індіанців

ВИРОБНИЦТВО СУСПІЛЬНЕ - процес, за допомогою якого люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, духовні багатства, індивідів та їхні здібності, відтворюють власне і суспільне життя. Це відтворення здійснюється шляхом створення необхідних продуктів у вигляді матеріальних засобів виробництва і предметів споживання, нових форм суспільних відносин, духовних продуктів та інформації, нових індивідів та їх суспільних якостей. В.с. існує на всіх щаблях розвитку людського суспільства, властиве всім історичним епохам, завжди і в усіх своїх проявах є суспільним. Люди, які створюють матеріальні блага і духовні продукти та нові форми суспільних відносин, неминуче вступають у певні зв'язки і відносини для здійснення спільної діяльності. В.с. є системою, утвореною чотирма видами виробництва: матеріальним виробництвом, виробництвом форм спілкування (виробництвом суспільного життя), духовним виробництвом, виробництвом людини (виробництвом власного життя). Вказані види В.с. знаходяться в постійній взаємодії, перебіг якої визначається законом суспільно-історичної виробничої домінанти. Із розвитком людства переважного значення набуває то один, то інший вид В.с., який надає іншим видам виробництва відтінку, властивого тільки йому. Це позначається не лише на особливостях В.с. певної історичної епохи, а й на формах його теоретичного пізнання. Під впливом досягнень європейського мануфактурного виробництва XVI - XVIII ст., індустріального виробництва кін. XVIII - пер. пол. XX ст. у філософії історії, соціології, історіографії набуло поширення ототожнення В.с. з матеріальним виробництвом. Це властиво насамперед марксизму, який потрактовує В.с. переважно як процес створення матеріальних благ, необхідних для існування і розвитку суспільства, і як основну рушійну силу історії. Матеріальні виробничі відносини розглядаються ним як об'єктивний критерій для відмежування однієї історичної епохи від іншої, нижчого ступеня суспільного розвитку від вищого, для вирізнення загального, як такого, що повторюється в історії різних країн і народів, які знаходяться на одному ступені суспільного розвитку, тобто для вирізнення конкретно-історичних типів суспільства, або суспільно-економічних формацій. Не менш сильною є абсолютизація матеріального виробництва в історіософських, соціологічних та історичних поглядах, притаманних теоріям "технологічного детермінізму" та "індустріального суспільства" (Веблен, Берл, Голбрейт, Белл та ін.). В історіографічній методології даній абсолютизації відповідає поширена методологія реконструкції й оцінки минулого, періодизації історії, з'ясування її рушійних сил і законів розвитку за рівнем одного лише матеріального виробництва, матеріально-виробничих технологій та матеріальної культури. Визнання провідного історичного значення духовно-виробничої домінанти В.с. відбилося на абсолютизації філософсько-історичною та історичною думкою духу, духовної активності, духовного життя. Ця лінія бере початок у Стародавній Греції та Юдеї, зміцнюється схоластикою Середньовіччя, розвивається у філософських вченнях Гегеля і Канта, гегельянців, неогегельянців, кантіанців, неокантіанців, набуває сучасного оформлення в теоріях "абсолютного історизму" (Холдейн, Коллінгвуд), "етико-політичної школи" в історіографії (Кроче), працях Віндельбанда, Рикерта, Дильтея, Вебера, Парсонса та ін. На сучасне розуміння сутності і ролі В.с. в історичному процесі переважно впливають теорії "інформаційного суспільства". Визнання провідної історичної ролі особистості і виробництва власного життя тісно пов'язане з аналізом матеріального і духовного життя сучасного людства. Реакцією на абсолютизацію матеріально-виробничого аспекту В.с. і відповідного йому позитивістського еволюціонізму та історизму стало вчення Бергсона і Тойнбі про "творчу меншину" суспільства як рушійну силу історичного процесу. Ще більш глибокого гуманістичного бачення історії та її закономірностей досягає екзистенціалізм (Шестов, Бердяєв, Гайдеггер, Бубер, Сартр, Ясперс, Марсель, Мерло-Понті, Камку та ін.). Сучасна науково-виважена і більш плідна методологія періодизації історичного процесу, з'ясування рушійних сил і законів історії, сенсу і перспектив історичного розвитку ґрунтується на врахуванні всіх чотирьох аспектів В.с Б. агатоаспектне бачення природи В.с. дозволяє подолати крайнощі вульгарноекономічних та технократичних, об'єктивно-ідеалістичних уявлень про історію.

Морган, Льюїс Генрі (1818, Нью-Йорк - 1881) - амер. вчений, етнолог, історик первісного суспільства. В 1840 р. М. вступив до коледжу, де протягом чотирьох років вивчав право. У цьому ж, 1840 р., М. заснував літературне тов-во "Великий орден ірокезів", що ставило за мету вивчення історії і культури індіанців, а також надання їм матеріальної і гуманітарної допомоги. Результати досліджень М. у цій галузі були покладені в основу його першої фундаментальної праці "Ліга ірокезів" (1851). Вивчаючи побут амер. індіанців, М. зібрав великий фактичний матеріал з історії первісного суспільства, який узагальнив у своїй основній праці "Стародавнє суспільство, або дослідження ліній людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації" (1877), в якій обґрунтовує історичні щаблі й форми розвитку сім'ї. Написання Енгельсом однієї із своїх чільних праць "Походження сім'ї, приватної власності і держави" багато в чому завдячує науковим здобуткам М. Ядром вчення М. є обґрунтована ним теорія про єдиний шлях розвитку людського суспільства та про роль родової організації як універсальної історичної основи первісного суспільства. М. одним із перших в науці довів, що сім'я є історичним явищем, яке змінюється разом з розвитком суспільства.

[br]

Осн. тв.: "Лігаірокезів"(1851); "Стародавнє суспільство" (1877).

НЕОКАНТІАНСТВО - напрям у філософії, що виник у 60-х рр. XIX ст., який головні філософські проблеми пропонував вирішувати на основі повернення до філософії Канта. Хоч гасло "назад до Канта" було висунуте ще в 1847 р. богословом Вейссе і спрямовувалося проти гегельянців, свого змістового наповнення воно набуло у працях Лібмана, який застосував його у 1865 р. Першопочатковий зміст гасла "Назад до Канта" стосувався повернення до епістемології після досить тривалого панування ідеалістичної метафізики та романтизму у пер. пол. XIX ст. Ланге ("Історія матеріалізму") і Лібман ("Кант і епігони") сформулювали основне завдання неокантіанців. Після завершення національного об'єднання Німеччини Н. стає офіційною університетською філософією, яка розвивалась в рамках двох основних шкіл - Марбурзької (Коген, Наторп, Кассирер, Герланд, Штаммлер, Форлендер) і Фрайбурзької (Баденської), яку представляли Віндельбанд, Риккерт, Мюнстербер, а також у річищі інших відгалужень Н., як-то - фікціоналізм Файхінгера, Ласка; фізіологічний напрям - Ланге, Гельмгольц; психологічний - де Фриз, Нельсон; реалістичний - Рил ь, Кюльпе, Бехер та ін. Неокантіанські ідеї справили значний вплив на природознавство, математику, суспільні науки, політику. Н. вважало основним досягненням кантівської філософії обґрунтування положення, згідно з яким форми наочного споглядання (простір і час) і розсудку (категорії) є функціями суб'єкта пізнання. Головною помилкою Канта неокантіанці вважали визнання об'єктивності речі у собі. Протиріччя, яке при цьому виникало, розв'язувалось шляхом зведення "речі у собі" до "граничного поняття досвіду" - ноумена. Марбурзька школа тлумачила "річ у собі" як завдання - об'єкт пізнання не даний, а лише "заданий" - подібно до того, як заданий математичною функцією числовий ряд і кожний з його членів. У трактовці Баденської школи "річ у собі" втрачає будь-який сенс: позаяк буття дійсності розглядалося лише як буття у свідомості. Н. було критикою Канта з боку ідеалістів. Відмова від кантівського розуміння "речі у собі" вимагала знайти обґрунтування об'єкта в самому суб'єкті з тим, щоб сутнісні визначення останнього стали й критеріями об'єктивності знання. Гіпертрофовану активність мислення представники Н. перетворили в джерело сутнісних визначень самого буття, розуміючи цю активність як діяльність із конструювання культури в цілому. Так, Марбурзька школа розробляла трансцендентальний метод як вчення про конструювання мисленням культури (мови, науки, релігії, мистецтва, моралі). Метод побудови об'єкта стає самим об'єктом, а логіка розгортання думки - логікою дійсності. Однак "антиметафізична" тенденція, отримана в спадок від Канта і позитивізму XIX ст., не дозволила марбурзьким філософам піти по шляху Гегеля і відновити Абсолют як основу буття культури. У них Бог зводиться до рівня "методичного" поняття; це змусило Н. Трубецького зауважити, що дійсність підмінюється в марбурзькому Н. "методичним гербарієм" Б. аденська школа вирішує це протиріччя шляхом визнання об'єктивності цінностей, які хоча і не існують, але "означають". Н. широко використовувало кантівську ідею заперечення об'єктивної закономірності природи і виведення пізнання із суб'єкта та мислення, що підлягають апріорним законам розвитку. Саме ця ідея була покладена в основу тлумачення "логіки чистого пізнання" в Марбурзькій школі і "логіки наук про культуру" в Баденській школі. На противагу марксизмові Марбурзька школа обстоювала ідеї етичного соціалізму, а Баденська заперечувала закономірності суспільного розвитку. Вплив Н. простежується в філософії друг. пол. XX ст., зокрема в політекономії, соціології, правознавстві.

ж., ед. ч.; мн. ч. - см. гвіанці

АКСІОЛОГІЯ ( від грецьк. άξια - цінність, вартість; λογοζ - слово, поняття, вчення) - вчення про цінності, філософська теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольняти потреби, інтереси і бажання людей. Теорія цінностей формується у XIX - XX ст. Вводячи поняття цінностей, Кант, протиставляє сферу моралі (свобода) сфері природи (необхідність) і тим самим окреслює головні аксіологічні питання - значення, вибору, повинності, належності, обов'язковості, оцінки, ставлення тощо. У творах неокантіанців проблема цінностей набуває самостійного трансцендентального значення. Одним з перших засновників А., як самостійної філософської галузі, був Лотце, який трактував поняття "цінності" як аналог поняття "значимість". Розвиваючи погляди Лотце, Коген трактував цінності як поняття "безумовного" (мета, моральне благо), що протистоїть досвідові, але надавав йому характеру загальності і необхідності. Риккерт розробляє вчення про цінність як основу теорії істинного знання і моральної дії, з'ясовує відмінність між "цінністю" і "нормою". У XX ст. систематичні дослідження проблеми цінностей продовжує Гартман, який, зокрема, посилює аргументацію на користь доведення засад об'єктивної природи цінностей тезою про "інтенціональність" ціннісних відносин. За Гартманом, цінності не піддаються раціональному пізнанню і оприявнюються лише в особливих почуттях (любов і ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи тому способу поведінки. Перрі аналізує значення і базові принципи цінностей за допомогою поняття "інтерес", а Дьюї розвиває натуралістичну версію А. (прагматичний інструменталізм). Проблема цінностей - центральна в філософській антропології (Шелер, Плеснер, Гелен). За Шелером, цінності - це сфера феноменального, яка визначається апріорністю. Ідея Бога - вища цінність. Переживання цінностей - не психічний, а космічний акт, отож, аксіологія Шелера набуває трагічного відтінку. Тільки завдяки актам духовної діяльності можливо увійти у світ цінностей. Різні аспекти теорії цінностей подані в працях таких сучасних філософів, як Бахтин, Деррида, Тулмін, Блументаль, Іванов.

Ван Чун (27, повіт Шан'юй обл. Куайцзи, суч. провінція Чжецзян - бл. 100) - давньокит. мислитель, автор кількох філософських трактатів, зокрема "Виваження роздумів". Як мислитель В. Ч. не належав до жодної з давньокит. філософських шкіл, хоча в його вченні наявний вплив деяких концепцій даосизму. В. Ч. стверджував, що все існуюче складається з первинного ефіру, розрізняючись лише мірою його згущення. Людина також зароджується від особливого "тонкого" ефіру, який після її смерті "розвіюється" подібно до того, як вода розтікається після танення льоду. Синтезувавши погляди попередників конфуціанців на людську природу, В. Ч. прагнув довести, що вона добра, зла чи середня залежно від того, добрий, поганий чи середній у людини рівень інтелектуальних або моральних здібностей. "Природжене" знання В. Ч. заперечував і вважав, що джерелом пізнання є відчуття, які (за допомогою мислення) уможливлюють глибоке проникнення в сутність речей І. сторію людського суспільства В. Ч. трактував як циклічну зміну панування культури та смути.

КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ - загальнозначущі принципи, що становлять основу даної культури, відіграють конститутивну роль щодо неї і визначають спрямованість діяльності її представників, мотивацію їхніх учинків. К.ц. утворюють своєрідну систему етико-естетичних координат, архетипову для даного суспільства. На відміну від матеріальних (цивілізаційних) цінностей, що створюються в процесі виробництва, К.ц. продукуються й репродукуються у творчості й учинку, своєю чергою передуючи їм як певні вимоги, звернені до волі. Виникнення та існування К.ц. принципово не піддаються алгоритмізацій. Уперше до поняття цінностей звертається Кант, розрізнюючи сферу природного буття, підпорядкованого необхідності, й царину моральності, або свободи. У подальшому концепцію цінностей розвинуто у вченнях Лотце та неокантіанців. Власне культурного сенсу поняття цінностей набуває у філософії Віндельбанда; цінності тут виступають основою всіх функцій культури й умовою будь-якого здійснення певної одиничної цінності. Найвищі цінності, за Віндельбандом, - істина, благо, краса й святість - визначають загальний характер людської діяльності, чим остання й відрізняється від природних процесів. Як і Лотце, Віндельбанд наголошує на трансцендентальній природі цінностей: вони не існуть, а значать Ц. інності "вмонтовано" в структуру свідомості. Інший представник баденської школи Рикерт, як і представники Марбурзької школи (Коген, Мюнстенберг), пов'язує існування К.ц. з волею. Трансцендентні за своєю природою К.ц. набувають іманентного характеру через їх вольове прийняття, перетворюючись на норми. Натомість Вундт, Йодль, Паульсен убачали джерело К.ц. у почутті, що приводило до висновку про їхній історичний характер. Врентано психологізує зміст цінностей і вважає основою їх формування позитивні та негативні емоційні акції - любов і ненависть, що є і не свідомими і не вольовими. Цю позицію до певної міри поділяє й Шелер: емоційні й апріорні за своїм походженням цінності не витворюються й не пізнаються, а розпізнаються за рангами через інтенціональну акцію уподобання. Ранг цінності тим вище, чим менше вона причетна до матеріального світу, чим більше її духовно-сакральне навантаження. У межах екзистенціалізму проблема цінностей окремо практично не розглядається З. окрема, вона зникає у філософії Гайдеггера. У Сартра К.ц. виступають як породжені свідомістю і волею особистості Н. еопозитивізм в особі Вітгенштайна цікавиться виключно лінгвістичним аспектом ціннісної свідомості. Подібне ставлення до проблеми К.ц. притаманне й постструктуралізму. Деррида закликає до свідомої відмови від її розгляду, оскільки сама ціннісна проблематика є породженням фонологоцентристського ладу європейської думки.

ЛІ (кит. - принцип, закон, істина, атрибут) - 1) Одна з основних категорій кит. філософії, визначає ідею загального, універсального упорядкувального начала, закону, властивого Всесвітові, а також кожному об'єктові або явищу. У філософському сенсі зустрічається, починаючи з Мен Цзи, Мо-Цзи, Сюнь Цзи. Для Хань Фея Л. є загальною "культурою формування речей". 2) Етикет, церемонії, ритуали. Використовувалась у найстаріших пам'ятках "Ши цзин" та "Шу цзин" в значенні релігійних та придворних ритуалів, обрядів. Для Конфуція Л. означає комплекс ознак поведінки людини як на особистому, так і на державному рівні. Дотримання нормативного набору Л. є головним показником пристойності людини і основною характеристикою ідеального типу особи - цзюнь-цзи. В цьому значенні категорія Л. використовувалась представниками раннього конфуціанства, що дало привід для критики конфуціанців з боку інших філософських шкіл (моїзм, легизм, даосизм), які вбачали інші важелі регуляції поведінки людей в суспільстві. В таких творах кит. філософії, як "Лі Цзи", "Чжоу Лі" категорія Л. набуває значення соціального, етичного та загальнокультурного нормативу, стає в один ряд із категоріями "гуманність", "доброчесність" та ін.

Мальтус, Томас Роберт (1766, Рокері, Серрей - 1834) - англ. священик, економіст і демограф. Сформулював вічний закон природи про народонаселення, згідно з яким населення збільшується у геометричній прогресії, а засоби існування можуть рости лише в арифметичній прогресії. З "чимдалі меншою родючістю ґрунтів" рекомендував боротися шляхом регламентації шлюбів і регулювання народжуваності. Його сучасні послідовники, "неомальтузіанці", вказують на те, що природа "зводить рахунки" з людством за надмірне розмноження забрудненням, руйнацією навколишнього середовища, катастрофічним порушенням механізму зв'язку між природою і людиною, що врешті призвело до однієї з глобальних проблем сучасності.

[br]

Осн. тв.: "Дослід про закон народонаселення" (1798).

МАРБУРЗЬКА ШКОЛА НЕОКАНТІАНСТВА - напрям неокантіанства, що виходив із "трансцендентально-логічного" тлумачення вчення Канта. Найвідоміші представники школи - Коген, Наторп, Кассирер. Марбуржців об'єднує у школу визнання трансцендентального методу як єдино правильного методу дослідження проблем логіки, гносеології, етики, релігії, соціології, філософії права, педагогіки, історії та інших сфер знання. Що стосується розуміння філософами з Марбургаречі у собі, то тут характерними є два моменти: по-перше, річ у собі розглядається як допоміжна побудова в системі критичної філософії, як "граничне поняття"; по-друге, істинний зміст цього поняття треба розуміти як принцип мети. Трансцендентну кантівську річ у собі марбурзькі неокантіанці розглядають вже як трансцендентальну, здійснюючи її перенесення у сферу свідомості. Вона трактується як категорія логіки, "чистого пізнання". Річ у собі виражає завершення, межу понятійного знання, структурну оформленість предмета як результату пізнання (становлення свідомості). Критерієм об'єктивності і реальності пізнання М.ш.н. вважає відносну врівноваженість одних елементів пізнання стосовно інших. Це породжує суб'єктивізм і релятивізм у сфері гносеології, внаслідок чого з'являється реальна можливість фідеїстичної інтерпретації досвіду. М.ш.н. стверджує функціональне значення релігії для мислення: цінність релігії полягає в тому, що вона визначає межу діяльності розуму. "Чисте" пізнання досліджує не походження і сутність процесів, а природу нашого осягнення речей. "Чиста" воля - це спонтанний процес розвитку моралі, а "чисте" почуття свідчить про іманентність релігії свідомості людини.

Мо-Цзи (468, або 478,480 та ін., царство Лу - 376, або403, 395, 392 та ін. дон.е.) - стародавньокит. мислитель, політичний діяч, засновник моізму (мо цзя). Вивчав конфуціанські ідеї, але відійшов від них і пізніше різко критикував. Створив власну концепцію, багато у чому протилежну конфуціанській. Погляди М.-Ц. викладені в книзі "Мо-цзи" ("Трактат учителя Мо"), яка являла собою результат колективної праці моїстів протягом декількох століть. М.-Ц. виходив із критики політичних і соціальних відносин, що склалися в сучасному йому суспільстві. Головною причиною "безладу в Піднебесній" вважав відсутність у людей поваги, любові один до одного. Наслідком цього є те, що кожний здійснює вчинки, виходячи із власних бажань та вигоди. М.-Ц. розрізняв "загальну" та "окрему" любов: "окрема", або корислива, любов є великим злом для Піднебесної; тільки в "загальній" любові знаходиться істина. Еталоном "загальної любові" М.-Ц. вважав Небо, бо воно "велике і безкорисливе", "не розділяє малих та великих", "годує всіх". Основне завдання людини - виконувати бажання Неба: "Небо бажає, щоб люди допомагали один одному". Поняттю "Небо" надається теїстичне значення: воно - критерій розмежування добра і зла, все бачить і чує, знає вчинки всіх людей та неодмінно карає тих, які "порушують його волю". У політичних поглядах М.-Ц. центральною є думка про залучення до справ правління державою "доброчесних" людей. При цьому він обстоює тезу "шанування талантів", згідно з якою "мудрі люди" повинні висуватися на високі посади, незалежно від їхнього походження. Пропонуючи дотримуватися "економії у витратах", зокрема "економії при похованнях", критикував конфуціанців за їхню ритуалізацію життя, яка потребує великих витрат за рахунок добробуту народу А. нтиконфуціанський характер мають і висловлювання М.-Ц. "проти долі", сенс яких у запереченні напередвизначення в житті людини, адже людина сама є творцем своєї долі; наполегливою працею вона сама повинна досягти удачі, не роблячи при цьому зла іншому. Вчення М.-Ц. мало великий вплив у Китаї в IV - III ст. до н. е.

НОМОТЕТИЧНИЙ МЕТОД ( від грецьк. νομοθετικνη - законодавче мистецтво) - за Кантом, спосіб законодавчої діяльності розуму та встановлення ним приписів законів і правил пізнання. Неокантіанці Баденської школи - Віндельбанд, Риккерт - переосмислюють поняття Н.м. у тому сенсі, що розглядають його як генералізуючий метод природничих наук. "Покладанню" законів природи (як результату "законодавчої" діяльності розуму) протиставляється т. зв. "ідіографічний", або індивідуалізуючий метод. Останній тлумачився як автентичний пізнавальний засіб гуманітарних наук про культуру, що спроможний забезпечити адекватне осягнення самобутності історичних явищ як унікальних культурних цінностей. Н.М., з одного боку, уможливлював спрощення та узагальнення екстенсивного й інтенсивного розмаїття явищ, з іншого, призводив до збіднення й стереотипізації уявлень про багатомірну дійсність; зрештою, він виявився малопродуктивним у вивченні культурно-історичних реалій.

ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ - філософська дисципліна, в якій осмислюється сутність та особливості феномена релігії Т. ермін "Ф.р." вперше з'являється у 90-х рр. XVIII ст. Зародки філософського осягнення релігії присутні в творах ще античних філософів. Проте концептуальне оформлення Ф.р. розпочинається лише в Новий час, що пов'язано з виокремленням релігії як окремої сфери духовного життя людини та з диференціацією філософського знання. Вперше релігія постає як окремий предмет філософського дослідження в працях Спінози. В подальшому Ф.р. розвивається Г'юмом, Кантом, Гегелем, Фоєрбахом. Як особлива філософська дисципліна Ф.р. виокремлюється в працях Гегеля; призначення релігії - вивчати розвиток уявлень про Бога та той історичний контекст, який, на думку Гегеля, впливає на особливості цих уявлень. Значний внесок у розвиток Ф.р. внесли праці неокантіанців (Коген, Наторп, Кассирер). Після т. зв. "лінгвістичного повороту" у філософії XX ст. виникає аналітична Ф.р., яка займається дослідженням релігійної мови (Вітгенштайн, Гарай, Флю). Вітгенштайн підходив до релігії як до особливої мовної гри, що має власну значимість. Ця позиція у Ф.р. була в 60-х рр. XX ст. позначенаНільсеном висловом "вітгенштайніанський фідеїзм". Ф.р. слід відрізняти від релігійної філософії, котра використовує філософські методи для дослідження теологічних питань. Релігійна філософія, так само як теорії про природу Бога, питання когнітивності релігійної істини, є однією з частин предмета вивчення Ф.р. По відношенню до академічного релігієзнавства, зокрема таких його дисциплін, як історія та історіософія релігії, етнологія релігії, соціологія релігії та ін., Ф.р. виконує методологічну функцію; процес концептуального оформлення Ф.р. не завершився й досі. Тлумачення структури Ф.р. неоднозначне і варіативне. Зокрема, її поділяють на історичну, чи морфологічну, та онтологічну; на гносеологічну, психологічну, етичну та ін. Найбільш обґрунтованим видається поділ Ф.р. на метафізику релігії, епістемологію релігії та праксеологію релігії.

ЯНСЕНІЗМ - релігійно-філософське вчення XVII ст.; церковно-релігійний дух неортодоксального спрямування в католицизмі. Я. був поширений у Франції, Данії, Іспанії, Нідерландах. Філософські й теологічні корені Я. - у вченні датськ. теолога Янсенія (1585 - 1638), справою життя якого було тлумачення ідей Августина. У тогочасному церковному протистоянні єзуїтів та августиніанців він захищав позиції останніх В. исунув "5 положень", які стали підставою для звинувачень у єресі. Чільними ідеями вчення Янсенія були: залежність людських спромог не від власних зусиль кожної людини, а лише від Благодаті; воля людини не може чинити спротив або сприяти Благодаті, вона від неї лише залежить; Христос пролив кров не за всіх людей (звідси - повне заперечення свободи волі). Вчення Янсенія було спорідненим із догматикою кальвінізму. Представники Я. у Франції не тільки розвинули та інтерпретували деякі аспекти вчення Янсенія, але й створили власну філософську й теологічну школу. До провідних теоретиків і діячів Я. належали Арно, Ніколь, Паскаль. Арно і Ніколь відомі як творці логіки Пор-Рояля. Філософський аспект Я. увиразнив Паскаль у своїх "Провінціаліях" - низці полемічних статей-листів, у яких він захищав позицію Арно проти звинувачень у єресі з боку єзуїтів та ортодоксальних теологів.