померлих

СМЕРТЬ - природний кінець існування живої істоти. Людині притаманна здатність ставати у певне відношення до своєї смертності, осмислювати її. Історично першим є епічне ставлення до С. в культурах родових суспільств, коли власна С. людини ототожнювалася із С. предка (культ предків), а саме життя сприймалося як приготування до посмертного існування (культ померлих у Єгипті). З посиленням відчуття особистісного буття постає трагічне ставлення до С. (буддизм в Індії, даосизм у Китаї, зороастризм в Ірані, давньоєвр. релігія, деякі релігії й філософські течії в стародавній Греції). Філософський зміст проблеми С. сконцентровано в питаннях про смисл С. як завершального моменту людського життя і значення страху С. Важливість проблеми С. у філософії визначається парадигмою осмислення особистісного буття. Тому дана проблема не є центральною у філософських концепціях надособистісного чи безособового ґатунку (натурфілософія, пантеїзм, просвітницький раціоналізм, ідеалістична філософія Фіхте й Гегеля, позитивізм, матеріалізм, включаючи марксистський, концепції "волі" і "вічного повернення" у Шопенгауера, Ніцше, Гартмана, Шпенглера та ін.). Античній філософії притаманне загалом раціоналістичне осмислення С.: С. або не стосується людського існування (стоїки, Епікур), або осмислюється як звільнення безсмертної душі від обмеженого тілесного існування (Піфагор, Сократ, Платон, неоплатонізм) О. собистісний принцип лежить в основі християнського одкровення, за яким жертвою Ісуса Христа людині дано можливість подолання С. й успадкування вічного життя. Страх С. (і посмертної долі людини) уособлює образ Страшного Суду. Власне в контексті юдейсько-християнської традиції постає й розуміння С. як таїни возз'єднання іманентного і трансцендентного, людського і божественного у творчості Лютера, Канта, К'єркегора, а в XX ст. у філософії релігійного екзистенціалізму (Бердяєв, Бубер, Марсель, Шестов, Ясперс), "діалектичній теології" Варта, Бультмана, Тилліха. Значення страху С. й усвідомлення С. як умови автентичності людського буття є принциповою проблемою і для атеїстичного екзистенціалізму (абсурдність буття, за Камю; С. як фактичність людського буття через вибір, за Сартром; буття до С. як екзистенціал у фундаментальній онтології Гайдеггера). Проблема С. посідає одне з чільних місць у сучасній філософії людини; прикладний аспект є предметом міждисциплінарних досліджень етики, правознавства, медицини та ін.

Федоров, Микола Федорович (1829, с К. лючі Тамбовської губ. - 1903) - рос. реліг. мислитель. Утопічний проект Ф., викладений у праці "Філософія спільної справи", ґрунтується на ідеї воскрешення померлих, безсмертя живих і переображення земного світу в Царство Боже Ц. я ідея повинна бути усвідомлена людством як спільна, всесвітня справа, необхідною умовою здійснення якої є, за Ф., "регуляція" природи за допомогою волі та розуму. Моральнісне підґрунтя воскрешення становить "супраморалізм", обов'язок щодо батьків-предків, у якому Ф. вбачав не тільки вищу християнську мораль, а й сенс християнства взагалі. Шляхом до здійснення моральнісного ідеалу Ф. вважав позитивну цноту як рішучу протидію жадібній плоті. Політичною передумовою воскреіпецня є, за Ф., самодержавство як батьківська форма правління. Ідея перемоги над смертю приваблювала багатьох сучасників (В. Соловйов, Достоєвський,Толстой), але накреслений Ф. проект відштовхував їх своїм натуралізмом. Сучасні дослідники вважають Ф. предтечею рос. космізму. В 20-ті рр. вчення Ф. пропагували "ліві" євразійці, намагаючись пов'язати його з марксизмом.

[br]

Осн. тв.: "Філософія спільної справи" (т. 1, 1906; т. 2, 1913); "Твори" (1982); "Твори: В 4-х т." (т. 1, 2, 1995).