" (1937); "Антимемуари" (1967); "Мотузка і миші" (1976).

Скуратівський, Вадим Леонтійович (1941, с. Бакланова Чернігівської обл.) - укр. філософ, культуролог, мистецтвознавець, літературний критик. Закінчив ф-т романо-германської філології КНУ ім. Т. Шевченка. Канд. філологічних наук (1971), докт. мистецтвознавства (1997), проф. (2001). Чл.-кор. Академії мистецтв України (2001). Проф. кафедри телережисури Київського ін-ту театрального мистецтва, доцент кафедри історії НаУКМА. Основні наукові зацікавлення лежать у галузях загальної історії, історії культури та мистецтва, філософії культури та історії, літературознавства та мистецтвознавства.

[br]

Осн. тв.: "Мистецькі проблеми в німецькому романі XX ст." (1972); "Поет-патріот Шандор Петефі" (1972); "Етюди з світової літератури" (1995); "Історія культури" (1996); "Екранні мистецтва у соціокультурних процесах XX ст.: Генеза. Структура. Функція". Ч. 1 - 2 (1997); "Проблема авторства "Протоколів сіонських мудреців" (2001).

Шпет, Густав Густавович (1879, Київ - 1940) - рос. філософ, психолог, мистецтвознавець, перекладач. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1905). 31907 р. проживав у Москві, приват-доцент (1910), а в 1918 - 1921 рр. - проф. Московського ун-ту. У 1920 р. організував перший у Росії кабінет етнічної психології. В 1923 - 1928 рр. - віце-президент Рос. академії художніх наук, директор Ін-ту наукової філософії Ф. ілософські погляди зазнали значного впливу феноменології Гуссерля. Концепція Ш. присвячена пошукам першопочатків буття, які він називав "смислами", "ейдосами", "ідеями". Згідно з теорією Ш., дійсність не просто "дається" в досвіді, вона "задана", а віднайти η зміст можна шляхом розкриття інтуїтивних актів людського розуму. Інтуїцію Ш. трактував у дусі раціоналізму Декарта, Спінози і Ляйбніца: інтуїтивне "узріння сутності" можна повністю виразити засобами дискурсивних логічних визначень; розум спершу бачить сутність (смисл) так само безпосередньо, як безпосередньо сприймаються чуттєво дані речі О. посередкування є моментом похідним, це - опис, доведення, інтерпретація. У творі "Внутрішня форма слова" (1927) викладена філософія мови як основа філософії культури, передбачено ряд ідей, актуальних у подальшому розвитку філософії, особливо у герменевтиці як у вченні про тлумачення текстів. Знав понад 17 мов. Багато уваги приділяв перекладу і коментарям творів світової, головним чином, англ. літератури (ІПекспіра, Байрона, Діккенса). Здійснив переклад "Феноменології духа" Гегеля, який було опубліковано в 1959 р. У1935 р. був безпідставно арештований, а в 1938 р. (точна дата не встановлена) розстрілянии»

[br]

Осн. тв.: "Явище і смисл" (1914); "Філософська спадщина П.Д. Юркевича" (1915); "Історія як проблема логіки" (1916); "Свідомість і її власник" (1916); "Нарис розвитку російської філософії" (1922 - 1923); "Внутрішня форма слова" (1927); "Вступ в етнічну психологію" (1927).