украй

1) кра́йне, до кра́йности; ( совсем) оконча́тельно, вконе́ц

2) по́лно; ( при словах налитый) дополна́, до краёв

3) (где) на краю́

ბოლოს

дарэшты

Епіктет (бл. 50, Гієраполь, Фригія - бл. 138) - давньогрецьк. філософ, представник пізнього стоїцизму. Раб одного з охоронців Нерона, деякий час був секретарем останнього, пізніше відпущений на волю. Заснувавши власну школу, проповідував стоїчну мораль у бесідах і вуличних суперечках. Вів украй аскетичний спосіб життя. Про вчення Е. можна судити лише із записів його учня - історика Флавія Аріана: "Роздуми Епіктета" (з 8-ми книг збереглося 4) і "Дружні бесіди Епіктета" (дійшли лише фрагменти з 12-ти книг). Основною ідеєю Е. є необхідність досягнення й утвердження людиною духовної свободи і моральної позиції за будь-яких зовнішніх обставин - рабства чи можновладності, злидарювання чи розкошів. Однак при цьому Е. засуджує рабство як моральне потворство, яке призводить до духовної вбогості, а то й ницості як раба, так і його господаря. Господар, що піддається сваволі власних примх, - навіть більший невільник, аніж раб, що стійко долає труднощі долі. Вище благо Е. вбачав в узгодженості дій, поведінки, бажань і думок людини з природою, універсумом (божественними законами); вищу мету людини вбачав у свідомому підпорядкуванні своєї життєдіяльності розумній, божественній (природній) необхідності, що єднає особистість як розумну істоту з Богом та дотримання якої і є справжньою свободою. Від природи всі люди рівні, і лише зовнішні, випадкові обставини порушують цю рівність, ставлячи їх у позірно різне, часто-густо діаметрально протилежне становище. Тому покликання людини полягає не стільки у виборі своєї життєвої ролі, скільки у внутрішньому, моральному самовдосконаленні. Чимало ідей філософії Е. були розвинені римськими еклектичними вченнями, християнством. Письмових творів після Е. не залишилося.

Псевдо-Діонісій Ареопагіт - ім'я невідомого автора, що увійшов в історію філософії як Діонісій, член Ареопагу - судової колегії в стародавніх Афінах. Представник пізньої патристики, християнський мислитель V - поч. VI ст В. ірогідних біографічних даних украй мало. Письмові твори, що збереглися: "Про містичне богослов'я", "Про божественні імена", "Про церковну ієрархію", "Про небесну ієрархію" та 10 послань, написаних від імені згаданого в "Діяннях апостолів" П.-Д. А. - освіченого афінянина І ст., наверненого в християнство проповіддю апостола Павла в афінському Ареопазі. Вчення, викладене в "Ареопагітиках" (працях П.-Д. А.), є однією з обґрунтованих спроб синтезу ідей християнства й неоплатонізму. Релігійно-філософські роздуми П.-Д. А. побудовані на широкому використанні текстів неоплатоніка Прокла. Засновані на неоплатонізмі апофатичні твердження про неможливість визначення і, тим більше, опису Бога ("Про містичне богослов'я") дещо пом'якшуються (й деінде переосмислюються) через з'ясування можливостей і меж богопізнання шляхом сходження ієрархічними щаблями відповідних аналогій ("Про божественні імена") С. имволічно потрактована неоплатонічна онтологія набуває соціального змісту в тезі про підпорядкування церковної ієрархії небесній. Церква постає у П.-Д. А. як досконала, позбавлена суперечностей, а отже, і динаміки спільнота людей, що існує у відповідності з найзагальнішими законами всього сущого; як ієрархія людей, що є безпосереднім продовженням ієрархії ангелів, відображенням Божественного, небесного світла в душах гідних людей. Метафори світла й любові належать до найуживаніших в "Ареопагітиках". їх філософський сенс полягає у встановленні моментів символічного взаємозв'язку Божественного та людського рівнів буття. За П.-Д. А., освітлення людської істоти Божественним світлом знаменує момент осягнення нею любові до ближнього як найголовнішої підвалини людського буття та неможливість пізнати розумом джерело цього буття (Бога). Ідеї П.-Д. А. наклали значний відбиток на середньовічну духовну культуру в цілому та філософію зокрема. Вчення П.-Д. А. про зло як позбавленість блага, щось несамостійне привернуло увагу Томи Аквінського. У візантійському православ'ї спадщина П.-Д. А. отримала офіційне визнання (завдяки інтерпретації Йоанна Скіфопольського та Максима Сповідника). Впливу П.-Д. А. зазнали Дамаскін, Еріугена, Альберт Великий, Кузанський, Фічіно, Сковорода.

САМОРЕАЛІЗАЦІЯ - процес покладання-здійснення людиною свого "Я" у світі. С. передбачає найоптимальнішудля конкретної людини взаємодію сутнісних сил, розгортання яких є мірилом людинотворчого потенціалу конкретно-історичних типів соціуму й культури. С. невіддільна від усвідомлення людиною самої себе, хоча й не вичерпується останнім, містить неусвідомлюване. Цим украй загострюється питання про ціннісні регулятиви людської С. Розширення меж діяльної С. людини, переплітаючись з її десакралізацією, втілилось у новоєвропейському ідеалові "Фавстової людини", який на сьогодні виявив як свої переваги (небувале піднесення креативного начала), так і свої межі (перспектива екологічної катастрофи). Тому в сучасній філософії дедалі більшої ваги набуває ідея "гомеостазису" людини й світу, яка зумовлює небачену досі проблематизацію процесу С. Людська життєдіяльність, С. чиниться на скрижалях суперечності між експансіонізмом та здатністю до самообмеження.