якобіан

див. Якоб, Людвиг Генріх Конрад

Якоб, Людвиг Генріх Конрад (1759, Веттін, Пруссія - 1827) - нім. філософ, економіст. Вивчав філософію і філологію в Галльському ун-ті (1777 - 1781). Докт. філософії (1785), проф. Ректор Галльського ун-ту. В 1807 - 1809 рр. - проф Х. арківського ун-ту. 1816 р. повертається в Галле. Автор понад ЗО німецькомовних і понад 10 російськомовних праць - "Курсу філософії для гімназій Російської імперії", який охоплював усі складові філософії (у тогочасному її розумінні). В Харкові видрукував (нім. мовою) два підручники з логіки, політико-економічне і юридичне дослідження, одну промову ("Про вплив університетів на освіту і добробут народів"). Переможець конкурсу на краще розв'язання проблеми "про порівняну вигідність кріпосної та вільнонайманої праці" (1812). У філософії - кантіанець, у політекономії - учень Сміта. Націлював науковий пошук на зближення із чуттєвим досвідом, але застерігав: людська психіка, мислення - потаємні процеси, укорінені в окремому від матерії "духовному началі", зрештою - в Богові. У теорії моралі обґрунтовував неспростовність етики обов'язку, в естетиці - формоцентричне тлумачення прекрасного. Мислив і діяв як просвітник, критикував кріпацтво С. тверджував, що жебрак у вільній країні - "король порівняно з кріпаком". Прибічник народоправства, але в межах конституційної монархії. Був супротивником революції, але визнавав доцільність революційних дій (навіть шляхом насильства): "Якщо розум хоче свободи всіх".

[br]

Осн. тв.: "Курс філософії для гімназій Російської імперії". У 8 ч. (1812 - 1817) та ін.

див. Беме, Якоб

див. Молешотт, Якоб

полит., ист.

Беме, Якоб (1575, Альтзайденберг - 1624) - нім. релігійний філософ і містик Н. ародився в селянській сім'ї. Від 1599 р. громадянин і член шевців м. Герліца. Переломними стали 1600 і 1610 рр., коли у стані осяяння Б. відкрився внутрішній зміст речей і сенс буття. Прагнув до оновлення релігії й церкви і тому зазнавав утисків з боку ортодоксального лютеранства. Наскрізна тема творів Б. - походження й кінцева мета світу (Космосу) та людини. Основні складові вчення - теософія, космософія, антропософія, христософія. У баченні Бога розійшовся як із тогочасними філософами, так і теологами. Вважав, що Богові передує до-буття, "безґрунтовне", або "вічне ніщо", що є водночас і "вічним початком", який породжує Трійцю та духовний універсум О. станній, у свою чергу, породжує світ і людину. Всупереч маніхейству і гностикам Б. вважав, що світло і пітьма перебувають одне в одному, що Бог світлого світу і Бог темного світу - це один і той самий єдиний Бог. Космічна катастрофа (падіння Люцифера) зумовлює, згідно з Б., антропологічну - падіння богоподібно-цілісної, андрогенічної першолюдини та перетворення її на земну, "згущено-фізичну" плотяність і розділеність на дві статі. Б. - христоцентрист, для якого Христос - це "Серце Бога" і "Новий Адам", батько нової, народженої в Дусі, людини (і нового, відродженого в Дусі, людського роду). Захопленими шанувальниками Б. були Декарт, Ляйбніц, Ньютон, Шеллінг, Гегель, Сковорода, В. Соловйов, Бердяєв. Перекладачем творів Б. був вихованець КМА Гамалія.

[br]

Осн. тв.: "Аврора, або ранкова зоря на світанні" (1612); "Шість теософських пунктів" (1620); "Про народження й означення усіх сутностей" (1622); "Велика таємниця, або тлумачення першої Книги Мойсея" (1623); "Христософія, або шлях до Христа" (1624).

див. Якоб, Людвиг Генріх Конрад

Молешотт, Якоб (1822, Хертогенбос, Нідерланди - 1893) - нім. філософ, фізіолог. Разом із Бюхнером і Фогтом започаткував матеріалістичний напрям, що спирався на медицину та природознавство. Вивчав медицину в Гайдельберзі. Од 1847 р. - приват-доцент, викладав фізіологію в Гайдельберзькому ун-ті. У студентські роки брав участь у русі за демократичні перетворення у Німеччині. Од 1856 р. - проф. фізіології в Цюриху, в 1861 р. викладає в Турині. У 1876 р. обирається сенатором парламенту Італії. У 1879 р. переїздить до Рима і працює лікарем та проф. фізіології. Полемізує з антропологічним матеріалізмом Фоєрбаха з приводу наріжних питань природознавства. Матеріалізм М. знаходився у річищі філософського обстоювання потреб розвитку природничих наук у серед. XIX ст. Зміст матеріалістичного вчення М. охоплював кілька провідних тез: невіддільність матерії і сили; цілковита фізична зумовленість свідомості; принцип збереження матерії; жорсткий детермінізм. У галузі моралі й етики М. віддавав перевагу утилітаризму.

[br]

Осн. тв.: "Колообіг життя в природі" (1852); "Причини і дії у вченні про життя" (1868).

Пейн, Томас (1737, Тетфорд - 1809) - амер. філософ, політичний діяч, публіцист. Один із представників Амер. просвітництва. Народився в Англії у родині квакерів. Прибув до Пн. Америки у 1774 р., брав участь у війні за незалежність СІНА. У трактаті "Здоровий глузд" обстоював необхідність незалежності британських колоній у Пн. Америці. Не погоджуючись з ідеями відомого трактату Берка "Роздуми про Французьку революцію", П. у праці "Права людини" обґрунтував видатне значення революції як для Європи, так і для людства в цілому. Ця праця містила не тільки критику консерватизму, а й заклики до боротьби із англ. монархією і встановлення республіканського ладу. П. змушений був емігрувати до Франції, де обирався до Конвенту (від жирондистів). Після перемоги якобінців потрапив до в'язниці (П. виступив проти якобінських закликів стратити короля), де розпочав написання свого головного твору "Сторіччя розуму" (був завершений і надрукований у СІНА). У філософії П. дотримувався деїстичних та радикально-просвітницьких поглядів. Віра у всемогутність розуму, науки, непереборність свободи - основа філософії П., спрямованої на руйнацію передсудів минулого (до яких П. відносив, зокрема, і релігію, хоч і не був атеїстом). Політичним уподобанням П. були близькі ідеї представницької демократії, конституціонізму, амер. федералізму, франц. Декларації прав людини. П. обґрунтовував можливість громадянської непокори у випадку, коли уряд перестає виражати інтереси громадян. Існування суспільства П. вважав природним для людства станом внаслідок притаманної людям солідарності інтересів, існування ж держави виправдовував майже виключно міркуваннями збереження порядку (держава, на відміну від суспільства, є "неприродною" і "непотрібною" інституцією). Ідеї П. щодо соціальних функцій держави можна вважати однією з перших спроб обґрунтування держави загального добробуту.

[br]

Осн. тв.: "Здоровий глузд" (1776); "Права людини" (1791 - 1792); "Сторіччя розуму" (1794 - 1795); "Аграрна справедливість" (1796).

АБСОЛЮТНЕ і ВІДНОСНЕ - категорії діалектики для позначення суперечливої єдності у речах двох моментів: 1) безумовного, самодетермінованого, самостійного, такого, що існує в речах як самих по собі, безвідносно щодо інших, і тому стійкого; 2) опосередкованого, обумовленого, релятивного, такого, що визначається іншими речами, існує у відношенні до них і має плинний, тимчасовий характер. В історії філософії абсолютне тлумачили як надісторичну, позачасову і нестворювану сутність, що виступала як єдино дійсна реальність (абсолютний дух, абсолютна ідея, абсолютна особистість, абсолютні принципи моралі тощо). На відміну від абсолютного, відносне розглядалося як умовне, тимчасове, що приховує незмінну і вічну абсолютну основу. У стародавній філософії абсолютне ототожнювалося також з досконалим, самодостатнім буттям, що існує природно (за Аристотелем, для вогню природно - здійматися вгору, для каміння - падати вниз). У Середні віки А. і В. протиставлялись одне одному як божественне і мирське, небесне і земне, вічне і скороминуще. Духовна першосутність розглядалася як єдина, всезагальна і безпочаткова. Термін "абсолютне" вперше застосували Мендельсон і Якобі для позначення "Бога". У філософії Спінози А. - "Природа". У користування цей термін ввів Шеллінг. Категорії абсолютності і відносності широко використовувалися як сутнісні характеристики простору і часу (Ньютон), етики (абсолютна етика Спенсера, етичний релятивізм Ніцше), істини (абсолютна і відносна істина у марксизмі), ідеалістичної філософії (абсолютний ідеалізм Гегеля і Бредлі). А. і В. - моменти одного й того самого. Перебільшення одного з них призводить до пізнавальної безвиході, як, наприклад, у суперечках представників концепцій автогенезу та ектогенезу у біології, інтерналізму та екстерналізму в методології наукового пізнання, ідей плюральності (див. плюралізм) і єдності світу в філософії. Відкидання абсолютного моменту зумовлює пізнавальний релятивізм, як наслідок - породжує суб'єктивізм, скептицизм, агностицизм та ірраціоналізм. Ігнорування моменту В. прирікає на догматизм і закостеніння думки, фактуалізм і позитивізм, превалювання аналізу над синтезом. Єдність А. і В. випливає з нерозривності розмежованості і зв'язків, перервного і неперервного, сутності і явища, речі і її властивостей.