єдали

Демчук, Петро Іванович (1900, Городенка Івано-Франківської обл. - 1937) - укр. філософ. Закінчив Віденськ. ун-т, аспірантуру Українськ. ін-ту марксизму. Наук, співроб. кафедри соціології філософсько-соціологічного відділення ін-ту, пізніше - проф., зав. кафедрою діалектичного та історичного матеріалізму Харківського ін-ту радянського будівництва і права. У філософській дискусії поч. 30-х рр. звинувачувався у "деборинщині". За надуманим звинуваченням заарештований (1933) і розстріляний; 1961 р. посмертно реабілітований. Постать Д. як філософа і науковця є суперечливою. З одного боку, Д. був змушений адаптуватися до реалій свого часу, а з другого - був освіченою людиною, виявляв здатність чинити сміливо і нестандартно за умов тоталітаризму. У1928 р. він розпочав у пресі полеміку з "механістом" Семковським. У тогочасних ідейних розмежуваннях - діалектик, учень лідера "гегелізованого марксизму" на Україні Юринця; автор книги - маніфесту цього напряму - "В боротьбі за ленінську філософію: 3 приводу ленінського конспекту Гегелевої "Науки логіки" (1930), зі схвальною передмовою Юринця. Лейтмотиви книги були співзвучними міркуванням "шанувальника" Гегеля Леніна, але ніяк не відповідали жорсткій позиції "затятого гегельянця" Сталіна. Разом з Юринцем Д. започаткував т. зв. "критику сучасної буржуазної філософії". Ця (представлена статтями і об'ємною книгою) частина спадщини Д. занадто політизована і однобічна.

[br]

Осн. тв.: "Як професор Семковський ліквідує діалектичний матеріалізм" (1928); "В боротьбі за ленінську філософію: 3 приводу ленінського конспекту Гегелевої "Науки логіки" (1930); "Розклад сучасної буржуазної філософії" (1931).

Ісус Христос ( від грецьк. χριστόζ - помазаник (Божий) - згідно християнського віровчення, засновник віровчення, засновник християнства. Більшість християнських церков, окрім монофізитів, вшановують I. X. як боголюдину. В новозавітній літературі (зокрема в Євангелії від Матвія) говориться, що дружина тесляра Йосипа Марія чудесно зачала від Духа Святого і, залишившись непорочною, народила у Віфлеємі І.Х. Щоб зберегти дитя від переслідувань царем Іродом, сім'я, за порадою архангела Гавриїла, відправилася в Єгипет. Після повернення в Галілею І.Х. був хрещений Іваном Хрестителем і почав проповідувати своє вчення. Допомагали йому в цьому 12 учнів, названих апостолами. Зраджений своїм учнем Юдою, І.Х. був засуджений синедріоном (юдейським судом) до смерті - розіп'ятий на хресті, а опісля похований у печері. Після суботи він воскрес. Християни вірять у друге пришестя I. X. Проте не всі вони однаково уявляють Спасителя. Так, юдео-християни вважають його сином Йосипа, монофізити не визнають людську природу I. X. Уявлення про I. X. в християнській свідомості змінювалося протягом І - III ст. Якщо в Одкровенні Івана Богослова I. X. - небесна істота, то вже в Євангеліях знаходимо описання його земного життя. Окрім богословської існують інші версії І.Х. Посилаючись на суперечливість описання I. X. в новозавітній літературі, мовчання відомих діячів І ст. про I. X., ряд дослідників вважають його міфічною особою. Багато дослідників визнають історичну основу образу. Відома для свого часу особа - "праведна людина", "вождь бунту", проповідник - з часом здобула риси Спасителя, була наділена його шанувальниками надприродними властивостями. Додатково аргументи для історичної школи дали кумранські рукописи. Страчений "наставник праведності", згідно вчення есенів, воскресне і буде судити всі народи. З точки зору космічної концепції, І. X. - це прибулець з інших світів, якого земляни наділили надприродними властивостями. Про це свідчить, нібито, відсутність описання дитячих і юнацьких років його життя в ранніх Євангеліях, твердження І.Х. про існування на небі його "батька небесного" тощо. Багато інших космічних елементів містить Апокаліпсис та Євангеліє від Івана.

КУМУЛЯТИВІЗМ (лат. cumulatio, від сшішіо - згрібаю, нагромаджую) - течія в філософії науки, яка визначає розвиток науки як процес нагромадження позитивного знання, додавання все нових знань до тих, що були одержані досі. Погляд на розвиток знання як просте зростання й накопичення можна вважати традиційним і загальновизнаним ледь чи не до відомої революції в фізиці кін. XIX - поч. XX ст. Позицій К. дотримувалися як історики природознавства, так і самі природознавці. Тільки різкі зміни в сфері спочатку фізичного, а потім і інших галузей знання в XX ст. дали підстави для критичного відношення до К. Але й за цих обставин значна частина природознавців і на поч. XX ст. все ще утримувалася на його позиціях. Нищівного удару К. було завдано з боку історичної школи в філософії науки.

Маркузе, Герберт (1898, Берлін - 1979) - нім.-амер. філософ, соціолог. Захистив докт. дисертацію в галузі літератури (1922); од 1934 р. - у США. Початковий період філософської творчості М. був позначений впливом ідей Гайдеггера, особливо щодо "закинутості" індивіда у світ об'єктів та, відповідно, його уподібнення об'єктові (пізніше ця ідея частково оприявнилася у соціологізованому вигляді в концепції "одновимірної людини"). Проте домінантним для цього періоду був вплив Маркса. Аргументація стосовно вкоріненості індивіда в соціально-економічній структурі суспільства, а також характерний для філософії Франкфуртської школи (див. Адорно, Горкгаймер), до якої М. приєднався у 1933 р., дали підстави для тлумачення філософії М. як "не-радянського" марксизму. Синтезувавши частково психологічні ідеї фройдизму (у повоєнні роки), соціальна філософія М. стала підмурівком для активного продукування ідей про соціальне лідерство у суспільстві у період його вірогідних докорінних трансформацій З. гідно з М., такі прошарки, як студентство, гуманітарна інтелігенція, соціальні аутсайдери (люмпени, безробітні, гноблені національні меншини) мають замінити пролетаріат, який остаточно адаптувався до капіталістичної системи В. ивільнення інстинктів, пригнічених за капіталізму, відкриває перспективу нового життя - на основі розкутої чуттєвості, злагоди й краси. Одна із засадничих ідей естетичної теорії М. полягала у тому, що чуттєве виявлення краси у творах мистецтва сприяє запобіганню гнітові репресивних сил сьогодення, нагадуючи про можливий вільний спосіб життя.

[br]

Осн. тв.: "Одновимірна людина" (1964); "Нариси про свободу" (1969); "Контрреволюція і бунт" (1972).

МИСТЕЦТВА ВИДИ - форми художньотворчої діяльності, що вирізняються на основі специфічного характеру художнього змісту та відповідних засобів його матеріального втілення. Перші спроби з'ясувати видову специфіку мистецтва пов'язані з іменами Сократа, Леонардо да Вінчі, Буало, проте концептуалізація проблеми М.в.чітко простежується лише у XVIII - XIX ст. Під впливом трактату Батте "Витончені мистецтва, зведені до єдиного принципу" (1746) в теоретичний ужиток активно вводиться поняття "витончені мистецтва", відоме ще з доби Відродження, і робляться перші спроби систематизувати М.в. "Витончені мистецтва" - поезія, музика, живопис, танець, скульптура, красномовство, архітектура - об'єднувалися на підґрунті "наслідування прекрасної природи". На противагу їм визнавалися мистецтва "механічні" (декоративно-прикладні). Поняття "витончені мистецтва" закріпилося в естетичній теорії, хоча кількість і якість М.в., визначених як "витончені", у конкретні історичні періоди змінювалась. Кант - прихильник концепції "витончених мистецтв" - структурував їх наступним чином: 1) словесні мистецтва (красномовство, поезія); 2) зображальні мистецтва (живопис, декоративно-прикладні види творчості, оформлення інтер'єру); 3) мистецтво "гри відчуттів" (музика). Упродовж XVIII ст. сформувалася і тенденція розгляду видової специфіки в контексті обґрунтування теорії реалістичного мистецтва. Лессинг виокремлює "просторові мистецтва" (живопис, скульптура) та "часові" (поезія) і намагається визначити їх естетично-художні межі. При цьому "театр", який активно "вписаний" в естетичну концепцію Лессинга, не усвідомлюється ним як самодостатній М.в. Проблема М.в. має значне теоретичне навантаження в естетиці Гегеля. Історично, на його думку, абсолютний дух розкривається через три форми: символічну, класичну та романтичну. Рухові цих форм відповідає логіка зміни М.в.: архітектура, скульптура, живопис, музика і поезія. Символічній формі духу відповідає архітектура, класичній - скульптура, а романтична форма об'єднує живопис, музику, поезію - мистецтва, які "оформлюють внутрішні переживання суб'єкта". Друг, пол. XIX ст. - поч. XX ст. дали можливість проаналізувати різні підходи до побудови видової системи мистецтв і спроби теоретиків визначити засади видоутворення. Вельфін (Швейцарія) поєднав проблему М.в. з "методами бачення" - системами формальних категорій, які були розглянуті парами: лінійне - живописне, площинне - об'ємне, закрите - відкрите (форма), просте - складне, абсолютне - відносне. Через "методи бачення" дослідник виокремив архітектуру і пластичні мистецтва як такі, що гармонізують зовнішній світ із внутрішнім світом людини. Дессуар (Німеччина) і Манро (США) розглядали проблему М.в. як вияв плідності "міжчуттєвих" станів людини і подальшої можливості наукового розкриття міждисциплінарних контактів. Визнаючи "сферу естетичного" ширшою від "сфери мистецтвознавчого", стимулом видоутворення вони вважали чуттєве багатство людини. Унгарден (Польща), приділивши значну увагу розгляду конкретних видів мистецтв (поезія, музика, живопис), підкреслив естетичний аспект проблеми, спираючись на категорію "цінність". Проблемам.в. і зараз залишається дискусійною. Найчастіше розрізняють М.в. просторові (скульптура, живопис, архітектура), часові (література, музика), систематичні (театр, кіно).

ПЕСИМІЗМ ( від лат. pessimus - найгірший) - настрій занепадництва духу; концентрація уваги на несприятливих аспектах певної ситуації; негативне оцінювання людського існування та всесвітньої перспективи; розглядання культурного чи історичного процесу як шляху до повного розпаду, деградації та смерті; визнання необхідності присутності в культурі критичних та скептичних тенденцій противаги як чинників сприяння збереженню її життєздатності Р. адикальна форма П. має безумовний характер, розглядаючи буття як страждання, а небуття як позбавлення від мук І. ноді сприйняття минулого як недосяжного зразка призводить до визнання необхідності знищити все, що створено після досягнутої вершини. Відносний П. визнає реальність зла чи недосконалості у світі, але як чинника, що його можливо подолати. Песимістичні ідеї можна зустріти ще в Античності: міф Гесіода про п'ять "віків", упродовж яких людство приречене на виродження; елевсинські містерії; релігійно-моральні союзи (на кшталт піфагорійського); трагедії Есхіла, Софокла та Еврипіда; ідеї софістів, які актуалізували протиріччя між природою та культурою; традиція скептиків тощо. Критичне ставлення до культури було характерне для багатьох середньовічних теологів, гностичних рухів. Особливого значення тут набували есхатологічні уявлення християнства. Критицизм щодо оптимістичних поглядів ренесансного антропоцентризму наявний у поглядах Петрарки, Помпонацці, Лютера, Монтеня, Мак'явеллі. Своєрідну позицію, відмінну від просвітницької (віра у безмежні можливості знання), посідали Віко, пізніше Руссо. Поняття П. почали активно використовувати у друг. пол. XIX ст. разом із його антонімом - оптимізмом. Новітньої філософської обробки П. набув у системах Шопенгауера та Гартмана. Погляди представників багатьох художніх рухів та мислителів XX ст. (теоретики екзистенціалізму, Франкфуртської школи, структуралізму, постмодернізму) хоч і позначені П. відносно подальшої долі культури, історії й людства, проте несуть у собі глибокий критичний аналіз процесів, що виникають у цій царині.

СИМЕТРІЯ ( від грецьк. συμμετρία - співрозмірність, гармонія) - властивість незмінюваності (інваріантності) деяких сторін, форм, конфігурацій, процесів, явищ, відношень матеріальних об'єктів, законів природи відносно певних операцій, напр., С. математичних груп перетворення. Протягом усієї історії людства С., як теорія, метод і методологія, відігравала важливу роль у науці, техніці, образотворчому мистецтві, архітектурі, музиці, танцях, літературі та інших видах інтелектуальної діяльності всіх цивілізацій. За висловом Вейля, за допомогою цієї ідеї людина намагається осягнути й створити порядок, красу і досконалість. Класична (геометрична) теорія С. XIX ст. уточнила інтуїтивне уявлення про С. як гармонію пропорцій. Її поняття та ідеальні форми, абстраговані від декоративних орнаментів та геометричних форм кристалів, набули строгої математичної форми. Од тих часів в характеристиці С. залишилися такі наріжні поняття, як "візерунок" та "мотив" Ш. ироке застосування С. як теорії й методу коріниться в тому, що С. будь-якого об'єкта можна описати як у термінах його елементів С., так і в термінах операцій С. Важлива роль С. обумовлена взаємозв'язком причини й наслідку. С. ефекту свідчить про закономірний характер (принаймні регулярність) першопричини явища або структури системи. Операції С. мають особливе значення саме як причини, оскільки викликані ними ефекти можна передбачити, і сама С. при цьому стає цінним об'єктом дослідження. Принцип С. П'єра Кюрі проголошує, що елементи С. (як і дисиметрії) причин повинні виявлятись у породжених ними ефектах, хоча обернене є несправедливим (ефекти можуть бути більш симетричними, аніж причини). Така дуальність причини і наслідку веде до двох різних вихідних точок дослідження С. Рішучим кроком у напрямі до сучасної теорії С. було відкриття багатоманітних візерунків та операцій т. зв. "кольорової" С. (під "кольором" можуть розумітися будь-які негеометричні атрибути об'єктів). Поєднання класичної теорії С. з нетрадиційною мовою "кольорової" С. виявилося надзвичайно плідним у науці. Узагальнені С. дали ключ до розуміння та уніфікації багатьох законів фізики, хімії, біології та інших наук. Методологічний статус С. визначається перш за все тим, що вона стала багатовимірною системою відображення глибинних сторін світу, математично точною мовою, яка узгоджується з найбільш фундаментальними науковими теоріями і через це часом абстрактна й складна, але разом із тим і достатньо наочна, щоб при розгляді навіть далеких від буденного сприйняття сторін світу можна було вдатися до звичайної людської уяви.

Тьюрінг, Алан Матісон (1912, Лондон - 1954) - англ. математик і логік. Закінчив Кембриджський ун-т (1935). Захистив докт. дис. (1938) "Система логіки, заснована на порядкових чисельниках", в якій зробив спробу спроектувати універсальну обчислювальну машину з великими логічними можливостями. У роки Другої світової війни Т. намагався втілити в життя деякі свої ідеї щодо універсальної машини. У післявоєнні роки Т. брав участь у створенні перших комп'ютерів. У 1951 р. були проведені експериментальні випробування комп'ютера, ряд властивостей якого відповідали його гіпотетичній універсальній машині. У ці ж роки Т. зацікавився проблематикою штучного інтелекту і навіть створив тест, за яким, на його думку, можна було встановити - чи вміє машина мислити. Найбільш вагомим результатом Т. як вченого стала теорія універсальної обчислювальної машини. Ідея Т. отримала свій подальший розвиток у створенні сучасної комп'ютерної техніки. Окрім того, ця теорія мала велике значення для з'ясування проблеми вирішеності логічної теорії, тобто можливості існування алгоритму розв'язання відповідного класу задач за конечну кількість кроків.

[br]

Осн. тв.: "Чи може машина мислити?" (1950).

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ - метафорична назва одного з пріоритетних наукових напрямів, що склався у загальному комплексі кібернетичних досліджень із проблем моделювання процесів мислення, інтенсифікації інтелектуальної діяльності через комп'ютеризацію тих чи тих її видів. Відтак, набуваючи у процесі прискореного розвитку дедалі самостійнішого характеру, він стає основою високих інформаційних технологій та систем, потужним рушієм історичного поступу людства. Метафоричний сенс Ш. і. полягає в тому, що в основі співставлення систем головного мозку і комп'ютера лежать дві метатеоретичні метафори - комп'ютерна та інтелекту (вживаються також і як одна подвійна метафора, тобто з двома протилежними референтами, під загальною назвою "комп'ютерна метафора"), які з'явилися в результаті встановлення істотних аналогій між цими системами. За першою з них, природний інтелект уподібнюється Ш. і. (головний мозок за структурною організацією та діяльністю вважається аналогічним комп'ютеру); за другою - функціювання комп'ютера здійснюється за встановленими принципами діяльності мозку (комп'ютер начебто наділений мозкоподібними структурами й функціями), їм належить важлива роль у пізнанні структури мозку, механізмів його діяльності та конструюванні інтелектуальних систем, здатних виконувати функції, що традиційно вважалися прерогативою головного мозку людини. Однак вони мають сприйматись як суто наукові метафори. & ігнорування звужує можливості такого пізнання та конструювання, а абсолютизація, буквальне тлумачення може призвести до хибних наукових результатів і філософсько-методологічних та епістемологічних висновків. Ш. і. - це комплекс актуальних проблем, що відрізняються рівнями загальності, складності тощо. Питання про їх вирішення доцільно розглядати на таких рівнях абстракції: 1) принципової можливості (потенціальної здійсненності); 2) технічної реалізованості (здійсненності); 3) соціально-практичної доцільності. Суть першого з них виражає принцип можливості: можливо все, що не суперечить основоположним науковим, філософсько-методологічним, епістемологічним принципам, фундаментальним законам природи, мислення, логіки. Оцінка можливості принципового вирішення проблем Ш. і. має ґрунтуватися виключно на аналізі наявних наукових знань. Визначальна роль належить фундаментальним результатам теорії машин Тьюрінга і теорії формальних иейронних сіток (Маккаллока-Піттса), з яких випливає основна теза теорії Ш. і.: будь-яка функція мислення, описана логічно-строго і однозначно (з допомогою скінченного числа слів мовою з чіткою семантикою) у принципі може бути реалізована формально нейтронною сіткою, а отже, і універсальною машиною Тьюрінга (тобто передана комп'ютеру). У значенні контраргументи, що ніби спростовує цю тезу, висувалась теорема Геделя про неповноту. Проте, як переконливо показано (Тьюрінг, Скривен, Патнем, Арбіб, Глушков, Лор'єр та ін.), заборона, що накладається теоремою Геделя, однаковою мірою поширюється як на комп'ютер, так і на людину (її мозок), якщо вони функціонують ізольовано від зовнішнього світу. Теорема втрачає силу, коли ці системи неперервно взаємодіють з актуально нескінченною інформаційною базою. На другому рівні абстракції досліджується питання про можливість технічного вирішення проблеми, розв'язаної у принципі. Саме у незбігу можливостей вирішення проблеми на цих двох рівнях (не все, що можливе на одному рівні, можливе на іншому) проявляється вразливість абстракції потенціальної здійсненності. У галузі Ш. і. більш істотне значення має здійсненність не як потенціально теоретична можливість, а як реальна, практична. Тому при вирішенні проблем Ш. і. треба враховувати можливість наявних технічних засобів, ухилятися від застосування абстракції потенційної здійсненності на користь абстракції "фактичної" здійсненності. На третьому рівні розглядаються питання доцільності вирішення тих чи інших проблем Ш. і., виходячи не тільки і навіть не стільки з можливостей їх вирішення на перших рівнях, скільки з раціонального осмислення соціально-економічних реалій та потреб цивілізації на відповідних етапах її історичного поступу, можливих соціальних наслідків такого вирішення, морально-етичних норм, притаманних суспільству (не все, що можливе, доцільне). Основна частина досліджень з Ш. і. припадає на два останніх рівня абстракції, що безпосередньо пов'язані з соціальною практикою. Це передусім розробка і використання конкретних підходів до Ш. і., аналіз їх порівняльних можливостей та взаємозв'язку. У дослідженнях із Ш. і. особливе місце посідає філософська проблематика. Саме філософсько-епістемологічні дослідження з цієї проблематики дали можливість глибше проникнути в суть мислення, пізнання, по-новому поглянути на інтелектуальну, особливо творчу, діяльність, сприяли встановленню можливостей її комп'ютеризації тощо.