сторонній

1) прикм. outside, unconnected, irrelevant; extraneous; unauthorized; accessory, secondary; ( чужий) strange, foreign

2) ч (як ім.) outsider, stranger

3)

пабочны

чужы

1) чу́ждость

2) беспристра́стность, бесстра́стие

1) ( який належить іншому) smb. else's, another's, other's

2) ( сторонній) strange (to); ( ворожий) alien, fremd; ( нерідний) foreign; outlandish; extraneous

3) ч (як ім.) stranger, foreigner; outsider

en\ \ silmanal

ЕКСТЕРНАЛІЗМ та ІНТЕРНАЛІЗМ - альтернативні й впливові течії в історіографії та філософії науки, які розрізняються за відповіддю на запитання: які фактори - зовнішні чи внутрішні - відіграють вирішальну роль у розвитку науки. Екстерналізм (від лат. externus - зовнішній, сторонній) вирішальну роль у розвитку науки відводить зовнішнім факторам: економічним, соціально-політичним чи ідеологічним. У річищі такого підходу вважається, зокрема, що експериментальна наука виникла завдяки потребам виробництва (Бернал), а наука як соціальний інститут стала можливою внаслідок заміни конфронтації паралелізмом і навіть певним перетином сфер теології й науки (Мейсон); що виникнення протестантської етики - з її звеличуванням самовідданої праці та проповіддю тисячолітнього царства розуму, в якому людина стане володарем природи, - було серед найважливіших передумов зближення раціоналізму й емпіризму, і на цій підставі виникла природнича наука (Мертон, Вебстер та ін.). Прихильники екстерналізму не змогли, однак, конкретизувати дію зовнішніх чинників на рівні творчого пізнавального акту, хоча думка про те, що науково-пізнавальна діяльність не може розглядатися поза широким соціокультурним контекстом, пізніше знайшла підтвердження. Інтерналізм (від лат. internus - внутрішній) виходить з того, що не можна пояснити зміни в науково-інтелектуальній сфері чинниками виробництва і що інтерпретація наукової революції як побічної гілки промислової революції не коректна (Койре). Визнаючи певний паралелізм соціально-економічного, соціокультурного і науково-інтелектуального процесів, інтерналісти не вбачають тут прямої детермінації інтелектуальної сфери соціальною (Холл). Розвиток науки постає безпосереднім наслідком розвитку інтелектуальності та прогресу її форм, тому наука, згідно з інтерналізмом, - це розгорнута в часі цілісність, в якій дедалі більше утверджуються раціональність, продукційні ідеї про світобудову та прогностична потуга теорій і т.ін. Од 60-х рр. XX ст. гострота дискусій між прихильниками Е. та І. пішла на спад. Це виявилося, зокрема, в тому, що серед представників обох орієнтацій з'явилися впливові групи дослідників, схильних до думки, що розвиток науки не можна вивести лише із зовнішніх або лише із внутрішніх чинників (Ліллі, Россі, Гессе та ін.).

Камю, Альбер (1913, Мондові, Алжир - 1960) - франц. філософ-екзистенціаліст, письменник, драматург. Отримав освіту і почав творчу діяльність в Алжирі. В роки Другої світової війни - учасник (разом із Сартром) франц. руху Опору, співр. і редактор газ. "Комба" ("Боротьба") - органу руху Опору; лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У перший період творчості (ЗО - 40-ві рр.) у загальній перспективі екзистенційного філософування К. розробляє ідеї т. зв. абсурду філософії. К. цікавиться не стільки змалюванням абсурду, скільки проблемою його подолання. Будь-які форми людської діяльності позбавлені раціонального змісту і тому є "рівноабсурдними" ("можна лікувати чуму, але можна й топити печі крематоріїв"), але рівноприйнятність альтернатив є такою лише з раціоналістичної точки зору. З позицій "життєвих" - екзистенційних, моральних - такі альтернативи зовсім не рівноцінні. Це дає підставу К. для висновку, що не все є абсурдним: дещо у світі "все ж має певний сенс, і це - людина... єдина істота, яка шукає цей сенс". Тим самим окреслюються певні спонуки, що дозволяють знайти твердий ґрунт для подолання абсурду, і формою такого подолання К. вважає "бунт". З цього висновку починається другий період творчості К. - період "бунту", що відкривається публікацією есе "Бунтівна людина" (1951), на сторінках якого К. робить спробу проаналізувати "бунтівну свідомість в Європі за останні два століття". К. різко протиставляє бунт і революцію. Остання, на його думку, лише замінює один порядок (раціональність) іншим, тому в ній обов'язково відбувається "переродження Прометея на Цезаря" (про це свідчить історичний приклад якобінців і більшовиків). Єдиний вихід - "бунт" як постійне тривання змін, творчості, свободи. Трагічна смерть К. перервала перехід до третього періоду творчості, що почав окреслюватись у повісті "Падіння" (1956).

[br]

Осн. тв.: "Міф про Сизифа" (1942); "Листи до німецького друга" (1945); "Сторонній"; "Чума" (1947); "Бунтівна людина" (1951); "Роздуми над смертним вироком" (1960) та ін.