(мовного)

1) дефект мовного апарату

2) дефект мовлення, недорікуватість

* * *

1) дефект мовного апарату

2) дефект мови, недорікуватість

обч. пристрій мовного виводу

1. n

1) повільна течія; повільне пересування

2) мор. дрейф

3) ав. девіація, знесення; швидкість знесення

4) військ. деривація

5) рад. зсув

6) напрям (розвитку); тенденція

7) (прихований) смисл; намір, мета; прагнення; спрямованість

8) пасивність, бездіяльність

9) перегін (худоби)

10) гурт, череда; зграя (птахів)

11) злива; хуртовина

12) замет, кучугура; купа (листя тощо), нанесена (наметена) вітром

13) геол. льодовиковий нанос

14) дрифтерна сітка

15) колода (деревина), що пливе

16) гірн. горизонтальна виробка

17) тех. пробійник

2. v

1) відносити (ся), гнати (вітром тощо); зносити

2) дрейфувати; переміщатися (за вітром, течією)

3) пливти за течією; покладатися на божу волю

4) наносити, насипати (сніг, пісок); заносити (снігом тощо)

5) пробивати (розширювати) отвір

* * *

1) повільний рух; повільне переміщення

2) мop. дрейф

3) aв. девіація, знесення; швидкість знесення; кут знесення

4) вiйcьк. деривація; рух хмари диму або отруйної речовини

5) paд. відхід частоти

6) напрямок ( розвитку); тенденція; лiнгв. тенденція розвитку мовної структури; напрямок мовного розвитку

7) ( прихований) зміст; ( прихована) мета; прагнення

8) пасивність; бездіяльність

9) перегін ( худоби)

10) евакуація поранених ( у тил)

11) злива ( що швидко минає); сніг, що женеться вітром

12) замет ( снігу); нанос ( піску); купа ( листя), нанесена або наметена вітром; лід, винесений морем на берег; гeoл. морений матеріал, делювій; льодовиковий нанос

13) лісосплав розсипом; пливуча колода

14) дрифтерна або плавна сітка ( тенета)

15) дiaл. брід

16) гipн. горизонтальна виробка

17) тex. пружна післядія

18) тex. пробійник

1) відносити або гнати (вітром, течією); зносити; відноситися, переміщатися (вітром, течією); дрейфувати; змінювати стан; paд. відходити ( про частоту)

2) плисти за течією; не діяти; покладатися на волю випадку

3) насипати ( кучугури); наносити, заносити ( снігом); виростати (про кучугури, наноси)

4) cпeц. сплавляти ( ліс) розсипом

5) пробивати, розширювати або збільшувати отвір

6) гipн. проводити горизонтальну виробку

обч. пристрій мовного виводу

1) повільний рух; повільне переміщення

2) мop. дрейф

3) aв. девіація, знесення; швидкість знесення; кут знесення

4) вiйcьк. деривація; рух хмари диму або отруйної речовини

5) paд. відхід частоти

6) напрямок ( розвитку); тенденція; лiнгв. тенденція розвитку мовної структури; напрямок мовного розвитку

7) ( прихований) зміст; ( прихована) мета; прагнення

8) пасивність; бездіяльність

9) перегін ( худоби)

10) евакуація поранених ( у тил)

11) злива ( що швидко минає); сніг, що женеться вітром

12) замет ( снігу); нанос ( піску); купа ( листя), нанесена або наметена вітром; лід, винесений морем на берег; гeoл. морений матеріал, делювій; льодовиковий нанос

13) лісосплав розсипом; пливуча колода

14) дрифтерна або плавна сітка ( тенета)

15) дiaл. брід

16) гipн. горизонтальна виробка

17) тex. пружна післядія

18) тex. пробійник

1) відносити або гнати (вітром, течією); зносити; відноситися, переміщатися (вітром, течією); дрейфувати; змінювати стан; paд. відходити ( про частоту)

2) плисти за течією; не діяти; покладатися на волю випадку

3) насипати ( кучугури); наносити, заносити ( снігом); виростати (про кучугури, наноси)

4) cпeц. сплавляти ( ліс) розсипом

5) пробивати, розширювати або збільшувати отвір

6) гipн. проводити горизонтальну виробку

1) дефект мовного апарату

2) дефект мови, недорікуватість

Айдукевич, Казимеж (1890, Тернопіль - 1963) - польськ. логік і філософ, представник Львівсько-Варшавської школи. Од 1921 р. викладав логіку та філософію у Львівському ун-ті. Після Другої світової війни - проф. і ректор Познанського ун-ту, од 1954 - проф. Варшавського ун-ту, головний редактор ж. Studia Logica. А. різко критикував ірраціоналізм і акцентував увагу на логікометодологічних, раціоналістичних аргументах. У 30-ті рр. А. поділяв погляди Віденського гуртка, проте критично ставився до основних принципів логічного емпіризму. В своїй концепції "семантичної епістемології" А. виходив з того, що значення мовного висловлювання визначається комплексом аксіоматичних, дедуктивних та емпіричних обов'язкових правил. А. сформулював також доктрину радикального конвенціоналізму, за якою судження спостереження залежать від конвенційного "концептуального каркасу" і тому не утворюють "теоретичного нейтрального" емпіричного базису. Од серед. 30-х рр. А. поступово залишає позиції радикального конвенціоналізму і звертається до крайнього емпіризму з наміром поширити вимоги дослідної обґрунтованості і на логічні закони. Велике значення для польськ. філософії та логіки мали його педагогічна і науково-організаційна діяльність.

[br]

Осн. тв.: "Про значення висловлювань" (1931); "Нариси з логіки" (1960); "Мова і пізнання". У 2 т. (1960 - 1965); "Прагматична логіка" (1975) та ін.

АНАЛІТИЧНІ і СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ - класи суджень, які відрізняються один від одного способом встановлення їх істинності: істинність аналітичних суджень встановлюється за допомогою суто логічного аналізу термінів, які входять в судження; істинність синтетичних суджень встановлюється шляхом звернення до позалогічних міркувань, зокрема, до емпіричного досвіду. Поділ на А. і С. с. сягає своїми витоками філософії Ляйбніца, який виділяє два види істин - "істини розуму" та "істини факту". Для перевірки "істин розуму" достатньо закону суперечності; для перевірки "істин факту" необхідно також застосування закону достатньої підстави. Самі терміни "А. і С. с." введені Кантом, який дав їх чітке формулювання, пов'язавши з поняттями апріорі та апостеріорі. За Кантом, аналітичні судження - це судження апріорі, оскільки у них логічний предикат міститься у логічному суб'єкті. Синтетичні судження можуть бути як апріорними, так і апостеріорними. Синтетичні апостеріорні судження - судження, в яких знання про суб'єкт розширюються шляхом звернення до досвіду. Поряд з синтетичними апостеріорними судженнями Кант виділяє особливий клас суджень - синтетичні апріорні судження, які не залежать від досвіду, але разом з тим логічний предикат не міститься у логічному суб'єкті. Саме ці судження - типу "все, що відбувається, має свою причину", - є, за Кантом, особливими принципами теоретичних наук, які обумовлюють саму їх можливість. Проблема А. і С. с. набула особливої гостроти у 20-ті рр. у філософії неопозитивізму, прихильники якого вважають А. і С. с. взаємовиключаючими класами "речень мови науки". Аналітичні судження мають конвенційну природу, оскільки не містять ніякої інформації про навколишній світ, а встановлення їх істинності ґрунтується на довільно встановлених правилах мови. Синтетичні судження тлумачаться неопозитивізмом як змістові твердження про світ, істинність яких встановлюється в межах певного "мовного каркасу" шляхом звернення до емпіричних фактів за допомогою процедури верифікації. Такого розуміння А. і С. с. дотримуються Шлік, Франк, Нейрат та Карнап. Останній зробив великий внесок у розробку неопозитивістської програми - піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій вимог принципу верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних речень, які фіксують дані чистого досвіду, та створити універсальну мову науки. Проте уже в 50-ті рр. неопозитивістська програма розрізнення А. і С. с. зазнала краху, оскільки виявилась неможливість повною мірою формалізувати мову науки А. мер. філософ Куайн, який на початку своєї творчості поділяв точку зору неопозитивізму на А. і С. с., згодом обґрунтував неможливість чіткого розрізнення цих двох видів суджень. Куайн наполягав на тому, що хоча аналітичні судження і можна організувати у строгі системи (математика, логіка), але вони не відносяться до чіткої логіки. Так, аналітичне судження "кожний холостяк є нежонатим" не збігається з чисто логічним судженням "кожне х є х", оскільки істинність останнього обумовлена тим, що х нічого не означає, в той час як істинність першого залежить від значення термінів, які в нього входять. А значення термінів встановлюється в межах певної онтології, перевага якої визначається прагматичними мотивами. Таким чином Куайн переосмислив проблему А. і С. с. з точки зору прагматизму і запропонував її вирішення як своєрідний синтез прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії.

ЕМОТИВІЗМ ( від англ. emotive - той,що викликає емоції, збуджує) - один із чинників метаетики. Розрізняють радикальний Е. (Айєр, Рассел) та поміркований Е. (Стивенеон). Виходячи із загальних засад етичної версії логічного емпіризму, Е. вважає, що лише такі етичні висловлювання мають сенс, які можуть перевірятися емпірично або ж є тавтологією логічних висловлювань. Такі моральні поняття, як "добро", "правильне", "вірне" розглядаються лише як ціннісні вирази, зміст яких не можна звести до ознак емпіричних предметів, а отже, їх неможливо зафіксувати у вигляді дескриптивних значень. Е. вбачає значення етичного висловлювання у тому, що почуття промовця, яке набуло мовного виразу, може привести, а може і не привести до появи у слухача автентичного змісту зазначеного почуття. Тобто етичні поняття мають лише емотивні значення, які можуть використовуватися як відповідники емоційних почуттів або індивідуальних емоційних уявлень.

КРИТИЧНИЙ РАЦІОНАЛІЗМ - у широкому значенні - філософський напрям, що об'єднує різноманітні концепції нового типу раціоналізму, спільним для яких є підвищений рівень критичності. Представники К.р. відкидають принцип абсолютної підтверджуваності знань (вважають їх лише вірогідними), допускають взаємодоповнюваність та конкуренцію різних теорій та концепцій. Основоположник К.р. - Поппер. Серед його послідовників - Агассі, Уоткінс, Лакатос, Альберт, Топіч, Шпінер та ін В. історичній еволюції К.р. умовно вирізняють періоди "наївного фальсифікаціонізму", "онтологічної реформи", "зрілого фальсифікаціонізму", "ревізії ортодоксального попперіанства". Ініціатори К.р. вважають, що раціонально діє лише той дослідник, який, висуваючи сміливі наукові гіпотези, проекти, програми, сам піддає їх неупередженій фальсифікації, спростуванню з метою очищення їх від ірраціоналізму, суб'єктивізму, волюнтаризму. Більш пізні версії К.р. посилюються завдяки принципу "критики своїх власних основ". Безкомпромісний критицизм перетворюється на синонім справжньої раціональності, на етичну основу діяльності не тільки наукового, а й будь-якого іншого соціокультурного співтовариства (професійного, мовного і т.ін.). Умоглядна модель "великої науки" (тобто модель соціокультурної практики "відкритого співтовариства вчених", яка розгортається відповідно до згаданих критеріїв раціональності) постулюється як мегапарадигма демократичного устрою суспільства в цілому.

МИСЛЕННЯ - інформаційна діяльність, що набула якості опосередкованого, узагальненого пізнання, яке за допомогою абстрагування, міркувань (зіставлень пізнавальних образів та логічного виведення думок) і типізації даних про світ явищ розкриває їх необхідні зв'язки, закономірності, тенденції розвитку. М. виходить за межі емпіричного споглядання, ідеально відтворює процеси буття в їх необхідності та потенційності, що дозволяє формулювати закони. М. пов'язане з моделюванням можливих ситуацій і тому здатне до планування дій та передбачення їх наслідків. Процес М. визначається низкою логічних операцій. Такими операціями є: порівняння пізнаваних об'єктів (наочно даних чи уявлюваних, ідеалізованих); аналіз і синтез даних; абстрагування істотних ознак об'єктів від їхніх другорядних рис і від самих об'єктів; узагальнення, класифікація та ін. Мислительні операції здійснюються за допомогою мови та мовних знаків, які є засобом акумуляції, формалізації та трансляції інформації. М. відзначається специфічним апаратом форм і методів функціювання. Вихідною формою процесу М. є судження. Його зміст розкривається через побудову умовиводів і здійснюється шляхом зіставлення різних суджень. У ході цього зіставлення, оперуючи наявними знаннями, знаходять у них за певними правилами висновку нові сторони та відношення. Синтезом суджень про певний об'єкт є поняття, яке в теоретичних системах знання стає формою розвитку ідеї. М. полягає в постійних переходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки. Усвідомлення цих переходів досягається особливими методами М., зокрема різними дедуктивними та індуктивними прийомами пізнання (див. дедукція, індукція). В методологічному ракурсі М. визначається категоріями як засобами створення понять про поняття, щаблями освоєння думкою істотного, загального і необхідного в явищах дійсності, засобами мислимої її реконструкції В. ідповідно до розкриття в історії пізнання різних категоріальних схем розуміння світу М. характеризується певними стилями (див. стиль мислення). Генетично і за переважним використанням умоглядних чи практичних дій у мислительному процесі виділяють конкретно-дійове і теоретичне М. За характером побудови мислительних актів, формами Їхнього здійснення та завданнями розрізняють також М. образно-спрямоване й абстрактне. М. вивчають різні науки - від формальної логіки і лінгвістики до нейрокібернетики, фізіології і психології. Оскільки М. відтворює певні процеси дійсності і має в ній відповідні аналогові явища, деякі з цих процесів можна використовувати для кібернетичного моделювання мислительних актів. Ці моделі інформаційно-технологічних моментів думки називають "машинним М.", бо вони здійснюються на технічних системах, тобто побудованих людиною "органах людського мозку". Проте М., як матеріально зумовлене суспільне явище, є не автономним, формальним процесом думки, а теоретичним компонентом практичного освоєння світу, і його не можна розглядати окремо від людської діяльності в цілому. Тому "машинне М." не є М. у повному розумінні. В процесі М. специфічно проявляється активність суб'єкта, який теоретично засвоює світ у перспективі його перетворення в предмет цілеспрямованої діяльності. Генеза цієї діяльності становить водночас історію розвитку М. Зародки мислительної діяльності у формі елементарного, наочно-дійового, "моторного" М. властиві вже вищим ссавцям. Проте якісно нове, людське М. виникає і формується з розвитком суспільної праці і мовного спілкування людей. Спочатку М. безпосередньо впліталося в практичну діяльність. Згодом на основі генералізації дій людини, об'єднання нею об'єктів у певні класи за спільністю їхнього практичного використання та символічного позначення у мові формуються ідеальні предмети діяльності і специфічні операції над ними. Практична дія трансформується у розумову дію, закріплюється внутрішнім, духовним досвідом людей. Природне за історичними передумовами М. є суспільно зумовленим процесом пізнання людиною світу.

ПРАВОВИЙ ПОСТМОДЕРНІЗМ - напрям у філософії права, який розглядає природу правового знання та передумови його істинності, раціональну та емпіричну обґрунтованість, процес правової аргументації з позицій, що виходять за межі постулатів модерністської західної філософії і спираються на засади філософського модернізму. В П.п. процес правової аргументації в широкому розумінні постає у вигляді пошуку беззастережних підстав для обґрунтування правових суджень і переходу від одних тверджень до інших (Патерсон). Ці підстави мають вписуватись у соціально-історичний контекст минулої, теперішньої та майбутньої правової практики і випливають із неї. Так, при обґрунтуванні норм конституційного права США виділяється шість форм аргументації, які повинні узгоджуватися між собою: історична, що звертається до намірів законодавців; текстуальна, що спирається на характер мовного виразу; доктринальна, що використовує правові теорії і правові прецеденти; етична, що випливає з моральних переконань; структурна, що фіксує відношення між конституційними інститутами; прагматична, що виходить із балансу витрат та вигод від введення правових норм (Боввіт, Рознер). Окреслена система форм правової аргументації не вважається самодостатньою, оскільки допускає ряд неперевірених припущень.

СТРУКТУРАЛІЗМ - напрям наукового пізнання, що ґрунтується на системно-структурному методі аналізу. Ідеї системного підходу з'являються у фізиці, математиці, гештальтпсихології, рос. формалізмі на поч. XX ст. і кристалізуються в структурній лінгвістиці Сосюра О. станній увів фундаментальну для С. опозицію мови/мовлення, тобто мовної системи як інваріанта мовної діяльності та індивідуальних способів її реалізації Ц. я опозиція передбачає застосування ряду понять: означника/означеного, синтагми/асоціації, синхронії/діахронії Я. кщо лінгвістичний С. є цілком визначеним явищем, то опис гуманітарного С. становить проблему, оскільки не має ідейної, організаційної або хронологічної єдності. В загальних рисах гуманітарний С. можна схарактеризувати як течію в науках про людину та суспільство в 50 - 60-ті рр. XX ст., що застосовує до різноманітних феноменів культури методи системно-семіотичного аналізу, запозичені з арсеналу структурної лінгвістики, та має чітко визначену антипсихологічну та антисуб'єктну спрямованість. Будучи за походженням суто франц. явищем (С. зазвичай асоціюється з іменами Фуко, Варта, Лакана, Леві-Строса, Альтюссера та ін.), він, однак, справив великий вплив як на континенті, так і в США. Модель мови Сосюра (як формальної можливості мовної діяльності, що, не детермінуючи конкретного мовного акту, задає умови його можливості та працює на несвідомому рівні) стала моделлю, аналогії якої відшукувались у різних сферах культури: міфах, літературних текстах, психічній діяльності, історії наук, - але лінгвістична складова зазнає в гуманітарному С. суттєвої трансформації: площина застосування мови з репрезентативної, психічної зміщується в логічну. Мова стає кодом, принципом впорядкування емпіричних фактів, в т.ч. і фактів вербальної мови. В загальних рисах структурний аналіз в С. є сходженням від поверхових лінгвістичних структур до глибинних, причому перші є кодом останніх, а метакодом виступає універсальна структура розуму. Попри всю плідність гуманітарного С., представники якого змінили звичний образ етнології, психоаналізу, епістемології та літературознавства, проблематику та підходи цих наук, спроби прояснити його методологічні засади в кін. 60-х рр. стали першим кроком на шляху його трансформації в постструктуралізм, яка часто здійснювалась самими структуралістами (Варт, Фуко, Лакан). Будучи формально-раціональною обробкою певного порядку фактів, структуралісти у лінгвістиці та літературознавстві усвідомлюють операціональний статус поняття структури, але в антропології та психоаналізі воно починає розглядатись як структура самої реальності, і саме цю тенденцію С. піддає критиці Еко ("Відсутня структура") В. разливість гуманітарного С. пов'язана з тим, що в багатьох соціокультурних системах семіологічний рівень є не вихідним, а похідним, тому постструктуралізм звертається до аналізу досеміотичного рівня культури. З моменту свого виникнення С. постійно перебуває в русі трансформації, і найпотужнішою сьогодні трансформацією С. є постструктуралізм.

ФОРМА ЛОГІЧНА - структура, яка утворюється в результаті заміни всіх складових частин мовного виразу змінними, що належать до різних семантичних категорій. Напр., якщо у реченні "Дерево є зеленим" замінити слово "дерево" предметною змінною х, "зеленим" - предикативною змінною Р (див. предикат), а "є" - певним способом зв'язку або запису, то одержимо Ф. л., що має вигляд Р(х) Ф. ормальна логіка розглядає як Ф. л. форми мислення, формалізовані мови, формальні теорії тощо (див. формалізація).