сенс

აზრი

рахуба

ЗАХІД та СХІД - когнітивні метафори, які визначають специфіку двох фундаментальних шляхів людського буття у світі та культур, що об'єктивуються на їх основі. Під Заходом розуміють шлях людського буття у світі, який актуалізується на основі античного та християнського світовідношення; в широкому сенсі слова З. охоплює ті регіони планети, де поширилися цінності античної та християнської культур. У строгому сенсі слова Захід - це західноєвропейська культура, головними цінностями якої є: ідея особистості, що випливає з самої сутності християнського світогляду; ідея і практика технічного оволодіння природою як певним об'єктом, що повинен підкоритися людині, та ідея історії С. хід - це шлях людського буття у світі, який об'єктивується у метакультурі, що має своїм підґрунтям взаємодію буддійського світовідношення з індуїзмом, а також з даосизмом та конфуціанством О. тже, Схід у строгому сенсі слова - це шлях буття, що протистоїть Заходу. Схід у широкому сенсі слова охоплює увесь духовний обшир Азії, а тому включає й мусульманську культуру. Фундаментальною особливістю східного шляху людського буття є "природність"; з цього приводу Гегель зазначав, що на схід абсолютний дух досягає дійсності не у собі самому, а у сфері природи. Принциповими особливостями східного шляху буття є також фаталізм (який зумовлює дивовижну статичність традицій) та парадоксально пов'язана з ним ідея самопокарання (карми) В. епоху Нового часу починається експансія Заходу на Схід, яка у XIX ст. досягає апогею. Східні культури розглядаються як "відсталі", такі, що знаходяться на щаблі розвитку, який Захід уже проминув. Цим виправдовувалося право на цивілізаторську та релігійно-місіонерську діяльність, а також ідеологія колонізації в цілому. Проте у XX ст. відбувається й протилежний процес - духовна експансія Сходу на Захід у формі релігійно-філософських систем, практик оздоровлення та бойових мистецтв. Усе це приводить до того, що наприкінці XX ст. З. та С. набувають статусу рівноцінних шляхів буття. Слов'янський регіон, що розташований між С. і З., усе ж, зважаючи на домінування в ньому християнської релігії, тяжіє до культурно-ціннісного простору Заходу.

КОНТЕКСТ - у найширшому значенні - сукупність деяких обставин, від яких залежить значення або сенс будь-якого знака, вислову, тексту, дії. У випадку словесних знаків (будь-яких висловів та текстів) розрізняють лінгвістичний та позалінгвістичний (ситуативний) К. Лінгвістичний К. - це текст, який оточує будь-який вислів (слово, фразу, частину тексту), що впливає на значення даного вислову. Коли говорять, що в даному К. даний вислів має таке-то і таке значення, то мають на увазі ту частину тексту, яка впливає на значення вислову. Позалінгвістичний (ситуативний) К. - це сукупність деяких обставин, від яких залежить значення деякого вислову чи тексту. Сьогодні до цих обставин відносять різного роду неартикульовані передумови, традиції, конвенції, мову тощо Ж. ест, як деякий знак, набуває значення тільки з урахуванням сукупності обставин (ситуації), за яких хтось вказує на щось. Сенс окремих фраз, формулювань, ідей, текстів, як правило, змінюється у зв'язку зі зміною суспільно-історичної ситуації. Живучість текстів залежить від того, наскільки їм притаманний певний сенс, який не вичерпується їхньою "вписаністю" в дану суспільно-історичну ситуацію; одначе актуалізувати текст можна тільки шляхом його "деконтекстуалізації" і наступної його "реконтекстуалізації", тобто такого його перетлумачення, яке дозволяє тексту "працювати" в новій суспільно-історичній ситуації (як цей процес описав Рикер). Роль К. залежить від особливостей даної сфери діяльності. Розв'язання теоретичної проблеми не залежить безпосередньо від ситуативного К. (якщо це розв'язання не стає практичною проблемою для даної особи чи групи осіб): в який би час і в якій би ситуації теоретична проблема не була розв'язана, це оцінюють як досягнення Р. озв'язання практичної проблеми суворо прив'язане до певної практичної ситуації (обмеженої в часі): невчасне розв'язання практичної проблеми часто означає нерозв'язання проблеми взагалі Щ. оправда, різні практичні завдання мають неоднаковий "запас" часу для свого розв'язання: широкомасштабні суспільні реформи, як правило, розраховані на деяку історичну перспективу, тобто на ширший діапазон часу (одначе зволікання може мати дуже негативні наслідки, часто такі, що їх потім важко компенсувати). Увага філософів до К. зросла у зв'язку з т. зв. лінгвістичним поворотом у філософії та інтенсивним розвитком семіотичних досліджень. Сьогодні загальноприйнятим стало поняття контекстуального визначення терміна (на відміну від класичних способів визначення), впроваджене почасти завдяки операціоналізму. У філософії XX ст. з'явився особливий напрям під назвою "контекстуалізм", який визнає вирішальну роль лінгвістичного, суспільно-історичного та культурного К. у розумінні явищ, текстів, понять, ідей, цінностей.

ПЛАТОНІЗМ - традиція філософування, яка виходить із вчення Платона, в різних формах бере його за основу або слідує його головним теоретичним настановам. У П. вирізняють два головних значення. 1) П. у власному сенсі слова охоплює античний філософський дискурс, що продовжує платонівське вчення або використовує його теоретичний потенціал як основу власних концепцій С. хематично еволюція П. вкладається у три головні періоди: академічний, середній, новий. Академічний П. охоплює час безперервного існування платонівської Академії від смерті Платона (347 р. до н. е.) і до її зруйнування (у 86 р. до н. е. під час штурму Афін) та занепаду. Вже Ціцерон поділив історію Академії на два головних періоди: Стару і Нову академії (межею між ними є 265 р. до н. е., коли схолархом став Аркесилай). Пізніше виділяли Стару, Середню (від Аркесилая) та Нову (від Карнеада, бл. 160 р. до н. е.) академії; існували й інші поділи. П. до Аркесилая (Стара академія) перебував під значним впливом піфагорійської складової платонівського вчення (див. піфагореїзм) та розвивав передусім космологічні сюжети діалогу "Тимей". Схоларх Ксенократ (339 - 314 рр. до н. е.) увів поділ філософії на діалектику, фізику та етику, який став загальновживаним за доби еллінізму. Його наступники Полемон і Крантор зосередилися переважно на етичній проблематиці (трактат останнього "Про скорботу" започаткував жанр "утішань"). Завдяки Аркесилаю Академія і П. набували нового спрямування - через перехід на позиції скептицизму. Це було пов'язано з потребами теоретичної критики стоїцизму, засобом якої виступала діалектика. Новий етап цієї інтелектуальної боротьби припав на Карнеада (серед. II ст. до н. е.), котрому протистояв найвидатніший після Зенона лідер стоїцизму Хрисип (карнеадівська самооцінка - "без Хрисипа не було б і Карнеада"). Карнеад відмовився від категоричності Аркесилая у цілковитому запереченні "схоплюючих уявлень". Він вчить про три щаблі вірогідності (розважливості) суджень; останні слід не відкидати, а лише використовувати у статусі вірогідного знання. Академічний скепсис залишався панівним до поч. І ст. до н. е.; перегляд скептичної позиції намітився у схоларха Філона з Лариси (110/109 - 88? до н. е.) і повний відхід від неї мав місце у наступника Філона - Антиоха з Аскалона (висунув девіз "слідувати старожитному" - тобто відновити вчення Старої академії). На цій підставі період від Філона інколи називають Четвертою академією. Вона керувалась антиохівським проектом подолання розбіжностей головних філософських шкіл і поєднання їх у спільній теоретичній позиції; це призвело до торжества еклектизму. Відродження Академії після понад двохсотлітньої перерви припало на 176 р., було здійснене імператором Марком Аврелієм. Від цього часу вона проіснувала ще майже чотири століття і була заборонена у 529 р. візантійським імператором Юстиніаном С. ередній П. припадає на період від серед І. ст. до н. е. до поч. III ст. Після зруйнування Академії в Афінах П. був відроджений Евдором у Александрії. Для середнього П. характерна увага до трансцендентального, надчуттєвого світу ідей, що трактувалися в основному як думки Бога та іманентні форми речей. Переважає етична проблематика, але її розробка пов'язується з засадничим принципом "слідування Богу". Серед представників середнього П.: у І ст. - Трасилл, який розподілив платонівські діалоги по тетралогіях, і Філон Александрійський - засновник методу екзегетики; у II ст. - моралісти Плутарх Херонейський і Апулей, ритор Максим, автор "шкільного" викладу платонівського вчення Альбін, критик християнства Цельс та ін. Для більшості з прихильників цієї філософської школи П. є не систематично розроблюваним вченням, а загальнофілософською основою світогляду, яка стимулює оригінальну творчість. Середній П. існував, переплітаючись із неопіфагореїзмом. Становлення нового П. (неоплатонізму) пов'язане з Алексан-' дрійською школою платоніка Аммонія Саккаса (межа II - III ст.), учнями якого були Лонгін, Ориген, а також Плотин, котрий вважається його засновником О. днак, за свідченням Порфирія, основні плотинівські ідеї були сформульовані вже Аммонієм. Новий П. синтезував увесь тисячолітній розвиток античної філософії, інтегрувавши численні ідеї з інших пізньоантичних учень. Окрім Плотина, головними представниками нового Ц. є Порфирій, Ямвліх, Прокл В. ід 432 р. неоплатонізм стає вченням, прийнятим у афінській Академії. Переважно через неоплатонізм антична філософська традиція була засвоєна християнською думкою. Розроблений неоплатоніками теоретичний інструментарій став основою теологічних праць християнської патристики (Августин, Григорій Ниський та ін.). 2) П. у широкому сенсі слова охоплює всі ті вчення і напрями думки, що виникали під впливом філософії Платона та його античних послідовників (передусім неоплатоніків); інколи використовується також для позначення наближеності теоретичної чи світоглядної позиції до метафізичних настанов платонівського вчення. У цьому сенсі говорять про П. класичної патристики (особливо августинівської спадщини) чи середньовічного реалізму. Прикладом свідомого відродження вчення Платона є діяльність Флорентійської академії за доби Ренесансу (XV ст.), коли П. стає знаряддям теоретичної боротьби зі схоластизованим аристотелізмом.

БУТТЯ - термін, що має чотири основні значення. 1) Синонім існування, котрий виражається граматичною і логічною зв'язкою "є". В такому сенсі Б. універсальне, може стосуватися будь-яких природних і штучних утворень, речей, людей тощо. Але воно і беззмістовне, абстрактне, бо байдуже, до чого застосовується. У Гегеля таке Б. в логіці має назву "чисте Б.". 2) Визначене Б., "ось це", існуюче "тут" і "тепер" - дерево, камінь і т. ін.; "наявне Б.". Гегель позначає ним конкретні речі й явища, Гайдеггер - людину. 3) Безпосередня дійсність, ще не роздвоєна на явище і сутність: з неї починається пізнання. Адже сутність на початку не дається, вона прихована, тому відсутня тут і її кореляція - явище. В "Науці логіки" Гегеля на цій підставі розрізняються "Вчення про буття" і "Вчення про сутність". Загальна структура першого подається трьома категоріями: якість - кількість - міра. Вони є головними визначеностями Б. в даному сенсі. 4) Протилежність свідомості, тобто одна з частин опозиційної пари "Б. і свідомість". Воно незалежне від неї і охоплюється багатоманітною діяльністю людини. Має дві найбільш значущі форми: загальнофілософську - співвідношення "Б. і свідомість" становить основне питання і принцип філософії, і соціальну, відому у вигляді опозиції "суспільне Б. і суспільна свідомість", яка набула особливої ваги в історичному матеріалізмі.

Горгій (485, м. Леонтини, о-в Сицилія - 380 до н. е.) - найвидатніший, поряд з ПротагороМ, представник античної софістики. Учень Емпедокла. У 427 р. прибув до Афін як посланець свого полісу. Прославився як оратор і вчитель риторики. Філострат називає його "батьком риторики". У своєму головному філософському творі Г. доводить неіснування будь-чого через послідовне обґрунтування трьох радикальних тез: 1) Нічого не існує. 2) Якби навіть щось і існувало, то було б непізнаваним. 3) Якщо б його і можна було пізнати, всеодно пізнане неможливо висловити і донести його сенс до іншого. Позиція Г. опонує елейському вченню про буття. Метафізичний сенс доведень Г. полягає у деструкції будь-якої онтологічної достовірності за межами встановленого людиною. Цим, фактично, не стільки відкидається реальність будь-чого, скільки обґрунтовується визначальне для софістики онтологічне розмежування двох родів буття - "фюсісу" (природи) і "номосу" (встановленого). Протагорівські тези про людину як міру всіх речей та існування істини виключно у вигляді гадки (опінії) можуть розглядатися як логічні висновки з філософської позиції Г. Найвідоміший учень Г. - Ісократ (436 - 338 до н. е.).

[br]

Осн. тв.: "Про те, чого немає, або Про суще (природу)".

Камю, Альбер (1913, Мондові, Алжир - 1960) - франц. філософ-екзистенціаліст, письменник, драматург. Отримав освіту і почав творчу діяльність в Алжирі. В роки Другої світової війни - учасник (разом із Сартром) франц. руху Опору, співр. і редактор газ. "Комба" ("Боротьба") - органу руху Опору; лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У перший період творчості (ЗО - 40-ві рр.) у загальній перспективі екзистенційного філософування К. розробляє ідеї т. зв. абсурду філософії. К. цікавиться не стільки змалюванням абсурду, скільки проблемою його подолання. Будь-які форми людської діяльності позбавлені раціонального змісту і тому є "рівноабсурдними" ("можна лікувати чуму, але можна й топити печі крематоріїв"), але рівноприйнятність альтернатив є такою лише з раціоналістичної точки зору. З позицій "життєвих" - екзистенційних, моральних - такі альтернативи зовсім не рівноцінні. Це дає підставу К. для висновку, що не все є абсурдним: дещо у світі "все ж має певний сенс, і це - людина... єдина істота, яка шукає цей сенс". Тим самим окреслюються певні спонуки, що дозволяють знайти твердий ґрунт для подолання абсурду, і формою такого подолання К. вважає "бунт". З цього висновку починається другий період творчості К. - період "бунту", що відкривається публікацією есе "Бунтівна людина" (1951), на сторінках якого К. робить спробу проаналізувати "бунтівну свідомість в Європі за останні два століття". К. різко протиставляє бунт і революцію. Остання, на його думку, лише замінює один порядок (раціональність) іншим, тому в ній обов'язково відбувається "переродження Прометея на Цезаря" (про це свідчить історичний приклад якобінців і більшовиків). Єдиний вихід - "бунт" як постійне тривання змін, творчості, свободи. Трагічна смерть К. перервала перехід до третього періоду творчості, що почав окреслюватись у повісті "Падіння" (1956).

[br]

Осн. тв.: "Міф про Сизифа" (1942); "Листи до німецького друга" (1945); "Сторонній"; "Чума" (1947); "Бунтівна людина" (1951); "Роздуми над смертним вироком" (1960) та ін.