теза

ТЕЗА ( від грецьк. υέσιζ - положення, твердження) - будь-яке положення в спорі, викладення якоїсь концепції, теорії; у вузькому розумінні - основоположне твердження, принцип. У логіці - складова частина доведення, положення, істинність якого треба довести. У вченні Канта про антиномію Т. є одним із двох суперечливих положень, які визнаються однаково істинними. Гегель називав Т. перший ступінь тріади (теза, антитеза, синтез).

თეზისი

tezis

ПРАВИЛА ДОВЕДЕННЯ у теорії аргументації - у традиційній формальній логіці система правил, які забезпечують виведення істинності тези з істинності аргументів. Всі П. д., визначаючись усіма логічними законами, характеризуються достатньої підстави законом. Розрізняють три види П. д.: щодо тези, щодо аргументів та щодо способу доведення. Напр., щодо тези формулюють такі П. д.: теза має бути визначеною і точно сформульованою; теза не повинна містити логічної суперечності; теза має бути тотожною сама собі протягом усього процесу доведення. Такі правила широко застосовують у змістових процесах міркування, але вони неефективні при побудові формального доведення. Тому сучасна формальна (математична) логіка надає П. д. більш спеціалізованого виразу.

1) ( місцезнаходження) position, location

2) (розташування, поза) posture, attitude

3) (правило, статут) regulations, statute

4) ( теза) statement, thesis ( pl -ses); principle, clause

5) (стан, становище) state, condition, status

АБСУРД ( від лат. absurdus - немилозвучний, недоречний, безглуздий, недоладний) - смисловий антипод понять логічної обґрунтованості, раціональної осмисленості або дії, сумірності зі змістом вихідних принципів (аксіом, постулатів тощо) тої чи тої теоретичної системи або певної історичної парадигми системи знань і вірувань в цілому. Такий смисл має термін А. в логічному методі "зведення до A." (reductio ad absurdum); близькими до цього є і т. зв. "божевільні ідеї" (Бор) теоретичного природознавства, звернення до яких вивело класичну науку XVIII - XIX ст. з глибокої кризи на поч. XX ст. На противагу повсякденним уявленням про А. як звичайну нісенітницю, науковий підхід допускає раціональну осмисленість абсурдного твердження (у даній теоретичній системі) в межах іншої, відмінної від цієї системи. У світовій філософській традиції поняття А. використовувалося тими її представниками, які тяжіли до ірраціоналізму: Тертулліаном (теза: "Вірю, тому що абсурдно"), К'єркегором (протиставлення універсалізмові спекулятивної філософії ірраціональної унікальності індивідуальної віри), Шестовим ("ненависть до розуму" - місологія), Сартром (А. як характеристика "зовнішнього", "випадкового"), Камю ("Абсурду філософія") та ін.

АБСУРДУ ФІЛОСОФІЯ - філософська позиція франц. екзистенціаліста Камю, сформульована у його есе "Міф про Сизифа", що має підзаголовок "Ескіз філософії абсурду". Абсурдною Камю називає ситуацію, коли за критичних обставин людина виявляє ілюзорність узвичаєної віри в раціональний сенс життя і навколишнього світу. Це породжує відчай і потяг до самогубства. Звідси його відома теза про самогубство як "основне питання філософії". Оскільки, за Камю, абсурд не є "онтологічною характеристикою" реальності, то його подолання можливе лише "перед лицем абсурду", а не втечею від нього у добровільну смерть чи заглибленням у релігійну віру. Спосіб подолання абсурду Камю демонструє, звертаючись до міфічної постаті коринфського царя Сизифа, якого боги прирекли на "довічне перебування в абсурдній ситуації" - він мусить котити важкий камінь на високу гору, але щоразу при наближенні до вершини камінь випадає з його рук і скочується вниз - і тому Сизифова праця триває вічно. Але одного разу Сизифа осягає думка, що радість життя і щастя зовсім не обов'язково жорстко пов'язані з раціональним (позитивним) результатом діяльності. Звідси висновок - аби наповнити серце людини щастям, достатньо лише боротьби за вершину. Отже, життя "в абсурді" і його подолання, за Камю, обопільно пов'язані в людському існуванні.

Анаксимен з Мілету (бл. 585 - 525 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, учень і наступник Анаксимандра. Предмет єдиного твору А. - "Про природу" (дійшло кілька фрагментів) - космогонія, космологія, етнологія метеорологічних явищ. Космологія А. є найбільш послідовним і конкретним вираженням мілетської натурфілософської традиції, відповідно до якої він не тільки аналізував субстанційну реальність, "фізис" (у А. це "повітря"), а й розглядав цю реальність з точки зору динаміки та якісних перетворень. А. вперше кладе в основу системи космічної світобудови дію динамічної першопричини, розглядаючи її прояви як ритмічне "ущільнення й розрідження" єдиної й позірно без'якісної праматерії, яке якраз виявляє її якісні перетворення. А. визнавав незліченність світів, першим вказав на відмінність між нерухомими зірками і планетами; висунув гіпотезу, що пояснювала затемнення Сонця і Місяця, а також фази Місяця. Теза А. про походження світил, ототожнюваних з богами, з морських випаровувань, використана пізніше Ксенофаном для спростування антропоморфного і соціоморфного тлумачення міфологічних вищих істот Гомером та Гесіодом.

Антонович, Володимир Боніфатійович (1834, с. Махнівка, Київщина - 1908) - укр. історик, лроф. Київського ун-ту, фундатор "народницької школи" в укр. історіографії. Історію України А. прагнув студіювати з філософського погляду, пов'язуючи свої дослідження з ідеями загальнотеоретичного характеру Н. а його думку, історія народу ("внутрішня історія") - це безперервний процес, а не набір окремих фрагментів із його минулого. Такий підхід вимагав відшукування ідей і факторів, які б простежувалися впродовж усієї історії народу та визначали її характерні особливості Н. аріжною в історіософській концепції А. є теза про "провідну ідею народу", яка обіймає світоглядний, теоретико-пізнавальний та методологічний зміст. Кожний народ, на думку вченого, у своєму політичному житті виробляє особливу "провідну ідею", яка залежить від антропологічно-расових чинників, його історії та культурного розвитку. Найвиразніше характер народу виявляється в тих політичних ідеалах, які він намагається реалізувати. "Провідна ідея" достеменно виражає його прагнення до утвердження певного способу суспільного буття. З цих позицій А. досліджує укр. історію, доводячи, що українці завжди неухильно відстоювали у суспільному житті принцип демократизму та індивідуальну свободу.

[br]

Осн. тв.: "Моя сповідь" (1862); "Останні часи козацтва на правому боці Дніпра" (1868); "Нарис стану православної церкви в Південно-Західній Росії з половини XVII до кінця XVIII століття" (1871); "Погляди українофілів" (1881); "Три національні типи народу" (1888); "Про часи козацькі на Україні" (1895 - 1896) та ін.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ - сукупність поглядів на людину як кінцеву мету світобудови та центр Всесвіту. Історично формується на ґрунті архаїчного антропоморфізму, котрий досягнув найбільшого розвитку у давньогрецьк. релігії, пізніше - у християнстві. Психологічною передумовою А. є особливості усвідомлення людиною себе суб'єктом світовідноіпення. Ранній А. не пов'язаний з виокремленням людини з природи, обмежуючись олюдненням її сил та підлеглістю їм. Відповідно, відома теза Протагора щодо "людиномірності" світу визначає людське "ego" через певне онтологічне обмеження (обмеження непотаємності сущого, співмірне досвідові кожної людини), а не через подальше його розпросторення (Гайдеггер). Це був своєрідний онто-антропоцентризм. Християнство принесло із собою теоантропоцентризм, успадкований згодом Відродженням. У Каббалі людина постає не лише як "образ світу", а й як "образ Бога". Розвиток новоєвропейської цивілізації обернувся поступовою секуляризацією теоантропологічних уявлень, логічним завершенням котрої стає у Ніцше "надлюдина", що прагне до абсолютного панування над світом. Особливістю філософської антропології є пов'язаність у її засновників антропоцентричних уявлень з уявленнями про "ексцентричність" людини, її здатність до трансцендування. В укр. світоглядній традиції переважає тяжіння до буттєвого поєднання Бога й людини (ідея Боголюдини у Сковороди, Бердяєва та ін.). Щодо А., то він, заснований на ідеї "людинобога", кваліфікується як основний первородний гріх людської думки, котрому протиставляється антропокосмізм, здатний вгамувати світоглядну зарозумілість сучасної людини. В контексті сучасної філософії та природознавства А. розуміється не як затвердження якоїсь "кінцевої мети" світобудови, а з погляду визнання як умови оптимальності, фундаментальності тих тенденцій розвитку природи, які ведуть до виникнення людини, визначають єдність матеріальних та інформаційних передумов мислення в структурі буття. Версії А. поєднують натуралізм і гуманізм (концепція ноосфери Вернадського), фіксують теоретико-пізнавальні підстави привілейованого становища людини в Космосі. У зв'язку з революційними зрушеннями в науковій картині світу (глобальний еволюціонізм, синергетика, принцип нелінійності) особливої актуальності набуває питання про співвідношення А. та екологічної етики (альтернатива А. та екоцентризму чи біоцентризму) З. ростає роль А. як світоглядного базису для вироблення нової стратегії взаємодії людини з природою, стратегії виживання людства, особливої "космоетики" підтримання людиною естафети життя в Космосі. Думка про необхідність урівноваження А. та антропокосмізму домінує у діяльнісній концепціїї людини, розвинутій представниками Київської світоглядно-антропологічної школи, починаючи з друг. пол. 80-х рр. Відтак започатковано критичний перегляд наріжних уявлень, успадкованих "молодомарксизмом" (у тому числі й укр. філософамишістдесятниками) з новоєвропейської філософської традиції.

Гаман, Йоган Георг (1730, Кенігсберг - 1788) - нім. філософ-просвітник; вчитель Гердера. Як теоретик руху "Буря і натиск", закладає підмурок т. зв. "філософії почуття і віри", в якій обґрунтовується теза про неспроможність понятійного мислення осягати живу дійсність. Остання, за Г., внутрішньо суперечлива, дисгармонійна, тому до неї не можна підходити без визнання принципу "сходження протилежностей"; однак цей принцип абсолютно чужий логічному мисленню, яке ґрунтується на законі неприпущення протиріччя. Г'юмівський скептицизм давав Г. додаткові аргументи щодо заперечення пізнавальних можливостей мислення. Але твердження Г'кума про наявність у людей безпосереднього чуттєвого переконання ("віри") в достовірності існування зовнішнього світу Г. некоректно поєднує із релігійною вірою, розглядаючи обидва значення віри як щось єдине. Вчення Г. стимулювало дискусію про пантеїзм (або "спінозизм"), яку розпочав Якобі. З позицій "філософії віри" він критикує раціоналізм Фіхте, Шеллінга, Гегеля, а ставлення до системи Канта вкладає в уїдливий афоризм: "Без "речі в собі" не можна увійти в цю систему, з нею - залишатися в ній". З іншого боку, Г. засуджував тяжіння Лессинга, Гете, Гердера, інших просвітників до філософії Спінози.

[br]

Осн. тв.: "Хрестові походи філолога" (1762); "Метакритика про пуризм розуму" (1784).

Декарт, Рене (1596, Лає, Турень - 1650) - франц. філософ, математик і природознавець, основоположник європейського класичного раціоналізму. Виступаючи, як і Бекон, з програмою переосмислення попередньої традиції філософування, Д., на відміну від нього, спирався не на досвід та емпіричні спостереження, а на розум, мислення й самосвідомість. Наголошуючи на ідеї єдності наук, Д. вважав, що автентичним засобом її осмислення є філософія, фундамент якої становить метафізика. Найочевиднішим і водночас достовірним твердженням, яке може слугувати за наріжний камінь єдиної системи наук є, за Д., теза "мислю, отже існую". Слідом за Августином Д. наполягав на тому, що можна піддати сумніву все, окрім існування того, хто сумнівається. Означений принцип поєднує платонівське переконання в онтологічній домінанті умоосяжного стосовно чуттєвого і сформоване в надрах християнської традиції загострене відчуття високої значущості особистісного начала. Істинність і дієвість принципу самосвідомості як основоположного принципу філософування забезпечується Богом, який надав людині природне світло розуму. Через основоположне, найвірогідніше судження нам, за Д., даний також первинний, достеменно безпосередній предмет пізнання, яким є мисляча субстанція. Інша ж, матеріальна, субстанція виявляється суб'єктом пізнання вже опосередковано. При цьому матеріальна субстанція, на відміну від мислячої, як непротяжної й тому неподільної, характеризується рухом і величиною, тобто протяжністю (має ширину, глибину і довжину, а, отже, - поділяється на частини й може набувати окреслень фігури). Означені якості Д. вважав такими, що справді існують, тобто первинними, тоді як запах, смак, твердість, світло, тепло - вторинними, наслідком впливу первинних якостей на людське тіло. Інструментом людського пізнання є метод, основні правила якого такі: 1) розпочинати з простого і очевидного; 2) поділяти кожний складний об'єкт (чи проблему), що підлягають вивченню, на прості частини; 3) розташовувати свої думки в певному порядку, не допускаючи жодних прогалин, щоб зберегти безперервність у ланцюгу умовиводів; 4) вважати істинними тільки такі положення, які є чіткими й виразними і ні в кого не викликають сумнівів. Зразком методу для Д. є математика, а засадничими його характеристиками—числення і порядок. Тварини в системі Д. це унітарні автомати, людина ж роздвоюється на тіло (яке також тлумачиться як автомат) і розумну душу (почуття і уява в ній є лише модусами розуму). Уможлививши подолання телеології, такий підхід поставив, однак, Д. перед проблемою зв'язку в людині духовного й тілесного начал. В духовному житті пильну увагу Д. привертали проблеми моралі, які він також розглядав з послідовно раціоналістичних позицій. Основне покликання моралі полягає, за Д., в тому, щоб забезпечити панування розуму над стихійною деспотією волі й почуттів шляхом підпорядкування останніх звичаєвим нормам та законам країни. Прояснені світлом розуму, почуття та воля перестають спонукати до гріха, який тлумачиться Д. з ухилом у гносеологізм, - як омана, що зумовлюює недобрі вчинки. Роль ідей Д. в подальшому розвитку філософської класики виявилась, зокрема, у їхньому впливові - на формування оказіоналізму, вчення Спінози, логіки Пор-Рояля та низки концепцій європейського Просвітництва. По-новому, але не менш продуктивно, ці ідеї використовуються й на сучасному, некласичному етапі поступу філософської думки, зокрема, у межах феноменологічного напряму (Гуссерль), нео- і постпозитивізму (Поппер), "натуральної" філософії Мамардашвілі тощо.

[br]

Осн. тв.: "Міркування про метод" (1637); "Геометрія" (1937); "Метафізичні роздуми" (1641); "Основи філософії" (1644); "Пристрасті душі" (1649).

ДЕТЕРМІНІЗМ ( від лат. determine - визначаю, обмежую) - філософське вчення про визначений (не довільний) характер буття явищ; теорія відносин опосередкування, завдяки яким продукуються речі і явища, визначається їхня природа і способи існування. Д. відповідає на питання, чому виникає річ, чим вона породжена, чим визначається її існування і чому вона змінюється і зникає, у що перетворюється. Д. фіксує активність буття та стверджує, що будь-яка річ є результатом зміни інших речей, в них закорінена Ц. ентральним у Д. є принцип причинності, згідно з яким не існує нічим не зумовлених подій, кожне явище породжується іншими явищами. Проте Д. не редукується до принципу причинності, позаяк передбачає не лише породження, а й значно ширший набір детермінуючих дій і відповідних факторів, напр., умови, за яких діє причина, чинники, які визначають напрям процесу, роль необхідності та випадковості і їх співвідношення у ході детермінації, специфічний вплив цілого на частини, змісту на форму тощо Н. едоліком старого Д., який утримував свої позиції аж до початку XX ст., було те, що він не лише зводив Д. до причинності, а й останню розумів механістичним чином, заперечуючи об'єктивний характер випадковості, статистичних зв'язків. Звідси - заперечення закономірного і детермінованого перебігу біологічних, особливо ж - соціальних процесів чи, навпаки, ствердження їх фатального характеру. Принцип Д. обґрунтовує не лише опосередкованість певного явища іншими, а й визначений характер цієї опосередкованості - не лише якісний, а й кількісний (інакше закони природи не мали б місця). Будь-яке явище детерміноване, хоча вид та кількісні показники цієї детермінації залежать від його характеру. Відношенню детермінації притаманні спрямованість від детермінуючого чинника до результатів детермінації, у той же час ці чинники та наслідки їх дії є відносними. Детермінація може здійснюватися від можливого до дійсного чи від причини до наслідку, від змісту до форми. Але й дійсне може детермінувати нові можливості, наслідок - слугувати народженню нових результатів, форма - визначати зміст. У процесі детермінації детермінуючий чинник визначає природу продукованих ним явищ: речові, енергетичні та інформаційні зміни відбуваються не довільно, а у відповідності з характерними для кожного випадку, цілком певними закономірними відношеннями Ц. е дозволяє говорити про незнищенність, постійне відтворення процесу детермінації. Остання теза може розглядатися як важливий принцип, втіленням якого є закони збереження енергії, кількості руху (імпульсу), електричного та інших зарядів, ізотопічного спіну тощо, різного роду кругообіги у природі, баланси у суспільному житті, зокрема в економіці, збереження генетичної інформації та ін. Важливим проявом відносин детермінації є самодетермінація. Прикладом її є саморегуляція та самоорганізація, що їх вивчають кібернетика і системологія. Згідно з принципом самодетермінації тотальності (лат. totus - весь, цілий), у межах тотальності має місце взаємна детермінація частин і цілого. Зміна відношення частин до цілого одночасно є зміною відношення цілого до частин, суб'єкт детермінації виявляється об'єктом власної активності, внаслідок чого розгортається реалізація можливостей частин і цілого у їх взаємній і постійній динамічній єдності.