свят

СВЯТІСТЬ - 1) вищий ступінь онтологічної досконалості, що започатковує надприродну єдність могутності, праведності і краси; 2) здатність божественного начала чинити очисний перетворювальний вплив на навколишнє буття; 3) властивість конечної істоти (людини) внаслідок самозречення набувати якостей провідника зазначеного надприродного впливу. Слов'янські лексеми, що позначають С., пов'язані з індоєвропейським *k'uen-to - "зростання", "набухання", "підсилення" (Топоров); євр. "kodesh" імплікує значення "відокремленості", "очищеності", "недоторканності"; лат. "sanctus" - "непорушності", "встановлення", "узаконення". За основоположним релігійним уявленням, С. постає передусім як атрибут Бога; її необхідними корелятами виявляються: С. як переображення тварного світу (пор. поняття "святого місця", напр., єрусалимського Храму або Печерського монастиря в Києві тощо) і С. як цілісна характеристика людини, що досягла "обоження". У світській літературі терміни "С.", "святий" характеризують вищий ступінь моральної досконалості людини; значення онтологічної могутності зникає, натомість акцентуються жертовність, несхибність і непорушність моральних засад, духовна краса. За Левінасом, "заклик С." у цьому розумінні передує турботі існування й асоціюється з "пріоритетом іншого переді мною". Аксіологічним втіленням ідеї С. постають святині. На відміну від цінностей, святині мають значно вищий рівень онтологічної вкоріненості, а отже, здатні ангажувати людей незалежно від їхнього власного вибору. Через це проблема толерантності у сфері співіснування святинь постає незрівнянно гостріше, ніж у сфері цінностей.

ГЕРОЇЗМ, героїчне - вищий прояв мужності, який розв'язує суспільно значимі Конфлікти, що дійшли до антагоністичного рівня. В яскравій формі виявляється на війні, що породжує екстремальні ситуації, які потребують героїчної поведінки; водночас, війна не є єдино можливим простором існування Г. У XVIII ст. виникають концепції Г., які пов'язують його з певного епохою у житті людства (Віко). Гегель продовжує ці ідеї, вважаючи суттєвою ознакою "героїчної епохи" збіг оприявненої самостійності індивіда та суспільного значення його діяльності. Романтики створюють образ героя, який пронизує всі епохи і протистоїть натовпу. Таке бачення Г. в найбільш завершеній формі представлено Карлейлем. З позицій екзистенційної антропології та метаантропології Г. може бути осмислений через феномен граничного буття і визначений як влада індивідуального духу над тілесністю - заради досягнення перемоги над обставинами, індивідом чи соціальною групою. Поняття "влада" та "перемога" тут є ключовими і показують, що героїчне розв'язання конфліктів не є остаточним, бо в даному випадку зазвичай відбувається руйнація однієї з протилежностей. Г. певного мірою протистоять геніальність та святість, які налаштовані на синтетичне розв'язання суперечностей через досягнення катарсису (в артефакті культури або у вчинкові). Герой, як і геній, породжується волею до влади над собою, але якщо геній розвиває її у волю до натхнення, то герой, виходячи за межі героїчного вчинку, робить її волею до влади над світом. Жертовний характер Г. зближує його зі святістю, проте жертовність святості не припускає знищення або приниження супротивника.

СУНІЗМ - один із напрямів ісламу (поряд із шиїзмом). Його послідовники визнають не лише Коран, а й святість Суни. Переважна більшість мусульман є сунітами. В галузі теології головна відміна С. від шиїзму полягає в тому, що С. не визнає можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечує особливу природу Алі і право його нащадків на імамат, управління громадою. С. відрізняється від шиїзму також у принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Священними містами сунітів є Мекка і Медина. Послідовники проживають в Афганістані, Індії, Пакистані, Китаї, Туреччині, Єгипті, Росії, Україні тощо.

ГЕНІАЛЬНІСТЬ - вищий прояв творчих здібностей, коли саморозвиток особистості стає розвитком людського роду. Г. має етнокультурні вияви, проте твори генія завжди виходять на світовий рівень. Тому у Г. відбувається парадоксальне єднання локального та універсального, розгортання локального в універсальне. При цьому локальне не втрачає своїх ознак; Г. є розв'язанням суперечності локального та універсального у персональному. У своїй діяльності геній прагне вийти за межі культуротворчості як об'єктивації у творенні нового буття Ц. е відрізняє геніальну людину від талановитої, яка цілком реалізує себе в об'єктивуючій творчості. Діяльність генія тяжіє до міфотворення; він продукує такі артефакти культури, які викликають катарсичні переживання, й тому мають суттєвий вплив на смисложиттєві цінності. Г. належить до феноменів граничного буття людини. При цьому вона відрізняється від таких феноменів граничного буття, як святість та героїзм, в яких ставлення до стихії життя не опосередковане наявністю артефакту.

Горський, Вілен Сергійович (1931, Харків) - укр. філософ. Докт. філософських наук (1978), проф. (1991). У 1963 - 1992 рр. - в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, де пройшов шлях від мол. до гол. наук. співр. 1992 - 2000 рр. - зав. кафедрою, від 2000 р. - проф. кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА. Коло наукових інтересів - історія філософії; методологія історико-філософського дослідження, історія філософської думки України.

[br]

Осн. тв.: "Соціальне середовище та історико-філософський процес" (1969); "Історико-філософське тлумачення тексту" (1981); "Філософські ідеї в культурі Київської Русі. IX - поч. XII ст." (1988); "Нариси з історії філософської культури Київської Русі" (1993); "Святі Київської Русі" (1994); "Історія української філософії" (1996).

ГРА - форма вільного самовиявлення людини, котра передбачає реальну відкритість світові можливого й розгортається - як імпровізація, змагання або як вистава, репрезентація певних ситуацій, смислів, стану речей. Низка впливових напрямів сучасної думки розглядає Г. як самостійну галузь вивчення В. одночас широко використовуються ігрові методи навчання (мовам тощо) та ігрові моделі дослідження соціальної та культурної динаміки. Класичний шіллерівський ідеал мистецтва як безкорисливої Г. знаходить нових прихильників. У духовному протиборстві з ідеологією тоталітаризму Гейзинга створює універсальну концепцію культури як вільної і "чесної" Г. У цей же період Гессе пише філософську утопію "Гра в бісер", а Т. Манн у центр своєї естетичної програми ставить Г. і "принцип іронії". За Гайдеггером Г. - це "мова трансценденції", можливість, що відкриває себе волі людського вчинку. Гадамер поширює категорію Г. на процес розуміння тексту, образу, символічної дії. Фінк полемізує з Гадамером й розвиває вчення про Г. в ракурсі філософської антропології. Буттєвий устрій Г. розглянуто Фінком як основний спосіб людського спілкування з можливим. Англомовні філософи відрізняють імпровізовану, ненавмисну Г. (play) від Г., організованої на основі обмеженої кількості правил (game). Найскладнішою є Г. першого типу, позаяк "ненавмисність" (довільність) виключає будь-яку локалізацію (сценою, стадіоном чи колом рулетки). Беручи участь у такого типу Г., людина спрямовується на подолання власної обмеженості й скутості, на динамічне виявлення повноти екзистенції. Тут немає конкретного, замкненого в собі суперника, і тому незастосовна суб'єкт-об'єктна матриця. Сторони взаємодії немовби "занурюються" всередину самої людини, внаслідок чого вона виходить поза межі емпіричної особистісної тотожності і починає відчувати неосяжність духовної амплітуди існування. У ній пробуджується й подає голос "людина можлива" - та буттєва "іпостась", котра аж ніяк не може бути відділена від людини й передана дублерові на зразок маски. "Людина можлива" (задана) не є "роллю", в яку можна уввійти, доклавши певних зусиль. Цей феномен не накладається на індивіда іззовні, як личина, а висвітлює в ній потаємний, прихований до часу шар буття, знаменує його відкритість. У "людині можливій" парадоксально суміщуються, з одного боку, гранична відкритість, жертовна незахищеність і невбезпеченість будьякими конвенційними умовами, а з іншого боку - здатність вивільнення з-під гніту узвичаєних форм зневолення: ідеологічного, економічного, соціального. Протилежністю Г. є не "серйозність", а насильство. Неможливо грати за наказом. Проблема різновидів Г. полягає в більшому або меншому рівні профанації ігрового виміру, автентично присутнього у святі. Співвідношення спортивної Г., театру й культу поглиблено розглядає Гвардіні. Різноманітність ігрових моделей розкривають герменевтика культури Аверинцева, онтологічна естетика Гартмана, теорія соціальних ролей Морено, концепція "мовних ігор" Вітгенштайна.

КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ - загальнозначущі принципи, що становлять основу даної культури, відіграють конститутивну роль щодо неї і визначають спрямованість діяльності її представників, мотивацію їхніх учинків. К.ц. утворюють своєрідну систему етико-естетичних координат, архетипову для даного суспільства. На відміну від матеріальних (цивілізаційних) цінностей, що створюються в процесі виробництва, К.ц. продукуються й репродукуються у творчості й учинку, своєю чергою передуючи їм як певні вимоги, звернені до волі. Виникнення та існування К.ц. принципово не піддаються алгоритмізацій. Уперше до поняття цінностей звертається Кант, розрізнюючи сферу природного буття, підпорядкованого необхідності, й царину моральності, або свободи. У подальшому концепцію цінностей розвинуто у вченнях Лотце та неокантіанців. Власне культурного сенсу поняття цінностей набуває у філософії Віндельбанда; цінності тут виступають основою всіх функцій культури й умовою будь-якого здійснення певної одиничної цінності. Найвищі цінності, за Віндельбандом, - істина, благо, краса й святість - визначають загальний характер людської діяльності, чим остання й відрізняється від природних процесів. Як і Лотце, Віндельбанд наголошує на трансцендентальній природі цінностей: вони не існуть, а значать Ц. інності "вмонтовано" в структуру свідомості. Інший представник баденської школи Рикерт, як і представники Марбурзької школи (Коген, Мюнстенберг), пов'язує існування К.ц. з волею. Трансцендентні за своєю природою К.ц. набувають іманентного характеру через їх вольове прийняття, перетворюючись на норми. Натомість Вундт, Йодль, Паульсен убачали джерело К.ц. у почутті, що приводило до висновку про їхній історичний характер. Врентано психологізує зміст цінностей і вважає основою їх формування позитивні та негативні емоційні акції - любов і ненависть, що є і не свідомими і не вольовими. Цю позицію до певної міри поділяє й Шелер: емоційні й апріорні за своїм походженням цінності не витворюються й не пізнаються, а розпізнаються за рангами через інтенціональну акцію уподобання. Ранг цінності тим вище, чим менше вона причетна до матеріального світу, чим більше її духовно-сакральне навантаження. У межах екзистенціалізму проблема цінностей окремо практично не розглядається З. окрема, вона зникає у філософії Гайдеггера. У Сартра К.ц. виступають як породжені свідомістю і волею особистості Н. еопозитивізм в особі Вітгенштайна цікавиться виключно лінгвістичним аспектом ціннісної свідомості. Подібне ставлення до проблеми К.ц. притаманне й постструктуралізму. Деррида закликає до свідомої відмови від її розгляду, оскільки сама ціннісна проблематика є породженням фонологоцентристського ладу європейської думки.

ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ - найдавніша датована пам'ятка слов'янської писемності в давньоруській редакції В. ключає євангельські читання для тижня і свят. О.Є. переписане в 1056 - 1057 рр. в Києві дияконом Григорієм з давньоболгарського оригіналу для новгородського посадника Остромира. Складається з 294 аркушів пергаменту, є важливим джерелом для вивчення давньослов'янської і давньоруської мов. Зберігається в Санкт-Петербурзі в бібліотеці їм. Салтикова-Щедрина.

Ризький, Іван Степанович (1759, Рига - 1811) - рос. філософ, проф. і перший ректор (від 1805 р., за винятком 1807 р., до смерті) Харківського ун-ту. Навчався у Псковській та Троїце-Сергієвій семінаріях. Викладав філософські та інші дисципліни у семінарії, пізніше (1786 - 1799) - у Петербурзькому кадетському корпусі. Секретар святійшого Синоду (1801), акад. рос. АН (1802), докт. філософії (1807). Автор одного з перших в Росії підручників з логіки (1790), посібника з риторики (1796), ґрунтовного (в 3 кн.) викладу "теорії словесності" (1806 - 1811). Логіка Р. - це критичне осмислення та потрактування творів X В. ольфа, Баумейстера, Гольмана. За Р., метою логіки є вивчення правил, які забезпечують досягнення та поширення істини. Аналізуючи докладно роль мови і слова в процесі пізнання, Р. наголошував, що мова необхідна людині для повідомлення іншим своїх думок, тобто акцентував увагу на комунікативній функції мови. Р. - сучасник Канта, але в естетиці - речник докантівського періоду; в естетичних міркуваннях спирався насамперед на концепцію Буало, творчість Ф. Вольфа, Дидро, Жерара, на естетику рос. просвітницького класицизму.

[br]

Осн. тв.: "Умослів'я, або мислинева філософія" (1790); "Досвід риторики..." (1796); "Вступ до словесності" (1806); "Наука віршотворення" (1811).

Сверстюк, Євген Олександрович (1928, с. Сільце Волинської обл.) - укр. філософ, літературний критик. Закінчив філологічний ф-т ЛНУ ім. І. Франка (1952). Докт. філософії Українського вільного ун-ту (Мюнхен, 1993). Президент українського ПЕН-клубу, президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. У 1972 р. заарештований і засуджений "за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву" до семи років таборів і п'яти років заслання (відбував покарання у Пермській обл.). 1983 р. повернувся до Києва. Від 1988 р. - редактор газ. "Наша віра". Сфера наукових інтересів - релігійно-етична, суспільно-політична тематика, літературно-філософська критика. Автор численних статей і есеїв, поезій, перекладів із нім., англ., рос. мов.

[br]

Осн. тв.: "Собор у риштуванні" (1970); "Підпільні есеї" (1976); "Уроки вічного Бога" (1990); "Шевченко і час" (1996); "Блудні сини України" (1999); "На святій надії. Вибране" (1999).

Федотов, Георгій Петрович (1886, Саратов - 1951) - рос. релігійний мислитель, філософ, історик, публіцист. Закінчив Петербурзький ун-т. Приват-доцент Петербурзького ун-ту (1914 - 1918), проф. Саратовського ун-ту (1920 - 1922) О. д 1925 р. - за кордоном. Проф. Православного Богословського ін-ту в Парижі (1926 - 1940) і Свято-Володимирськоїдуховної академії в Нью-Йорку (1943 - 1951). Людина у світі культури становить наскрізну тему праць Ф., в основі яких - аналіз культури крізь призму самосвідомості особи, пошук змісту історії у внутрішньому житті окремих осіб і цілих поколінь. Історія - це трагічна містерія, головним персонажем якої є людина як істота вільна, але така, що не полишена Богом і разом з тим спокушається злом. Звідси основна проблематика праць Ф. - боротьба святості і гріховності, свободи й необхідності, моральнісна відповідальність особи і нації за вибір історичного шляху. Заперечуючи розуміння культурно-історичного процесу як однолінійного, спрямованого до визначеної мети, Ф. стверджував самоцінність і унікальність кожного його етапу, наголошував на поліморфності й поліфонічності культури, розглядав минуле, теперішнє і майбутнє як живу єдність. В есхатологічних образах він вбачав не неминучість кінця і заперечення культури, а виправдання культуротворчої діяльності як спільної справи людства. Особливе місце у творчості Ф. посідають роздуми про культурне минуле й сьогодення Росії, її долю й історичний шлях. Простежуючи генезу рос. національної катастрофи 1917 р., Ф. висловлював щиру надію на майбутнє відродження Росії, живильним джерелом якого стане Церква.

[br]

Осн. тв.: "Абеляр" (1924); "Святі древньої Русі: X - XII ст." (1931); "І є, і буде: Роздуми про Росію і революцію" (1932); "Соціальне значення християнства" (1933); "Новий Град" (1952); "Християнин в революції" (1957); "Росія, Європа і ми"(1973).