слов'янський

სლავური

slavân

СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВО - напрям філософії і суспільної думки в країнах слов'янського регіону у XIX - XX ст. Ідейними предтечами його були: хорватський письменник Крижанич, чеський вчений Гайка, словацькі - Шафарик і Коллар та ін О. собливо активно теоретичне С. розвивалося в Росії. Оскільки Росія була єдиною реально незалежною у XIX ст. слов'янською державою, ідеологи С. намагалися впливати і на політику цієї держави. В Росії представники С. активно полемізували з т. зв. західниками, які обстоювали західну орієнтацію культурно-політичного розвитку країни. Рос. С. пройшло три етапи розвитку: 1) раннє С. (Хомяков, І.В. і П.В. Киреєвські, І.С. і К.С. Аксакови) розглядало слов'янський світ як такий, що переймає духовне і культурне лідерство у романо-германського світу у всесвітньо-історичному процесі; 2) зріле С. (Данилевський, Леонтьєв), де заперечується поняття єдиного всесвітньо-історичного процесу, оформлюється теорія культурно-історичних типів, акцент переноситься на обстоювання максимальної окремішності один від одного цих типів взагалі і слов'янського типу зокрема; 3) неослов'янофільство (В. Соловйов, Розанов, Бердяєв, Андреєв), де на перший план виходять проблеми не стільки етнокультурного, скільки релігійно-культурного розвитку слов'янського регіону, він розглядається вже не як православний, як на попередніх етапах, а як такий, що виконує у світі місію релігійного синтезу, спочатку всіх християнських церков, а потім християнства і релігій Сходу. Слов'янський світ розглядається як Сходозахід. Оригінальною формою С. в Україні була діяльність українофілів (див. українофільство). Головні положення укр. теорії С. полягали в наступному: людство складається із культурно-етнічних єдностей, які Данилевський назвав культурно-історичними типами, вони виникають неодночасно і змінюють одне одного у процесі історичного розвитку. Культурно-історичний тип слов'янських народів є наймолодшим, порівняно з усіма культурно-історичними типами Сходу і Заходу; кожний культурно-історичний тип проходить стадії становлення, розквіту і занепаду. Романо-германський (західноєвропейський) культурний тип - найближчий попередник слов'янства - вже пройшов найвищий етап духовного і культурного розвитку; слов'янський культурний тип ще формується, він повинен у майбутньому замінити романо-германський культурний тип у якості всесвітньо-історичного лідера і створити більш поліфонічну універсальну культуру; слов'янству необхідно подолати духовну, культурну і політичну залежність від мусульманського і західного світів.

Чижевський, Дмитро Іванович (1894, Олександрія - 1977) - укр. вчений, історик філософії, славіст, культуролог О. світу здобув у Петербузькому (1911 - 1913), Київському (1913 - 1919), Гейдельберзькому (1921 - 1922) та Фрейбурзькому (1922 - 1924) ун-тах. Його вчителями у галузі філософії були Гіляров, Зеньківський (Київський ун-т), Ясперс, Риккерт (Гейдельберзький ун-т), Гуссерль, Гайдеггер (Фрейбурзький ун-т). У 1935 р. в Галльському ун-ті захистив докт. дис. "Гегель у слов'ян". Викладав філософію та славістичні курси в Педагогічному ін-ті ім.М. Драгоманова в Празі, Українському Вільному ун-ті, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Гейдельберзькому, Кельнському ун-тах та інших навчальних закладах. Ч. був дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської Академії наук, почесним членом багатьох наукових установ - Наукового тоь-ва ім. Шевченка, Нім. тов-ва славістичних досліджень, Рос. філософського тов-ва в Празі, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського тов-ва та ін. Філософські погляди Ч. формувалися під впливом ідей класичної онтології, феноменології, неокантіанства та етнопсихології. Однією з чільних проблем його історико-філософських досліджень було питання про співвідношення між універсальним і конкретно-індивідуальним (унікальним) у культурі. Намагаючись уникнути крайнощів, Ч. вдало поєднує універсалістський підхід, властивий гегелівський філософії, з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і світоглядів. Праці Ч. в галузі історії філософії охоплюють широке коло проблем - від античної філософії до філософії XIX ст.; важливу складову в цьому становлять ґрунтовні дослідження впливу Гегеля і, загалом, нім. філософської традиції на слов'янський культурний світ. Особливу увагу Ч. приділяв нім. містикам та ретраслянції їхніх вчень у слов'ян. Вагомим є внесок Ч. у вивчення філософської думки укр., рос., словацьк., чеськ. народів. Принциповою методологічною засадою цих досліджень виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської духовної традиції й неможливість розуміння європейської культури без урахування внеску слов'янських народів. Цю тезу Ч. конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення важливих світоглядних питань, виокремлюючи три чинники, що характеризують її особливості: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова ("архітектоніка") системи філософії. Ч. - фундатор наукового історико-філософського українознавства; історію філософської думки в Україні він аналізує як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу та обґрунтовує її періодизацію. Методологічне підґрунтя цього аналізу становить потрактування історико-філософського процесу в Україні у співвіднесенні з визначальними характеристиками виокремлених ним історичних епох (Князівська доба, епоха бароко, романтичні часи), з творчістю видатних мислителів (Сковорода, Юркевич, Шевченко, Куліш, Гоголь) та народним світорозумінням М. етодологія історико-філософських досліджень Ч. поєднувала також компаративістський підхід із тезою про глибинні архетипи укр. духовності. Йому належать також фундаментальні дослідження філософських поглядів Сковороди та ідейно-світоглядних засад творчості Гоголя. Як славіст та історик культури Ч. був прихильником ідеї багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку та неідентичності критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Відповідно до цього, досліджуючи впливи західної культурно-філософської традиції у слов'янському світі, він водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталона і наголошував на взаємовпливах та ретрансляціях. У своїх дослідженнях проблеми традиції Ч. вдало поєднував діахронічний підхід із генетичним. На методологічному рівні застосовував поняття "культурно-історичної" епохи як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю певної епохи як унікальної цілісності. Саме в цьому контексті вчений вперше всебічно дослідив унікальне явище укр. бароко і наголосив на його значенні для подальшого розвитку укр. духовної історії.

[br]

Осн. тв.: "Логіка" (1924); "Філософія на Україні: Спроба історіографії питання" (1929); "Нариси з історії філософії на Україні" (1931); "Філософія Г.С. Сковороди" (1934); "Гегель в Росії" (1939); "Коменський і західна філософія" (1939); "Український літературний барок: Нариси". У 3 т. (1941 - 1944); "Філософія життя Штура: Глава з історії словацької філософії" (1941); "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (1956); "Росія між Сходом і Заходом: Історія російської думки II: 18-20 ст." (1961).

ЗАХІД та СХІД - когнітивні метафори, які визначають специфіку двох фундаментальних шляхів людського буття у світі та культур, що об'єктивуються на їх основі. Під Заходом розуміють шлях людського буття у світі, який актуалізується на основі античного та християнського світовідношення; в широкому сенсі слова З. охоплює ті регіони планети, де поширилися цінності античної та християнської культур. У строгому сенсі слова Захід - це західноєвропейська культура, головними цінностями якої є: ідея особистості, що випливає з самої сутності християнського світогляду; ідея і практика технічного оволодіння природою як певним об'єктом, що повинен підкоритися людині, та ідея історії С. хід - це шлях людського буття у світі, який об'єктивується у метакультурі, що має своїм підґрунтям взаємодію буддійського світовідношення з індуїзмом, а також з даосизмом та конфуціанством О. тже, Схід у строгому сенсі слова - це шлях буття, що протистоїть Заходу. Схід у широкому сенсі слова охоплює увесь духовний обшир Азії, а тому включає й мусульманську культуру. Фундаментальною особливістю східного шляху людського буття є "природність"; з цього приводу Гегель зазначав, що на схід абсолютний дух досягає дійсності не у собі самому, а у сфері природи. Принциповими особливостями східного шляху буття є також фаталізм (який зумовлює дивовижну статичність традицій) та парадоксально пов'язана з ним ідея самопокарання (карми) В. епоху Нового часу починається експансія Заходу на Схід, яка у XIX ст. досягає апогею. Східні культури розглядаються як "відсталі", такі, що знаходяться на щаблі розвитку, який Захід уже проминув. Цим виправдовувалося право на цивілізаторську та релігійно-місіонерську діяльність, а також ідеологія колонізації в цілому. Проте у XX ст. відбувається й протилежний процес - духовна експансія Сходу на Захід у формі релігійно-філософських систем, практик оздоровлення та бойових мистецтв. Усе це приводить до того, що наприкінці XX ст. З. та С. набувають статусу рівноцінних шляхів буття. Слов'янський регіон, що розташований між С. і З., усе ж, зважаючи на домінування в ньому християнської релігії, тяжіє до культурно-ціннісного простору Заходу.