хто-будь

bir-de-biri

ЕЛІТА ( від лат. eligo - вибираю) - група осіб, яка займає провідне або керівне становище у будь-якій галузі людської діяльності: політичній, економічній, військовій, науковій, управлінській, культурній, інтелектуальній, спортивній тощо. Хоч зародки елітарних концепцій можна знайти ще в Конфуція чи Платона, але засновниками сучасних теорій Е. стали італ. політичні мисленики Моска (1858 - 1941) та Парето (1848 - 1923); послідовником Моски став Міхельс (1876 - 1936). Концепції Е. з'явилися, по-перше, внаслідок критики представницької демократії (як прихованої форми домінування різного роду Е.) і, по-друге, класової марксистської теорії, яка виправдовувала тезу про керівну роль окремих груп (партійних верхівок та лідерів) І. дейну основу елітарних концепцій становить консервативна соціальна філософія: будь-який суспільний лад ґрунтується на суспільній ієрархії, на вертикально організованих структурах. На вершині цих структур знаходяться охоронці цінностей даної культури, організатори, творчі особистості, а на нижчих щаблях - виконавці, що здатні успішно діяти, коли визначено мету і загальний напрям руху. Вся складність політичної дії полягає у мудрому поєднанні оновлення зі збереженням. Необхідність успадковувати досвід, нагромаджувати елементи культури та цивілізованості потребує такого оновлення чи заміни Е. (циркуляції Е.), які б не були руйнівними для успадкування того, що має бути збереженим. Цей консервативний підтекст концепцій Е. стоїть в опозиції як до просвітницької спадщини лібералізму та соціал-демократизму (з перебільшеним наголошуванням на соціальному проектуванні), так і до комунізму та фашизму В. ідповідно до вихідної концептуальної позиції та необхідності пристосувати термін "Е." до конкретних обставин філософи, соціологи та політологи обирають різні ознаки, якими мають володіти люди, що, з їх точки зору, складають Е.: культурні та моральні характеристики, творчі та організаційні здібності, сила волі, твердість віри тощо. Оскільки реально існуючі Е. тільки до певної міри відповідають тим вимогам, на основі яких має здійснюватися їхнє формування, то утворюється більша чи менша розбіжність між нормативним та емпіричним складниками цього поняття. Найважливішим є поділ всіх концепцій Е. на нормативні (ціннісні) та функціональні. Перші ґрунтуються на тому, що Е. має бути носієм вищого рівня культури та цивілізованості, творцем та охоронцем таких цінностей, як свобода, справедливість, правовий порядок (стабільність), культурна самобутність (нації), добробут тощо. Другі успадковують політичний реалізм Мак'явеллі і визначають Е. як будь-яку керівну меншину (без включення у це поняття ціннісних ознак). Оскільки ця тенденція наявна у засновників теорії Е., то їх іноді називають мак'явеллістами (що може призводити до непорозумінь). Перша тенденція виразно репрезентована в Ортеги-і-Гассета ("Повстання мас"). Нехтування ціннісними критеріями руйнує концепт Е., бо відкриває можливість вважати Е. будьяку групу, яка будь-якими засобами здобуває та утримує керівне становище. Якщо певна керівна група виходить у своїх діях із суто групових (класових), кланових інтересів (приховуючи цей факт за допомогою риторики), то є підстави вважати цю групу псевдо- чи квазі-Е. Причини виникнення псевдоеліти можуть бути політичні (напр., бюрократичний корпоративізм "номенклатури" у комуністичних режимах та його збереження і модифікація у сучасних незалежних посткомуністичних державах), економічні, психологічні тощо. Психологічні пов'язані з інерцією стереотипів у мисленні й поведінці ("старіння" Е.) та відсутністю ефективно діючих механізмів її оновлення (напр., люди, що свого часу зробили важливий внесок у певну галузь діяльності, можуть використовувати колишні заслуги для збереження свого керівного становища). Виникає проблема "відкритості-закритості" Е. з домінантою у її вирішенні на "закритості". Важливими видами Е. у сучасних суспільствах є професійні Е., зокрема у галузі науки. У наукових спільнотах основними критеріями Приналежності до Е. є високий рівень професійності та моральної й загальної культури (в т.ч. дотримання норм професійної етики); про наукову Е. можна говорити тільки у тому разі, якщо керівні особи (які визначають стратегію наукових досліджень та організовують наукове життя) відповідають цим критеріям. Ціннісне поняття Е. перестає бути продуктивним, якщо його (як деяку регулятивну ідею) не співвідносять із тим, хто, з яких причин і якими засобами у даному суспільному середовищі досягає керівного становища. Без дослідження особливостей даного суспільного середовища постулювання ціннісних критеріїв Е. приречене залишатися добрим побажанням. Різні концепції Е. можуть стати об'єктом критики з огляду на те, що їх можуть використовувати як ідеологію, яка має антидемократичне спрямування. Визнання ієрархічності соціального життя і природності існування Е. створює підстави для виправдання бюрократизації як тенденції суспільного життя. Зокрема, функціональна концепція Е. відносно легко стає основою ідеології, з допомогою якої ті чи ті суспільні групи утверджують своє керівне становище (т. зв. "елітизм"): відкидаючи ціннісну концепцію Е. як ідеалістичну і проповідуючи політичний реалізм, окремі індивіди та групи індивідів легко скочуються в політиці до цинізму. Політична історія України свідчить, що в умовах бездержавності вкрай утрудненим є формування не тільки політичної, а й культурної Е. За таких умов не існує прошарків, які б успадковували один від іншого завдання збереження і творення культури, нації, держави. На це явище вказує, зокрема, Лисяк-Рудницький. Воно є характерним для тих народів Сх. та Пд. Європи, які входили до складу імперій. На ролі Е. у збереженні та творенні культури, нації та держави наголошували Липинський та Донцов. Оскільки вони репрезентували різні політичні ідеології (перший - консерватизм, другий - націоналізм), то відповідно відрізнявся їхній підхід до проблеми Е.

ВЛАДА - здатність спрямовувати процеси, події, дії та поведінку людей у бажаному напрямі. В. передбачає наявність, по-перше, суб'єкта В. (того, хто застосовує В.), по-друге, об'єктаВ. (до чого чи до кого В. застосовують), по-третє, засоби, з допомогою яких досягають В., і, по-четверте, мету, заради якої В. застосовують С. уб'єктом В. може бути окрема людина, група людей або й усе людство. Об'єктом В. можуть бути окремі люди або групи людей. Вимога, щоб суб'єкт В. усвідомлено застосовував В. і виявляв волю до В., так само як вимога, щоб об'єкт В. усвідомлював себе об'єктом В., є радше ідеальним типом владних взаємин: усвідомлення себе суб'єктом чи об'єктом В. у багатьох випадках є тільки частковим або відсутнім взагалі. Зокрема, у випадку замаскованого використання В. об'єкт В. може не усвідомлювати, що його поведінку спрямовують за допомогою певних технологій; так само переконання суб'єкта В. у тому, що він є дійсним суб'єктом В., може бути помилковим. У всіх цих випадках ідеться про самоусвідомлення або про міру усвідомлення сторонами справжньої ролі, яку вони відіграють у владних взаєминах. Переносне застосування поняття "В." має місце тоді, коли говорять, що інстинкти, почуття, ідеї, ідеології, гроші чи речі і т.п. "мають В. над людьми". Насправді тут маємо справу тільки із залежністю (яка, зокрема, визначає межі свободи будь-якого суб'єкта). Але тільки деякі різновиди залежності є виявами В. Об'єктом В. може бути також сам суб'єкт В., хоча при цьому він розрізняє себе - суб'єкта, на відміну від себе - об'єкта. У випадку В. особи над собою (своїм тілом, психічними станами) чи, напр., у випадку самоврядування народу (де держава виступає засобом самоврядування) суб'єкт В. використовує В. щодо самого себе. Існує багато різновидів особистої та колективної В., залежно від того, хто є суб'єктом та об'єктом В., які засоби використовує суб'єкт В. для досягнення В. і для чого (з якою метою) він використовує її: В. батьків над дітьми, В. вчителя над учнем, В. еліт, адміністративна, державна, судова В., В. масової інформації, В. окремих осіб у тих чи тих колективах (навіть дитячих), В. окремих осіб чи груп осіб в організованих злочинних угрупованнях тощо. Колективну В. часто здійснюють не безпосередньо, а з допомогою певних установ - держава, різного роду адміністрації тощо. Це уможливлює відчуження В. від суб'єкта В.: так, у випадку демократії (самоврядування) "суверен В." (народ) за певних умов стає більшою мірою об'єктом В., ніж її суб'єктом. У владних концепціях політику визначають як застосування В. з метою спрямовувати поведінку осіб та суспільних груп таким чином, щоб забезпечити деякий стан колективного цілого (див. політика). Державна В. тоді виступає тільки одним із різновидів політичної В. Оскільки про "В. над природою" можна говорити тільки у випадку спрямування природних процесів у бажаному для людства напрямі, то екологічна криза та деякі інші наслідки технологічного поступу свідчать, що в дійсності В. людини над природою обмежена: по-перше, можливістю передбачати віддалені наслідки і, подруге, можливістю контролювати застосування різних технологій. Найглибші антропологічні джерела В. полягають у заміні дії природних механізмів, які регулюють зв'язок усіх інших живих організмів з природою, свідомо контрольованими процесами. Втім було б помилковим розглядати В. людини над людиною (та одних суспільних груп над іншими) поза контекстом певної культури. Допустимий обсяг В., засоби досягнення В., мета, заради якої В. використовують, - усе це передусім залежить від особливостей культури та тих цінностей, які побутують в даному суспільстві (звичаїв, етичних та правових норм тощо). Використання політичної В. (поза випадком, коли В. тотожня використанню сили або погрози силою) залежить насамперед від способів легітимізації В., від типів держави, загальної масової політичної культури та культури професійних політиків.

МАЙЄВТИКА (мейєвтика) ( від грецьк. μαιεντιχη) - повивальне мистецтво, з яким Сократ порівнював свій метод філософування. Сократ вважав, що, допомагаючи народженню істини в інших людях, він продовжував у моральній сфері справу своєї матері, повитухи Фенорети. На відміну від інших філософів, які викладали свої вчення у догматичній формі, Сократ не мав якогось усталеного вчення, але виявляв великий інтерес до пошуків істини, особливо в сфері моралі, в бесідах з будь-ким, хто мав до цього нахил, у вигляді запитань-відповідей О. сновними були питання: що таке добро, справедливість і т. ін., при цьому перебиралося багато відповідей, які обмірковувались і спростовувались, доки не доходили до правильної відповіді. Результатом було певне знання про істину з того чи іншого питання, яке подавалося у вигляді визначення, в зв'язку з чим Аристотель зауважував, що Сократ був першим, хто намагався дослідити М. як логічну операцію. Визначеність предмета мала і полемічний зміст - Сократ боровся проти софістів, які схильні були доводити і перебільшувати відносність людського знання. У нього суперечності думки торували шлях не до релятивізму, а до істини. Тому діалектика Сократа має діалогічну форму бесіди та антропологічний зміст (адже Сократ негативно ставився до натурфілософії, вважав вартими уваги лише проблеми людини). В сучасній культурі діалогічна діалектика має особливе значення у зв'язку з діалогом культур, розвитком демократичних засад суспільства тощо.

ДОГМАТИЗМ - методологічна позиція (спосіб мислення і відповідний спосіб дій) суб'єкта, який послідовно дотримується в пізнанні, переконаннях та способі життя застарілих поглядів (ідей, теорій, норм та правил), незважаючи на зміну ситуації, нові умови буття чи критику своєї позиції (як вияву консерватизму, шаблонності мислення). Вразливість позиції Д. полягає в її неефективності, невиправданості, недоцільності при зміні (іноді багаторазовій) життєвих ситуацій, коли дотримання старих поглядів заважає вирішувати нагальні теоретичні і практичні проблеми. В історії філософії термін "Д." мав різний смисл В. античній філософії скептики (Піррон, Зенон) називали догматиками тих, хто вважав можливими достовірні, незаперечні висловлювання про речі. Фр. Бекон протиставляв емпіризм і Д., розуміючи під останнім спекулятивно-умоглядний, авторитарно-схоластичний спосіб мислення, який нехтує досвідом і створює псевдонаукові, апологетичні щодо церковних авторитетів системи. Кант під Д. розумів спосіб філософування, який, спираючись на певні поняття, ідеї і категорії, приймав їх як щось безсумнівне, "само собою зрозуміле", без спроби критичного аналізу походження, правомірності і обґрунтованості цих понять та ідей. Гегель під Д. розумів метод мислення "розсудкової метафізики", яка дотримується однобічних розсудкових визначень, розглядаючи їх "непорушними і істинними в їхній відокремленості". В XX ст. термін "Д." набув негативного сенсу, стосуючись не лише оцінки методологічних орієнтацій суб'єкта, а й його політичної, ідеологічної, економічної, соціокультурної діяльності, коли людина діє лише відповідно до звичних, фетишизованих програм, а результати своєї діяльності ставить поза будь-яким сумнівом, абсолютизуючи їх цінність. Поняття Д. визначає стан духовного життя в т. зв. "традиційних суспільствах" чи ідеологічні процеси в тоталітарних державах сучасності. Д. характеризує також ідейні течії традиціоналізму та консерватизму. В умовах сучасного плюралістичного світу, з його тенденцією до постійних інновацій та модернізацією форм життя й культури, домінування Д. в інтелектуальному житті суспільства веде до його консервації і стагнації, блокує можливості соціального розвитку В. одночас реальною є небезпека звинувачення в Д. будь-якої тенденції зберегти стабільність певних культурних цінностей, традицій поведінки і мислення тощо. Д. протистоїть критицизму і скептицизму, які є цінними і необхідними формами духовного життя, але беззастережне поширення яких є такою ж загрозою для культури, як і панування необмеженого або фанатичного Д.

1) ( який найраніше трапився) the first man ( person) one meets; the first one who comes along

2) ( будь-хто) anyone; ( з двох) either

АГРЕСИВНІСТЬ - будь-яка індивідуальна чи колективна дія, яка полягає в спричиненні шкоди фізичному, психічному чи моральному буттю окремих осіб або людських груп та спільнот. Об'єктом А. може бути життя, здоров'я, психічний стан, матеріальний добробут, релігійні та моральні переконання, досягнення культури та цивілізації, а також політичні установи. Чинники, що спричиняють А., можуть мати різну природу і часто діють у поєднанні - найважливіші серед них біологічні, психічні, суспільні (культурні, моральні, релігійні та ін.). У соціальних стосунках поширеними формами А. є кримінальна злочинність, політичний тероризм, геноцид та етноцид. Знищення або репресії проти людей, що відрізняються своїми фізичними ознаками (расизм), соціальними (класова боротьба), релігійними (релігійна нетерпимість) та культурними (культурна асиміляція, етноцид) особливостями - типові приклади А. Політична А. може мати внутрішню або зовнішню спрямованість: репресії з політичних мотивів в середині держави, з одного боку, і різні види агресивних дій, спрямованих проти сусідніх держав та народів. В останньому випадку маємо низку різновидів А. - економічної, дипломатичної, культурно-інформаційної та військової. Необхідно відрізняти не тільки усвідомлену та неусвідомлену А., а й спровоковану (свідомо чи несвідомо) та неспровоковану. Існують прості, часто цілком очевидні способи спровокованої А. і дуже складні та приховані - аж до тих, коли ті, хто провокує А., не усвідомлюють, яким чином їхні дії здатні спонукати до А.

Гартман, Едуард (1842, Берлін - 1896) - нім. філософ, засновник філософії позасвідомого. Основою всього існуючого Г. вважав позасвідоме духовне начало, універсальний осередок логічного і нелогічного. В обґрунтуванні цієї ідеї спирався на синтез філософських систем Гегеля і Шопенгауера, панлогізму і волюнтаризму, а також на уявлення про несвідоме Шеллінга. Певний вплив на нього мала також еволюційна теорія Дарвіна. Якщо існують у світі такі явища, які непояснювані з самих лише матеріальних причин і можливі лише як дії духовного начала (волі, що уявляє), і якщо, з іншого боку, в цих явищах відсутній індивідуально-свідомий чинник (тобто воля і уявлення окремих осіб), то, на думку Г., необхідно визнати ці явища діями певної універсальної волі, яка уявляє і знаходиться за межами індивідуальної свідомості. Це і є несвідоме. Відчуваючи незадовільність цього чисто негативного визначення (можна застосувати і до каменю, і до абсолютного начала світу), Г. припускає його заміну терміном "позасвідоме". Несвідоме постає у Г. як всеохоплююча одинична істота, яка є всім існуючим; воно абсолютно неподільне, і всі множинні явища реального світу є лише дії і сукупності дій всеєдиної істоти. Якщо спочатку Г. визначає несвідоме як безумовну єдність волі і уявлення (ідеї), то в дослідженні розвитку світу він не лише відокремлює і протиставляє їх, а й тлумачить як чоловіче і жіноче начала В. оля сама по собі має лише силу реальності, але сліпа і нерозумна; ідея ж, хоч світла і розумна, але абсолютно безсила, позбавлена будь-якої активності. Спочатку обидва ці начала знаходилися у стані чистої потенції (небуття), але потім воля перейшла з потенції в акт і долучила до нього пасивну ідею. Дійсне буття, яке покладається волею як нерозумним началом, саме є нерозумним і неминуче терпить біди і страждання. Розумна ідея негативно ставиться до такого буття, але не може нічого вдіяти через свою пасивність. Та завдяки свідомості вона звільняється від світової волі і створює всьому існуючому можливість свідомого заперечення життєвого хотіння і повернення знову до стану чистої потенції А. налізуючи проблематику феноменології моральної свідомості, Г. вважав, що емпіричні факти виявлення моральної свідомості мають передувати моральним принципам. Він був одним із тих, хто вперше застосував термін "аксіологія" у царині філософського аналізу проблеми цінностей.

[br]

Осн. тв.: "Філософія позасвідомого". В З т. (1869); "Феноменологія моральної свідомості" (1879); "Теорія категорій" (1898)та ін.

Карлейль, Томас (1795, Еклфехан, Шотландія - 1881) - англ. філософ, письменник, історик. Світогляд К. сформувався під впливом Фіхте, Шеллінга, Гете та нім. романтиків. Створив філософську картину світу, у межах якої світ немов "одягнений" у своєрідний символічно-емблемний серпанок, який приховує трансцендентну реальність природи та суспільства. Філософія, на думку К., має розкрити у символах-емблемах (як у видимих формах світосприйняття) присутність пантеїстичного духа. Для філософського світогляду К. характерний космізм, потяг з'єднати мікрокосм з велетенським Всесвітом та вічністю, котрі тотожні духу. Релігійно-філософський символізм К. поширювався на суспільство та культуру. Це дало йому можливість у філософії історії обґрунтувати "культ героїв" (видатних постатей історичного процесу), які розглядалися ним як носії божественного плану. Найвідоміший твір, написаний К. у жанрі історичного портрета - це "Французька революція" (1837), являє собою не стільки систематичний виклад історії Французької революції, скільки співбесіду з читачем про тих, хто творив історію. Поєднання історично точного викладу з високою експресією художнього зображення історичної драми, протест проти деспотизму у будь-якій формі та глибока людяність прославили автора ще за життя. Світогляду К. властива глибока релігійність (за словами Стивена, релігія К. - це "шотландський кальвінізм мінус догма"), різко критичне ставлення до метафізики (через властиве їй "невимовне безпліддя"), скептицизму й зневір'я, а також побожно-шанобливе ставлення до праці. "Трудитися й не хнюпитися" - назва збірки, опублікованої вперше в Німеччині наприк. XIX ст., до якої увійшли уривки із різних творів К. і яка втілює наскрізну для його моральних і суспільно-політичних поглядів орієнтацію, або "етику життя". Філософський та етичний потенціал праць К. вплинув на формування як в Англії, так і назагал в Європі цілої генерації інтелектуалів і громадських діячів, відданих справі поєднання релігійно-моралістичного та практично-діяльного ставлення до життя.

[br]

Осн. тв.: "Sartor Resartus" (1831); "Французька революція" (1837); "Герої, пошанування героїв і героїчне в історії" (1840); "Чартизм" (1846); "Минуле і теперішнє" (1848); "Історія Фридриха II" (1854 - 1864). ΚΑΡΜΑ (санкр. - діяння, справа, дія) - одне з центральних понять майже усіх релігійно-філософських систем Індії. У ведичну епоху воно позначало обов'язок ритуального принесення жертви, яка мала підтримувати світовий порядок, спонукати до нового циклу розвитку космічних енергій, що знаменувало оновлення буття на космічному, соціальному й персональному рівнях. Втім, уже в епоху Упанішад (VI ст. до н. е.) у зв'язку з виникненням концепції "переселення душ" поняття К. охоплює сукупно всі дії (не лише ритуальні), що приводять до тих чи тих наслідків. У широкому розумінні, К. - це результат людських добрих і поганих діянь та вчинків, які, за невблаганним законом причин та наслідків, викликають справедливу відплату як передумову наступного існування В. се, що робить людина, творить її К., хорошу чи погану залежно від якості людських діянь. К. - це вплив звершених особистістю вчинків на характер дійсного і майбутнього її існування; у цьому розумінні К. подібна до понять долі, фатуму. Але в ній, на відміну від цих сліпих сил, суттєвого значення набуває моральнісна активність особистості, вільне обрання нею певної життєвої позиції. Відтак К. можна розуміти ще й як духовну працю з метою морального вдосконалення людини. В кінцевому підсумку К. не лише визначає образи існування індивіда, такі як стать, соціальний статус, термін життя тощо, а і його можливості в справі подолання людської недосконалості й звільнення від тягаря безконечних перероджень. Кармінний закон постає космічною справедливістю, відповідно до вимог якої автоматично вершиться суд, і людина через її моральні провини і помилки виявляється приреченою на страждання або, за правильне у моральному сенсі життя, винагороджується радістю й благополуччям.

Маркс, Карл (1818, Трир - 1883) - нім. мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Навчався у Трирській гімназії (1830 - 1835), на юридичному ф-ті Боннського (1835 - 1836) і Берлінського (1836 - 1841) ун-тів. У 1839 - 1841 рр. працював над дис. "Відмінність між натурфілософією Демокрита і натурфілософією Епікура", отримав ступінь докт. філософії. Вчення М. складається з трьох частин: філософії, політекономії, теорії соціалізму. Загальний зв'язок їх наступний. На противагу Гегелю, М. розробив власний метод - матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення - матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип - вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин. На відміну від попередніх епох, коли домінували сільське господарство, ремісництво, торгівля їх продуктами, за часів М. на перший план вийшла промисловість, а головними діячами історії стали капіталісти і робітничий клас. їх взаємини М. розкрив у теорії відчуження, згідно з якою капітал складається з праці, котра не оплачується, відчужується завдяки тому, що капіталісти володіють засобами виробництва, а пролетаріат їх позбавлений. На цій підставі між ними точиться класова боротьба, кінцева мета якої, за М., - знищення приватної власності, встановлення диктатури пролетаріату і створення нового, соціалістичного ладу В. цій боротьбі М. став на бік робітничого класу і заснував т. зв. науковий соціалізм. Попередні його варіанти мали утопічний характер, але упродовж всієї історії підлеглі - раби, кріпосні селяни, ремісники - боролися за більш справедливий лад. Тому тут існувала дійсна проблема, котру М. намагався розв'язати за допомогою "експропріації експропріаторів", а його опоненти - за допомогою реформ. В еволюції поглядів М. на різних стадіях домінуючими були різні частини його вчення. Спочатку такою стала філософія. Можна виділити три етапи розвитку його поглядів на неї: 1) власне антропологічний - сюди відносяться "Економічно-філософські рукописи 1844 року". Саме з приводу них "ранньому М." з боку ортодоксів робився закид в т. зв. антропологізмі, коли він знаходився під впливом Фоєрбаха і аналізував людину абстрактно. 2) Етап "філософії життя", наявний в "Німецькій ідеології" (1845 - 1846), особливо в першому її розділі, де основне поняття - "життя" та цілий спектр похідних, добре структурованих термінів: живі людські тіла як передумова історії; дійсні індивіди, їх діяльність і матеріальні умови життя; виробництво матеріального життя як перший історичний акт; виробництво життєвих засобів і самого життя людей; життєдіяльність як вираз єдності праці та існування індивідів; спосіб життя як синтез усіх зазначених моментів; критика ідеалізму за зведення живих реальних індивідів до самосвідомості. Це один з перших варіантів "філософії життя", а М. - один із засновників даної філософської течії. 3) Автентичним вченням М. стало матеріалістичне розуміння історії, перший виклад якого подано в "Німецькій ідеології", а класичне формулювання - в передмові до кн. "До критики політичної економії" (1859). Завдяки прагненням подати М. у "чистому" вигляді і максимальній незалежності від будь-яких впливів попередні форми його філософування було відсунуто в тінь і проголошено "недоліками". В загальній духовній еволюції М. антропологія і філософія життя стали нетривалими епізодами. Але їх цінність неминуща, бо людина - істота не тільки духовна, а й матеріальна, немислима без матеріального життя, і ніхто його так не відчув і не висунув на перший план, як М. Йому була притаманна особлива інтуїція, загострене бачення реального життя. Далі М. перейшов до спеціально-політекономічних досліджень, у яких живі люди перетворилися на соціальні маски чи ролі - капіталіст, робітник тощо. В "Капіталі" про особу йдеться лише остільки, оскільки вона є уособленням економічних категорій, носієм певних класових інтересів. Апогеєм економічних пошуків М. стала публікація першого тому "Капітала" (1867), а підсумком його - розкриття "історичної тенденції капіталістичного накопичення"; суть її в революційному переході від буржуазних до соціалістичних відносин. Соціалізм був висновком з економічного аналізу. Розробивши його в загальних рисах, М. доклав чимало зусиль до практичної реалізації свого соціального ідеалу: був засновником і керівником І Інтернаціоналу, підтримував Паризьку Комуну (1872) і т. ін. Особистою його метою була очікувана ним пролетарська революція, в якій він мріяв стати "Диктатором" (так називали його в колі друзів). Ця мрія не здійснилася. Натомість протягом XIX ст. в Зх Є. вропі позначилася інша тенденція - перехід від революцій до реформ як головних засобів суспільних перетворень. Теоретично вона була розроблена т. зв. реформістами - Бернштейном, Каутським та ін. Значною мірою до неї в 90-ті рр. наблизився Енгельс. Цим окреслюються історичні межі Марксового соціалізму Ф. ілософські його погляди виходять за ці межі, мають самостійне значення.

[br]

Осн. тв.: "Святе сімейство", у співавт. (1845); "Німецька ідеологія" (1845 - 1846); "Злиденність філософії"; "Комуністичний маніфест", у співавт. (1848); "Капітал". У 3 т. (1867, 1885, 1895).

Токвіль, Алексис (1805, Верней - 1859) - франц. історик, соціальний філософ, політичний діяч. Закінчив ф-т права у Парижі (1830). У 1831 р. разом із Бомоном розпочав свою славенту подорож до США з метою вивчення реформ в управлінні в'язницями. Невдовзі зацікавленість Т. як правника у пенітенціарній справі переросла у глибокий інтерес до суспільно-політичних процесів, становлення амер. демократії. Результатом реалізації цього інтересу стало фундаментальне дослідження "Демократія в Америці", що зажило слави у наступні десятиліття і століття класичного здобутку у галузі вивчення проблеми демократії. Філософські погляди Т. концентруються навколо ідеї свободи, адже справжня і єдина чеснота, за Т., - це та, що заснована на свободі. Але любов до свободи, наголошував він, не вичерпується ненавистю до рабства чи тягою до матеріального добробуту. Крім того, вона не пов'язана з прагненням до привілейованого соціального статусу С. вобода - самодостатня, є сама по собі благом, за яке слід боротися неухильно, незважаючи на будь-які перешкоди й небезпеки. За Т., створений для рабства той, хто шукає в свободі щось, окрім неї самої. Із сім'ї переконаних роялістів, аристократ за походженням і вихованням, Т., з одного боку, відкидав елітаризм і був переконаний в історичній приреченості класичних форм монархічного та аристократичного ладу, традиційних форм індивідуалізму. З іншого боку, дійшовши висновку, що час привілеїв аристократії пройшов і настає епоха суспільств, атрибутивною рисою яких є соціальна рівність, Т. свідомо виступив ідеологом демократи'. Водночас він бачив небезпеку встановлення демократи й соціальної рівності ціною знеособлення людини, перетворення її на елемент "більшості". Крім того, Т. застерігав проти створення за демократичного ладу умов, коли встановлюється всевладдя "більшості" та поширюється свавілля державних службовців. Противагою цим тенденціям слугують характерні для демократії свобода слова й преси, формування різноманітних асоціацій та політичних об'єднань. Пошук шляхів і засобів оптимізації співвідношення свободи і рівності (чи нерівності), держави і суспільства загалом, політичної системи та окремої людини становить лейтмотив всіх політичних роздумів Т.

[br]

Осн. тв.: "Демократія в Америці" (1835).

Фалес (640, Мілет - після 560 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, засновник першої в історії філософської школи (див. мілетська школа). За традицією вважається засновником філософського мислення (так само, як і досліджень природи, астрономії та математики). Визнавався першим серед семи грецьких мудреців. Подорожував до країн Близького Сходу (Єгипет, можливо, Фінікія). Зажив слави як астроном (передбачення сонячного затемнення 585 до н. е., вирахування днів сонцестояння та рівнодення), математик (теорема рівності вертикальних кутів), автор винахідливих технічних рішень (вимір висоти пірамід, переправа через Галіс). За його планом іонійські поліси утворили політичний союз, який допоміг їм у відстоюванні своєї незалежності. Філософських творів не писав. Започаткував космогонічну традицію ранньогрецьк. філософії, смисловий стрижень якої становило розв'язання питання "що є все (суще)?" (див. досократики). Створює історично перше вчення про "фюсис". Визначальну якість будь-якого буття, за Ф., становить життя (життєдайність). Його філософською метафорою виступає Вода ("Все є вода") О. стання є універсальним чинником всього існуючого у чотирьох головних значеннях: 1) все виникло з води, тобто вона є генетичним початком всього, висхідним станом буття (першобуттям); 2) все складається з води, тобто вода є субстратом всіх речей; 3) вода є життєдайною силою, якою дається життя, а відтак - утворюється і підтримується існування всього; 4) вода є фізичною основою світу, адже Земля плаває на поверхні безмежного Океану. Значення Ф. як фундатора філософської думки полягає передусім не в конкретних космогонічних тезах, а у відкритті нового типу мислення, основу якого складає універсальне питання цілковито умоглядної природи, що розв'язується власними, особистими (вільними від авторитету культурної традиції) міркуваннями того, хто мислить. Істина у філософському дискурсі десакралізується, виводиться за межі релігійних настанов та узвичаєних, освячених культурною традицією, уявлень.