речник

1) ( представник) representative

2) ( виразник) spokesman; ( поборник) advocate, supporter, champion

1) побо́рник; (прессаташе́) засту́пник

2) диал. ора́тор; вити́я

წარმომადგენელი; სპიკერი

1) przedstawiciel, agent військ., комерц.

2) rzecznik (виразник, речник)

Донцов, Дмитро Іванович (1883, поблизу Мелітополя - 1973) - укр. філософ, літератор, політик та історіограф, фундатор інтегрального націоналізму Ф. ах правника здобув у Петербурзькому ун-ті (1907). Студентом розпочав інтенсивну політичну діяльність, 1905 р. вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Після арешту (1908) емігрував до Австро-Угорщини, де студіював право у Віденському ун-ті. У 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі студентів від УСДРП і засуджуючи все ще впливові в Галичині московофільські ідеї; закликав до відокремлення від Росії. Од 1914 р. жив у Відні та Берліні, од 1916 р. - у Швейцарії; активно включився в роботу Союзу визволення України, який невдовзі очолив. На початку 1918 р. повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, створив (разом з Міхновським) Партію хліборобів-демократів. Од 1919 р. - знову в Швейцарії, на чолі Українського Пресового Бюро. Од кінця 1939 р. знову емігрує (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), од 1947 р. до самої смерті жив у Монреалі, де певний час (1948 - 1953) викладав укр. літературу в ун-ті. Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соціалістичної ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичний радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції і пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (Янів). Політична позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", од 1913 р. залишалася незмінною О. бґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, Сореля та ін.). Речник "агресивного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади - найвища функція нації") та пріоритет ідеї власновладності. Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, говорячи про принципові обмеження просвітницького варіанта інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінняям", вбачав у їх синтезі узгодженість Логосу й Еросу. Така узгодженість є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення національної ідеї та національного Еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота. До опонентного кола Д. належали насамперед "драгоманівщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі і демократизм у громаді" і котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді"; а також соціалізм Маркса - Леніна, "пересякнутий отрутою московофільства", противагою якого в Д. є ідея політичної нації. Ідеалом і метою останньої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, під оглядом соціальним - негація соціалізму. В інтуїтивістськи-волюнтаристському світосприйнятті місце епістемологічної істини посідає аксіологічна правда, котрій належить бути тільки "своєю". Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства і окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов'язаний з ними ідеал надлюдини - визначальні моменти світогляду Д.

[br]

Осн. тв.: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917); "Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації" (1918); "Українська державна думка і Європа" (1919); "Підстави нашої політики" (1921); "Націоналізм" (1966); "Наша доба і література" (1937); "Дух нашої давнини" (1944); "Правда прадідів великих" (1952); "Туга за героїчним" (1953); "Від містики до політики" (1957); "Дві літератури нашої доби" (1958); "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961); "Росія чи Європа" (1955).

Липа, Юрій Іванович (1900, Одеса - 1944) - укр. історіософ, теоретик геополітики, поет, письменник, громадський діяч, лікар. Навчався на юридичному ф-ті Одеського ун-ту (1917 - 1918) В. ід 1919 р. - емігрант у Польщі. Закінчив медичний ф-т Познанського ун-ту (1929), студіював політику та економіку у Школі політичних наук (Варшава, 1929 - 1930). Зорганізував літературну групу "Танк" (Маланюк, Теліга та ін., 327 липинський Варшава, 1929 р.) з програмовою настановою на радикальну сепарацію від рос. культури, ідею великодержавності, культ героїзму і шляхетності, конструктивізм та енергію. Друкувався в "Літературно-науковому віснику" (від 1933 р. - "Віснику"), редагованому Донцовим В. ідхилив (1943) пропозицію відомства Розенберга очолити маріонетковий уряд України. На ультимативну вимогу Армії Крайової (1943) залишив Польщу і переїхав із сім'єю на Львівщину (1943) В. ідмовився емігрувати. Був тортурований енкаведистами. До 1930 р. - передусім поет, потому - ще й прозаїк, від 1936 р. - історіософ, політичний мислитель. Прикметні риси Л. як поета - інтелектуалізм, унікальне відчуття Середньовіччя, графічна суворість образів. За Донцовим, Л. - найбільший укр. поет після Шевченка, Лесі Українки, Франка; за Маланюком - укр. Рильке (або Валєрі). Речник (і один з будівничих) ідеології волюнтаристського активізму. Наріжна засада світогляду Л. - "творча праця", яка героїчно-жертовно стверджує Правду власного "Я" і "Я своєї раси". Розумів світ як зіткнення будівничого і руїнницького початків, а людину - свідомим і вільним (або несвідомим і "знаряддєвим") виразником одного з них. Ідеолог "нової великості" України; фундатор бачення України в нетрадиційних для укр. суспільної думки XIX - XX ст. геополітичних координатах. Розглядати Україну як посередницю між Заходом і Сходом - це, на переконання Л., нищити характер і духовність українства, заражати його вірусом "пораженства". Л. - автор "Чорноморської доктрини", за якою "Чорноморський простір" - це "життєдайний простір України", а вона - його життєдайне сонце, цивілізаційно-культурна потуга І. мперську Росію бачив державою "гноблення, хаосу і руйнування", краєм викривлень, "де спочатку постає адміністрація, а потім життя". Монографічно узасадничив ідею неминучості "розподілу Росії".

[br]

Осн. тв.: "Бій за українську літературу" (1936); "Призначення України" (1938); "Панування, Труд і Лад" (1940); "Чорноморська доктрина" (1940); "Розподіл Росії" (1941); "Ліки під ногами" (1943).

Максимович, Михайло Олександрович (1804, хут.Тимківщина, нині с.Бугуславець Черкаської обл. - 1873) - укр. вчений-енциклопедист, ботанік, натурфілософ, історик, етнограф, письменник. Закінчив словесний (1819 - 1821) та природничий (1821 - 1823) від. філософського ф-ту Московського ун-ту. Магістр фізико-математичних наук, докт. слов'яно-рос. філології, чл.-кор. Петербурзької АН. У 1833 р. очолював кафедру ботаніки Московського ун-ту, в 1834 - 1835 рр. - перший ректор Київського ун-ту, проф. рос. та слов'янської філології (1834 - 1841, 1843 - 1845). Творча спадщина налічує понад 200 назв книг, статей, рецензій. У 1823 - 1834 рр. працював переважно в галузі природознавства. М. - фундатор наукового українознавства. Автор піонерських праць з історії літератури України-Русі, порівняльного аналізу "південно-російської мови" з іншими слов'янськими мовами, один із перших дослідників і перекладачів на укр. мову "Слова о полку Ігоревім", речник концепції самобутності і самостійності укр. мови, тяглості і неперервності (починаючи з Києво-княжої доби) укр. історії. Мислитель-романтик, що орієнтувався у культурознавстві на народні основи культури; свій час усвідомлював як "час народності". Один із перших у Росії (і Європі) дослідників народної поезії. Видав три збірки укр. народних пісень (1827, 1834, 1849), перша з яких стала подією не тільки в літературному, а й світоглядному вимірах культурного життя тогочасної Росії. Натурфілософ з помітною шеллінгіанською тенденцією. Філософія М. відзначається виразним ухилом в кордоцентризм. Природу М. сприймав не як засіб для задоволення утилітарно-матеріальних людських потреб, а як храм, єдність речовинного і духовного, як життя, що "бере свій початок від Бога". Бог, у розумінні М., не Годинникар, а Художник. Тому природа - це не годинниковий механізм, а вражаючий красою художній витвір, в якому немає дрібниць, бо кожна частинка відображає Ціле. За М., кожна наука має бути і філософією - єдністю розуму і серця.

[br]

Осн. тв.: "Головні засади зоології, або науки про тварин" (1824); "Про системи рослинного царства" (1827); "Основи ботаніки". У 2 кн. (1828, 1831); "Роздуми про природу" (1833); "Лист про філософію" (1833).

ПРОСВІТНИЦТВО В УКРАЇНІ - ідеї П. в У. набувають поширення з кін. XVIII ст. Спираючись на ідеологію раннього Просвітництва, відображену в творчості професорів КМА, укр. філософи звертаються до вирішення проблем сутності людини, її пізнавальних здатностей, розуміння людського щастя й обґрунтування шляхів, що ведуть до його досягнення. У гносеологів-просвітників визначальну роль відіграє сенсуалізм. У соціальній проблематиці переважає інтерес до питань походження людського суспільства, нерівності між людьми, до держави, власності, релігії з позицій теорії "природного права" і "суспільної угоди". З цих позицій аналізується також місце і роль науки та філософії в житті суспільства. Зусиллями окремих гуртків (гурток Паліцина в с. Полівка на Харківщині, гурток Пассека в Кременчуці та ін.) та філософів (Ковельський, Лодій та ін.) проводиться значна робота з перекладів та популяризації творів видатних представників франц. та нім. Просвітництва. Певна специфіка поширення просвітницьких ідей в Україні полягає у виразній орієнтації на здобутки нім. Просвітництва С. уть онтологічних та гносеологічних ідей укр. речників просвітницької філософії не можна зрозуміти, не враховуючи значного впливу на них філософії Вольфа. Вольфіанська філософія, як типовий виплід нім. Просвітництва, особливо у викладі учня Вольфа Баумейстера, з друг. пол. XVIII ст. стає ледь не офіційним посібником з філософії в Україні. В 1790 р. Лодій здійснює переклад "Моральної філософії" Баумейстера, започаткувавши розробку укр. філософської термінології. В кін. XVIII ст. це була єдина філософська книга, видана мовою, близькою до місцевої укр. Лодій - один із перших, хто познайомив укр. громадськість із філософією Канта, яка була своєрідним підсумком європейської просвітницької традиції. Ідеї засновника нім. класичної філософії поширюють в Харкові Якоб, Шад, в Закарпатті - Довгович. Перший у Російській імперії переклад Канта було здійснено Рубаном, що видав у 1803 р. в м. Миколаєві "Кантово основание для метафизики нравов" Н. авіть у творчості філософів, що спиралися на ідеї франц. просвітників, яскраво виявлена тенденція до синтезу цих ідей з філософією нім. Просвітництва (Козельський). Переважання ідей Просвітництва в філософській думці України кін. XVIII - поч. XIX ст. не було абсолютним. Поле їхнього впливу обмежувала в цей час філософія, що тяжіла до традиції Романтизму.

Ризький, Іван Степанович (1759, Рига - 1811) - рос. філософ, проф. і перший ректор (від 1805 р., за винятком 1807 р., до смерті) Харківського ун-ту. Навчався у Псковській та Троїце-Сергієвій семінаріях. Викладав філософські та інші дисципліни у семінарії, пізніше (1786 - 1799) - у Петербурзькому кадетському корпусі. Секретар святійшого Синоду (1801), акад. рос. АН (1802), докт. філософії (1807). Автор одного з перших в Росії підручників з логіки (1790), посібника з риторики (1796), ґрунтовного (в 3 кн.) викладу "теорії словесності" (1806 - 1811). Логіка Р. - це критичне осмислення та потрактування творів X В. ольфа, Баумейстера, Гольмана. За Р., метою логіки є вивчення правил, які забезпечують досягнення та поширення істини. Аналізуючи докладно роль мови і слова в процесі пізнання, Р. наголошував, що мова необхідна людині для повідомлення іншим своїх думок, тобто акцентував увагу на комунікативній функції мови. Р. - сучасник Канта, але в естетиці - речник докантівського періоду; в естетичних міркуваннях спирався насамперед на концепцію Буало, творчість Ф. Вольфа, Дидро, Жерара, на естетику рос. просвітницького класицизму.

[br]

Осн. тв.: "Умослів'я, або мислинева філософія" (1790); "Досвід риторики..." (1796); "Вступ до словесності" (1806); "Наука віршотворення" (1811).