співчуття

СПІВЧУТТЯ - поняття, яке застосовується для аналізу інтерсуб'єктивних відносин і позначає переживання безпосередньої причетності до внутрішнього світу, сутності іншого. С. є злиттям із душевним життям іншого, а не інтелектуальним його відтворенням за допомогою аналізу та синтезу притаманних йому якостей. Бути у стані С. - означає сприймати внутрішній світ іншого У всій повноті його емоційних та смислових відтінків, немовби перетворюючись на іншого, але без утрати відчуття цього "немовби". Процес входження в особистісний світ іншого передбачає відсутність оцінювання, осуду та упередженості. Але сприйняття іншого не витісняє власного актуального "Я", а опосередковане ним, постійно ним перекрите. ІПопенгауер вважав, що С. має споконвічний безпосередній характер, закладений у самій природі людини, що становить першофеномен етики. На початкову дорефлексивну вкоріненість "вчування" як інтерсуб'єктивної структури вказував Гуссерль. Фромм вважав відсутність здатності до С. однією з рис деструктивних особистостей.

თანაგრძნობა

патоля

спагада

duyğudaşlıq, qayğıdaşlıq

1) mina, wyraz twarzy ( обличчя)

2) wyraz, wygląd

3) wyrażenie

4) zwrot (звернення, зворот)

1) wyrażenie, słowa

2) powiedzenie

АЛЬТРУЇЗМ ( від лат. alter - друга (інша) людина, ближній) - моральний принцип, спосіб думок та поведінки, протилежний егоїзму. А. спрямований на благо іншої людини, яке визнається морально більш значущим, порівняно з власним "Я". Принцип А. передбачає ставлення до іншого не як до засобу, а як до самодостатньої цінності. Цей аспект змісту А. був філософськи обґрунтований в етиці Канта. Сам термін "А." належить Конту, центральною ідеєю етичної системи якого є - "жити для інших" С. порідненими з А. є християнський принцип любові до ближнього, моральні настанови буддизму, стоїцизму. Тенденція до А. яскраво виявилася в англ. етиці XVIII ст. (Шефтсбері, Гатчесон). У XIX ст. філософський відголос А. міститься в етиці "співчуття" Шопенгауера, обґрунтуванні щастя за допомогою принципу міжіндивідуальних стосунків ("Я" - "Ти") Фоєрбахом. Розроблений Швейцером у XX ст. світоглядний принцип благоговіння перед життям також близький до етики А. Поняття А. набуло значного поширення у біологічних дисциплінах, які виходять з того, що А. - це дія (сукупність дій) індивіда (групи індивідів), що приводить до підвищення їхньої пристосованості до умов існування за рахунок зниження пристосованості окремої особини. Вперше поняття альтруїстичної поведінки ввів Холдейн, а потім найбільш послідовно воно розроблялося Триверсом. Альтруїстична поведінка може бути несвідомою (як у тварин) або мати усвідомлений характер (як у людському суспільстві), коли альтруїст очікує відповідних вчинків і щодо себе. Альтруїстична поведінка може відігравати особливу роль в еволюції, коли її дотримується значна частина популяції. В цьому разі користь від альтруїстичної поведінки перевищує втрати, що їх спричиняє А.

ДУХОВНІСТЬ - категорія людського буття, що виражає його здатність до творення культури та самотворення. Прояснення природи людського буття через категорії "дух" та "Д." означає, що людина може не тільки пізнавати та відображувати навколишній світ, а й творити його. Творчі можливості людини як духовної істоти говорять про те, що окрім мислення вона має ще й вольове відношення до реальності. Дух як взаємодія мислительно-споглядальних та вольових процесів постійно об'єктивується в артефактах, створюючи світ культури. Д. постає як інтеґральна категорія, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксіологічну активність людини. У християнській антропології Д. є виразом вищого моральнісного спрямування людського буття до Бога. Для Бердяєва головним атрибутом духовності є свобода, що споріднює людське та божественне і виявляється в творенні не лише об'єктів культури, а й власного життя. Креативно-трансцендуючий характер Д. дає підставу О. Лосеву трактувати її як міфотворення. В сучасній укр. філософії обрії Д. окреслюються через екзистенціали "віра, надія, любов" (Шинкарук, Кримський), що вияскравлює духовність як онтологічне осердя людини. Категорії "Д." у людському бутті певною мірою протистоїть категорія "душевність", яка виражає спрямованість людини передусім не до трансцендентного, а до ближнього, здатність до конкретно вираженої любові та співчуття. Цю різницю Д. та душевності укр. мова окреслює у контраверзі "духовна людина" - "душевна людина".

ДУША (лат. anima—душа) - поняття, що виражає індивідуальну своєрідність внутрішнього світу людини, здатність до переживання, співпереживання або відчуження. У більшості філософських та релігійних систем Д. протиставляється як тілу, так і духу. Якщо дух розглядається як джерело креативних та раціонально-пізнавальних можливостей людини, рух до трансцендентного, то Д. - джерело морально-комунікативних можливостей, спрямованість до іманентного, ближнього. У багатьох філософських культурах Д. виражається символом "Серце"; особливо яскраво ця тенденція виражена в укр. традиції філософії серця. Перші уявлення про Д. формуються у межах анімістичного світогляду, осердям якого є ідея про одушевленість усіх явищ світу. На цій основі розвивається вчення про метемпсихоз, згідно з яким, Д. після смерті може переселятися в нові тіла, причому як в людські, так і в тіла інших живих істот. В найбільш розгорнутій формі ідея метемпсихозу властива культурі індуїзму, проте має своїх прибічників і в Античності (Піфагор, Платон, Вергілій, неоплатоніки). Рання антична натурфілософія виходить з ідеї тотальної одушевленості Космосу, ототожнюючи живе та суще (гілозоїзм). Для Аристотеля Д. - активне начало живої істоти, її внутрішня оформленість. У християнській культурі Середньовіччя та Відродження Д. - опосередкування між тілом та духом. З іншого боку, Д. надається надзвичайно важливе значення у спасінні людини. Спокушаючи людину, диявол завжди пропонує обміняти на земні блага саме Д. У філософії Нового Часу екзистенційна тріада "тіло - Д. - дух" замінюється гносеологічною парою "матеріальне - ідеальне". Різниця духу та Д. розчиняється в ідеальному як не-матеріальному. В нім. класичній філософії, яка поставила на перший план проблему суб'єкта пізнання, можна побачити обидві ці тенденції. Гегель, міркуючи про безсмертя людини як безсмертя Д., використовує поняття і Д., і духа З. іншого боку, в "Науці логіки" зустрічаємо досить чітке розділення Д. та духа в традиціях християнської антропології; Д. трактується як щось середнє між тілесністю та духом. Така суперечлива позиція пов'язана з тим, що Гегель ототожнює Д. з суб'єктивним духом - рівнем розвитку духа, який замкнений у межах індивідуальності. Бердяєв розділяє поняття "Д." та "дух", показуючи укоріненість Д. в емпіричному світі і зазначаючи, що реальність Д. є реальністю природного порядку. Екзистенціалізм практично відмовляється від використання поняття "Д.", замінюючи його на поняття "екзистенція". Причина цього полягає, напевно, у загносеологізованості категорій і Д., і духа попередніми філософськими традиціями. У психологічному знанні XX ст. виникає тенденція заміни поняття "Д." поняттям "психіка". Водночас в гуманістично та персоналістично орієнтованій психології поняття "Д." зберігається. Більше того, робиться спроба прояснити унікальний сенс Д. В цьому плані показовими є роботи Фромма. Примат "Серця" в класичній укр. філософській традиції, її кордоцентризм означає освоєння передусім душевного виміру людського буття. У сучасній укр. філософії поняття "Д." знаходить свій розвиток у понятті "душевність", яке трактується як здатність до комунікативної відкритості, толерантності, конкретно вираженої любові та співчуття.

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ - поняття філософської антропології та філософії культури, яке окреслює те спільне, що є притаманним для будь-якого представника людського роду. У сучасному світі поняття "3". має передусім морально-ціннісне навантаження, тому невипадковим є словосполучення "загальнолюдські цінності". Це морально-ціннісні норми, які уможливлюють плідну комунікацію представників будь-яких рас, націй та етносів. У цьому плані цікавою є думка Апеля про необхідність та умови "макроетики" - системи моральнісних цінностей та норм, які могли б бути спільними для людей, що належать до різних культур та ментальностей. Поняттю З., як правило, протиставляється поняття національного. Таке теоретичне протиставлення виражає реальну колізію З. та національного, головною причиною якої є бажання тієї чи іншої нації видати свої інтереси та цінності за З. Шляхом до розв'язання колізії З. та національного є розуміння З. як вільної комунікації націй та етнічних груп на основі взаємної толерантності. З. в моралі не слід розглядати як щось навічно "запрограмоване" у поступі моралі, а навпаки - як таке ядро моральності, що є тотожним З. на кожному етапі людської історії і водночас - результатом тривалого історичного формування, постійного збагачення змісту і смислових значень людської моральності. Склад компонентів З. включає сукупність багатоманітних норм і цінностей та інших елементів різного рівня і характеру: висхідні фундаментальні норми людського співжиття (співчуття, доброзичливість, підтримка слабких, ввічливість та ін.); заповіді-заборони - не вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не говорити неправди, не бажати власності іншого, а також вимоги вищого рівня - любити ближнього, бути здатним до самопожертви; цінності, що визначають гуманістичну міру й абсолютну межу людської діяльності (право на життя, ідея свободи, самоцінність людської індивідуальності); психолого-антропологічні передумови моральних переживань і свідомості (сором, докори совісті, відповідальність); логічну структуру самої моральної свідомості; моральний досвід, що постійно збагачується через успіхи і трагедії діянь людини. Ціннісне ставлення до світу спонукає людину до дії, до творчості, до зміни існуючої реальності. У зв'язку з цим загальнолюдські моральні цінності виступають як ідеали, цілі діяльності, як критерії людських вчинків. Це набуває особливого значення за сучасних умов, коли світ стає дедалі більше взаємопов'язаним і мораль починає набувати значення всезагального регулятора людських стосунків. У цих умовах реальна інтернаціоналізація і глобалізація життя і культури людства надзвичайно актуалізує проблему осмислення й оволодіння своїми і "чужими" моральними та іншими цінностями.