похвала

ქება

хвальба

maqtav

1) ист. каза́к

2) (сословное звание, воен.) каза́к

3) ( уроженец бывших войсковых областей) каза́к

4) (молодой человек; как похвала) молоде́ц; ( только как похвала) молодчи́на, молодча́га

5) ( храбрец) фольк. молоде́ц, удале́ц

Еразм Роттердамський, Дезидерій (псевдонім Герхарда Герхардса) (1466, Роттердам - 1536) - голланд. мислитель, теолог, письменник доби Відродження, цілком підставово зажив слави лідера європейського гуманізму. Навчався і викладав у Парижі, згодом у головних культурних центрах Європи. В Сорбонні вивчав середньовічну філософію і теологію. Останні роки життя провів у Базелі, займаючись письменницькою, перекладацькою та редакторською діяльністю. Зусиллями Е.Р. були видані грецьк. текст Нового Завіту та його латин. переклад, здійснені численні коментарі до Євангелій. Проте значно більшої популярності набув як письменник-сатирик. Найвідоміший твір Е.Р. - "Похвала глупоті", в якому він піддає нищівній критиці крайнощі схоластичної псевдомудрості. Характерне для гуманістів протистояння середньовічній схоластиці досягає у цій книзі кульмінації. Світовідчуття Е.Р. ґрунтується на двох тезах: 1) парадоксальна двоїстість усіх явищ буття та 2) згубність будь-якої одержимості, що межує з інтелектуальною засліпленістю. Сутність поглядів Е.Р. полягає в свободі та ясності духу, миролюбстві, здоровому глузді, освіченості, опозицію яким становлять фанатизм, невігластво, насильство, лицемірство, ускладненість. Е.Р. був прихильником церковної реформи, прагнув звільнити християнство від псевдовченості та догматизму, виявити його істинне, приховане під зовнішньою обрядовістю значення. Реформу церкви розумів як відродження первісного християнства. Пристрасно захищав свободу волі; у цьому питанні його гнівним опонентом був Лютер. Захист свободи волі Е.Р. базувався на принципі скептицизму та розкритті можливостей людського розуму. Підтримував концепцію християнського епікуреїзму, сполучаючи принцип насолоди Епікура із цінностями християнської моралі.

[br]

Осн. тв.: "Презирство світу" (1490); "Похвала глупоті" (1509); "Про свободу волі" (1524); "Послідовник Епікура" (1533).

1) dithyramb

2) ( перебільшена похвала) eulogy

1) увел. казачи́на

2) (как одобрение, похвала) молодча́га

1) каза́к

2) (как одобрение, похвала) молоде́ц, молодчи́на; молодча́га

3) ( одежда) диал. казаки́н

1) молоде́ц; ( как похвала) молодчи́на; ( отважный человек) удале́ц; (хват, бойкий человек) у́харь ( в народной поэзии)

2) ( о героях народного эпоса) фольк. молоде́ц; сла́вный ( добрый)

3) молодо́й челове́к; ( неженатый) холостя́к

1) хвастовство́, похвальба́, бахвальство́

2) угро́за

3) похвала́; ( торжественная) восхвале́ние

1) хвастовство́; похвальба́

2) ( лестный отзыв) похвала́

Мерло-понті, Морис (1908, Рошфор-сюр-Мер - 1961) - франц. філософ; один з головних представників феноменології, теоретичні погляди якого склалися під впливом Гуссерля, Гайдеггера, Сартра та емпіричної психології. Освіту отримав у Вищій нормальній школі. Перед Другою світовою війною викладав філософію й психологію у ліцеях; під час війни служив у франц. армії; потому - проф. у Ліонському ун-ті, Сорбонні та "College de France". Був співредактором (разом із Сартром та де Бовуар) часопису "Le Temps Modernes". Його теоретичні пошуки були підпорядковані обґрунтуванню філософської ідеї про те, що сприйняття є первинними у людському досвіді і визначають спосіб "буття у світі" людського суб'єкта, отож сприйняття світу є самодостатнім процесом (sui generis), який логічно передує поділові на суб'єкт та об'єкт. Ця ідея спричинилася не тільки до поглиблення феноменологічної редукції та інтенціонального аналізу Гуссерля у напрямі подолання традиційного дуалізму дух - тіло, а й уточнення гайдеггерівського Dassein ("Буття-тут") у світлі вироблення онтології тілесності. В ході критичного дослідження сучасних йому психологічних теорій сприйняття, головним чином біхевіоризму та гештальтпсихології, Μ. -П. дійшов висновку, що людський досвід не є закритою, суто приватною сферою, а становить спосіб буття у світі, який не можна звести до чистої свідомості. Онтологічне трактування сприйняття покладено в основу його версії феноменології, котру він розробляв у "Феноменології сприйняття" (1945). Однією з найбільш прикметних характеристик цієї феноменології є теорія М.-П. про роль людського тіла у сприйнятті світу. Він стверджує, що головні характеристики сприйняття виводяться із особливостей людської тілесності; людське тіло ототожнюється з безпосередньою присутністю людини, позначаючи змістовний "центр" людської ситуації буття у світі. Метою феноменологічного підходу М.-П. стає остаточне подолання класичної дихотомії суб'єкта та об'єкта за допомогою розкриття метафізичного змісту тілесності. Він доводить необґрунтованість у попередній філософській традиції зведення людського тіла до об'єкта, розгортаючи динаміку осмислення тіла як "живого". Виявлення ознак "живого тіла" надає людському існуванню надприродного, екзистенційного та метафізичного значення. Згідно з М.-П., тіло є "нашим якорем у світі"; саме воно наділяє світ якістю бути горизонтом досвіду. У праці "Видиме і невидиме" (опубл. 1971 р.) М.-П., намагаючись надати своїм феноменологічним розвідкам онтологічного обґрунтування, використовує поняття "плоті" (la chair) (невідоме класичній філософії); для її визначення стає доцільним старий термін "стихія" (у тому сенсі, коли йдеться про стихію води, повітря, землі та вогню як про тілесний принцип, що визначає форму буття). М.-П. ототожнює плоть із першоосновою світу, що породжує як світ, так і суб'єкт; тому її не можна звести ані до матеріальної, ані до духовної субстанції; саме у ній сконцентрована метафізична напруга живого тіла та світу. Для соціально-філософських поглядів М.-П. характерним є перехід від прихильності до ортодоксального марксизму (на початковому етапі творчості) до відмови від тези про односпрямовану логіку історії (оперту на суспільно-економічний побут) і, зрештою, до переконаності в існуванні множинності соціальних тенденцій та активної ролі людини в їхньому спрямуванні.

[br]

Осн. тв.: "Структура поведінки" (1942); "Феноменологія сприйняття", (1945); "Гуманізм і терор" (1947); "Похвала філософії" (1953); "Первинність сприйняття" (1964); "Видиме і невидиме" (1971).