НЕНАСИЛЬСТВО

НЕНАСИЛЬСТВО - морально-етичний принцип, одна із засадничих соціальних цінностей, що стверджує відмову від спричинення шкоди (зла, болю, страждання) іншим людям. Антиподом Н. є насильство. В основі філософії Н. лежить заперечення брутальної сили як засобу досягнення цілей, підґрунтя влади й управління. Глибинний сенс Н. - самообмеження будь-якої сили, обстоювання необхідності слідувати шляхом терпимості, довіри, діалогу. На рівні ідеалу Н. стверджує гуманізм і альтруїзм, облаштування суспільства, де люди долають атавістичні прояви насильства і не вдаються до екстремальних засобів сили, примусу і терору. Н. є дієвим чинником формування цивілізованих відносин безвідносно до того, якою мірою ідеали Н. можуть бути втілені в реальне життя. Прихильники Н. виступають проти усіх чинників, які принижують людську гідність, а також проти усіх форм агресії І. дея Н. має глибокі корені у культурній традиції (принцип агімси в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі - незаподіяння шкоди живому; едикт царя Ашоки про необхідність Н. та ін.). Можливість і необхідність Н. на доктринальному рівні починає усвідомлюватися разом із виникненням філософського світогляду О. д часів формування і вкорінення ліберальних соціальних систем Н. стає одним з елементів новочасного соціального порядку, в якому прояви насильства мають тенденцію до мінімізації і локалізації. Держава та її інституції монополізують право на здійснення легітимного примусу і насильства, громадянське ж суспільство стає середовищем, в якому стверджується Н., а конфлікти вирішуються без посередництва сили. В цивілізованих країнах поступово скасовуються тортури, привселюдні катування і страти, а згодом поширюється відмова від смертної кари як такої. У XX ст. Н. стає засобом політичної боротьби. Ідеї неспротиву злу силою, які відстоював Толстой, вплинули на Ганді. Останній своєю проповіддю "наполегливості в істині" (сатьяграхи) робить Н. переможною стратегією у боротьбі за визволення Індії від британського володарювання В. ідомим прихильником Н. був видатний борець за права афроамериканців у США проповідник Кінг. Філософською та інституціональною формою Н. є пацифізм, а також більшість правозахисник рухів.

НАСИЛЬСТВА ТЕОРІЇ - соціально-філософські, антропологічні, психологічні та інші теорії, які приписують насильству вирішальну роль в історії та міжлюдських стосунках. Різні Н.т. вибудовують систему теоретичної аргументації щодо проблеми насильства, спираючись на той чи інший чільний принцип, незрідка протиставляючи (або не враховуючи) його усім іншим. Так, марксизм, наголошуючи на соціально-класовій природі суспільних відносин (зокрема, на відчуженні й експлуатації за умов капіталізму), не тільки виправдовував насильство, а й ігнорував на теоретичному рівні глибинні витоки агресивної поведінки людини - біологічні, антропологічні, психологічні. Ця проблематика отримала висвітлення в соціал-дарвіністській та фройдистській Н.т., в основу яких було покладено принцип біологізації і психологізації соціальних явищ і процесів, що призводило до абсолютизації закономірностей тваринного світу та поширення їх на суспільне життя. Соціал-дарвіністський напрям, який посідав вагоме місце в соціально-філософській думці друг. пол. XIX ст. спирався на ідеї Дарвіна про "природний відбір" та "боротьбу за існування", переносячи їх на сферу соціальних відносин. Теоретичним наслідком такого підходу був висновок про те, що агресивна поведінка людей вкорінена у вроджених інстинктах, які споконвічно притаманні людській природі. Виходячи з тези, що суспільне життя визначається біологічною природою людини, соціал-дарвіністи створили універсальну модель еволюційного процесу, застосувавши її до суспільства. У досить послідовному і концентрованому вигляді сукупність цих ідей знайшла втілення в соціальній етології, представники якої різнобічно обґрунтували ідею біогенетичної детермінованості соціального насильства (Лоренц, Ардрі, Тинберген, Скотт, Моррис, Томсон, Елланд). Вихідною тезою етологічного підходу до насильства є твердження, що головна причина агресивної поведінки людей і основне джерело всіх форм насильства коріняться в генетичній недосконалості і непристосованості людства як біологічного виду. Відношення до насильства в історії соціально-філософської і політичної думки було неоднозначним - від його абсолютизації (Гумплович) та перебільшення ролі насильства в соціально-економічних стосунках (марксизм) до цілковитої відмови від нього (див. ненасильство).

ПАЦИФІЗМ ( від лат. pacificus - миротворчий) - суспільно-політична течія, етичний принцип. Основна мета і спрямованість П. - зменшення масштабів мілітаризації суспільства, а в ідеалі - скасування воєн як таких. П. виходить із невиправданості, нелюдськості і шкідливості будь-якої війни, вбачаючи у громадянській єдності (зокрема, узгодженій непокорі) шлях до обмеження мілітарних зазіхань держави. Пацифістські ідеї, настрої та поведінкові прояви можна простежити з стародавніх часів, зокрема у морально-релігійних настановах, які звеличували ненасильство і ригористичну покору обставинам без активного спротиву, але в той же час із послідовним моральним засудженням активного злочинства. Послідовного П. дотримуються окремі течії християнства (квакери, духоборці, свідки Єгови тощо). З часів Відродження гуманістична думка починає розвінчувати лицарський етос мілітарності і "життя у подвигах та звитязі" (за Еразмом Роттердамським). Утопічна думка також принципово заперечувала стан війни як такий, що суперечить розумній, суголосній людській природі та організації суспільного життя (П. загалом тяжіє до утопізму, але це не заважає філософії та ідеалу П. позитивно впливати на суспільство). Організовані рухи за мир виникають в Європі і Пн А. мериці після завершення наполеонівських війн. П. цих рухів живився здебільшого ліберальним переконанням у тому, що економічний прогрес і процвітання є неможливими в умовах війни З. годом, на рубежі XIX - XX ст., П. стає органічно притаманним анархістському та деяким відгалуженням соціалістичного руху. З поширенням практики загального військового призову (особливо за часів Першої світової війни) П. починає пов'язуватися з особистісною життєвою позицією людини, веліннями її совісті, відмовою брати до рук зброю і служити у війську (т. зв. "безумовний П."). Такого роду поведінковий П. поставив на порядок денний і зробив реальністю альтернативну військову службу, толерантне ставлення до людей, які з релігійних міркувань відмовляються від військової служби. Актуальність П. в сучасних умовах підсилюється тим, що руйнівна сила мілітарності стає за наявності засобів масового знищення смертельно небезпечною для самого існування людства.