часи

Антонович, Володимир Боніфатійович (1834, с. Махнівка, Київщина - 1908) - укр. історик, лроф. Київського ун-ту, фундатор "народницької школи" в укр. історіографії. Історію України А. прагнув студіювати з філософського погляду, пов'язуючи свої дослідження з ідеями загальнотеоретичного характеру Н. а його думку, історія народу ("внутрішня історія") - це безперервний процес, а не набір окремих фрагментів із його минулого. Такий підхід вимагав відшукування ідей і факторів, які б простежувалися впродовж усієї історії народу та визначали її характерні особливості Н. аріжною в історіософській концепції А. є теза про "провідну ідею народу", яка обіймає світоглядний, теоретико-пізнавальний та методологічний зміст. Кожний народ, на думку вченого, у своєму політичному житті виробляє особливу "провідну ідею", яка залежить від антропологічно-расових чинників, його історії та культурного розвитку. Найвиразніше характер народу виявляється в тих політичних ідеалах, які він намагається реалізувати. "Провідна ідея" достеменно виражає його прагнення до утвердження певного способу суспільного буття. З цих позицій А. досліджує укр. історію, доводячи, що українці завжди неухильно відстоювали у суспільному житті принцип демократизму та індивідуальну свободу.

[br]

Осн. тв.: "Моя сповідь" (1862); "Останні часи козацтва на правому боці Дніпра" (1868); "Нарис стану православної церкви в Південно-Західній Росії з половини XVII до кінця XVIII століття" (1871); "Погляди українофілів" (1881); "Три національні типи народу" (1888); "Про часи козацькі на Україні" (1895 - 1896) та ін.

1) да́вний; (при сущ. "вре́мя", "про́шлое") далёкий

2) (не очень отдалённый или такой, как был раньше) пре́жний, было́й

3) ( появившийся давно) ста́рый, да́вний; давни́шний; стари́нный; ( очень давно существующий) дре́вний

БІЛЬШОВИЗМ - рос. різновид комуністичної політичної філософії та політичної практики, що був втілений у діяльності Рос. соціал-демократичної партії (більшовиків) (див. комунізм). Провідну роль у формуванні та реалізації Б. відіграв Ленін. Особливості рос. комунізму значною мірою були визначені саме Б., хоча термінологічно він визначає лише перший період в його еволюції. Наступними були сталінізм, період Хрущова - Брежнєва та період Горбачова. Кожний із цих періодів, попри спільне між ними, має свої ідеологічні особливості та особливості політичної практики. Термін "Б." не є синонімом терміна "марксизм-ленінізм". Останній почав застосовуватись і набув свого специфічного значення тільки в часи сталінізму і, на думку багатьох дослідників, позначає певну ідеологічну доктрину. Ленін сформулював основні засади своєї політичної концепції в останнє десятиліття XIX ст. Вона включала певне пристосування політичної філософії Маркса до умов Росії, а саме: особливе тлумачення імперіалізму як вищої стадії в розвитку капіталізму, тезу про нерівномірність розвитку та про можливість перемоги комуністичної революції в економічно відсталій країні (Росії), вчення про партію як авангард робітничого класу та концепцію побудови партії на засадах централізму. Питання про принципи побудови партії стало предметом суперечки між рос. соціал-демократами, що призвело до розколу між ними на другому з'їзді РСДРП у 1903 р. (де за ленінську концепцію проголосувала більшість, звідки і походить назва "більшовики"). Принцип "демократичного централізму", який було взято за основу побудови партії, Ленін витлумачив у суто централістському дусі, що призвело до впровадження гегемонії партійної верхівки і навіть культу однієї особи. У поєднанні з тезою про "диктатуру пролетаріату" та тезою про партію як авангард цього пролетаріату ленінська політична філософія є варіантом обґрунтування диктаторської форми правління. Розкол 1903 р. призвів до виокремлення більшовиків в окрему партію (1912). Втім, у політичній концепції Леніна багато питань залишалося без відповідей. Деякі принципи та гасла він свідомо залишав невизначеними з метою маніпулювання ними залежно від ситуації (напр., про право націй на самовизначення). Після збройного захоплення влади більшовики постали перед фактом відсутності чіткої економічної політики, що невдовзі виявилось у введенні політики "воєнного комунізму" з наступною його заміною на т. зв. "нову економічну політику" ("неп"). Після збройного захоплення влади і в період громадянської війни дедалі зміцнювалась тенденція застосовувати силу влади і безпосередні репресії у дискусіях з політичними опонентами. Терор став вирішальним засобом розв'язання всіх політичних конфліктів Ш. лях до встановлення терористичної диктатури було остаточно визначено З. окрема, право надій на самовизначення одержало в ленінській інтерпретації тлумачення, з допомогою якого можна було виправдати (в ім'я "класової солідарності" чи "інтернаціоналізму") рос. агресію проти щойно сформованих незалежних національних держав. У Польщі більшовики зазнали поразки і змушені були відступити, чого не сталося в Україні, бо українці через брак національної свідомості, єдності та організованості не змогли протистояти агресії. Б. як політична ідеологія і практика зводиться до мінімального набору спрощено сформульованих принципів та прагматичної технології утримання влади. Що саме потрібно відносити до "серцевини" Б., а що є другорядним чи не принциповим, породжувало численні суперечки (часто в принципі нерозв'язні!). Адже відповідь на це питання значною мірою залежала від того, що вважали (чи не вважали) принциповим у Б. самі більшовики. З'ясування питання про те, хто є "справжнім більшовиком", завершувалось, зазвичай, "оргвисновками" і репресіями стосовно тих, кого оголошували "несправжніми більшовиками". Невизначеність, обман, груба сила - чільні риси Б.

БОГОСЛОВ'Я, теологія (від грецьк. τεός - Бог і λόγος - вчення) - розроблена певною конфесією система обґрунтування і захисту свого розуміння надприродної сутності - Бога, істинності своєї догматики, канонів і богослужбової практики. Так, системи Б. різних християнських конфесій відрізняються, насамперед, комплексом дисциплін та їх цільовим призначенням. Православне Б., зокрема, включає: основне, або апологетичне, Б., покликане обґрунтувати і захищати вихідні християнські положення в суперечках з інаковіруючими і невіруючими; догматичне Б., що доводить боговстановленість та істинність догматів, включених у Нікейсько-Константинопольський символ віри; моральне, або практичне, Б., яке визначає вчинки християнина в земному житті з метою здобуття ним вічного блаженства у потойбіччі; порівняльне, або викривальне Б., спрямоване на обґрунтування переваг православ'я серед інших християнських конфесій. До православного Б. входить також патрологія, екзегетика, еклезіологія, церковна археологія. Не менш складним є католицьке і протестантське Б. Історично так склалося, що термін "Б." вживається на означення богословської теорії православ'я, а термін "теологія" - католицизму, протестантизму та ін. Термін "теологія" у близькому до названого змісту вперше використав Аристотель. Теологію як вчення про першопричину він включив до філософії. Тома Аквінський, розрізняючи істину віри та істину розуму, теологію і філософію, разом із тим вважав, що вони доповнюють одна одну. У пізніші часи християнська теологія поділилась на природну і надприродну. їх взаємозв'язок осмислюється в контексті антиномії природи і благодаті. Для теології XX ст. характерною є зміна акцентів і орієнтацій, перегляд деяких усталених догматів і принципів, розширення поля інтерпретаційної сфери.

Брентано, Франц (1838, Марієнбург - 1917) - нім. філософ, засновник інтенціональної психології. Навчався у Вюрцбургу і Відні. Отримав сан римо-католицького священика (1864), від якого згодом відмовився (1870). Проф. Вюрцбурзького, а потім Віденського ун-тів. Від серед. 70-х рр. XIX ст. розпочав викладати наукові студії про людську душу О. цінюючи розвиток нім. філософії від Канта до Гегеля як неухильне переродження у спекулятивний ідеалізм, він прагнув у дусі традицій Аристотеля і Декарта відродити на емпіричній основі філософію як науку. Досліджуючи ментальні процеси, або "акти свідомості", і розрізняючи їх на психічні та фізичні феномени, Б. відновив і модернізував схоластичну філософську теорію про інтенціональність свідомості. Він виходив із того, що рисою, яка об'єднує психічні феномени (слухання, судження, виведення, поціновування, любов, бажання, відраза, ненависть та ін.) і відрізняє їх від фізичних феноменів (колір, звук, фігура, краєвид та ін.), є "інтенціональна невід'ємна присутність предмета" (напр., хтось бачить щось або бажає чогось). Б. виходив із того, що свідомість може вказувати на предмети або ж мати "спрямованість на щось" завдяки актам сприйняття та ідеації, включаючи відчуття та уявлення; завдяки судженням, включаючи акти визнання (ствердження), відкидання (заперечення) чи пригадування; завдяки актам любові або ненависті, в яких беруться до уваги прагнення, наміри, бажання та почуття людини К. ритерієм істинності таких психічних феноменів було проголошено принцип очевидності. Ідеї, висловлені в одній із найвпливовіших праць Б. - "Психології", з емпіричного погляду стали вихідним пунктом дослідницької праці його численних учнів та послідовників в різноманітних ділянках духовної культури С. еред студентів Б. у різні часи були Гуссерль, Еренфельс, Майононг, Масарик, Марті, Твардовський, Штумпф, Фройд та ін. Б. залишив по собі велику творчу спадщину майже з усіх галузей філософського знання.

[br]

Осн. тв.: "Психологія з емпіричного погляду" (1874); "Про походження морального знання" (1889); "Про майбутнє філософії" (1893); "Вступ до психології почуттів" (1907); "Істина й очевидність" (1930).

ВІЙНА - складне соціально-політичне явище, стан суспільства, в якому основним видом діяльності є організована збройна боротьба між державами, класами або націями (народами). У міжнародно-правовому аспекті В. - це легітимне здійснення державою збройного насильства відносно іншого суб'єкта права, яке змінює статус їхніх відносин (термін дії міжнародних угод тощо). Стан В. у суспільстві визначається наявністю організованої збройної боротьби в тій чи іншій специфічній формі, яка змінює основні форми його буття. Так, В. передує офіційне повідомлення про початок воєнних дій, припинення дії угод мирного часу, проведення мобілізації. Руйнівний характер В. простежується впродовж останніх сотень років при обчисленні людських втрат. У XVII ст. загинуло у війнах 3 млн. осіб, тоді як у XVIII ст. ця цифра складала 5,2 млн., а в XIX ст. - 5,5 млн. У XX ст. В. включила в об'єкт руйнування не тільки воєнні формування, а й цивільне населення, природне середовище. В роки Другої світової В. тільки цивільних загинуло 2 млн. осіб І. сторико-філософська традиція аналізу В. починається з фрагментів Геракліта, згідно з якими "В. - батько всього і всього цар". Демокрит одним із перших серед античних мислителів почав розрізняти внутрішні та зовнішні В., а Платон розкрив економічні причини В. і намагався в "Законах" визначити правила ведення В. Позитивне ставлення до В. в Античні часи змінилося в епоху Середньовіччя й Нового часу на моральне засудження її наслідків та мрії щодо "вічного миру". Еразм Роттердамський, Спіноза визначали В. не тільки як засіб політичної боротьби, а й як стихійне лихо. В. раніше за мир досягла розвинених форм, тому раніше знайшла своїх теоретиків Н. ім. "філософ В." Клаузевіц дослідив зв'язки В. з політикою, визначаючи першу як "продовження політики іншими, насильницькими засобами", а останню - як "розум уособленої держави". Він доводив утопічність мрій про "вічний мир" Н. адмірна політизація в тлумаченні В. марксистськими теоретиками XIX - XX ст. заважала усвідомленню визначення В. як такого напруження збройної боротьби між конфліктуючими сторонами, межі якого визначає розумна політика. Традицію розгляду В. у двосторонніх зв'язках з політикою підтримали нім. теоретики (Мольтке, Шліффен), рос. вчені XIX ст. (Леєр, Міхневич), укр. воєнні теоретики XX ст. (Байков, Колодзінський, Петлюра) та ін. В. як засіб вирішення конфліктів між соціальними суб'єктами досягла свого апогея в кін. XIX - пер. пол. XX ст. За сучасних умов можливої ядерної катастрофи вона не може вважатися актом адекватної поведінки в конфліктній ситуації, інструментом розумної політики, тому політико-етичний поділ на справедливі та несправедливі В. втрачає сенс. Мир як політична альтернатива В. завжди включає можливість вибору шляхів мирного розв'язання соціальних конфліктів. Своєрідним підсумком того, що було зроблено мислителями за тисячі років, є формула: В. наскрізь суперечлива. Вона дає здобич і прибуток, рабів та коштовності, але водночас доводить до нищення навіть переможців (Руссо); виявляє суперечливе прагнення народів жити в мирі, як і звичку вирішувати суспільні протиріччя за допомогою сили (Аристотель), породжує героїв і боягузів водночас (Еразм Роттердамський), "оздоровлює" дух народів і, разом з цим, викликає ниці пристрасті (Гегель, Кант). Сучасний світ не став пост'ядерним, а тому несе нові загрози миру - через поширення ядерних матеріалів, ядерний шантаж держав, які володіють ядерною технологією та ракетною зброєю. Ядерна В. не відкинута остаточно й навіть передбачається воєнними доктринами деяких країн.

ВІЛЬНОДУМСТВО - ідейна течія в духовному житті суспільства. В. визнає право людини на свободу мислення, критичне ставлення до існуючих порядків і поглядів. Термін "В", з'явився у процесі боротьби з релігійною нетерпимістю, догматизмом і авторитаризмом релігії, тобто як антирелігійна течія суспільної думки. Вперше його вжив англ. деїст Коллінз (1676 - 1729), який вважав, що найкращий шлях до істини пролягає через В. У вузькому розумінні В. виступає як антирелігійне, що визнає право розуму на вільне пізнання світу, а відтак є формою критичного релігієзнавства. Якщо на перших етапах свого розвитку В. орієнтувалося на форми зовнішнього вияву релігійності (критика деяких обрядів, поведінки служителів культу тощо), то у пізніші часи воно переноситься на внутрішній зміст релігії, набирає теоретично обґрунтованих форм. Історичними формами В. є єресі, богоборство, релігійний нігілізм, деїзм, пантеїзм, антиклерикалізм, скептицизм, антитеїзмтаін.

ГЕРМЕНЕВТИКА ФІЛОСОФСЬКА - виникла і розвивалась, з одного боку, у річищі традиційної герменевтики (див. герменевтика) - як її відгалуження, з другого боку - Г.ф. є певним щаблем у процесі внутрішньої еволюції останньої, який суттєво оновлює і видозмінює її предметне поле. Спочатку Г. ф. розглядали як мистецтво тлумачення (ars interpretandi) текстів та інших проявів думки. Потреба у "культивації правильного тлумачення" виникла тоді, коли нашарування культури стародавнього світу ускладнили безпосереднє розуміння текстів, які вважалися зразковими. Після перших герменевтичних досліджень софістів і Аристотеля ("Про тлумачення") мистецтво інтерпретації набуває значної ваги й поширення. У наступні часи з'являються герменевтичні пояснення до тлумачення Біблії та спроби систематизації засобів, що уможливлюють і полегшують розуміння класичної та юридичної літератури. У Новий час термін "герменевтика" вперше вживає в 1629 - 1630 рр. страсбурзький філософ і теолог Даннгауер. На його думку, "загальна герменевтика" - це наука про засадничі принципи тлумачення письмових джерел із теології, правознавства й медицини. Формування Г.ф. відбувалося значною мірою як наслідок дослідження проблеми тлумачення у двох аспектах: 1) багатозначності знаків, 2) співвідношення тексту й буття. Універсалізація герменевтики, набуття нею філософського статусу здійснювалися завдяки поступовому усвідомленню щільного зв'язку цих двох аспектів і проблематизації методичного характеру герменевтики. Варіанти універсальної герменевтики, запропоновані Шляєрмахером іДильтеєм, містили ідею визначення смислу будьякого тексту в залежності від розуміння задуму автора, а не зв'язку між текстом і читачем. Г.ф. Гадамера відзначають: заперечення психологізму, властивого цим першим варіантам універсальної герменевтики, і наголошення на тому, що мова як комунікація є буттєвим простором зазначеного зв'язку. У праці Гадамера "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" (1960) думку Гайдеггера про єдність розуміння із саморозумінням (буттям) інтерпретатора - т. зв. "герменевтичне коло" - узгоджено з думкою про мову як підставу "злиття горизонтів" тексту і читача. Отже, читання як своєрідна інтеракщя між текстом і інтерпретатором править тут за парадигму будьякого розуміння. Відмова від поняття "об'єктивного смислу", незалежного від цієї інтеракції, спонукає Гадамера критично поставитися до самого ідеалу методу в герменевтиці, оскільки поняття методу передбачає абстракцію об'єкта. Наголошуючи на тому, що герменевтика є насамперед практикою, Гадамер водночас підкреслює, що йому вдалося уникнути суб'єктивації смислу, притаманної попередній універсальній герменевтиці Г. оловний недолік останьої в тому, що вона опосередковувала "об'єктивний смисл" (у необхідності якого вона не сумнівалася) дослідженням авторського бачення смислу свого тексту, тобто дослідженням предмета, який принципово не об'єктивується. Г.ф. трактує комунікацію як традицію, чия мовна та історична природа забезпечує істинність розуміння. Існування в традиції як спосіб осягнення істини має, за Гадамером, структуру герменевтичного досвіду, що його як "досвід світу" він протиставляє "науковому досвіду", крізь призму якого дивилася на поняття істини попередня філософія. Досвід світу, утворений з істин філософії, мистецтва та історії, має історичний характер. Це означає, що старий досвід не просто усувається новим чи повторюється, він визначає спосіб засвоєння нового й також зазнає змін під його впливом. У цьому плані Гадамер обмірковує значення упереджень для розуміння. Істинність смислу як відповідність буттю не означає незалежність від напередвизначеного традицією, адже саме традиція є буттям, яке передує нашим актам рефлексії, бо ми самі завжди вже занурені в неї. Інтерпретація, що сягає істинного смислу, здійснюється в межах самовиявлення текстом умов існування свого смислу. Проте інтерпретація - не відтворення смислу, вміщеного автором у тексті, а саме творення смислу в зустрічі з текстом як "носієм" смислу (комунікація). Наше розуміння водночас експансивне й співвідносне, тобто спонтанність його смислотворної дії обмежена іманентною необхідністю тексту, що належить традиції і нашим передрозумінням. Тому істина скінченна, а ми завжди упереджені, хоч і не приречені підпорядковувати думку одним і тим самим упердженням. Навпаки, засвоєння нового смислу дозволяє не лише усвідомити умови його розуміння, що їх диктує традиція, а й висвітлити власні упередження, тобто краще зрозуміти себе. Незалежність від будь-яких упереджень є, на думку Гадамера, теж упередженням, до того ж, хибним. Втім, якщо розглядати ідеал неупередженого розуміння як засаду традиції Просвітництва, перед Гадамеровою герменевтикою постає проблема різноманітності й суперечливості традицій, що поновлює питання про істинність і вимагає нових роз'яснень щодо ототожнення традиції з буттям. До численних спроб обмежити гадамерівський історизм належать варіанти герменевтики Апеля, Габермаса й Рикера. Апель аналізує комунікацію, що уможливлює розуміння з точки зору виокремлення її трансцендентальних умов, тим самим повертаючись до метафізичного поняття буття. Габермас звертається до ідеї герменевтичного методу, який має сприяти усуненню перекручених форм комунікації. Рикер доповнює філософську герменевтику семіотичним аналізом і намагається в ній інтегрувати різні методи інтерпретації.

ДРУЖБА - міжособисті стосунки, що виникають внаслідок індивідуального вибору, ґрунтуються на спільності духовних інтересів та взаємній прихильності. Слово "Д." походить від давньослов'янського "дроужьба", що тлумачиться як близькість, товаришування, товариство. Історично становлення Д. обумовлене поступовою втратою кровнородинними відносинами статусу абсолютної цінності. Міжособистісне спілкування поступово індивідуалізується й психологізується, акцент у ньому переноситься з договірних стосунків на емоційну прихильність. Тлумачення Д. у давньогрецьк. філософії фіксують зрушення у розумінні цього терміна від універсальної космічної сили (Емпедокл) до поцінування міжіндивідуальної близькості, вояцького товариства (Гомер), далі - до високої духовної спорідненості, що перевершує родинну (Платон). За Аристотелем, Д. - сама по собі благо, одна з найнеобхідніших чеснот, "набута якість душі". Геродот першим ужив поняття "політична Д.", яке поширюється на міжособистісні стосунки. Набувши більш раціонального і вибіркового характеру, Д. означає відтепер взаємини однодумців, людей, об'єднаних спільними інтересами. Саме таке розуміння Д. переходить у римську культуру. У Ціцерона знаходимо положення, що свідчить про перетворення дружніх стосунків з інституціалізованих на морально-психологічні. В Середні віки складається канон Д., що утверджує як її провідну характеристику - становість. Життєвий побут села зводив зазвичай дружні зв'язки до стосунків родичів і близьких сусідів. Психологічна інтимність була знову реабілітована в Нові часи. Гуманісти Відродження сприяли формуванню розуміння Д. як інтелектуального спілкування, в основу якого покладено спільність духовних інтересів. Довершена Д. добровільна, незалежна й неділима (Монтень). Од часів Просвітництва Д. починає осмислюватися у контексті її моральних цінностей. Її вважають однією з найзагальніших передумов моралі. В романтизмі Д. набуває значення світоглядного й життєбудівничого принципу, що відповідає інтимній безпосередності суб'єктивного ставлення до світу. Серед найважливіших образів Д. XX ст. - досить суперечлива гама - від наближеної до умов ясперсівської "екзистенційної комунікації" Д. героїв Ремарка (взаємне тяжіння людей, спустошених сучасною відчуженою й технізованою цивілізацією), до ідеологічно зумовленої людської солідарності, характерної для тоталітарних режимів (напр., деклароване за радянськіх часів гасло "Людина людині - друг, товариш і брат").

ЕТИЧНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ - теоретичний принцип пізнання та інтерпретації феномена моралі і тип етичного вчення, що ним засновується. Методологічною засадою Е. р. є абсолютизація історичності моралі та відносності моральних поглядів, норм, кодексів. Е. р., особливо у його радикальних формах, заперечує моральні універсали, елімінує з етичної теорії проблему істини ("правильності" та, відповідно, хибності), відмовляється від спроб раціонального обґрунтування моральних настанов. Одна з основних особливостей Е. р. - наголос на конкретній соціокультурній та емотивно-психологічній детермінованості моральних поглядів і суджень, що позбавляє їх загальної "обов'язковості". Виникнувши у стародавні часи (школа скептиків), Е. р. прибирав різних форм - культур-антропологічний (Герсковіц), емотивно-ціннісний (Вестермарк), лінгвістичний (Геєр, Франкена), ситуаційний (Флетчер, Фут). У новітній етиці тенденція релятивізації моралі значно посилилась, а у філософії постмодернізму набула статусу визначального теоретичного конструкта: "контекстуальний релятивізм" Платта, "епістемологічний Е. р." Хармена. При цьому відбувається модернізація релятивістських постулатів - ідея непередбачуваності, випадковості моральних вчинків ("перспективізм"). Прихильники сучасного Е. р. вважають, що саме антинормативний, вільний від диктату абсолютів стиль морального мислення, який руйнує "репресивний образ" моральних настанов і всезагальних етичних формул, сприяє звільненню людини, зростанню її свободи. Втім багато в чому справедливе заперечення раціонально визначеної моральної нормативності й абстрактної "належності" у Е. р. обертається іншою метатеоретичною хибою - онтологізацією випадковості, наголошенням радикальної контекстності моральних вчинків. Опоненти Е. р. з огляду на це пропонують різні варіанти розв'язання дихотомії абсолютного і відносного у моралі: "комунікативна етика" (Апель, Габермас), ціннісний етичний консерватизм (Клюксен), етичний "комунітаризм" (Тейлор), які прагнуть подолати крайнощі Е. р., що нерідко використовується для виправдання морального нігілізму і вседозволеності. Антирелятивістські етичні концепції розробляють теоретичні засади філософії моралі, які не потребують подальшого обґрунтування (ідеї дискурсивної етики, макроетики взаємовідповідальності, конвенційної "внутрішньої" моралі тощо). В сучасній етико-філософській літературі спостерігається також спроба сформувати соціально верифікований варіант Е. р., використовуючи для цього ідеї суспільного договору та аргументи антропологічного характеру. Ці концепції відбивають суспільну потребу у "новій етиці", адекватній часу, вимогам "практичної філософії", етичної "меліорації" суспільства, сучасної виховної та освітньої діяльності.

ІНДИВІДУАЛІЗМ - моральний принцип, що ґрунтується на визначенні пріоритетності автономії і прав особистості. З одного боку, І. є результатом реального розвитку особи і суспільства - від усвідомлення людиною різниці між собою і спільнотою в епоху розкладу первісного суспільства до осягнення нею своїх особистих прав і обов'язків, своєї унікальності та можливостей вибору власної долі - в сучасну епоху. З іншого боку, І. - це течія суспільної думки, в якій відобразився процес осмислення принципу І. на різних його етапах і рівнях, починаючи з давньогрецьк. філософії до сучасних концепцій, які обґрунтовують цінність окремої особистості Р. озквіт І. як течії суспільної думки і як реального феномена людського розвитку пов'язаний з утвердженням капіталістичних відносин і свободи приватного підприємництва, котре вимагало від людини індивідуальної автономії й ініціативи. Тлумачення І. в радянські часи зазнало деформацій, пов'язаних з колективістською сутністю панівної ідеології З. окрема, визнавалося значення ранньої форми І. із притаманним йому позитивним ставленням до свободи совісті, думок, почуттів, свободи людських об'єднань. Разом з тим зрілий I. (XVIII - пер. пол.ХІХ ст.) і його "кризовий" етап (кін. XIX - XX ст.) трактувалися як вияв класових інтересів буржуазії, джерело волюнтаризму та анархії. Ці ідеологічні спрощення стояли на заваді філософському обґрунтуванню індивідуальних інтересів людини, її самоцінності, моральної гідності і відповідальності.

КОНФУЦІАНСТВО (кит. - школа вчених-книжників) - одна з головних давньокит. шкіл. Виникнення К. пов'язано з життям та діяльністю Конфуція (VI - V ст. до н. е.). Соціальною базою К. стало середовище вчених-інтелектуалів, які були усунуті від влади і мали головним заняттям вивчення та викладення книг старовини: "Ши цзин" ("Канон змін"), "Шу цзин" ("Канон історії"), "Лі цзи" ("Книга ритуалів"), "Юе цзин" ("Канон музики"). Представники раннього К. акцентували увагу на етико-соціальних проблемах; питання онтології, космології, логіки майже ігнорувались. Етико-соціальне вчення Конфуція являє собою перший етап становлення К. В центрі його уваги - антропологічні проблеми, а також спроби відродити в житті суспільства традиції давнини. Після смерті Конфуція з середовища його послідовників вийшло вісім напрямів, з яких найважливіше значення мають полярні концепції (пізніше - "ортодоксальна" та "неортодоксальна") Мен цзи і Сюнь цзи. Найзначніший внесок Мен цзи в ідейну спадщину К. - концепція природжено "доброї" природи людини (сін), з якої на соціальному рівні походила теорія "гуманного правління", що засноване на пріоритеті та праві народу скидати розбещеного правителя. Сюнь цзи виходив з тези природжено "злої" природи людини; головним завданням держави оголошувалось виховання "добрих" людських якостей, а головним завданням правителя - "завоювання" народу шляхом любові до нього та справедливих наказів. В часи імперії Цинь (221 - 207 до н. е.) К. було заборонено, але після її зруйнування роль К. знову зростає. За правління імператора У-ді (II ст. до н. е.) К. набуло статусу державної ідеології Китаю і в цьому стані перебувало до поч. XX ст. У кін. XIX - XX ст. спроби асиміляції К. з ідеями західної культури, що почали проникати в Китай, мали своїм наслідком формування постконфуціанства. К. справило великий вплив на ідейні та духовні традиції багатьох сусідніх держав - Японії, Кореї, В'єтнаму.

КУЛЬТУРА ( від лат. culture - обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) - 1) Історично вихідне значення - обробіток і догляд за землею. 2) Догляд, поліпшення, ушляхетнювання тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже - і ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють К. тіла, К. душі і духовну К. (вже од Цицерона йдеться про філософію як К. духу). 3) Сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття. 4) Сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності. 5) Локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства. В найширшому значенні, зафіксованому ще Віко, К. - це те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. Од XVIII ст. започатковується як розбіжність між К. натуралістичною (коли її витоки вбачаються в незайманій природі людини) та ідеалістичною (К. - це, головним чином, досягнення довершеного морального стану), так і протиставлення К. (як осердя духовних цінностей, зусиль, пов'язаних з внутрішнім вдосконаленням особи) - цивілізації (як чомусь зовнішньому щодо людини, спрямованому на покращення соціального устрою, еволюційний континуальний розвиток суспільства на засадах "розуму" до інтегрального універсалізму). З друг. пол. XIX ст. формується некласичний підхід до К., утверджується ідея її дисконтинуальності (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі, Нортроп, Шубарт), відбувається онтологічний поворот в розумінні К. (філософія життя, феноменологія, екзистенцій лізм, антропологія філософська), В результаті планетарний культурно-історичний процес постає вже не як монолітноєдина лінія неухильного сходження, а як поліцентричне і багатолінійне утворення, як сукупність співіснуючих і наступних одна щодо одної К. монадної природи. К. розглядається не лише як певний спосіб і взірець життя, а передусім як особлива реальність, буттєвий вимір унікальності існування різномасштабних індивідів історії - осіб, племен, спільнот, націй, цивілізацій, суспільств тощо. За такого - позбавленого просвітницьких ілюзій, сповненого переживанням історичних екстремумів, трагізмів і втрат - розуміння К. принципово інакше постає співвідношення К. і цивілізації. К. розглядається як синонім локальної цивілізації (напр., у Тойнбі), або ж цивілізація - як пізній етап існування К. - етап її творчого і водночас виснажливого плодоношення (Данилевський), а чи застигання і вмирання (Шпенглер). Нині поряд з традиційними проблемами культурології - про співвідношення природи та К., сутність К., зв'язок К. між собою та з цивілізацією тощо дедалі актуальнішими стають проблеми онтології К., безконфліктного діалогу К., співвідношення масової та елітарної К., соціального і культурного поступу, загальнолюдського, особливого і унікального в розвитку К., К. та контркультури тощо Р. озглядаючи екзистенційно-антропологічні підвалини К., можна визначити її як процес та результат об'єктивації особистісної основи людини задля досягнення внутрішньо-духовної комунікації. К. постає як символічно-комунікативне оформлення особистості у стихії часу. При цьому К. може бути прив'язана до свого часу, а може виходити за його межі, у той екзистенційно-антропологічний простір, що з'єднує різні часи. Такий вихід є виявленням геніальності у К.; у сприйнятті й творенні К. він є результатом граничного напруження людини, її граничного буття. При цьому в К. відбувається зняття граничного напруження, яке виявляється в станах туги, жаху, відчаю, катарсичного переживання.