тарас

див. Шевченко, Тарас Григорович

див. Закидальський, Тарас

Закидальський, Тарас (1941, Львів) - філософ. Від 1949 р. живе і працює в Канаді. Закінчив Торонтський ун-т, бакалавр (1964), магістр (1965), захистив докт. дис. (1976). Викладав філософію в Урсайнус Коледж (1970 - 1978), працював перекладачем, редактором, зав. від. філософії при Encyclopedia of Ukraine (Торонто), редактором щоквартальника Russian Studies in Philosophy (1996), викладачем в НаУКМА(1994, 2000). Коло наукових інтересів - укр. і рос. філософія, аналітична філософія, етика, логіка, епістемологія, філософія науки. Докт. дис. "Вчення про людину у філософії воскресіння Сковороди" (1976).

[br]

Осн. тв.: "Поняття серця в українській філософії" // Філософська і соціологічна думка. - 1990. - № 8; "Досліди в діаспорі над історією української філософії" // Філософська і соціологічна думка. - 1993. - № 4; "Дм.Чижевський та історія української філософії в діаспорі" // Діалог культур. - К., 1996; "Сковорода як філософ гри" // Journal of Ukrainian Studies. - 1997. - № 1 - 2.

Шевченко, Тарас Григорович (1814, с. Моринці, Черкащина - 1861) - укр. поет, художник та мислитель. Акад. Петербурзької Академії мистецтв (з 1860 р.), один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, політичну програму якого (міжнародна слов'янська федерація республікансько-демократичного типу) поділяв і в пізній період творчості Н. а формування філософського світогляду Ш. визначальний вплив мали християнська провіденціалістська сотеріологія, а також історіософія укр. ("Історія Русів") та польськ. (Міцкевич) романтизму з притаманною цій останній концепцією духовного месіанства поневоленого народу, що своєю історичною покутою покликаний вивести людство в есхатологічний план буття. В укр. інтелектуальній історії переломове значення мала вперше сформульована Ш. ідея нації як духовного континууму "мертвих, і живих, і ненарожденних" ("Посланіє"). Порівняно з виробленою нім. класичним ідеалізмом, вона відзначається, по-перше, цілковитим ігноруванням державного і недержавного ("історичного" й "неісторичного") способів існування нації (що було особливо актуальним для пробудження укр. національної свідомості), а по-друге, нелінійним (циклічним) розумінням національної духовної тяглості як такої, в якій не лише предки відповідають за долю нащадків, а й нащадки - за долю предків (посмертну). Загалом же ставлення НІ. до нім. ідеалізму (як і до всяких чистих форм раціонального пізнання) було незмінно критичним: у центрі його світогляду стоїть моральне переживання конкретної людини, тож єдино адекватним способом пізнання для III. виступає не теоретична філософія, а міф. Протоекзистенціалістські ідеї Ш., споріднені з етичним ученням його сучасника К'єркегора, становлять найоригінальнішу частину його філософського спадку. Відповідно і в своїй філософії історії Ш. переносить наголос із головної для кирило-мефодіївців проблеми - покути - на проблему вини, причому зарівно ката, що зазіхає на цілість чужого існування, як і жертви, що, втрачаючи волю до життя, впадає в "нежитіє" - "сон", рівний відмові від себе (співвідношення між цими двома моделюється Ш. у "Кобзарі" через взаємини "неситої" Рос. імперії та колонізованої нею України зі "сплячою" волею). Відтак поневолювачі ("царі" зі своїми функціонерами) й поневолені ("раби") різняться між собою як вільні й мимовільні злочинці-боговідступники, а земна історія людства постає звихненням первісного божого задуму, до якого має повернутися через очищення Словом (Сином). Саме Син і Мати є для Ш. центральними постатями майбутнього "оновленого" християнства, звільненого від синодально-православного "ідолопоклонства". Чижевський вважав христоцентризм Ш. прямим вислідом його антропоцентризму, проте пізніші дослідження (Грабовича, Плюща) показали, що такий христоцентризм слід пов'язувати насамперед із дисидентською як щодо візантійського цезарепапізму, так і щодо католицького папоцезаризму, близькою до реформаційно-протестантської (за Грабовичем, міленарною) екуменічно-християнською позицією Ш. В цілому ж проблема релігійного світогляду Ш., його джерел, характеру та еволюції залишається в філософському шевченкознавстві найменш дослідженою.

[br]

Осн. тв.: "Повне зібрання творів". У 6 т. (1963-1964).

Гоголь, Микола Васильович (1809, с В. еликі Сорочинці, Полтавщина - 1852) - рос. письменник; витоки його художньої культури, зв'язки з укр. культурним середовищем, вплив на долю України зробили його невіддільним від укр. духовної історії. За соціальним станом Г. був "паном середньої руки"; сімейні зв'язки дозволяли йому одержати добру освіту в Ніжинській гімназії вищих наук, але не забезпечували належної чиновницької кар'єри. Г. відмовився від служби і педагогічної роботи, ставши з 1835 р. професійним літератором. В психологічному складі Г. сполучались риси яскраво демонстративного типу - артистизм, потреба знаходитися в центрі уваги, схильність до розіграшів та містифікацій, удавана таємничість, - з неспокоєм, самозаглибленістю і самоаналізом інтроверта, що збагачувало його художню натуру. В літературу Г. увійшов "Вечорами на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832), де повного мірою виявилося його глибоке проникнення в образність укр. міфології. Світ "Вечорів", забарвлений оптимізмом і радістю життя, є контрастною паралеллю до понурого буття Петербурга; в оповідках "Рудого Панька" всі ознаки карнавальності - переодягання, кожухи назворот, дотепні лайки, раблезіанська зажерливість. Образ Дніпра розростається до символу світової ріки, що поєднує "наш світ" із "тим", "нижнім", заглянути в який так само недозволено, як в очі зла. Ця тема посилюється в збірці "Миргород", де Хома Брут здійснює "шаманський політ", заглядаючи в середину вод Дніпра з "млосно-страшною насолодою" і зрештою гинучи від погляду Вія. Образ зустрічі поглядом зі світовим злом зустрічаємо і в Петербурзьких повістях ("Портрет"). Тут провідною темою стає імперська столиця; Г. створює соціологічно точні реалістичні картини і своєрідну "петербурзьку міфологію". Місто набуває рис нереального простору - антисвіту, в якому сіра безкольоровість дня-буденності не протистоїть примарності ночі. На одному полюсі - свідомість, яка ковзає по поверхні абсурду буття, майже не затримуючись на безглуздості ситуацій, на другому - самосвідомість, що набуває рис відчуження від людини її другого "Я" ("Ніс"). Тема роздвоєння і двійника звучить також в "Тарасі Бульбі" (Остап - Андрій). Двійником самого Г. став його персонаж - Хлєстаков ("Ревізор", 1836). Він заповнює собою ту соціальну форму, що наготована для нього суспільством і в яку він потрапив випадково, ставши для провінційного міста всім та сам залишився нічим. Вершина творчості Г. - "Мертві душі" (перший том). Твір названо поемою, що навіювало аналогії з Дайте: подорож Чичикова повторювала ідею оцінки людських пороків через розміщення їхніх носіїв у колах пекла. Тільки архітектоніка Дантового пекла точна, а в країні мертвих душ панує хаос ("дороги розповзалися в усі боки, мов раки, коли їх висиплють з мішка"). Образи поеми Г. - це ніби двійники нормальних і навіть позитивних людей "середнього світу", тільки спущені в "нижній світ" і тому мають карнавальні, сміхові, сюрреалістичні риси. Тема маленької людини набуває тут нового звучання: Чичиков просто "бере, як усі", але приниженість робить його прагнення вибитися "нагору" потворно сильним. Торгуючи небіжчиками, Чичиков набуває рис антихриста, оскільки смерть робить кріпаків рівними їх власникам, а Чичиков немов би вдруге їх покріпачуе. Продовження подорожі Чичикова мало привести всіх до прозріння і порятунку, але великої поеми очищення у Г. не вийшло. Через карнавальність і сміх Г. у "нижньому світі" відчував щось страшне і абсурдне. Спроби ж Г.-романтика знайти опертя для веселої сили життя у загальноприйнятій системі цінностей призводили до жалюгідних результатів. Відчуваючи, що він не виконає свого обов'язку перед людством, Г. написав твір "Вибрані місця з листування з друзями" (1847), який викликав велике обурення і в консервативних, і в ліберально-демократичних читачів. Г. готовий припустити, що Христос був не Богом, а людиною, але рівною Богу тому, що любив усіх "просто так". Захищаючи самодержавство, Г. хоче бачити функцію царя в державі саме в цій любові до підлеглих. Але вчити кожного його власній майстерності ніхто не може, бо кожен є "майстер своєї майстерності". Г. формулює ідеї, від яких відштовхувались пізніше спроби реформувати філософію рос. православ'я.

[br]

Осн. тв.: цикл повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832) - "Сорочинський ярмарок", "Ніч перед Різдвом" та ін.; "Тарас Бульба", "Старосвітські поміщики", "Вій" та ін.; повісті "Ніс" (1836), "Портрет" (1835), "Шинель" (1842), комедія "Ревізор" (1836), поема "Мертві душі" (1842) та ін.

Євшан, Микола (Федюшка, Микола Останович) (1889 - 1919) - літературний критик, автор низки праць, в яких ґрунтовно висвітлені проблеми філософії та естетики т. зв. раннього укр. модернізму, оновлення укр. національної культури. Спираючись на ідеї Фіхте, Ніцше, Гюйо, Є. надавав вирішального значення у творчому процесі діяльно-вольовому началу - непересічній індивідуальності (на кшталт ніцшеанської надлюдини), котра здатна вибудувати споріднену з релігійним світом естетичну реальність, де долається прірва між життям та ідеалом. Така культурна реальність має стати питомим середовищем, в якому формується "культурно-національний тип, тип національного героя" - мобілізуючий центр "свідомого українства". В гострій полеміці з просвітянством і народництвом традиційного українофільства друг. пол. XIX - поч. XX ст. Є. обстоював принципи функціональної повноцінності і самобутності укр. культури, але наголошував на її відкритості до європейських впливів. Є. досліджував творчість Шевченка як поета і мислителя. Разом з однодумцями з ж. "Українська хата" Є. пропагував твори Лесі Українки, Коцюбинського, Винниченка, інших письменників-новаторів, яких не приймала "народницька критика". Переклав укр. мовою "Промови до німецької нації" Фіхте.

[br]

Осн. тв.: "Під прапором мистецтва" (1910); "Тарас Шевченко" (1913); "Проблема творчості" // Сучасність. - 1996. - № 3 - 4 ; "Національне виховання" // Україна. - 1991. - № 9.

див. Закидальський, Тарас

Шевченко, Володимир Ісакович

Шевченко, Тарас Григорович