потісний

Зенон з Кітіона (бл. 333 - 262 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, основоположник стоїцизму. В Афінах поселився бл. 312 р. до н. е., вчився у кініка Кратета, потім в адепта мегарської школи Стильпона та глави платонівської Академії Полемона. Бл. 300 р. до н. е. заснував власну школу, представники якої спочатку йменувалися зенонівцями, а потім - стоїками (від грецьк. слова στοά - портик в Афінах, в одному з яких збиралися учні З.). Автор низки праць, що збереглися лише у вигляді фрагментів. Основою всього сущого З. вважав наділений божественною силою вогонь. Світ тлумачився ним як одухотворений божественним диханням (пневмою) живий цілісний організм, що не позбавлений, одначе, впливу космічної необхідності. В своїй теорії пізнання З. переосмислює як телеологічні ідеї Сократа, Платона й Аристотеля, так і досвід критики платонівської теорії ідей у кініків і Стильпона. Етика З. заснована на його натурфілософії, вченні про природу (фюсис). Першоелементом людської поведінки є потяг (рух душі, який виникає внаслідок дії на неї сприйманого предмета і зумовлює відповідні вчинки та поведінку людини). З., як і Платон, розрізняв чотири основні чесноти: розумність (найвища), сміливість, стриманість, справедливість. Подібно до Сократа, З. тлумачить ці чесноти раціоналістично, засновуючи їх на знаннях. Вади, відповідно, розглядаються як нестача знань щодо добропорядної поведінки. Те, що не є ні чеснотою, ні вадою - багатство, здоров'я, краса, вдача, талан тощо - З. зараховує до "середніх", байдужих для мудреця речей. Важливим для стоїчної традиції стало обґрунтоване вперше у вченні З. про добрі й погані вчинки поняття про обов'язок - неписаний закон, з яким окрема особа узгоджує свою життєдіяльність і в якому виявляється залежність всього окремого від об'єктивного загального світоустрою С. успільно-політичному вченню З. властиве ототожнення політичного закону з моральним, переконання, що закон цей має віддавати перевагу благу окремої людини перед благом усього загалу.

ЗВ'ЯЗОК - синтетична єдність багатоманітного. Визначення Канта - "зв'язок є уява про синтетичну єдність багатоманітного" - стосується часткового випадку феномена З. у сфері ідеального Н. айбільш загальні форми З. - перехід, відображення (або рефлексія), розвиток - відкриті і систематично досліджені Гегелем. Це знайшло свій відбиток у відомому визначенні діалектики як вчення нро всезагальні З. і розвиток. У діалектиці найбільш з'ясований перехід кількісних змін у якісні, хоча насправді є і багато інших переходів (див. вузлова лінія відношень міри). Відображення існує між речами, між ними і свідомістю, в самій свідомості, в мисленні. Матеріалісти вивчали і вивчають переважно першу і другу форми відображення. В логіці останнє набуває вигляду рефлексії - співвідносності корелятивних категорій В. она характерна для пізнання сутності і явища і всіх більш детальних їхніх підрозділів. "Визначення сутності - це визначення рефлекси" (Гегель). Рефлексія - таке співвідношення протилежних категорій, коли кожна з них передбачає іншу, протистоїть їй, визначається нею Р. ефлексія - сама суть логічної діалектики. Тут діє діалектична суперечність, чи єдність протилежностей. Розвиток як форма З. здійснюється й описується в діалектиці законом заперечення заперечення. Розвиток відбувається згідно з рівнями дійсності. Як і в пізнанні, їх два - буття і сутність. Спочатку розвиток охоплює зовнішній шар дійсності, потім - сутнісний через функціонування і розв'язання суперечностей. Перехід, відображення, розвиток як види З. - предмети певних теорій чи концепцій. Тому діалектика як вчення про всезагальні З. складається з кількох частин: вчення про буття та структуру "якість - кількість - міра", теорії відображення, гносеології, логічної теорії рефлексії і теорії розвитку.

СИНТЕТИЧНА ТЕОРІЯ ЕВОЛЮЦІЇ (СТЕ) - цілісна система поглядів на субстрат, причини, рушійні сили, закономірності та наслідки еволюційного процесу, сучасний дарвінізм. Сформувалась переважно в ЗО - 40-х рр. XX ст. завдяки дослідженням Вавілова, Гаузе, Тимофеєва-Ресовського (Росія), Добржанського, Гершензона, Шмальгаузена (Україна), Елтона, Симпсона, Майра (США), Хакслі (Англія), Ренша (Німеччина) та ін. У становленні СТЕ поважну роль зіграло експериментальне вивчення екологічної диференціації виду, створення математичної теорії боротьби за існування, вчення про організм як ціле в індивідуальному та історичному розвитку В. изначальними методологічними чинниками синтезу виступили популяціоцентризм, імовірнісний аналіз та моделювання, проведення вимог точних наук у біології. Основні положення СТЕ: еволюція є процесом створення нових та підтримання існуючих пристосувань (адаптацій); найменша еволюціонуюча одиниця - популяція, головна рушійна сила - природний добір, основний матеріал для добору - мутаційна мінливість; контроль еволюції здійснюється у процесі боротьби за існування. Структурно СТЕ складається з теорій мікро- та макромегаеволюції. Теорія мікроеволюцїї вивчає незворотні перетворення генетико-екологічної структури популяцій, які можуть привести до формування нового виду; теорія макроеволюції - походження надвидових таксонів (родів, родин, рядів, класів), основні напрями та закономірності розвитку життя на Землі; теорія мегаеволюції - походження таксонів найвищого рангу (типів, царств), виникнення самого життя та людини. СТЕ стимулювала розробку низки конкретних теорій еволюції, котрі пояснюють особливості історичного розвитку основних рівнів та форм організації живого, а також законів зміни самих законів розвитку (еволюції еволюції). Це дозволило осягнути еволюцію як єдиний і разом з тим множинний потік самоорганізації сущого. Для сучасного етапу розвитку СТЕ характерні відкриття, котрі істотно поглиблюють бачення феномена еволюції: з'ясування біохімічної єдності та спільності генетичного коду для всього живого, розуміння екологічної ніші виду як сукупності його адаптивних можливостей щодо освоєння довкілля, унікальності біосистем дозволяють обґрунтувати хід еволюції як складної системи авторегулюючих циклів, простежити взаємодію стабілізуючої та дестабілізуючої форм природного добору, співвідношення стазису та зміни (періодів відносної стабілізації та бурхливих змін у розвитку виду). Нарешті, в межах теорії антропогенезу та вчення про біосфери сформульовано бачення людини як видової істоти, котра є домінантною в біосфері, перетворює її в свою монопольну екологічну нішу, що робить людину відповідальною і за організацію біосфери, і за темпи та напрями подальшої еволюції біоти. Водночас СТЕ не дає задовільного пояснення деяким ключовим проблемам еволюції: постання екосистем, еволюційне значення макромутацій, феномен життєвих форм (екобіоформ) тощо.