скепсис

Льовіт, Карл (1897, Мюнхен - 1973) - представник сучасної нім. філософської антропології. В ун-тах Мюнхена та Фрайбурга вивчав філософію і біологію. Од 1952 р. - проф. філософії у Гейдельберзькому ун-ті, де він займався історичною і соціальною антропологією, історією філософії. Філософська концепція Л. ґрунтується на теоретичних засадах феноменології пізнього Гу есер ля і Шелера, а також на антропологічних ідеях Feme. Людину він розглядав як природну істоту у континіумі природного світу; аналізував питання про специфічну гуманність людини, відштовхуючись від положення про її трансцендентну сутність. Для історико-філософських праць Л. характерним є зосередження на фундаментальній проблемі про співвідношення "Бог - світ - людина". Праці пізнього періоду присвячені розгляду проблеми смислу людського буття у цілісності світу. Л. прагнув розробити нову орієнтацію для сучасної людини на засадах екзистенційно-антропологічного й екологічного розуміння гуманізму.

[br]

Осн. тв.: "Індивід у ролі співлюдини" (1929); "К'єркегор та Ніцше. Або філософське та теологічне подолання нігілізму" (1933); "Смисл історії" (1949); "Гайдеггер; Мислитель смутного часу" (1953); "Знання, віра та скепсис" (1959); "Бог, людина та світ у метафізиці від Декарта до Ніцше" (1967).

Маблі, Габріель Бонно де (1709, Гренобль - 1785) - франц. філософ-мораліст, історик, політичний письменник. Світогляд М. заснований на теоріях суспільного договору та природного права; в цілому ж він виявляв скепсис щодо філософської думки доби Просвітництва, зокрема, був переконаний у теоретичній неспроможності матеріалізму й деїзму. За давнини, зазначав М., суспільний лад ґрунтувався на колективній власності на землю, а люди з природою становили одне ціле, джерелом усіх наступних негараздів людства став перехід до приватної власності. Позаяк відновити відносини спільного володіння майном практично неможливо, слід прагнути хоча б до зменшення майнової нерівності шляхом боротьби з розкошами і обмеження потреб. У галузі суспільно-політичній М. обстоював республіканські ідеї, вважаючи (не без впливу Локка, Монтеск'є та Руссо) носієм верховної влади народ; останній має цілковите право виступити проти можновладців, якщо вони порушують його "природні права", насамперед - на щастя і волю. У трактаті "Про вивчення історії", аналізуючи перебіг історії народів давнини й Нового часу, він доводить, що зловживання владою було однією з основних причин незчисленних страждань великої маси людей. Історичний підхід реалізує М. також при з'ясуванні низки інших - економічних, правових, моральних, пізнавальних проблем, виходячи з переконання, що без автентичного осмислення минулого, засвоєння його уроків і опертя на багатство історичного досвіду їх ефективне розв'язання неможливе. Хоч М. визнавав право народу змінювати владні структури, проте вважав, що революції не відроджують рівності, не повертають людей до природного стану, а можуть призвести до ще більших бід. Причина цього - в непримиренності класових інтересів та їхній гострій ворожнечі. Концепція М. була багато в чому аскетичною і песимістичною.

[br]

Осн. тв.: "Бесіди Фокіона про відношення моралі до політики" (1763); "Про вивчення історії" (1778).

ПЛАТОНІЗМ - традиція філософування, яка виходить із вчення Платона, в різних формах бере його за основу або слідує його головним теоретичним настановам. У П. вирізняють два головних значення. 1) П. у власному сенсі слова охоплює античний філософський дискурс, що продовжує платонівське вчення або використовує його теоретичний потенціал як основу власних концепцій С. хематично еволюція П. вкладається у три головні періоди: академічний, середній, новий. Академічний П. охоплює час безперервного існування платонівської Академії від смерті Платона (347 р. до н. е.) і до її зруйнування (у 86 р. до н. е. під час штурму Афін) та занепаду. Вже Ціцерон поділив історію Академії на два головних періоди: Стару і Нову академії (межею між ними є 265 р. до н. е., коли схолархом став Аркесилай). Пізніше виділяли Стару, Середню (від Аркесилая) та Нову (від Карнеада, бл. 160 р. до н. е.) академії; існували й інші поділи. П. до Аркесилая (Стара академія) перебував під значним впливом піфагорійської складової платонівського вчення (див. піфагореїзм) та розвивав передусім космологічні сюжети діалогу "Тимей". Схоларх Ксенократ (339 - 314 рр. до н. е.) увів поділ філософії на діалектику, фізику та етику, який став загальновживаним за доби еллінізму. Його наступники Полемон і Крантор зосередилися переважно на етичній проблематиці (трактат останнього "Про скорботу" започаткував жанр "утішань"). Завдяки Аркесилаю Академія і П. набували нового спрямування - через перехід на позиції скептицизму. Це було пов'язано з потребами теоретичної критики стоїцизму, засобом якої виступала діалектика. Новий етап цієї інтелектуальної боротьби припав на Карнеада (серед. II ст. до н. е.), котрому протистояв найвидатніший після Зенона лідер стоїцизму Хрисип (карнеадівська самооцінка - "без Хрисипа не було б і Карнеада"). Карнеад відмовився від категоричності Аркесилая у цілковитому запереченні "схоплюючих уявлень". Він вчить про три щаблі вірогідності (розважливості) суджень; останні слід не відкидати, а лише використовувати у статусі вірогідного знання. Академічний скепсис залишався панівним до поч. І ст. до н. е.; перегляд скептичної позиції намітився у схоларха Філона з Лариси (110/109 - 88? до н. е.) і повний відхід від неї мав місце у наступника Філона - Антиоха з Аскалона (висунув девіз "слідувати старожитному" - тобто відновити вчення Старої академії). На цій підставі період від Філона інколи називають Четвертою академією. Вона керувалась антиохівським проектом подолання розбіжностей головних філософських шкіл і поєднання їх у спільній теоретичній позиції; це призвело до торжества еклектизму. Відродження Академії після понад двохсотлітньої перерви припало на 176 р., було здійснене імператором Марком Аврелієм. Від цього часу вона проіснувала ще майже чотири століття і була заборонена у 529 р. візантійським імператором Юстиніаном С. ередній П. припадає на період від серед І. ст. до н. е. до поч. III ст. Після зруйнування Академії в Афінах П. був відроджений Евдором у Александрії. Для середнього П. характерна увага до трансцендентального, надчуттєвого світу ідей, що трактувалися в основному як думки Бога та іманентні форми речей. Переважає етична проблематика, але її розробка пов'язується з засадничим принципом "слідування Богу". Серед представників середнього П.: у І ст. - Трасилл, який розподілив платонівські діалоги по тетралогіях, і Філон Александрійський - засновник методу екзегетики; у II ст. - моралісти Плутарх Херонейський і Апулей, ритор Максим, автор "шкільного" викладу платонівського вчення Альбін, критик християнства Цельс та ін. Для більшості з прихильників цієї філософської школи П. є не систематично розроблюваним вченням, а загальнофілософською основою світогляду, яка стимулює оригінальну творчість. Середній П. існував, переплітаючись із неопіфагореїзмом. Становлення нового П. (неоплатонізму) пов'язане з Алексан-' дрійською школою платоніка Аммонія Саккаса (межа II - III ст.), учнями якого були Лонгін, Ориген, а також Плотин, котрий вважається його засновником О. днак, за свідченням Порфирія, основні плотинівські ідеї були сформульовані вже Аммонієм. Новий П. синтезував увесь тисячолітній розвиток античної філософії, інтегрувавши численні ідеї з інших пізньоантичних учень. Окрім Плотина, головними представниками нового Ц. є Порфирій, Ямвліх, Прокл В. ід 432 р. неоплатонізм стає вченням, прийнятим у афінській Академії. Переважно через неоплатонізм антична філософська традиція була засвоєна християнською думкою. Розроблений неоплатоніками теоретичний інструментарій став основою теологічних праць християнської патристики (Августин, Григорій Ниський та ін.). 2) П. у широкому сенсі слова охоплює всі ті вчення і напрями думки, що виникали під впливом філософії Платона та його античних послідовників (передусім неоплатоніків); інколи використовується також для позначення наближеності теоретичної чи світоглядної позиції до метафізичних настанов платонівського вчення. У цьому сенсі говорять про П. класичної патристики (особливо августинівської спадщини) чи середньовічного реалізму. Прикладом свідомого відродження вчення Платона є діяльність Флорентійської академії за доби Ренесансу (XV ст.), коли П. стає знаряддям теоретичної боротьби зі схоластизованим аристотелізмом.

СУМНІВ - особливий стан свідомості і самосвідомості, коли суб'єкт відчуває або виявляє недовіру до певного твердження, вагаючись щодо прийняття (визнання) його, оскільки оцінює це твердження як недостатньо обґрунтоване, правомірне, виправдане, необхідне, переконливе. С. - вияв, продукт діяльності ціннісної свідомості. Твердження, що стають предметом С., можуть стосуватися будь-яких феноменів (аспектів) буття (реалій природного і соціального світу, вчинків, поведінки, діяльності людини, знань, норм, традицій, переконань тощо). С. органічно пов'язаний з усіма вимірами людського життя, є важливим феноменом людської екзистенції. В історії філософії С. як особлива форма теоретичної свідомості вперше набуває концептуального виразу в філософському скепсисі і скептицизмі. В Новий час у Декарта С. перетворюється в категорію, що фіксує особливий стан мислення, критичну рефлексію стосовно всіх знань і уявлень. Абсолютна достовірність феномена С. стає для Декарта підставою для його відомої тези "Cogito ergo sum". С. як імператив теоретичного мислення сприймали і проголошували Г'юм, Маркс, Фройд, Фромм та ін. мислителі С. тан С. є необхідним моментом розвитку теоретичного, наукового мислення, який дає можливість подолати синдром "загальновизнаності", здійснити критичний аналіз стосовно ідей, що вважались неспростовними. В філософії науки Поппера С. набуває статусу фундаментального принципу наукової методології.

Штегмюллер, Вольфганг (1923, с. Наттерс біля Інсбрука - 1991) - австро-нім. філософ. Одержав філософську освіту в 1945 - 1949 рр. в Інсбруку, продовжив філософську спеціалізацію у Мюнхенському ун-ті. У 1958 р. одержав звання ординаріуса з філософії, а згодом - проф· цього ун-ту. Був членом Сільськогосподарської академії наук та чл.-кор. Австрійської академії наук О. сновні праці Ш. присвячені проблемам аналітичної філософії. НІ., спираючись на праці амер. логіка Сінда, розробив принципи структуралістського підходу до аналізу будови і розвитку наукових теорій. Підхід НІ. використано для "макрологічної" реконструкції концепцій та ідей представників історичної школи (Куна, Лакатоса та ін.). В його працях зроблена вдала спроба критично підсумувати й поєднати узагальнені здобутки різних течій філософії науки, прояснити їхню раціональну суть засобами логіки та математики.

[br]

Осн. тв.: "Проблема істини і ідеї семантики" (1968); "Метафізика - скепсис - наука" (1969); "Персональна ймовірність і раціональне рішення" (1973); "Статистична ймовірність" (1973); "Типи структур у логіці", у співавт. (1984); "Розвиток нового структуралізму з 1973 р." (1986).