орфіст

ОРФІЗМ - давньогрецьк. релігійний рух, який виник у VI ст. до н. е. внаслідок реформи культа Діоніса. В центрі О. - власна теокосмогонія, віра у безсмертя душі і потойбічну винагороду, котрі були зафіксовані у поемах, автором яких було проголошено міфічного співака Орфея О. рфічні поеми і гімни створювались упродовж 1000 років, відбиваючи різні стадії розвитку грецьк. релігії і вплив різних філософських шкіл. Послідовники О. сповідували принципи аскетизму і каяття - "орфічний спосіб життя", який мав спокутувати успадкований людством гріх титанів. О. справив значний вплив на піфагореїзм та неоплатонізм.

ПІФАГОРЕЇЗМ - напрям античної філософської думки, започаткований діяльністю Піфагора; проіснував у різних модифікаціях майже тисячу років. Зазвичай розрізняють: 1) ранній Π. (VI - серед. IV ст. до н. е.); 2) П. Старої Академії (IV ст. до н. е.); 3) елліністичний П. (поч. ІП - II ст. до н. е.); 4) неопіфагореїзм (І ст. до н. е. - III ст. н. е.), який синтезує й інші філософські вчення. П. у вузькому сенсі слова охоплює лише перший із цих періодів, протягом якого діяла філософсько-теологічна школа (Піфагорійський союз), заснована Піфагором. П. пізніших часів існував на основі впливу синтезу та асиміляції піфагорійських ідей іншими філософськими вченнями (передусім платонізмом). Синкретичність вчення Піфагора, поєднання у ньому теологічних, філософських, соціально-перетворювальних, моральних, наукових мотивів зумовили розмаїття форм його культурної рецепції, Так, уже в межах Піфагорійського союзу існував поділ на акусматиків і математиків (інакше - екзотериків і езотериків). Перші засвоювали П. як сукупність космологічних і моральних максим, тоді як другі займалися математичними і філософськими дослідженнями. У центрі П. стоїть проблема спасіння, розв'язання якої тісно пов'язане з осмисленням гармонійно-числової природи космосу. Вчення Піфагора, яке склалося під відчутним впливом орфізму, містило програму всебічного перетворення людського буття - як у царині особистісній і моральній, так і соціальній. Діяльність Піфагорійського союзу стала історично першим досвідом свідомих, цілеспрямованих соціальних перетворень на основі певної ідеології Н. априк. VI ст. до н. е. піфагорійці приходять до влади у частині південноітал. і сицилійських полісів. Період їх панування не був тривалим і завершився антипіфагорійським повстанням і розгромом Союзу (межа VI - V ст. до н. е.). Вчення П. вперше оприлюднив Філолай (нар. бл. 470 до н. е.) - найвидатніший поряд із Піфагором представник раннього П. Фрагменти його трактату є на сьогодні єдиним прямим джерелом вивчення філософської традиції, яка походить безпосередньо від Піфагора. Після Філолая піфагорійську школу очолював його учень Архіт. Через спілкування з Архітом та іншими піфагорійцями П. справив значний вплив на Платона. У період Старої академії (від Спевсиппа до Кратета) піфагорійський елемент платонівського вчення є домінуючим, що зумовлено, зокрема, зосередженістю досліджень на космологічній проблематиці. Числа у платонівській онтології відіграють роль проміжної ланки між світом ейдосів та чуттєвою реальністю. Період академічного П. закінчується бл. 265 р. до н. е., коли Академію очолив Аркесилай (315 - 240 до н. е.), під проводом якого платонівська школа переходить на позиції скептицизму. П. наступних майже 200 років представлений низкою філософських трактатів, що належали елліністичним авторам, але приписувалися раннім піфагорійцям - Філолаю, Архіту, Тимею, Теано та ін. УІ ст. до н. е. починається традиція неопіфагореїзму, творцями якої стали передусім представники т. зв. "середнього платонізму" - Евдор Александрійський, Модерат, Нуменій та ін. їхні праці присвячені переважно онтологічній проблематиці, яка розробляється у вигляді космогенезу. Головні категорії неопіфагорійської онтології - монада і діада, а домінуюча тема - походження множинного з єдиного. Неопіфагореїзм зіграв значну роль у підготовці і формуванні неоплатонізму, з яким він зливається у III ст. н. е. Зокрема, з неопіфагореїзмом ідентифікував своє вчення один із найвидатніших неоплатоників Ямвліх.

Прокл, Діадох (412, Константинополь - 485) - давньогрецьк. філософ, неоплатонік. Навчався в Александрії, потім в Афінах у Плутарха і Сиріана. Після Сиріана очолив Академію в Афінах. Його філософські пошуки були підпорядковані прагненню створити таку систему мислення, яка б узгодила і поєднала вчення Плотина, Ямвліха, Платана й Аристотеля. Коментарі П. до Платона, Плотина, ІІорфирія, тлумачення до Гомера, Гесіода та орфіків вважаються взірцями неоплатонічної академічної екзегези. Зв'язок П. з аристотелізмом засвідчує написаний ним вступ до філософії Аристотеля й трактат "Першооснови фізики". Систематичний виклад понять неоплатонізму подається у "Першоосновах теології". Ієрархічна структура буття виводиться, за П., від надсущого Єдиного, що є Благо і Бог, через надсущих одиниць-богів до богів (умів) сущих і мислимих, яким він протиставляє богів (умів) мислячих. З останніми пов'язані мислячі душі, нижче розміщуються ангели, демони й герої, а ще нижче - "часткові душі", до яких належить душа людини. У стані екстазу душа спроможна повернутися до Єдиного ("повернення" - одна з трьох засадничих категорій поряд з "єдиним" та "різноманітним"). Для філософської системи П. характерне обґрунтування рівноваги в процесі взаємодії еманації та повернення.

[br]

Осн. тв.: "Першоосновитеології"; "Теологія Платона"; "Першооснови фізики: десять сумнівів щодо Провидіння"; "Про Провидіння і Фатум".

ПСИХІКА ( від грецьк. ψυχή - душа) - особлива форма відображення суб'єктом об'єктивної реальності і, одночасно, особлива суб'єктивна реальність із власними іманентними закономірностями. П. - основний предмет психологїі як науки. Поняття П. укорінене у давньогрецьк. "псюхе" (душа). У Гомера слову "псюхе" надається два сенси: 1) життєва сила, що полишає людину в момент смерті; 2) примара, що блукає у підземному царстві Аїда по смерті. У піфагореїзмі та орфізмі "псюхе" усвідомлюється як "даймон" - безсмертна істота, що мандрує в тілах людей та тварин, доки не очиститься і не покине тілесний світ. У неоплатонізмі "псюхе" протиставляється розуму ("нусу"); вона є опосередкуванням між світом розуму та тілесним світом. П. людини - складна система взаємодії свідомого та позасвідомого, в якій свідоме, завдяки рефлексії та волі, може впливати на позасвідоме С. відомість людини здатна не тільки витісняти, а й сублімувати імпульси позасвідомого. Ці ідеї утворюють основу вчення про П. у психоаналізі і стають архетиповими для багатьох традицій психології у XX ст. На цілісному характері П. наголошує гештальтпсихологія В. екзистенційній психології П. протиставляється екзистенції. На підставі поєднання ідей, психоаналізу та відповідним чином протрактованих концептуальних надбань екзистенціалізму П. людини подає як специфічне буття, яке є опосередкуванням між світом особистості та соціальним і тілесним світами.