прорив

1) проры́в; (перен.) брешь

2) вскры́тие, прорыва́ние; прободе́ние

გარღვევა

ДІАЛЕКТИКА ЕКЗИСТЕНЦІЙНА - діалектика існування, внутрішнього життя (переживання) людини. Діалектика взагалі функціонує як сукупність полярних визначень, які відбиваються в протилежних категоріях - конечного і безконечного, сутності та існування, внутрішнього і зовнішнього тощо. В класичній філософії, що виникла під впливом потреб пізнання, це була діалектика речей, явищ, процесів, яка знаходила відображення в логічних формах. Людина поставала однією з речей світу. Д. е. обернула діалектичні структури на внутрішнє буття - екзистенцію, в якій концентрується особистість, на відміну від буття зовнішнього - "Man" Гайдеггера, "світу об'єктивації" Вердяєва. Д.е. - це діалектика переживань особи та їх структура. До екзистенціалізму переживання були переважно предметом психології. Екзистенціалізм завдяки відкриттю інтенціональності - спрямованості свідомості на об'єкт і особливо у такій її формі, як вихід екзистенції до трансцендентного, створив їх онтологію. Д.е. сформувалася в працях К'єркегора, Ясперса, Гайдеггера. Онтологічною передумовою екзистенції є її конечність, смертність. Вони роблять екзистенцію часовою, історичною. В традиційній філософії історичність була суттєвою рисою діалектики К. ласовий історизм мав зовнішній характер, стосувався буття органічного світу або всесвітньої історії, а час був абстрактний, кількісний, яків механіці Ньютона. Сама ж історія мала справу з минулим. В екзистенціалізмі, як і в теорії відносності, час наповнений, якісний, а в структурі особи основна увага приділяється майбутньому і таким екзистенціалам, як "вибір", "проект", "план", "надія". До того ж, "історія" означає існування людини в певних ситуаціях, приналежність до даного народу, стану, наявність у нього певних біологічних, психологічних та інших властивостей, що в сукупності подається категорією "буття-в-світі" (така категорія відсутня в класичній філософії). Ядро Д.е. становить вихід, прорив ("пролом") екзистенції як конечного існування в безконечне, до трансценденції. Прорив відбувається завдяки відчуттю і усвідомленню пограничних ситуацій: у будьякій з них (боротьба чи смерть, випадок чи вина) закладені основи антиномії (Ясперс). Останні й виштовхують свідомість у трансцендентне, здійснюється сходження від суперечності до "екзистенціальної істини". Антиномії Д.е., на відміну від кантівських, не теоретичні, а емоційно напружені і навантажені. Вони не розв'язуються, припинення суперечності було б водночас спокоєм і смертю екзистенції. Зняття суперечності - не розв'язання її, а стрибок у новий план буття. За Ясперсом, ця безконечна діалектика не заспокоюється ні на "як і так", ні на "або-або", не полягає ні в примиренні, ні в пригніченні суперечностей, але притягує все це і, неспокійна в своєму спокої, рушає далі. Антиномії - чинники потрясіння внутрішнього світу, яке спонукає до виходу за межі повсякденного. Оскільки такий вихід здійснює саме особа, вона вільна, свободна. Екзистенціалісти інакше розуміють свободу, ніж класичні філософи, вони відмовляються від свободи як пізнаної необхідності. Свобода визначається характером трансценденції: Марсель і Ясперс вважають, що її досягти можна в Богові. Для Сартра і Камю, які ототожнюють її з ніщо, свобода є негативністю відносно емпіричного буття, бунт проти неї. В усякому разі свобода - це вибір між альтернативами, вона ґрунтується не на необхідності (що панує в сфері повсякденності і де особа втрачає себе), а на можливості." Для розуміння Е.д. важливо брати до уваги, що "категорії Е.д." зовсім інші, ніж в класичній діалектиці: становлять або повне їх переосмислення (як конечне і безконечне, зовнішнє і внутрішнє та деякі інші), або являють собою нові категорії (турбота, страх, відчай, історичність і т.ін.).

К'єркегор, Сьорен (1813, Копенгаген - 1855) - датськ. філософ. Отримав освіту у Копенгагенському ун-ті; студіював філософію у Берліні разом із Шеллінгом В. історію філософії К. увійшов як основоположник філософії екзистенціалізму; вперше увів в обіг термін "екзистенціалізм". Створення власних філософських засад К. розпочав із критики системи ідеалізму Гегеля та заперечення об'єктивності істини, запропонувавши підхід до "істини як суб'єктивності", що передбачає безнастанне наближення до надії та особистісне самоздійснення О. днією з чільних у філософії К. є проблема вибору, з'ясування якої розгортається на кількох рівнях - естетичному, етичному та релігійному. На першому рівні індивід прагне до максимуму втіх і задоволень, і свобода вибору його є лише позірною, позаяк він цілковито залежить від власної ситуативної реакції. На етичному рівні індивід піднімається на вищий щабель, бо його вибір регулюється вже не безпосередніми обставинами, а сукупністю універсальних моральних цінностей, на ґрунті яких він чинить власний життєвий вибір. Третій рівень - релігійний - найвищий. Згідно з К., тільки здається, що його можливо досягти шляхом самопізнання (як у Сократа, раціонально), бо насправді існує стрибок від етичного рівня до релігійного. Поняття "стрибка" - одне з найважливіших у філософії К., включаючи не стільки момент розриву у мисленнєвих зв'язках, скільки радикальну зміну в екзистенційному просторі існування окремішнього індивіда, коли він через "страх і трепет" зрікається універсуму етичного і переходить до віри. Відбувається "теологічне зречення етичного" і зустріч з "абсурдом". Детальний і переконливий розгляд питання про віру як ситуацію абсурду (що виглядає такою з точки зору буденного світогляду) представлено крізь призму духовних колізій у старозавітній притчі про Авраама. Людина, за К., поєднує в собі часове і надчасове, вічне. Її життя розгортається через страждання, особливо тоді, коли вона прагне до самоздійснення. Щоб уникнути страждань, людина може розчинитися у групі, колективі, і тоді вона втрачає себе. Коли ж вона від себе не відвертається, то спроможна зробити прорив у вічність - через час - до Бога. Категорії "окремішного індивіда" та "повторення" також належать до засадничих у філософії К. "Повторення" - це породження постійного пошуку свободи, бо вічності неможливо досягнути одноразово, одним зусиллям. У царині соціальної філософії К. - рішучий противник комуністичних ідей у суспільному і політичному житті, а саме: ідей рівності, домінування "людини маси", революційного перевороту. У кн. "Твори любові" він застерігав проти можливого реалізування властивої комунізмові найстрашнішої тиранії - "тиранії страху перед людиною".

[br]

Осн. тв.: "Поняття іронії" (1841); "Сучасна доба" (1842); "Або-Або" (1843); "Страх і трепет" (1843); "Повторення" (1843); "Твори любові" (1848); "Хвороба до смерті" (1849); "Вправляння у християнстві" (1850); "Войовничий нейтралітет" (1851).

МОРАЛЬНИЙ ВИБІР - акт волевизначення суб'єкта на основі надання переваги певній системі морально-значущих цінностей; самостійно прийняте моральне рішення, яке знаходить реалізацію в цілісній лінії поведінки або в окремих вчинках. М.в. може стосуватися як морального змісту конкретних засобів досягнення певної загальної мети, так і самої цієї мети; як інструментальних цінностей, так і самоцінностей, що визначають граничні перспективи людської діяльності. Будь-який практичний вибір може отримувати моральне значення тією мірою, якою він зачіпає інтереси інших людей або загальні принципи життєставлення даної особистості. Зрештою, оскільки вибір конкретних шляхів дії і способів життєдіяльності неминуче постає у певному аспекті самоформування людини як морального суб'єкта, проблематика М.в. є невід'ємною від практичного ставлення до світу загалом. Необхідними передумовами М.в. є: а) наявність альтернативних варіантів вибору; при цьому важливою є не лише їх множинність, а й реальна присутність у людському досвіді. Якщо творча інтенція орієнтує на долання меж наявної ситуації і прорив до нових обріїв буття, то М.в., навпаки, вимагає адекватного входження в ситуацію і визначення у ній своєї позиції; йому притаманний пафос причетності; б) свобода суб'єкта, що обирає, стосовно конкретних предметів вибору, а також підстав, які цей вибір безпосередньо обумовлюють. В даному розумінні сама можливість М.в. на будьякому рівні засвідчує основоположну свободу волі людини, а отже, її здатність і покликаність до вибору самої себе, що і є граничною екзистенційною формою М.в. Проаналізований К'єркегором, а згодом Сартром та іншими філософами-екзистенціалістами "вибір себе" поєднує утвердження особистісної унікальності з визнанням цілісної відповідальності "Я" за всю повноту присутності у світі, всю сукупність стосунків і дій, які можуть бути інтерпретовані як конкретні вияви М.в. У сучасній комунікативній філософії та етиці гостро стоїть проблема поєднання М.в. з дискурсом стосовно його принципових засад. Іще Аристотель, вказуючи на те, що в практичній галузі все може бути "і так і інакше", виводив звідси потребу в особливій чесноті практичної розсудливості, яка й визначає правильні рішення людини. У філософсько-етичній думці XIX - XX ст. волюнтаристська складова вибору тривалий час домінувала над раціонально-комунікативним осмисленням останнього (див. децизіонізм). Проте сама множинність несумісних ціннісних засад, взірців поведінки, способів аргументації, одночасно представлених у досвіді і свідомості сучасної людини, динамічна зміна нетрадиційних ситуацій, у яких належить приймати відповідальні рішення, - все це апелює не лише до вольової здатності М.в., але й, передусім, до його раціонально-дискурсивної культури,закоріненої у практиці спілкування, у сумлінні й розсудливості представників конкретних людських спільнот.

ТУГА - екзистенційна ситуація граничного буття, в якій людина переживає неадекватність власної життєвої стратегії виклику буття і втрату автентичності. Т. є симптомом самотрансцендування (див. трансцендентальний і трансцендентний) - передусім у формі культуротворчості. За висловом Гайдеггера, "тугою відкривається суще в цілому". Однак у просторі Т. межі уявляються безвихіддю, і тоді людину охоплює байдужість і відчуття абсурдності власного буття. У стані Т. людина вже не може перебувати в лещатах буденності й прагне перейти в іншу площину буття. Це - прорив до власного автентичного існування, екзистенції - того, що протистоїть безособовому перебуванню та виступає буттям людини на межі, граничним буттям. Т. є переживанням оголеності своїх онтологічних коренів, які втрачають ґрунт буденності; осягнення приреченості на доконечний вихід у простір духовно-культурного буття.