собор

1) ( церква) cathedral

2) ( збори) council, synod, assembly

1) ист. собо́р

2) ( главная или большая церковь) собо́р

3) диал. сбо́рище

ტაძარი

sobor

Абеляр, П'єр (1079, Пале - 1142) - франц. філософ, теолог і поет, один із засновників діалектичної схоластики, відомий майстер диспуту свого часу. Учень номіналіста Росцеліна та реаліста Гійома з Шампо. У 1113 р. заснував школу з філософії і теології у Парижі. Трагічне кохання А. і Елоїзи, відображене ним у славнозвісній "Історії бідувань Абелярових", закінчилось тим, що в 1119 р. А. і Елоїза стали ченцями. Але зважаючи на численні прохання, А. знову повертається до викладацької роботи. Праці А. двічі були піддані осудові офіційною церквою за єресь - в 1121 р. на соборі в Суасоні і в 1140 р. на соборі в Сансі. В суперечках реалістів і номіналістів А. займав проміжну позицію, розробивши власне вчення, пізніше назване концептуалізмом. У етичному вченні А. наголошував на природних, а не божественних першоосновах моральності: гріховний не сам вчинок, а намір порушити моральний закон, властивий усім людям і всіма визнаний, хоч і різною мірою; вчинок, який чиниться у згоді з сумлінням, не може бути визнаний гріховним. А. одним з перших протиставив авторитету віри авторитет розуму і науки. Не "вірити, щоб зрозуміти", як у Ансельма Кентерберійського, а "розуміти, щоб вірити". А. визнає божественне одкровення, але вважає, що Святе письмо, як результат творчості окремих осіб, підлягає критиці розуму. В питанні про походження понять А. наближається до сенсуалізму.

[br]

Осн. тв.: "Християнська теологія" (1124); "Так і ні" (1123); "Пізнай самого себе" (1125-1138).

Євангелія (від грецьк,- εύαγγελιον - блага вість) - ранньохристиянські твори, які розповідають про життя Ісуса Христа, розкривають зміст його вчення. Авторство Є. приписують або учням Ісуса - апостолам, або їхнім найближчим послідовникам. Нині відомо понад ЗО Є. Окрім чотирьох, які ввійшли у канонічний текст Нового Завіту - Є. від Матфея, від Марка, від Луки, від Іоана, - були ще Є. від Петра, Андрія, Филипа та ін. Перші три канонічні Є. близькі за змістом, й вірогідно, вони мали спільні усні й письмові джерела; їх прийнято називати синоптичними (від грецьк. σύνοψιζ - огляд). Найперше за часом написання - Є. від Марка, в якому відсутнє описання непорочного зачаття Діви Марії й чудесного народження Ісуса. Є. від Іоана відрізняється від синоптичних за змістом і стилем. Воно написане під впливом ідей Філона Александрійського і гностиків (див. гностицизм). Якщо в Є. від Матфея переважає юдейсько-християнський зміст, то в Є. від Луки відчувається вплив християн-неюдеїв. Останнє також вирізняється різким осудом багатіїв О. скільки ні в Об'явленні Івана Богослова, ні в Апостольських посланнях Є. не цитуються, це засвідчує, що вони були невідомі їх авторам. Вперше оповідають про Є. (після канонізованих) Іриней і Татіан біля 180 р. Написання Є. відповідало назрілій потребі нової релігії в розгорнутому поданні її віровчення. Тривалий час у літературі доводилося, що євангельські оповіді не є відображенням реальних подій. Проте останнім часом домінуючою стає позиція історичної школи, згідно з якою в змісті новозавітних Є. знайшло відображення в містифікованій формі життя реальної особи, яка відіграла помітну роль в історії єврейськ. народу в пер. трет. І ст. Затвердження чотирьох Є. як канонічних відбулося лише в 325 р. на Нікейському церковному соборі.

Зизаній-тустановський, Лаврентій (?, імовірно, с. Потеличі, Львівщина - між 1630 - 1640) - укр. релігійний і культурний діяч, брат Зизанія Стефана Я. к і останній, взяв собі за прізвисько грецьк. переклад слова "кукіль" - "зизаній". Освіту здобув, імовірно, у Львівській братській школі та Острозькій колегії, де добре вивчив мови. Був учителем і проповідником Львівської, од 1592 р. - Братської, а від 1595 р. - Віленської братських шкіл. У Вільнюсі співпрацював із друкарнею братства. Брав участь у виданні "Граматики словенської" (1596), разом з братом С. Зизанієм - "Азбуки" (1596), підготував "Катехізис" (1600) та "Книгу о вірі" (приблизно 1596 р.). Як представник братств, був на православному соборі 1596 р. Приблизно від 1620 р. на запрошення Єлисея Плетенецького працює як редактор і перекладач у Лаврській друкарні, 1626 р. їде з місією від Київського митрополита Борецького Йова до Москви, де веде диспут з представниками Московського патріарха Філарета по статтях своєї книги "Великий Катехізис". Вагомий внесок у розвиток української думки З.-Т. вніс своїм твором "Великий Катехізис", де він виклав засади православного вчення. Проте його інтерпретація цих засад мала виразно реформаційне забарвлення, що викликало заперечення опонентів. Так, його розв'язання тринітарної проблеми, згідно з яким Бог-Отець виступає головним Богом, а дві інші особи Трійці відносяться до нього як підпорядковані і нижчі іпостасі, а також припущення можливості страждання і смерті божества, разом з людською природою Христа під час розп'яття і хресних мук містять у собі значні впливи социніанства. Відгомін реформаційних ідей відчутний також в обґрунтуванні З.-Т. можливості досягнення людиною спасіння своєї душі власними зусиллями і в твердженні про можливість за певних обставин здійснювати мирянами обряд хрещення. "Самовладдя" З.-Т. визначає як здатність душі робити вільний вибір. У "Катехізисі" він приділяє також увагу проблемам природознавства, зокрема тим, що стосуються світобудови і небесних явищ, намагаючись виявити їхній натурфілософський аспект. Щодо походження душі, то З.-Т. висловлює думку про створення душі Богом та її безсмертя і водночас передання її від батьків дітям через природне зачаття. Осмислення суспільно-політичної проблематики зводиться до обстоювання принципу рівності всіх людей перед Богом. Дає неоднозначну оцінку багатству, вважаючи, що воно (в залежності від використання) може бути добром або злом. З.-Т. зробив внесок у розвиток укр. філософської термінології.

Кононович-горбацький, Йосиф (? - 1653) - укр. вчений та культурно-освітній діяч, один з перших професорів та ректорів КМА, де викладав лат. мовою курс риторики (1635 - 1636) та два трирічних курси філософії (1636 - 1642). Походив з Галичини, освіту здобув, очевидно, у Віленській братській школі та в Замойській академії, про що неоднозначно свідчить його науково-педагогічна діяльність. Від 1642 до 1646 р. К.-Г. працював на посаді ректора КМА. 1645 р. разом з Оксеновичем-Старушичем та Трофимовичем-Козловським брав участь у Ясському православному соборі як репрезентант митрополії Київської, Галицької і всієї Русі. Помер в сані єпископа Білоруського. З творів К.-Г. збереглися: 1) рукопис риторики "Оратор Могилянський" ("Orator Mohileanus..."), об'єднаний з курсом "Діалектики" ("In dialecticarum institutionum disputationes"), 1635/36 н.р.; 2) рукопис логіки "Підручник з логіки" ("Subsidium logical", 1639/42 н.р.)· Курс риторики складений на зразках творів ренесансних гуманістів, зокрема Еразма Роттердамського, Рудольфа Агриколи та Юста Ліпсія, і призначений для виховання укр. суспільно-політичного діяча, здатного активно захищати свій народ. У загальнофілософських питаннях дотримувався принципу "здорового глузду", був поборником ідеї двоїстої істини, розмежовуючи сферу філософії й теології, розуму й віри, наголошуючи на тому, що "на Землі немає нічого більшого, ніж Людина, а в Людині немає нічого більшого, ніж Розум". В суспільно-політичних проблемах К.-Г., покликаючись на праці ренесансних поборників ідеї "природного права", а серед них і свого краянина Оріховського-Роксоляна, відстоював право укр. народу на культурну, мовну, релігійну та адміністративно-територіальну ідентичність і самобутність у межах Королівства Польського як єдиної федеративної держави. Послідовно виступав проти самої думки про можливість будь-якого союзу між Україною ("Руссю") та Московською державою. Проявляв неабияку зацікавленість історією власного народу, наполегливо боровся за свободу совісті та релігійну толерантність.

Липківський, Василь Костянтинович (1864, с. Полудні, Київщина - 1937) - священик, канд. богослов'я, активний учасник укр. національного церковного руху пер. трет. XX ст. в православній церкві в Україні по здобуттю нею автокефалії. Закінчив КДА. Перекладач богословських текстів на укр. мову. Більшість його творів було знищено. Брав участь у відновленні діяльності укр. православних громад, у формуванні та діяльності Всеукраїнських православних церковних рад. Один із організаторів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). 1921 р. Всеукраїнським православним церковним собором обраний архієпископом УАПЦ, митрополитом Київським і всієї України. Під тиском радянських репресивних органів на другому соборі Церкви 20.10.1927 р. "звільнений від тягаря митрополичого служіння". 1937 р. заарештований НКВД за "антирадянську" діяльність і згодом розстріляний. Вніс значний вклад у "розмосковлення" та модернізацію православ'я в Україні, ліквідацію в ньому монархічно-єпископських засад А. втор кількатомної "Історії Української Православної Церкви", збірників проповідей, ряду богословських та публіцистичних праць.

[br]

Осн. тв.: "Православна Христова церква українського народу" (1951); "Відродження Церкви в Україні (1917 - 1930)" (1959); "Відродження Української церкви" (1961).

ОРТОДОКСІЯ ( від грецьк. όρνοδοζέω - правильно думаю) - 1) У релігії: "правовір'я", узгодженість переконань з офіційною церковною традицією. Протилежною до О., за церковним вченням, є єресь. В християнстві причетними до О. вважають себе церкви, що визнають рішення перших семи Вселенських Соборів, дотримуються догматики, проголошеної у Нікео-Константинопольському символі віри, вчення про церковні таїнства тощо. "Ортодоксальне" християнство формувалося у І тис. н. е. шляхом впорядкування догматики та послідовного вилучення кількох "єретичних" течій: аріанства (після І Вселенського Собору), несторіанства (після III Вселенського Собору), монофізитства (після IV Вселенського Собору). Однак і воно зазнало розколу (з XI ст.) - на східну та західну течії. Перша засвоїла назву "ортодоксальної" (у нашій інтерпретації - "православної") церкви; друга перебрала назву "католицька" ("соборна"). Поряд з традицією обопільних звинувачень у відступленні від О. в обох течіях існує усвідомлення витокової єдності "соборної", "апостольської", "ортодоксальної" церкви, прагнення до діалогу з метою відновлення цієї єдності. 2) В широкому значенні: догматизована версія будьякої доктрини (у тому числі філософської), яка вимагає від своїх адептів послідовного та суворого дотримання.

РЕФОРМАЦІЯ ( від лат. reformatio - перетворення, поліпшення) - широкий антикатолицький і соціально-політичний рух, який охопив у XVI ст. майже всі країни Європи. За своєю антифеодальною, передбуржуазною сутністю Р. тотожна Відродженню, але їхній розвиток проходив у різних формах. Зміст поняття Р. включає такі елементи: 1) Р. - масовий антифеодальний рух; 2) разом з тим рух передбуржуазний; 3) Р. спрямована проти панівної церковної ієрархії та кліру; 4) здійснює свої секуляризаційні завдання під гаслом боротьби за істинну віру; 5) ідеалізує й намагається відродити первісне християнство; 6) підносить індивідуально-духовне начало в людині; 7) пов'язана з формуванням націй, національної самосвідомості і культури; 8) веде до розколу народу за віросповідним принципом. Ідеологи Р. заперечували верховенство Римського Папи, чернецтво, культ святих, ікони; вимагали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою. Національний характер нової релігії відповідав становленню націй. Джерелом віровчення реформатори вважали лише "Священне Письмо" (Біблію) і, на відміну від католицизму, заперечували "священні перекази" (рішення церковних соборів, міркування Пап, церковну традицію). Р. демократизувала церкву, надала нормам моралі божественної санкції. Реформаційний рух згодом розколовся на різні течії: лютеранство, кальвінізм, анабаптизм, социніанство та ін. Представники останнього виступали, зокрема, за соціальну рівність, спільність майна. Найвидатнішими представниками західноєвропейського реформаційного руху були Ян Гус, Лютер, Меланхтон, Кальвін, Цвінглі Социн. Р. спочатку у формі гусизму, а згодом і лютеранства, кальвінізму та антитринітаризму поширилася на укр. землях. Ці ідеї були засвоєні, переосмислені й асимільовані на укр. ґрунті та надали значного поштовху розвитку вітчизняних реформаційних рухів. На формуванні укр. версії реформаційної ідеології позначився цілий ряд соціокультурних чинників С. еред них вирішальними були: початок розкладу економічної системи феодалізму, становлення самосвідомості укр. народу, особливості еволюції християнства в його православній формі. Створений в Україні комплекс реформаційних ідей достатньою мірою адекватно відобразив їхню конкретно-історичну сутність і виявив себе в оновленні релігійного вчення на основі заперечення авторитету церковної ієрархії, демократизації церкви, формуванні ідеї порятунку особистою вірою, свободи совісті, включно з вимогою гарантій останньої, що означало появу висловленої у теологічній формі ранньобуржуазної правової ідеї. Прихильність до реформаційних ідей в Україні виявляли Оріховський, Суразький, Острозький, Г. Смотрицький, Христофор Філалет, Вишенський, Княгиницький, С. і Л. Зизанії, Немирич, Петро Могила.

Сверстюк, Євген Олександрович (1928, с. Сільце Волинської обл.) - укр. філософ, літературний критик. Закінчив філологічний ф-т ЛНУ ім. І. Франка (1952). Докт. філософії Українського вільного ун-ту (Мюнхен, 1993). Президент українського ПЕН-клубу, президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. У 1972 р. заарештований і засуджений "за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву" до семи років таборів і п'яти років заслання (відбував покарання у Пермській обл.). 1983 р. повернувся до Києва. Від 1988 р. - редактор газ. "Наша віра". Сфера наукових інтересів - релігійно-етична, суспільно-політична тематика, літературно-філософська критика. Автор численних статей і есеїв, поезій, перекладів із нім., англ., рос. мов.

[br]

Осн. тв.: "Собор у риштуванні" (1970); "Підпільні есеї" (1976); "Уроки вічного Бога" (1990); "Шевченко і час" (1996); "Блудні сини України" (1999); "На святій надії. Вибране" (1999).

СОФІЙНІСТЬ ( від грецьк. σοφία - майстерність, знання, мудрість) - термін, що в християнській філософії вживається для характеристики світу як наслідку взаємопроникнення трансцендентного й іманентного, Божого й тварного. Ґрунтується на образі Софії, яка в юдаїстських та християнських релігійних уявленнях є уособленням мудрості Бога. Софія - це світ у Бозі, світова душа, світ як зібрання Божих ідей, смислів, задумів О. браз Софії є одним із виявів загальнолюдського архетипу пластичної гармонізуючої мудрості, що панує над людьми й опікується ними. Термін "С." виник у Давній Греції. Гомер в "Іліаді" пов'язує його з образом богині мудрості Афіни Паллади. Як абстрактне, умоглядне поняття "Божа мудрість" осмислюється Платоном. Категорійний її аналіз здійснює Аристотель. Поняття С. розглядають Демокрит, Філолай, Прокл та інші еллінські мислителі. В старозаповітній традиції розробка образу Софії пов'язана з ім'ям царя Соломона - автора філософських книг Старого Завіту (Книги Премудрості та Книги Приповістей), де Софія уособлюється як дівствене породження Бога, тотожне йому. Коли щодо Творця вона є "дзеркало слави Божої", то стосовно світу вона - будівниця світу, стіни якого захищають від безмежного хаосу. В новозавітній традиції подальший розвиток тенденції до уособлення Софії зближує її з ликом Ісуса Христа - Логоса, як олюдненого втілення другої іпостасі Трійці, що є, за апостолом Павлом, "Божою силою і Божою премудрістю". На латинському Заході концепція мудрості розробляється від Бонавентури до ТомиАквінського, згідно з яким, вища мудрість, дарована Святим Духом, являє вершину ієрархії пізнавальних здатностей, що перевищує інтелектуальні здібності будь-якої людини. В подальшому ідеї С. розробляються нім. містиками (Сузо, Беме), романтиками (Новаліс) І. нтенсивної розробки С. набуває у візантійській традиції, що спиралась на ідеї, обґрунтовані в працях Оригена, Афанасія Александрійського, Григорія Ниського, Максима Сповідника. Суттєвий внесок у східнохристиянське розуміння Софії зроблено Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Він обґрунтовував необхідність додати до визначення Божої Премудрості трансцендуючий префікс "пре" (у старослов. перекладі). Тим самим мудрість людська й горня Премудрість були чітко усвідомлені у своїй співвіднесеності. Ця традиція відіграла визначальну роль в давньоруській культурі. Християнізацію Русі у "Слові про Закон і Благодать" Іларіон описує як прихід Премудрості Божої. Через популярне на Русі "Житіє Костянтина - Кирила Філософа" в давньоруській традиції утверджується ідея союзу людини з мудрістю, духовного одруження на Премудрості Божій. На цьому ґрунтується розуміння філософії як "любові до мудрості", що передбачає не лише пізнання істини, а буття в істині, розбудову, упорядкування, "мудрісне" життя. Бачення світу ґрунтується на ідеї єдності Творця, творіння й тварі, осмисленого буття як книги Премудрості. Особистісне втілення Софії поступово зближується з образом Богоматері як лона Христа, як першого храму Премудрості. Це знайшло відображення в ідейно-художній програмі Ярослава Мудрого, втіленій у символіці центрального храму Києва - Софійському соборі й подальшій іконографічній традиції, що поєднує теми С. з богородичними сюжетами, вшануванням Оранти, подвигу вічного тримання рук перед Богом на захист грішного людства (таким є зображення Богоматері в алтарі Софії Київської). Тема С. розробляється в "Ізборнику Святослава 1073 р.", у творіннях Іларіона, Кирила Туровського та ін. Передусім Софія сприймається як знак етичного порядку Космосу, ціннісно-розумної впорядкованості буття, що являє духовну альтернативу невпорядкованому Хаосу як втіленню зла. Ідея С. світу зумовлює не лише етичне, а й естетичне спрямування вітчизняної філософської думки. Образ Софії неодмінно виступає сповненим високої духовної краси. Творення світу Богом сприймається як художній акт. І робить його таким Софія, що є "художницею", втіленням принципу краси в Бозі. В подальшій історії укр. філософської думки ідея С. розробляється полемістами (Вишенський, Баранович та ін.). До неї звертаються Петро Могила, Туптало, Кониський. Відображена вона у творах Сковороди, Юркевича. В XIX ст. проблема С. спеціально розроблялася представниками рос. філософії (В. Соловйов, Флоренський, Булгаков, Є.Трубецькой та ін.).