яскравий

1) bright; ( сонячний) garish; (про полум'я тж.) blazing; ( про фарби) rich

2) ( блискучий) brilliant, outstanding; striking, colourful; vivid

კაშკაშა

вясёлы

магутны

яскравы

parlaq

1) ( сяючий) lustrous, shiny, shining

2) (видатний, яскравий) brilliant, remarkable, outstanding, splendid, magnificent, resplendent

1) gay, merry, cheerful, joyful, mirthful, jolly, blithe, jovial; jocose, jocund; ( жартівливий) gamesome; (радісний, святковий) convivial

2) ( яскравий - про барви) bright, cheerful, radiant

Галятовський, Іоаникій (? - 1688) - укр. церковний діяч, мислитель, письменник. Освіту здобув у КМА. До 1650 р. прийняв чернецтво, був ігуменом Києво-Братського монастиря, 1659 р. став ректором КМА. Г. - яскравий представник укр. думки друг. пол. XVII ст., основоположник укр. барокової версії схоластичної проповіді, побудованої за логічними схемами з характерним для неї численним цитуванням античних і новітніх західноєвропейських авторів. У своїх проповідях Г. розмірковував про загальнофілософські проблеми: сутності людини, співвідношення у ній духовного й матеріального, свободи волі і відповідальності за свої вчинки, місця інтелекту, волі, природних афектів у психосоматичній структурі людини. Г. був переконаний у необхідності гармонійного співіснування в людині тілесного й духовного принципів, наполягав на цінності земного життя, на особистій відповідальності індивіда за його вчинки, за вибір між добром і злом, намагався вказати своїм слухачам такі шляхи спасіння душі, що не передбачають зречення світу. Поділяючи світ на великий (це небо з чотирьох елементів), малий (людину) і середній (увесь народ людський), мислитель носієм зла вважав середній світ, тобто несправедливий суспільний устрій. Серед доброчесностей високо цінував ученість, а спосіб осягнення Бога - як досягнення остаточної мети християнина - вбачав у самопізнанні. Серед суспільно-політичних проблем найбільшу увагу приділяв проблемі справедливих і несправедливих війн. До перших відносить війни, спрямовані на оборону батьківщини і православної віри, до других - внутрішні чвари всередині країни. Серед суспільних вад особливу увагу звертає на несправедливе судочинство.

[br]

Осн. тв.: "Наука, альбо спосіб зложення казаній" (1659); збірка проповідей "Ключ розуміння" (1659); "Месія правдивий" (1660); "Небо нове" (1665); "Скарбниця" (1676); трактати "Либідь" (1679) та "Алькоран" (1683).

Гоббс, Томас (1588, Вестпорт - 1679) - англ. філософ, політичний теоретик О. світу отримав в Оксфордському ун-ті Н. а формування теоретичних поглядів Г. значний вплив справили філософські й наукознавчі вчення Бекона, Галілея, Декарта, Гассенді та ін. Політична теорія Г. відбивала тогочасні політичні події в Англії (революція 1642 - 1646 рр., Довгий парламент, диктатура Кромвеля, Реставрація Стюартів та ін.) та особисту участь мислителя у суспільно-політичних процесах, що відбувалися як в Англії, так і в континентальній Європі (Г. понад 11 років проживав у Франції). Філософська концепція Г. розгортається через послідовний аналіз спочатку природи тіла назагал, потім людини і завершується політико-філософською доктриною. Причинність - головний закон, якому підлягають відношення між тілами. Механічний рух, що передається через контакт одного природного тіла з іншим, - яскравий приклад дії закону причинності. Дух або думка - це "нематеріальна матерія", тому з точки зору закону причинності є суперечністю вже у вихідних поняттях. Чільною метою філософії, згідно з Г., стає опанування новим знанням та методологією дослідження, які спроможні кардинально змінити предмет пізнання. Основа теоретичного знання - це чуттєвий досвід людини О. б'єктові чуттєвого сприйняття не притаманні ніякі субстанційні властивості, окрім протяжності. Сприйняття людиною будь-якого матеріального тіла спирається насамперед на показники її органів почуття. Пам'ять і уява - це лише оманливі почуття, або "фантазми" Д. іяльність людини також підлягає законові причинності і в цьому сенсі вона не є вільною, хоча Г. і визнавав свободу людини, порівнюючи її з вільним впадінням ріки у море. У лінгвістичній концепції Г. слову надається значення мітки, знака, імені певного, досвідно означеного тіла. Подібний підхід Г. реалізує і в теорії моралі, яка в свою чергу визначає основоположні принципи політичної філософії. У природному стані люди керуються винятково егоїстичними інтересами, діючи за принципом "війна всіх проти всіх". Для того, щоб уникнути стану постійного розбрату, люди йдуть на укладання контракту (договору). Громадянське суспільство, яке утворюється в результаті договору, має істотні переваги перед природним станом міжлюдських стосунків. Головною з них є спроможність передати владу абсолютному суверенові (монархові), який забезпечує мир та право людини на життя. Якщо право на життя не гарантується належним чином, то людська спільнота може і повинна укласти новий договір.

[br]

Осн. тв.: "Людська природа, або засадничі елементи політики" (1650); "Складові закону, моралі та політики" (1650); "Левіафан" (1651); "Зауваження стосовно свободи, необхідності та випадковості" (1656); "Про людину" (1658).

КАЗКА - один із найдавніших жанрів фольклору; витвір творчої уяви (індивідуальної, колективної), в якому архетипи культури втілюються у фантастичних образах і подіях. Характерною рисою К. є чітка орієнтація на моральні та естетичні цінності, яка реалізується у гострих сюжетних колізіях, що завжди завершуються перемогою добра над злом, краси над потворством. Укр. народні К. відбивають типові риси національного характеру, історичні сюжети визвольної боротьби ("Кирило Кожум'яка", "Котигорошко", "Яйце-райце"), традиційні моральні цінності (яскравий приклад - соціально-побутові К., центральним героєм яких є кмітлива і мудра жінка). Казкові мотиви зустрічаються в літературних пам'ятках Київської Русі, в творах письменників-полемістів XVI - XVII ст., в літературній творчості багатьох укр. письменників та поетів XVIII - XX ст. Розробка у річищі європейського літературного і філософського романтизму (кін. XVIII - поч. XIX ст.) тематики національного відродження стимулювала інтерес до першоджерел духовності й відтак - до збирання та обробки К. (найвідоміші постаті - нім. філологи Якоб і Вільгельм Гримм). Укр. казкарська традиція приваблювала Антоновича, Срезнєвського, Костомарова, Шевченка, Потебню, Франка, Лесю Українку. Авторська літературна К. відзначається тим, що в ній характерні риси народної К., зазвичай, послуговуються засобом для осмислення й передання читачеві філософських світоглядних (незрідка моралістичних) ідей та міркувань. До представників цього жанру світового рівня належать - Перро, Андерсен, Гофман, Керолл, Пушкін, Франко, Леся Українка, Мілн, Радарі, Ліндгрен.

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ - напрям у сучасній політичній філософії та ідеології, репрезентований численними течіями, версіями і рухами. Поява і вкорінення Н. відображає процес опанування соціальною думкою розвинених західних країн умов і обставин розвитку протягом XX ст., особливо його друг. пол. Н. відтворює доктринальну матрицю класичної ліберальної ідеології із її індивідуалістичною антропологією, обґрунтуванням мінімальної ролі держави, заохоченням приватної ініціативи, плюралізацією економічних форм тощо. Якщо ліберальні ідеї XVIII - поч. XX ст. були інновативними, а то й революційними, то у XX ст. вони виявили тенденцію до інституціалізму та обґрунтування стабільного соціального порядку. Позаяк стосовно докорінних цінностей цього порядку досягнуто певного соціального консенсусу, то відбулося відповідне спрямування ліберальної енергетики у річище "глибокого консерватизму". Н. - яскравий прояв цієї тенденції. Крім того, Н. становив до деякої міри реакцію на політику та ідеологію соціал-реформізму і кейнсіанства, на зростаючі егалітарні і патерналістські тенденції. Н. стоїть на заваді бюрократичній експансії, надмірному втручанню держави у ринкову синергетику, а спільноти - у справи людини, обстоює простір приватності (privacy) та ін. Ідеологія і практика Н. надала змогу мобілізувати і використати багатоманітні внутрішні (передусім - особистісні, інтелектуальні) ресурси високорозвинених країн. Подібно до консерваторів минулого, неоконсерватори зосереджені на докорінних інституціональних цінностях, які становлять засади гармонійного розвитку; це порядок і стабільність, авторитет і дисципліна, право і закон, релігія і церква, шлюб, сім'я і виховання тощо. Запорукою збереження і подальшого існування цих цивілізаційних цінностей (які вже перестали бути винятково західним надбанням) представники Н. вважають чесноти індивідуалізму й особистісної автономії, елітизм (зокрема, збереження виправданої ієрархії і нерівності), принцип приватної власності і приватного інтересу. Неоконсерватори, як і консерватори, великої ваги надають проблемам етосу і культури. Н. ставить на порядок денний і намагається вирішити питання культурної (й етнічної) ідентичності за умов, коли всі існуючі культурні світи відчувають на собі зростаючий тиск глобалізаторських викликів і усіляких загроз.

Парацельс (спр. ім'я Філіп Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493, Айнзидельн, Швейцарія - 1541) - вченийлікар, теолог, філософ. Ще за життя П. - "Лютера в медицині" - його ім'я стало легендарним і було оточене таємницями і чутками. П. сам докладав зусиль до творення власного міфу, підписуючи, напр., свої книжки як "найславетнішийіз філософів", "князь хіміків" і "монарх медицини". Університетську освіту і ступінь докт. медицини П. здобув у м. Ферара (Італія). З метою збагачення досвіду і знань багато подорожував, відвідував інтелектуальні центри Європи і Сходу, брав участь у військових кампаніях (певний час перебував навіть у татарському полоні). Спілкувався із сучасниками-гуманістами, зокрема, з Еразмом Роттердамським. Викладав курс медицини у Базельському ун-ті (читав лекції нім. мовою, а не латиною, що передбачала академічна традиція того часу). П. - яскравий представник натурфілософії доби Відродження. У медицині (яку він визначав як "натуральну магію") П. виявив себе справжнім реформатором і сумлінним дослідником. Лікувальна справа завдячує П., зокрема, детальним описом багатьох внутрішніх, нервових, психічних і професійних захворювань. П. широко використовував у практиці лікування новаторські прийоми хірургії, кольорової та музичної терапії, бальнеології і хіміотерапії. Одне з головних завдань алхімії П. вбачав не у пошуках філософського каменя, а у виготовленні цілющих ліків. Філософській позиції П. притаманне обстоювання взаємодоповнювальності емпіричного і теоретичного знання, їхньої принципової неповноти одне без одного. У своїх дослідах П. виходив з ідеї єдності світоустрою (який тлумачив у гілозоїстському дусі), тісного зв'язку і родинної близькості людини і світу, людини і Бога. Завдяки своїй богоподібності людина, згідно з П., спроможна зрозуміти свою відповідність і подібність іншим видам реальності, опанувати їх та взаємодіяти з ними. Людина - не тільки "мікрокосм", або малий світ, який вміщує в собі незліченні властивості і природу усіх інших речей; людина є "квінтесенцією", або п'ятою (по відношенню до чотирьох першостихій - землі, води, повітря та вогню), істинною сутністю світу, яку Бог наділяє рисами творця. Через це людина перевершує усі інші істоти, що покликані їй служити; через пізнання усіх цих істот людина приходить до пізнання самої себе. Знання, згідно вчення П., не містить заборонених для людини сфер; воно є здатністю і обов'язком людини, проявом її всемогутності. Створена П. концепція світу і людини виявилася плідною для розвитку природничих наук у XVI - XVII ст. П. - автор численних праць, написаних переважно метафоричною, втаємничено-герметичною мовою: фундаментальної багаторічної праці про походження і перебіг хвороб - великого трактату "Парамирум"; "Хроніки Каринтії"; "Лабіринту ошуканих лікарів"; "Філософії"; "Потаємної філософії"; "Великої астрономії" та ін.