пих

Дидро, Дені (1713, Лангре - 1784) - франц. філософ-матеріаліст. Освіту отримав в єзуїтському колежі в Парижі. Був чільним автором та редактором (до 1757 р. разом з Д'Аламбером) славетної франц. "Енциклопедії" (1750 - 1765). У своїх творах Д. проводить думку, що в історії людства має місце певний прогрес в пізнанні природи. Вважав, що природа як об'єкт пізнання невичерпна. Раціональність повинна функціювати в органічній єдності з об'єктом пізнання, визначаючи суть філософської методології. На думку Д., по-справжньому адекватно тлумачити природу може лише той мислитель, який вміло поєднує "раціональну філософію" з "експериментальною". У системі його філософських поглядів важливе місце посідає вчення про універсальну внутрішню активність матерії. Рух не зводиться до механічного переміщення тіл у просторі, а тлумачиться як будь-яка зміна, активність взагалі. Матерії властива чуттєвість. Поняття "душа" ототожнюється, відповідно, із здатністю до відчуття. Д. значну увагу приділяв критиці релігії. На основі аналізу особливостей релігійної віри він робить висновок, що вона підкоряє свідомість людини забобонам і не веде до справжніх істин. Лише розум є єдиним дороговказом людині у пошуках істини, що знаходить своє найвище втілення у філософському знанні. Атеїзм не повинен виключати високих духовних цінностей, філософської арґументованості та моральної відповідальності. Найважливішою об'єктивною передумовою втілення моральних принципів в житті народів є соціальна справедливість, яка повинна забезпечуватись законами, опертими на освіту. Усізаконодавчо-юридичнізаходи слід органічно поєднувати з системою морального виховання, просвіти, інтелектуального розвитку особистості.

[br]

Осн. тв.: "Філософські роздуми" (1746); "Листи про сліпих задля повчання зрячих" (1749); "Думки стосовно пояснення природи" (1754); "Племінник Рамо" (1761); "Енциклопедія" (1751 - 1780); трилогія "Розмова Д'Аламбера з Дидро", "Сон Д'Аламбера", "Продовження розмови" (1769); "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770).

ЗЛО - категорія, що охоплює усе ціннісно-негативне (в практичному відношенні), протилежне щодо блага і добра. У площині протистояння благу як такому З. - це те, що підриває продуктивні потенції буття, заважає реалізації його призначення, зокрема, руйнує умови й засоби виживання, фізичного і духовного розвитку людини. У широкому спектрі З. особливе місце посідає моральне З. (як "антидобро"); моральну якість останньому надає опосередкованість власним волевиявленням суб'єкта. Звідси - зв'язок морального З. з проблемою свободи волі. Серед різновидів морального З. виокремлюються дві первинні форми - ворожість і розбещеність. Перша пов'язана з агресивністю і жорстокістю щодо навколишнього буття, друга - з самопідпорядкуванням суб'єкта впливові обставин і сліпих нахилів. В обох випадках визначальною для морального З. залишається санкція волі. В античному світі З. найчастіше асоціювалося з порушенням космічного порядку, в середньовічній християнській Європі - з відпадінням від Бога і "сатанинською гординею", в секуляризованому суспільстві Нового часу - з індивідуальним і груповим егоїзмом. За усіх цих культурних формацій основною парадигмою З. виявляється "своєцентризм" - прагнення утвердити власне часткове існування за рахунок інших і на шкоду іншим. Показовий для XX ст. образ З. як тоталітарного тиску на особистість проблематизує даний пояснювальний принцип, хоч однозначно й не заперечує його. В річищі власне моральної онтології стрижневим для європейської культурної традиції є тлумачення З. як негації або відсутності (нестачі) добра, згідно з яким воно не має власної позитивної субстанції (платонізм, ортодоксальна юдейська і християнська думка, просвітницький раціоналізм). За такого розуміння, З., на відміну від добра, не може бути самодостатнім, а найбільш адекватними засобами боротьби з ним виявляються виховання і просвіта. Поряд із цим, в лоні зороастризму, маніхейства, гностичних вчень, народних єресей Середньовіччя, кабалістики тощо формувалось альтернативне, субстанціалістське бачення З. як самостійної сутності. Під таким кутом зору З. набуває рис самоцілі, бажаної заради себе самої, а перемога над ним уявляється можливою лише шляхом знищення його субстанційного осердя. Відродження цих поглядів у XIX - XX ст. втілилося, з одного боку, в естетизації і сакралізації З. (аж до сучасних сатанистських культів), з другого - в поширенні стратегії винищення "злих сил" на шляху до того, що вважається Добром. Подолання субстанціалізації З. - одна з істотних проблем сучасної культури, у зв'язку з чим актуалізується опозиція між т. зв. "радикальним" (самосвідомим і самоцільним) і "банальним" З. (Арендтп), пов'язаним, головним чином, з ницими сторонами людської вдачі та вадами соціального устрою. Іншою характерною тенденцією сучасної трансформації моральної свідомості є неухильне поширення сумніву стосовно діалектичного виправдання З. як нібито доконечного засобу досягнення добрих цілей. Адже за сучасних можливостей людської діяльності ця доконечність З. породжує загрозу прокладання шляху до вселенської руїни.

ІНСТИНКТ ( від лат. instinctus - спонука, імпульс) - сукупність складних, спадково зумовлених актів поведінки, характерних для особин даного виду за певних умов існування. Первинні уявлення про І. з'явилися ще в античній філософії, де він ототожнювався з "нижчими формами душі" у тварин і протиставлявся вищим душевним проявам людини та людському розумові. Історично І. розглядався як природна основа біологічно важливих спонук, а поняття І. протиставлялося також набутим формам поведінки, навчанню, раціональному, розуму тощо. Якщо поведінка тварин розглядалася як сукупність І., то людська поведінка тлумачилася як комбінація "сліпих" І. та раціональної думки. У психологічних теоріях Фройда та Мак-Дугалла І. ототожнювався з ірраціональними силами, нездоланними мотивами поведінки, спрямованими на досягнення цілей. Інстинктивним проявам поведінки відповідають певні емоції. Дарвін запропонував визначати І. як елементи поведінки, що можуть успадковуватися і є продуктом природного добору, який постійно еволюціонує разом з іншими ознаками та проявами життєдіяльності тварин. Ідеї Дарвіна склали основу класичної етології Лоренца та Тінбергена (1937). Згідно з нею, багато типів поведінки тварин сформовані на основі низки комплексів фіксованих дій, що є характерними для тварин даного виду і переважно детерміновані генетично. Згодом І. почали розглядати як одну з форм адаптивної поведінки, на яку, подібно іншим генетичним ознакам, діє природний добір. На основі новітніх даних етології та генетики створено сучасну концепцію генетично обумовленої поведінки, яка дозволяє описувати та аналізувати структуру поведінки без вживання поняття "І.".

Карлейль, Томас (1795, Еклфехан, Шотландія - 1881) - англ. філософ, письменник, історик. Світогляд К. сформувався під впливом Фіхте, Шеллінга, Гете та нім. романтиків. Створив філософську картину світу, у межах якої світ немов "одягнений" у своєрідний символічно-емблемний серпанок, який приховує трансцендентну реальність природи та суспільства. Філософія, на думку К., має розкрити у символах-емблемах (як у видимих формах світосприйняття) присутність пантеїстичного духа. Для філософського світогляду К. характерний космізм, потяг з'єднати мікрокосм з велетенським Всесвітом та вічністю, котрі тотожні духу. Релігійно-філософський символізм К. поширювався на суспільство та культуру. Це дало йому можливість у філософії історії обґрунтувати "культ героїв" (видатних постатей історичного процесу), які розглядалися ним як носії божественного плану. Найвідоміший твір, написаний К. у жанрі історичного портрета - це "Французька революція" (1837), являє собою не стільки систематичний виклад історії Французької революції, скільки співбесіду з читачем про тих, хто творив історію. Поєднання історично точного викладу з високою експресією художнього зображення історичної драми, протест проти деспотизму у будь-якій формі та глибока людяність прославили автора ще за життя. Світогляду К. властива глибока релігійність (за словами Стивена, релігія К. - це "шотландський кальвінізм мінус догма"), різко критичне ставлення до метафізики (через властиве їй "невимовне безпліддя"), скептицизму й зневір'я, а також побожно-шанобливе ставлення до праці. "Трудитися й не хнюпитися" - назва збірки, опублікованої вперше в Німеччині наприк. XIX ст., до якої увійшли уривки із різних творів К. і яка втілює наскрізну для його моральних і суспільно-політичних поглядів орієнтацію, або "етику життя". Філософський та етичний потенціал праць К. вплинув на формування як в Англії, так і назагал в Європі цілої генерації інтелектуалів і громадських діячів, відданих справі поєднання релігійно-моралістичного та практично-діяльного ставлення до життя.

[br]

Осн. тв.: "Sartor Resartus" (1831); "Французька революція" (1837); "Герої, пошанування героїв і героїчне в історії" (1840); "Чартизм" (1846); "Минуле і теперішнє" (1848); "Історія Фридриха II" (1854 - 1864). ΚΑΡΜΑ (санкр. - діяння, справа, дія) - одне з центральних понять майже усіх релігійно-філософських систем Індії. У ведичну епоху воно позначало обов'язок ритуального принесення жертви, яка мала підтримувати світовий порядок, спонукати до нового циклу розвитку космічних енергій, що знаменувало оновлення буття на космічному, соціальному й персональному рівнях. Втім, уже в епоху Упанішад (VI ст. до н. е.) у зв'язку з виникненням концепції "переселення душ" поняття К. охоплює сукупно всі дії (не лише ритуальні), що приводять до тих чи тих наслідків. У широкому розумінні, К. - це результат людських добрих і поганих діянь та вчинків, які, за невблаганним законом причин та наслідків, викликають справедливу відплату як передумову наступного існування В. се, що робить людина, творить її К., хорошу чи погану залежно від якості людських діянь. К. - це вплив звершених особистістю вчинків на характер дійсного і майбутнього її існування; у цьому розумінні К. подібна до понять долі, фатуму. Але в ній, на відміну від цих сліпих сил, суттєвого значення набуває моральнісна активність особистості, вільне обрання нею певної життєвої позиції. Відтак К. можна розуміти ще й як духовну працю з метою морального вдосконалення людини. В кінцевому підсумку К. не лише визначає образи існування індивіда, такі як стать, соціальний статус, термін життя тощо, а і його можливості в справі подолання людської недосконалості й звільнення від тягаря безконечних перероджень. Кармінний закон постає космічною справедливістю, відповідно до вимог якої автоматично вершиться суд, і людина через її моральні провини і помилки виявляється приреченою на страждання або, за правильне у моральному сенсі життя, винагороджується радістю й благополуччям.