несподіваний

მოულოდნელი

неспадзяваны

нечаканы

beklenilmegen

ПАРАДОКС ( від грецьк. παραδοξοζ - несподіваний) - суперечне міркування, що зумовлене не порушенням внутрішньотеоретичних правил, а позапредметним застосуванням їх (на відміну від паралогізмів та софізмів, котрі зумовлюються, відповідно, випадковим чи усвідомленим ігноруванням цих правил). Оскільки будь-яка теоретична система має обмежену сферу дієвості своїх базових принципів, застосування останніх не може бути абсолютно універсальним. Отже, для будь-якої системи знання є предметні межі, поза якими її вихідні положення перестають бути мірилом розрізнення істини та хибності. Тому зазначене "функціональне винесення" вивідних засобів теорії у позапредметну область дозволяє вивести як стверджувальні, так і заперечні висновки відносно однієї й тієї самої думки. П. звичайно поділяють на семантичні та логічні, в залежності від того, чи пов'язані вони з відносністю інтерпретації основних понять теорії, чи вони є наслідком невідповідного застосування її вивідних засобів. П. у логіці - міркування, яке приводить до двох протилежних висновків. Існує такий варіант П., коли міркування, що здається правильним, приводить до висновку, який суперечить життєвому досвіду і загальновизнаним істинам.

Тертулліан, Квінт Септимій Флоренс (бл. 160, Карфаген - 222) - християнський теолог, філософ. Певний час проживав у Римі, вивчав право, виступав як оратор у судах. Після навернення у християнство (195) повернувся до Карфагена, служив пресвітером. Найвідоміший вислів Т. "Вірю, бо це абсурдно" засвідчує і його теологічну позицію і життєве кредо Я. к один із найбільш безкомпромісних християнських апологетів, Т. дотримувався погляду про верховенство віри над розумом, про неспроможність раціонального мислення ані на дещицю цаблизитися до віри чи їй прислужитися. У цьому Т. суттєво відрізнявся від загальноприйнятої на той час християнсько-теологічної позиції стосовно пошуків пунктів зближення, навіть гармонійного поєднання філософії і релігії, розуму і віри М. ожливості людського пізнання, за Т., надзвичайно обмежені, тому його претензії на істину (включно з філософією) не тільки безглузді, а й шкідливі. На підставі висунутого ним звинувачення церкви в ухилі до секуляризації та пошуку шляхів зміцнення віри Т. прийняв постулати релігійного руху монтаністів, який у II ст. н. е. поширився на теренах Римської імперії. Одним із цих постулатів було культивування мучеництва та очікування завдяки цьому пришвидшеного настання Божого царства. На межі Ш та IV ст. існувала навіть секта "тертулліаністів". Вченню Т. притаманний досить несподіваний, з огляду на його послідовну теологічну позицію, вихід на філософське тлумачення (в дусі стоїцизму) тіла і душі, Бо^а і світу як тонкої "духовної матерії".

[br]

Осн. тв.: "Апологія мучеників"; "Проти гностиків"; "Про тіло Христа"; "Про Воскресіння Христа"; "Про душу" та ін.