фарс

1) (род. - фа́рса) театр. фарс

2) (род. - фа́рсу) перен. фарс

ფარსი

Гулак, Микола Іванович (1822, Золотоніський пов., Полтавщина - 1899) - укр. учений (історик-славіст, математик), педагог, суспільно-політичний діяч, представник просвітницького руху на Кавказі. Закінчив юридичний ф-т Дерптського (Тартуського) ун-ту, кандидат правознавства. Од 1845 р. - службовець в канцелярії Київського генерал-губернатора. Один із засновників Кирило-Мефодіївського т-ва, спрямованого на ліквідацію самодержавництвата кріпацтва, об'єднання слов'ян в демократичну федерацію. Після розгрому т-ва (1847), ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці (З роки), 8-ми річного заслання до м. Перм працював педагогом в Одесі (1859 - 1861), Керчі, Ставрополі (1862 - 1863), Кутаїсі (1863 - 1867), Тифлісі (1867 - 1886). На Кавказі перекладає з англ. мови на рос. твори Лонгфелло, з грузинськ. - Руставелі, з фарсі - Нізамі та Хайяма, з азербайджанськ. - Фізулі. Г. сприяв, з одного боку, формуванню в Україні революційно-демократичної ідеології та появі в Росії серед. XIX ст. укр. національного питання, з другого - теоретичній підготовці радикальних зрушень у природознавстві на зламі XIX - XX ст. З демократичних позицій досліджував економічну та політичну історію слов'ян. У математичних працях був одним з перших послідовників Лобачевського, розробляв ідеї багатомірної геометрії.

[br]

Осн. тв.: "Міркування про поземельну власність в Малоросії"; "Юридичний побут поморських слов'ян"; "Дослідження трансцендентних рівнянь" (1859); "Досвід геометрії чотирьох вимірів" (1877).

Ібн Сіна (латинізов. Авіценна), Абу Алі Хусейн ібн-Абдаллах (980, Афшана, біля Бухари - 1037) - філософ, лікар, вчений, поет. Представник східного аристотелізму. І.С. приписують понад 400 творів араб, мовою і близько 20 - фарсі. І.С. заперечує створення світу в часі, розглядаючи його як позачасову еманацію Бога, але не з волі останнього, а через неухильну необхідність, або як вияв "необхідно-сущого самого по собі" (аналогічного Єдиному в неоплатонізмі). Природа, за І.С., в подальшому існуванні розвивається незалежно від Бога, за принципом саморуху, але разом з тим є замкнутою у просторі і часі. І.С. створив своєрідну класифікацію наук, розділивши всі науки на практичні й теоретичні. Практичні науки розглядають проблеми поводження людини в суспільстві і сім'ї, а також людину загалом, як таку. Теоретичні науки спрямовані на досягнення знання. До складу теоретичних наук І.С. включав "першу" (вищу) науку (вчення про абсолютне буття), "середню" науку (математика, астрономія, музика) і "фізику" (всі природничонаукові знання свого часу). У тлумаченні універсалах дотримувався позиції реалізму у вважав, що активність розуму звільняє універсали від частковості почуттів, але цього недостатньо для їхнього осягнення Л. юдський розум має увійти в контакт з розумом вищим (стосовно людини), тобто, за І.С., епістемологія у цьому пункті змикається з метафізикою. У галузі психології, услід за Аристотелем, наголошував на важливості розрізнення у живих створінь рослинної, тваринної та розумової функцій.

[br]

Осн. тв.: "Книга зцілення", "Настанови й зауваги" (підсумковий виклад філософських засад вчення І.С.); "Канони медицини"; "Поділ теоретичних (intellectual) наук" та ін.

СУФІЗМ - містична течія в ісламі, що виникла у VIII ст. в Іраку та Сирії, згодом охопила весь мусульманський світ, а також проникла в Іспанію, Сицилію, на Балкани. Суть С. - любов до Бога і містичне возз'єднання людської душі з Всевишнім, яке досягається шляхом дотримання шаріату (загальномусульманського релігійного закону), аскетизму, духовного очищення. Класичне перське джерело з С. (аль-Худжвірі) зазначає: "Той суфій, хто для себе "помер", і живе лише істиною, уникаючи всіх людських дарунків і їхніх пут". Духовний шлях суфія - "таарік" - шлях до Бога, кінцевою метою якого є безпосереднє пізнання істини. Якщо шаріат - перший етап містичного шляху, тарікат - другий, то хакікат (істина) - третій, кінцевий, головне, мета суфіїв. Для вступу на духовний шлях суфію потрібна посвята і наставник (араб. - шейх, мюрид, перс. - пір), який, у свою чергу, на початку свого духовного життя був також висвячений наставником. Зв'язок окремих суфійських шейхів, починаючи від пророка Мухаммеда, позначається як ланцюжок - "сілсіле". Ці ланцюжки утворюються окремими суфійськими братствами (орденами). Вчення і методи різних суфійських братств відрізняються один від одного, але об'єднані кінцевою метою. Тому, коли йдеться про С., мається на увазі не якась конкретна, ідеологічно єдина система поглядів і положень, доктрин і постулатів, а велика кількість течій, шкіл, гілок і відгалужень, поданих цілим спектром концепцій та ідей містичного шляху, котрі об'єднані єдиною метою. Існують розбіжності щодо самого терміна "С.". На думку одних вчених, слово походить від араб, "тасаввуф", що означає "очищення себе" (Керр). А. Кримський вважав, що слово походить від араб, "суф" - вовна, груба вовняна тканина, з якої виготовлявся одяг суфіїв - хирка. Суфійська хирка переходила у спадок від наставника до найгіднішого духовного сина. Така передача хирки, яка часто налічувала до сотень літ і складалася з одних латок, - символ, що виражає передачу духовної влади. С. як філософсько-релігійний світогляд, що був різко опозиційним до ортодоксального ісламу, зазнавав переслідувань, хоча в результаті реформаторської діяльності аль-Газалі (1058 - 1111) отримав певне визнання. Газалі - викладач мусульманського права, автор відомого трактату "Відродження наук про віру", прийшов до висновку про неможливість раціонального пізнання Бога, про принципову невідповідність віри як поняття ірраціонального і філософії як продукту раціоналістичних побудов. Пізнання Бога, за аль-Газалі, можливе лише шляхом екстатичних переживань В. ін висунув вчення про богоподібність людської душі, яка, як і Бог, є позапросторовою. Попри боротьбу офіційного ісламу з С., ідеї С. стрімко поширювались. Це пояснюється близькими народові етичними ідеалами С., такими як чистота рук і серця, соціальна справедливість, рівність усіх людей перед Богом, утвердження добра, совісті і братства. У XI - XII ст. складається школа суфійської літератури - сукупність творів поетичних, філософських, житійних, що виражають і проповідують ідеї С. Розквітає суфійська поезія на фарсі (XII - XV ст.) - Саної, Аттар, Дж. Румі, Джамі. С. стає філософською основою, літературною нормою класичних мусульманських літератур - араб., перськ., турецьк., урду. С. вже не одне століття знаходиться в полі зору дослідників (Риттер, Корбін, А. Кримський, Е. Бертельс, Ніколсон, Тримінгем, Шиммель та ін.). А. Кримський присвятив ряд праць проблемам С. та взаємозв'язку С. і перськ. класичної поезії - "Нарис розвитку суфізму до кінця III ст. Гіджри" (1896), "Мусульманство та його будучність" (1904), "Історія Персії, її літератури та дервіської теософії" (1903 - 1917). С. сьогодні набуває популярності як на Сході, так і на Заході. Суфійська поетична традиція досягла XX ст. - у творчості М. Ікбаля (Пакистан), С. Сепехрі(Іран). Головна настанова С. - аскетизм і духовне очищення - спонукає до виникнення та утворення нових суфійських братств.