совість

СОВІСТЬ - категорія етики, що характеризує моральну діяльність особистості через її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно визначати зміст морального обов'язку, вимагати від себе його дотримання і давати самооцінку власних вчинків; одна з форм моральної самосвідомості, через котру здійснюється осмислення, контроль, санкціонування та критичний перегляд моральних настанов людської суб'єктивності. Етимологічно поняття "С." у багатьох європейських мовах пов'язане зі значенням "спільне знання", "свідомість", що характерно і для мов слов'янських, зокрема укр. Це слово походить від архаїчного префікса "со", що має широкий спектр значень, включаючи спільність дії, і "відати" - "знати". Розвиток моральної свідомості закріпив за поняттям "С.", крім усвідомлення власного ставлення до моральних вимог суспільства, значення переживання й засвідчення особливої, змістовної позиції суб'єкта моральної діяльності. Першими серед античних філософів поставили проблему С., очевидно, Демокрит та Сократ. Аристотель положенням "Нікомахової етики" про С. - "правдивий суд доброї людини" надав європейській традиції етичних пошуків певного забарвлення. Так, Кант розмірковує про "внутрішнє судилище" С. у випадку, коли людина порушує моральний закон - відступає від вимог категоричного імперативу. Разом з цим стає очевидним тісний зв'язок С. з обов'язком, а через нього - з добром і благом. С. як переживання самооцінки є можливою тільки на основі знання норм суспільної моралі, що стали внутрішнім переконанням. Вона дає про себе знати і негативними проявами (напр., відчуття провини), і позитивними - впевненістю в правильності і справедливості вчинку. Різні "іпостасі" С. зумовлені змістом людських уявлень про добро і зло, благо, справедливість, обов'язок. Цю залежність в абстрактній формі засвідчив Гегель, розглядаючи основні причини низки морально-психічних станів, позначених ним як "нечиста С.", "спляча С.", "муки С." тощо Н. іцше назвав нечисту С. "глибоким захворюванням", однак наголошував, що "це хвороба в тому сенсі, в якому хворобою є вагітність". Таким чином, "неспокій" С. починає розглядатись як стан, необхідний для становлення морального суб'єкта. Фройд виходив з того, що С. породжується конфліктом між підсвідомими потягами і суспільними заборонами. Послідовники Фройда вже розглядали С. як особливий різновид неврозу (Віттельс), а з точки зору функцій - як негативний феномен: С. - ярмо, що перетворює людське життя в муки і страждання Н. аукові дискусії навколо проблеми С. мали гучне відлуння в сфері політики: Гітлером С. була публічно оголошена химерою. В філософії марксизму феномен С. пов'язується з особливостями реального становища (буття) людини у світі. "С. привілейованих, - зазначав Маркс, - це і є привілейована С.". Отже, акцент робиться на соціальних детермінантах, що чинять вплив на С. і перешкоджають прояву її загальнолюдського змісту. Гайдеггер у свій спосіб пов'язує С. із буттєвою покликаністю людини, що звільняє останню від необхідності коритися зовнішнім авторитетам. "Совісна" людина бере на себе тягар вибору між добром і злом, у своїй діяльності орієнтується на власні критерії моральної оцінки. Через це моральну особистість завжди переслідує почуття невдоволеності собою, що є стимулом до самовдосконалення. Вона особливо чутлива до моральної йедовершеності світу в будь-яких проявах і, звичайно, С. її ніколи не може бути спокійною, "чистою". Можливо, надто емоційно, але точно це висловив у праці "Культура і етика" Швейцер: "Чиста С. є винахід диявола".

ნამუსი

сумленне

сумленьне

vicdan, insaf

сов. что бухг. начёт кардан

сов. кого-что гирдогирд (давродавр) нишастан; стая воробьёв обсёла ветви ивы селаи гунҷишкон ба навдаҳои бед ҳамела баст

сов. что

1. хӯрдан, хоидан, ба дандон кандан

2. разг. хӯрдан, нест кардан; пятно отъёло ацетоном доғро ацетон нест кард

3. тж. без доп. прост. (кончить есть) хӯрда шудан, хӯрда тамом кардан

СВОБОДА СОВІСТІ - одна з фундаментальних, загальнолюдських цінностей, важлива філософська, правова категорія. С. с. постає як суспільний феномен і перебуває в нерозривному зв'язку із сенсом, світоглядними координатами буття людини. Як поняття С. с. відбиває умови, за яких можливе вільне світоглядне самовизначення особистості, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація. В філософському аспекті С. с. - особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб'єкта до вільного, не детермінованого зовнішніми силовими чинниками, а лише за велінням власної совісті самовизначення в духовній сфері. У філософській інтерпретації С. с. характеризується як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті, волі індивіда, спрямована на його самовизначення в світоглядній сфері щодо граничних життєвосмислових засад свого буття. С. с. - атрибут особистості. Історично поняття С. с. конституювалося як категорія права і тісно пов'язане із становленням, розвитком суспільства, держави та їхнім ставленням до світоглядних орієнтацій людей і передусім релігії. В релігієзнавстві С. с. розглядається як право, що гарантує недоторканість совісті людини в питаннях її ставлення до релігії, тобто право особистості на свободу мати, приймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань; свободу індивідуально або спільно з іншими, публічно або ж приватно сповідувати свою релігію чи вірування, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах, вільно поширювати свої релігійні чи арелігійні погляди та переконання. Право на С. с. проголошується в конституціях, інших законодавчих актах більшості держав світу. В Україні право на С. с. гарантується Конституцією України, законом "Про свободу совісті та релігійні організації", рядом інших нормативних актів.

МОРАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ - моральне усвідомлення людиною самої себе як особистості і свого місця в суспільстві Л. юдина - єдина істота, яка чітко усвідомлює власне існування. Маючи таку здатність, як самосвідомість, вона віднаходить своє "Я", котре стає центром її життєвого світу в цілому; зрештою, вона досягає розуміння, що це "Я" є іншим, ніж уся навколишня природа. Осібність переживання своєї "іншості" вимагає соціокультурного об'єднання з іншими людьми, отже, веде до спілкування, або ширше - комунікації. Самосвідомі людські індивіди не можуть жити поза спілкою з іншими людьми - ні практично, ані духовно. Універсальним засобом розвитку самосвідомості і спілкування виступає мораль. Мораль майже завжди пов'язана з елементами самообмеження в ім'я інтересів інших людей. Починаючи від доби Античності, мораль усвідомлювалася як спосіб панування людини над собою, як покажчик того, наскільки людина є відповідальною за себе, за свої вчинки. Вихід людини на рівень відповідальності завжди пов'язаний з розвитком М.с. М.с. має емоційно-чуттєвий і раціональний рівні. Емоційночуттєве начало пов'язане з природністю індивіда, його вітальною силою, здатністю утверджувати себе як одиничну істоту; воно завжди суб'єктивне, пристрасне, вибіркове. Раціональний рівень втілює здатність людини до вірних, об'єктивних, виважених суджень про світ, включає переконання, котрі виражаються в поняттях гідності і честі, обов'язку і совісті. Під впливом раціонального начала М.с. відбувається розвиток моральних почуттів честі, гідності, обов'язку, совісті і т.д. Отже, М.с. - специфічна форма моральної свідомості, котра не просто обернена на людину як її носія, а виступає саморегулятивним чинником, самооцінювальним інструментом людського існування.

ОСОБИСТІСТЬ - аспект внутрішнього світу людини, що характеризується унікальністю та відкритістю; реалізується в самопізнанні та самотворенні людини та об'єктивується в артефактах культури. О. відрізняється від індивіда тим, що в своїх актуалізованих проявах є трансцендентною по відношенню до умов соціального життя, тоді як індивід постає частиною роду і виду (біологічний атом) та суспільства (соціальний атом) Р. азом із тим у деяких психологічних школах XX ст., передусім соціоцентричних, О. витлумачується як соціальна маска індивідуальності. Проблема О. є центральною для персоналізму, у межах якого вона визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю. Засновник франц. персоналізму Муньє вважає О. єдиною реальністю, яку ми пізнаємо та одночасно створюємо зсередини, живою активністю самотворчості, комунікації. Бердяєв, розгортаючи традицію слов'янського персоналізму, зазначає, що О. не народжується, а твориться Богом: О. є Божа ідея та Божий задум, цілісність та єдність, яка має безумовну та вічну цінність. Фройд, по суті, ототожнює поняття "О." і "психіка." В результаті він структурує О.-психіку, виділяючи три основних її компоненти: "Я", "Воно" та "Над-Я". "Я" співвідноситься зі свідомістю, "Воно" - з підсвідомістю, "Над-Я" - це та частина особистості людини, що контролює діяльність "Я" і оберігає його від панування "Воно". Говорячи про "Воно", Фройд тлумачить його як найбільш давню (первинну) структуру особистості. "Воно-підсвідоме" знаходиться в боротьбі з "Я" як пізнішою структурою, постійно продукуючи асоціальні бажання. "Над-Я" виступає тим цензором особистості, що у формі совісті придушує і приборкує стихію "Воно". На відміну від Фройда, Юнг ототожнює поняття "О." та "душа" В. ін описує О. за допомогою понять: "Я", "персона", "тінь", "аніма", "анімус". При цьому Юнг розділяє "О." і "самість", вважаючи останню більш глибинною реальністю, яка включає несвідоме. Велике значення проблемі О. надають представники "гуманістичної психології". Так, Маслоу визначає особистість як здатність людини до самоактуалізації В. ін розуміє самоактуалізацію не просто як стихійне зростання, а як самопізнання, саморефлексію, що ведуть до плідної самотворчості. Самоактуалізація О. - це вміння злитися зі своєю внутрішньою природою, вибрати свою мотивацію до життя, здатність постійно розгортати свої потенції.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - філософсько-соціологічне поняття, яке характеризує міру відповідності поведінки особи, групи, прошарку, держави наявним вимогам, діючим суспільним нормам, правилам співжиття, правовим законам; співвідношення обов'язку і міри його виконання суб'єктом (особою, групою, класом). В. виникає на основі соціальних норм і реалізується як через певні форми контролю (громадська думка, статут, закон), так і через усвідомлення суб'єктами духовно-практичної діяльності своєї суспільної ролі. В. у структурному відношенні - явище багатогранне і містить такі найважливіші складники: усвідомлення необхідності діяти у відповідності з суспільними вимогами і нормами як соціальними цінностями; усвідомлення своєї безпосередньої ролі через наявність внутрішніх переконань, совісті, особистих інтересів і цілей; передбачення наслідків вибору, рішень і дій; критичність і постійний контроль за своїми діями, врахування їх наслідків для інших людей; прагнення особи до самореалізації в об'єктивному світі; самозвіт і самооцінка; суб'єктивна готовність відповідати за свої дії. Ці компоненти взаємопов'язані, і лише комплексний характер їх вияву створює об'ємну картину розуміння В. У свою чергу, В. сприяє дотриманню в суспільстві злагоди, балансу, інтересів справедливості, добропорядності у стосунках між людьми. Залежно від покладеного в основу поділу критерію (характер дій конкретного суб'єкта чи форма вияву об'єктивних відносин і норм) розрізняють: особисту (персональну), групову (колективну), класову, соціально-політичну В.; а також В. правову, економічну, моральну, політичну, соціальну, екологічну, професійну, партійну тощо. За сучасних умов соціального життя особливо зростає роль особистої (персональної) В., яка включає чинник усвідомлення індивідом В. перед собою, колективом, суспільством, національною спільнотою, людством в цілому. При цьому пріоритетними є загальнолюдські цінності. В різних теоретичних концепціях, особливо етико-філософських, В. тісно пов'язана з проблемою свободи, параметри якої дедалі розширюються з розвитком демократії, зростанням духовного потенціалу націй та кожного окремого учасника формування нового цівілізаційного простору.

совість

совість