симбіоз

სიმბიოზი

Грушевський, Михайло Сергійович (1866, Холм, нині Польща-1934, м.Кисловодськ, похований на Байковому цвинтарі у Києві) - укр. історик, громадсько-політичний і державний діяч, організатор укр. науки. Закінчив історико-філософський ф-т Київського ун-ту (1890). Учень Антоновича. Від 1894 р. - магістр і проф. Львівського ун-ту. Голова НТШ (1897-1914). Співзасновник (із Франком) і редактор "Літературно-Наукового Вісника" (1898). Від 1897 р. пише й потомно видає монументальну "Історію України-Руси"(т. 1-Х, ч. 1, Львів, 1898; Київ, 1936) та більш популярні курси укр. історії: "Нариси історії українського народу" (1904), "Коротку історію України" (1910), "Ілюстровану історію України" (1911). Кабінетний вчений, але й політик: не тільки вивчав, а й творив історію. Співзасновник і заступник голови Укр. національно-демократичної партії (1899). З початком Першої світової війни переслідувався як "мазепинець" і "австрофіл": зазнав арешту (1914), у 1915 р. - заслання (Симбірськ, Казань, Москва). З падінням царизму - голова Укр. Центральної Ради, чільний ідеолог та архітектор її політики - курсу на автономічний федералізм, а зрештою (IV Універсал) - і на державну незалежність УНР та розбудову "народної республіки, яка б дбала про інтереси трудящих мас". Суспільно-політичні погляди цього періоду викладені у брошурах "Хто такі українці і чого вони хочуть", "На порозі нової України" та ін. Від березня 1919 р. перебував в еміграції. Заснував Укр. соціологічний ін-т (1919, Прага, пізніше Відень). Відхилив запрошення на роботу від ун-тів Європи і США і в 1924 р. повернувся в Україну. Активно займався розбудовою науково-дослідних установ ВУАН. З 1929 р. - акад. АН СРСР. Після арешту в 1931 р. був звільнений, але наприкінці 30-х рр. оголошений "заклятим ворогом народу". Г. - чільний представник новітньої укр. історіографії: автор першого цілісного історіографічного викладу минулого (до серед. XVII ст.) укр. народу - наукової бази його національної ідеології. Як історик народницької школи вважав, що народ - це "єдиний герой історії". Саме він (а не еліта, з її готовністю до асиміляції із завойовниками) пов'язує історичні періоди "в одну цілісність". Народницькі погляди Г. еволюціонували від романтичного народництва - через "позитивне" (живлене франко-англ. позитивізмом) - до народництва, опертого на соціологію Дюркгейма та його школи. Г. послідовно обґрунтовував ідею самостійності укр. народу, окремішності його історичних та мовних витоків. Його вплив на укр. історичну свідомість базується: 1) на чіткому розмежуванні "українсько-руської" та "великоруської" народностей, як двох коренів двох різних історій - від Київської держави, з одного боку, та Володимиро-Московської - з другого; 2) на доведенні тяглості укр. історичного поступу від великодержавного середньовічного Києва (через Галицько-Волинську, Литовсько-Руську та Козацьку держави) до сучасності; 3) на обґрунтуванні неперервності історії укр. народу, всупереч перервності його державності. У висвітленні історичного процесу вважав себе "істориком-соціологом". Зрештою дійшов висновку про визначальність в історії ''конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій" та необхідності й бажаності повороту до суспільства соціалістичного гатунку. У питанні про автономізм/федералізм був переконаним федералістом: в 1909 р. писав про Чорноморсько-Балтійську федерацію українців, білорусів, литовців на чолі з Україною, в 1918 р. - про "федерацію світову", в 1920 р. - про Сполучені Штати України (про федерацію "фактичних республіканських громад"). Г. - фундатор львівської і київської школи істориків.

[br]

Осн. тв.: "Визволення Росії і українське питання / Статті і зауваження" (1907); "3 політичного життя Старої України / Розвідки, статті, промови" (1917); "Початки громадянства (генетична соціологія)" (1921); "Історія української літератури". В 6 т. (1923 - 1925); "З історії релігійної думки на Україні" (1925); "Історія України-Руси". В 11 т., 12 кн. (1991 - 1998); "Щоденник (1888 - 1894 рр.)" (1997); "Листування Михайла Грушевського" (1997).

Ленін, Володимир Ілліч (справжнє прізв. Ульянов) (1870, Симбірськ, нині Ульяновськ - 1924) - рос. марксист, один із теоретиків і практиків ідеології більшовизму. Навчався в Казанському та Петербурзькому ун-тах. У 1893 р. став співзасновником Петербурзької "Спілки боротьби за визволення робітничого класу" (1895). Від цього часу розпочинається його професійна революційна діяльність, що ідеологічно базувалася на радикальній версії марксизму (більшовизм) і стала, зрештою, одним із вирішальних чинників жовтневого перевороту в Росії у 1917 р. У своїх засадничих філософських підходах Л. стояв на позиції діалектичного матеріалізму. Він поєднував певну концепцію метафізики (онтології), яку позначав терміном "матеріалізм", та діалектичний метод. Л. розумів матеріалізм в його, як на той час, дуже наївній формі, ґрунтуючись на понятті "відображення" (нехтуючи критикою наївного реалізму в попередній філософії, зокрема Кантом). Л. вважав, що поняття матерії нічого іншого, крім "об'єктивної реальності", даної нам у відчутті, не позначає. Такого ж наївного реалізму дотримувався в розумінні діалектичного методу, логіки і теорії пізнання, оскільки виходив з передумови, що основою діалектичного методу є "об'єктивна логіка" (логіка самої реальності). Наївність, спрощеність загальних філософських підходів зумовили нерозуміння і неприйняття Л. зростаючої ролі концептуалізму в новітній науці, ускладнення її понятійного апарату (про що свідчить передусім книга "Матеріалізм та емпіріокритицизм"). Це значною мірою наперед визначило драматичний конфлікт між "марксистсько-ленінською філософією" та новими напрямами в науці XX ст. Діалектичний матеріалізм задовольняв Л. можливістю поєднати догматизм з релятивізмом, що було корисним під кутом зору політичної практики. В своїй суспільно-політичній філософії Л. був прихильником історичного матеріалізму (економічного редукціонізму); дотримувався погляду, що економічний базис (субструктура) визначає політичну сферу та ідеологію (надструктура). Але при цьому він (як і Маркс) прагнув поєднати віру в історичну необхідність (закономірність) з активізмом (люди є творцями своєї історії) З. агалом його суспільно-політична філософія була підпорядкована політичній практиці - установленню "диктатури пролетаріату", тобто диктатури більшовицької партії, яку Л. апріорно вважав виразником інтересів пролетаріату. Саме з цією метою Л. почасти видозмінив суспільно-політичну філософію Маркса, а почасти доповнив її тезами про перемогу соціалізму у відносно відсталій і початково одній країні (Росії), про партію як авангард робітничого класу та принципом демократичного централізму в побудові партії (витлумаченого ним в бюрократично-централістському сенсі). Зрештою Л. обґрунтував політичну ідеологію більшовизму (рос. комунізму), який став зразком та основою поширення комунізму і поза межами Росії. Це була політична доктрина, що виправдовувала ліквідацію демократії та утвердження диктатури партійної бюрократії - "нового класу" (за висловом Джиласа). Тема "Ленін і Україна" стосується передусім розуміння Л. нації та міжнаціональних взаємин і оцінки керованої ним практичної політики в міжнаціональних взаєминах. І в цій ділянці, яків інших, Л. використовував діалектичну софістичну риторику, змінюючи при потребі гасла, але послідовно домагаючись збереження рос. імперії в оновленій формі.

[br]

Осн. тв.: "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909); "Три джерела і три складові частини марксизму" (1913); "Філософські зошити" (1914 - 1916); "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916); "Держава і революція" (1917).

Тофлер, Елвін (1928, Нью-Йорк) - амер. філософ-футуролог, соціолог, публіцист. Проф. Корнельського ун-ту, радник фонду Рокфеллера, корпорації Ай Бі Ем, Ін-ту майбутнього. Головна тема творів Т. - стратегія виживання людської цивілізації в умовах прискореного наростання змін, кризових явищ, що породжені зіткненням "хвиль" цивілізаційного розвитку, зміщення влади під тиском нових надіндустріальних реалій. У кн. "Футурошок" Т. пропонує "теорію адаптації" - систематичне управління змінами, що має включати довгострокове планування, застосування соціальних критеріїв оцінки планування, послідовну зміну демократичних інституцій з огляду на нові соціальні цілі. Стара індустріальна система з її економоцентризмом, короткостроковим плануванням і антидемократизмом не здатна справитися з лавиною змін (футурошоками), що накочуються на людство у прискореному ритмі. Тому, згідно з Т., потрібна стратегія "соціального футуризму". У наступній кн. "Третя хвиля" Т. характеризує кінець XX ст. як зіткнення двох "хвиль": індустріальної, яка діяла в напрямі централізації та уніфікації, і суперіндустріальної, що має протилежне спрямування. Це зіткнення має своїм наслідком низку кризових явищ, які треба осмислити не як ознаки загального занепаду людської цивілізації, а як перехід до нової матриці, навколо якої формується цивілізація "третьої хвилі". На відміну від індустріального суспільства, функціювання якого пов'язане з промисловим виробництвом і ринковою економікою, цивілізація "третьої хвилі" є "трансринковою". Виникає своєрідний симбіоз - виробництво-дляспоживання, а "електронний котедж" стає поліфункціональним осередком суспільства. Пафос книги полягає у необхідності зрозуміти напрям змін, не піддатися впливові безладу, що супроводжує ці зміни. У завершальній кн. трилогії "Переміна влади" та в наступних працях Т. конкретизує ідеї, започатковані раніше В. ін зосереджується на тому, якими мають бути нові форми влади, яка роль знання та інформації у їх розбудові, яким чином має бути змінена уся сфера владних структур в інформаційному суспільстві.

[br]

Осн. тв.: "Футурошок" (1970); "Третя хвиля" (1980); "Передбачення і передумови" (1983); "Переміна влади" (1990); "Війна та антивійна" (1993).

Ямвліх (245/80 - бл. 330) - пізньоантичний філософ, неоплатонік і неопіфагорієць. Учень Порфирія. Засновник і головний представник "сирійської школи" неоплатонізму, до якої.належав також імператор Юліан Відступник. Для творчості Я. характерна реміфологізація філософії, здійснення її симбіозу з релігійно-магічним, теургічним досвідом (передусім близькосхідних вірувань та релігійних практик). Деталізує неоплатонічну космологію (два Єдиних - "несказанний початок усього" та "благе суще"; подвоєння і поділ на тріади Розуму та Душі). Кожна з виокремлених космогонічних сутностей персоніфікується і постає як окремий бог (позасвітові боги), їх продовжує сонм із десятків внутрішньосвітових богів, що поділяються на кілька категорій. Теургія (священнодійство, контакт з божественними силами) отримує перевагу перед суто інтелектуальним досвідом мислення. Я. розробляє метод коментаря платонівських діалогів, в основі якого - встановлення головної мети діалогу, з котрою узгоджується подальше тлумачення. Виділяє також різні типи тлумачення (фізичний, етичний, математичний, метафізичний), кожний з яких розкриває свій смисловий шар твору. Ямвліхів метод коментаря і тлумачення стане головним інструментом подальшої роботи неоплатонічної думки.

[br]

Осн. тв.: "Звід піфагорійських вчень", "Про богів", "Халдейська теологія", "Платонова теологія", "Про символи", "Про єгипетські містерії".