тотемізм

АВТОХТОННІ КУЛЬТИ - прадавні релігійні культи корінного населення певного краю. А.к. є тотемістичними, фетишистськими, анімістичними віруваннями, вони також включають культ предків, елементи магії тощо. В процесі соціально-економічного й культурного розвитку, ускладнення релігійних систем А.к., як правило, асимілюються світовими релігіями або перетворюються на синкретизовані релігійні модифікації. Прихильниками А.к. є майже третина жителів сучасної Африки, незначна частина корінного населення Пд. Америки, Океанії та Австралії. А.к. поширені також в деяких країнах Азії.

АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗ - сукупність поглядів на процес формування фізичного типу людини разом з її становленням як суб'єкта суспільних відносин та доцільної перетворювальної діяльності, творця культури. Тривалий у часі та разгалужений у просторі А. розглядають як перехідний період між еволюцією органічної природи та історичним розвитком суспільства. Теоретичне осягнення А. є комплексною науковою проблемою, яку вирішує широке коло природничих та гуманітарних наук. Разом з тим це проблема і філософська, світоглядна, пов'язана з усвідомленням людиною своєї сутності, специфіки власного буття, генетичних зв'язків із природою. Не випадково найдавнішими і універсальними темами первісної свідомості були космологічні та антропологічні міфи про виникнення світу та появу в ньому людини. В родовому суспільстві були поширені тотемістичні уявлення про спорідненість кожного роду з певним тваринним чи рослинним предком. На цьому етапі людина в своїй свідомості ще не відокремлює себе від природного світу. Світові релігії, зокрема юдаїзм, християнство, іслам, вважають людину продуктом божественного творіння. Як тварна істота людина докорінно відрізняється від усього тварного світу, займає виняткове місце в ньому, оскільки створена за образом та подобою Бога, наділена безмертною душею, розумом та свободою волі і є істотою духовною. Наукове осягнення генезису людини отримує сильний поштовх з появою еволюційної теорії розвитку органічного світу. Згідно з сучасними еволюційними уявленнями вирішальне значення в А. відігравала виробнича діяльність, праця, антропогенетична роль якої полягала у формуванні не стільки фізичного тіла людини, скільки "тіла соціуму", у перетворенні економічної поведінки окремих індивідів на економічну діяльність колективу. Колективне здобування засобів до життя сприяло зміцненню групи, а розподіл праці вів до її диференціації та ускладнення структури - стадо перетворювалося на соціальний організм. Особливу роль при цьому мала поява перших універсальних моральних норм людства - заборона вбивства представника свого колективу (кровного родича) та заборона статевих зв'язків між представниками свого роду (інцесту). Виникнення екзогамії - соціального механізму регуляції власне біологічних відносин по фізичному відтворенню людини - сприяло подальшому соціальному розвитку людства. Встановлення шлюбних зв'язків одного роду з іншим відкривало, з одного боку, шлях до їх об'єднання в соціальні спільноти (племена, союзи племен), а з іншого - вело до ускладнення окремих соціальних одиниць і їх подальшої диференціації на сім'ї. Збільшення впливу соціокультурних явищ в процесі гомінізації привели, зрештою, до становлення людини як єдиного біологічного виду, що розпадається начисленні адаптивні типи, ареальні групи (раси та підраси), стихією існування яких є соціальність, а механізмами життєдіяльності - різноманітні культурні форми.

Дюркгейм, Еміль (1858, Епіналь, Ельзас - 1917) - франц. соціолог позитивістського спрямування, релігієзнавець. Обіймав посаду проф. в Бордо, потім - у Сорбонні. Філософські позиції Д. мали витоки у раціоналізмі. Д. зазнав впливу Декарта, Монтеск'є, Руссо. У розробці проблем соціології продовжив традиції Конта. У соціологічній теорії Д. чільне місце належить поняттю "групи" Г. рупа розглядається і як джерело виникнення й формування соціальних норм, і як мета, навколо якої концентруються різноманітні спонуки людської діяльності. Група є також відправним пунктом формування релігійних символів. У методології соціальних досліджень Д. поєднував еволюціонізм і структурний функціоналізм; орієнтував на дослідження власне соціальних процесів і фактів, а не уявлень про них (відома теза Д.: "соціальні факти слід розглядати як речі"). Призначення релігії, за Д., - створювати й підтримувати соціальну солідарність; релігія є однією з форм колективних уявлень, породжених суспільством; її основою є тотемізм. Об'єктом релігійного культу Д. вважав суспільство, а існування релігії - довічним і соціально необхідним явищем.

[br]

Осн. тв.: "Про розподіл суспільної праці" (1893); "Правила соціологічного методу" (1895); "Самогубство" (1897); "Елементарні форми релігійного життя" (1912); "Соціологія і філософія" (1924) та ін.

Леві-стросс, Клод (1908, Брюссель) - франц. філософ, антрополог. Навчався у Парижі. Проф. філософії у Паризькому ун-ті. Дослідження філософських проблем поєднав із фундаментальними студіями у галузі антропології; проводив широкі антропологічні дослідження у Бразилії. Засновник філософського напряму структуралізму. За Л.-С., соціальні структури - це об'єктивні сутності, які існують незалежно від людської свідомості і неповно (й специфічно) виявляються у різних суспільствах. Ці структури не є емпіричною реальністю; полем їхнього побутування є сфера позасвідомого. Оприявнення соціальних структур можливе через дослідження міфів, ритуалів, релігійних уявлень, за допомогою яких людина прагне приховати або виправдати розходження між реальним суспільством та його ідеальною візією. Структурний підхід не є "чистою" методологією; він потребує поєднання антропології, філософії, лінгвістики, психології. Особливої ваги Л.-С. надавав мові (як структурному утворенню) для пояснення усіх різновидів соціальних стосунків, зокрема такого специфічного їх сполучення, як міф. У фундаментальній праці "Структурна антропологія" він розглядає міф як "лінгвістичну сутність", що її конституює набір певних елементів, або одиниць (units). Останні Л.-С. називає "міфемами" по аналогії із власне лінгвістичними одиницями - фонемами, морфемами і семантемами. Комбінативне сполучення міфем утворює "сигніфікативну функцію міфу, яка ніяк не тотожна його смисловому наповненню, а є його структурою. Структура міфу - це певне впорядкування або розташування міфем одна стосовно одної; за допомогою міфу відбувається улагодження суспільних суперечностей з метою їхнього подолання. Позаяк міф неможливо осягнути на засадах картезіанського раціоналізму (див. Декарт) як об'єкт пізнання, то Л.-С. характеризує свій аналіз, відповідно, як "міф міфології" С. труктуру мислення первісної людини ("дикуна") Л.-С. вважає високорозвиненою, тотожною тій, яка притаманна і сучасній людині; з огляду на це, він до певної міри ідеалізує стан світоглядних, моральних спромог та орієнтацій "дикуна", в якому чуттєва й раціональна складові знаходяться у гармонійній єдності, втраченій на пізніших щаблях цивілізаційного поступу.

[br]

Осн. тв.: "Первинна структура кровної спорідненості" (1949); "Структурна антропологія". У 2 т. (1958); "Мислення дикуна" (1962); "Тотемізм" (1962).

МАГІЯ ( від грецьк. μαγεία - чаклунство) - віра в можливість впливу на довколишній світ шляхом чаклунського дійства - заклинань, обрядів, табу, ритуальних піснеспівів тощо. В цьому відношенні М. - зародкова форма релігійного культу. Відповідно до змісту ранніх релігійних уявлень М. була фетишистською, тотемістичною, анімістичною та демоністичною; у комплексі "чуттєво-надчуттєвого" освоєння природи - контактною, в демоністичному комплексі - символічною; у функціональному відношенні - мисливською, лікувальною, любовною, лиходійною і т.п. Елементи первісної магії у трансформованому вигляді збереглися в усіх сучасних релігіях. У Середні віки чаклунство було поширене у вигляді чорної (за допомогою пекельних сил) та білої (за допомогою небесних сил) М,

СВІТОГЛЯД - самовизначення людини щодо її місця у світі та взаємовідносин з ним. С. - духовно-практичне утворення, засноване на співвіднесенні наявного, сущого та уявного, бажаного, належного, синтез досвіду, оцінки знання та переконань, зорієнтованих на ідеали. С. - форма самосвідомості людини і суспільства; національний космопсихологос. С. - форма і спосіб сприйняття суб'єктом світу через потреби розвитку особистості. С. - система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс і мету життя, які визначають діяльність індивіда або соціальної групи та органічно включаються у людські вчинки й норми поведінки. Структурно С. поділяється на такі рівні: світобачення - на основі принципів (антропоцентризм, гуманізм, монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм тощо); світовідчуття - на основі досвіду (індивідуального, сімейного, групового, етнічного, класового, суспільного і загальнолюдського); світорозуміння - формується на основі знання; світоспоглядання - на основі мети, цілі, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності (нужда - потреба - інтерес - мета - засоби - результати - наслідки); світосприйняття - на основі цінностей (щастя, любові, істини, краси, добра, свободи, справедливості тощо). У різні історичні епохи формувалися головні структурні системи: космоцентрична, спрямована на пошуки єдиної сутності світобудови; теоцентрична, в якій панує віра в надприродні сили; антропоцентрична, зв'язана з усвідомленням людини центром Всесвіту, розкриттям можливостей розвитку особистості. Історичні типи С. також вказують на його соціально-історичну структуру. Міфологічний С. ґрунтується на вірі в надприродні сили, абсолютизуючи досвід окремого роду, племені з притаманними йому рисами - тотемізму, антропоморфізму, анімізму, символізму, фетишизму. Філософський С. узагальнює досвід, знання, цінності, волевиявлення особи і людства в їхньому ставленні до світу як цілого з метою проникнення в сутність буття Всесвіту та буття людини; він є раціонально-теоретичною рефлексією підґрунтя всіх видів людської життєдіяльності, постійно поновлюваними відповідями на вічні смисложиттєві запитання: що, як, куди, чому, для чого тощо. Релігійний С. ґрунтується на обожненні надприродних сил, жорсткому поділі на духовний і тілесний, земний і небесний, горішній і долішній, природний і надприродний світи, де долається антропоморфізмом, а час набуває стріловидного вигляду, постулюється ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму. Науковий С. ґрунтується на експериментальних та теоретичних знаннях про світ у цілому, які характеризуються об'єктивністю, істинністю, загальною значущістю, цілеспрямованістю, відтворюваністю, детермінованістю, необхідністю, ефективністю у змінах природно-історичної дійсності. Мистецький С. ґрунтується на художніх образах та витворах мистецтва, матеріальних та духовних цінностей, задовольняючих естетичні потреби людини і суспільства відповідно до смаків, переконань, ідеалів. Світоглядні переконання, які пройшли крізь серце людини, пережиті й вистраждані нею, опосередковані власним досвідом, тобто такі, що беруть участь у формуванні життєвої позиції. С. націлює на ідеал - ідею, що стала предметом почуття.

ЯЗИЧНИЦТВО - у християнському богослов'ї та почасти в історичній літературі - термін для означення дохристиянських і нехристиянських вірувань І. ноді як синонім Я. вживається термін "поганство". Поняттям "Я." охоплюються передусім політеїстичні вірування, хоча до його змісту входить і віра в духів, фетишів, тотемів, душ, а також первісна магія, чаклунство тощо. Історично язичницькі вірування і культ були більш ранніми формами релігійного практичнодуховного входження людини в світ і стали підґрунтям для виникнення сучасних релігій - монотеїстичних, світових. Протиставлення християнства та інших сучасних релігій язичницьким віруванням і культу значною мірою умовне. З прийняттям християнства на Русі чимало елементів давньослов'янського язичництва зрослися із ним, що призвело до т. зв. двовір'я. У видозміненому, почасти переосмисленому вигляді уявлення про місцевих богів-покровителів та залишки язичницької побутової обрядовості наразі зберігаються у православних віруваннях і культі.