шла

ЕКСТЕРНАЛІЗМ та ІНТЕРНАЛІЗМ - альтернативні й впливові течії в історіографії та філософії науки, які розрізняються за відповіддю на запитання: які фактори - зовнішні чи внутрішні - відіграють вирішальну роль у розвитку науки. Екстерналізм (від лат. externus - зовнішній, сторонній) вирішальну роль у розвитку науки відводить зовнішнім факторам: економічним, соціально-політичним чи ідеологічним. У річищі такого підходу вважається, зокрема, що експериментальна наука виникла завдяки потребам виробництва (Бернал), а наука як соціальний інститут стала можливою внаслідок заміни конфронтації паралелізмом і навіть певним перетином сфер теології й науки (Мейсон); що виникнення протестантської етики - з її звеличуванням самовідданої праці та проповіддю тисячолітнього царства розуму, в якому людина стане володарем природи, - було серед найважливіших передумов зближення раціоналізму й емпіризму, і на цій підставі виникла природнича наука (Мертон, Вебстер та ін.). Прихильники екстерналізму не змогли, однак, конкретизувати дію зовнішніх чинників на рівні творчого пізнавального акту, хоча думка про те, що науково-пізнавальна діяльність не може розглядатися поза широким соціокультурним контекстом, пізніше знайшла підтвердження. Інтерналізм (від лат. internus - внутрішній) виходить з того, що не можна пояснити зміни в науково-інтелектуальній сфері чинниками виробництва і що інтерпретація наукової революції як побічної гілки промислової революції не коректна (Койре). Визнаючи певний паралелізм соціально-економічного, соціокультурного і науково-інтелектуального процесів, інтерналісти не вбачають тут прямої детермінації інтелектуальної сфери соціальною (Холл). Розвиток науки постає безпосереднім наслідком розвитку інтелектуальності та прогресу її форм, тому наука, згідно з інтерналізмом, - це розгорнута в часі цілісність, в якій дедалі більше утверджуються раціональність, продукційні ідеї про світобудову та прогностична потуга теорій і т.ін. Од 60-х рр. XX ст. гострота дискусій між прихильниками Е. та І. пішла на спад. Це виявилося, зокрема, в тому, що серед представників обох орієнтацій з'явилися впливові групи дослідників, схильних до думки, що розвиток науки не можна вивести лише із зовнішніх або лише із внутрішніх чинників (Ліллі, Россі, Гессе та ін.).

ІСТОРИЗМ - принцип, концепція розгляду явищ, згідно з якими останні виникають, змінюються (розвиваються) впродовж їхнього існування та зумовлені всією сукупністю своїх попередніх трансформацій. Антична натурфілософія, навіть діалектика Платона та Геракліта, не пішла далі ідеї циклічності процесів змін. У загальній формі І. вперше знайшов реалізацію в християнській трактовці всесвітньої історії. Філософського осмислення і подальшої розробки принцип І. набув у філософських системах Віко, Вольтера, Руссо, Фіхте, Сен-Сімона. Нім. філософ Гердер сформулював принципи суспільного розвитку і застосував їх до аналізу історії людства (унікальність й індивідуальність розвитку народів, епох, культур, важливість конкретно-історичного контексту при дослідженні історичних епох тощо) В. ажливим етапом розвитку принципу І. є філософія Гегеля, яка надала йому систематичного і універсального характеру. Принципом І. послідовно послуговувалася філософія марксизму, яка вимагала розглядати розвиток природи суспільства і мислення з позицій І., роблячи в той же час виняток для суспільно-економічної формації комунізму та втілення "абсолютної істини" комуністичної ідеології. Виходячи з загального трактування І., історичними можна вважати всі науки, які розглядають свої об'єкти як такі, що змінюються і розвиваються С. початку такий підхід у природознавстві не поширювався за межі наук, які вивчали минуле Землі й живої природи (налр., палеогеологія чи палеоботаніка). Предметне ж поле законів фізики, хімії та ін. приймалось за незмінне в часі. Але з виникненням термодинаміки, квантової теорії, сучасної астрофізики філософія науки впритул підійшла до думки про історичність фундаментальних характеристик систем природи (ідея еволюції Всесвіту). Принцип І. відіграє важливу роль в поясненні суспільно- та культурно-історичного розвитку, процесів пізнання, тлумачення, інтерпретації, пояснення, розуміння тощо. Цю лінію розвитку й застосування принципу І. започатковано в філософсько-історичних концепціях неокантіанства, неогегельянства, Дильтея, Коллінгвуда, Шпенглера, Тойнбі, Гайдеггера, Ясперса. Сучасні історичні школи в політекономії, юриспруденції, мистецтвознавстві широко використовують принцип І. в цьому значенні. Історичний, або точніше суспільно-історичний, підхід дістав широке використання в історіографії й філософії науки, в сучасній герменевтиці, антропології тощо, а також теоретичних розробках численних методологів науки (див. історична школа в філософії науки).