малорос

Маланюк, Євген (1897, Ново-Архангельськ, Херсонщина—1968) - укр. поет, публіцист, філософ. У колишньому Єлисаветграді (нині Дніпропетровськ) закінчив реальну гімназію, де раніше навчалися брати Тобілевичі, Кропивницький, Чикаленко. Певний час навчався у Політехнічному ін-ті в Петрограді, потім закінчив Київську військову школу. З проголошенням Української держави у 1917 р. - старшина армії УНР; після її придушення - еміграційні роки до самої смерті (Польща, Чехословаччина, від 1949 р. - США). З огляду на неординарну біографію М. та назву його першої поетичної збірки "Стилет і стилос" (1925), є підстави стверджувати, що життя в еміграції М. - це використання "стилосу" (пера літератора, філософа) як "стилету" (зброя вояка) для обґрунтування й поширення виплеканих ним ідей З. містовий спектр останніх - від вишуканої лірики до глибоких суспільно-патріотичних роздумів та історичних і історіософських нарисів ("Книга спостережень"). На творчості М. відчутно позначився вплив ідей Шпенглера, Куліша, Донцова. Філософські, історичні ідеї М. переважно зосереджені на філософії укр. історії (Шлемкевич), на руйнації пов'язаних з нею соціальних міфів та роздумах про подолання історичної безвиході. М. розглядає укр. історію як історію певного типу ментальності. При цьому він заперечує визначальний вплив на Україну зовнішніх чинників. М'якосердність, лагідність, "розспіваність", "жіночність" характеру українців, їхня схильність до компромісу, до запальної емоційності, яка швидко сходить нанівець, - ці чинники, за М., є руйнівними для українства, оскільки не врівноважуються іншими - раціональними, вольовими, опертими на норми писаного права у створеній власними зусиллями державі. Феномен малоросійства в інтерпретації М. є вітчизняним еквівалентом "втечі від свободи", відмови від самостійної організації культурного і політичного життя. Запоруку вивільнення від "синдрому малоросійства" М. вбачав у побудові системи суспільної еліти на європейських політичних і культурних засадах.

[br]

Осн. тв.: "Земля і залізо" (1930); "Перстень Полікрата" (1939); "Влада" (1951); "Нариси з історії нашої культури" (1954); "Малоросійство" (1959); "Книга спостережень". У 2 кн. (1962, 1966).

Гулак, Микола Іванович (1822, Золотоніський пов., Полтавщина - 1899) - укр. учений (історик-славіст, математик), педагог, суспільно-політичний діяч, представник просвітницького руху на Кавказі. Закінчив юридичний ф-т Дерптського (Тартуського) ун-ту, кандидат правознавства. Од 1845 р. - службовець в канцелярії Київського генерал-губернатора. Один із засновників Кирило-Мефодіївського т-ва, спрямованого на ліквідацію самодержавництвата кріпацтва, об'єднання слов'ян в демократичну федерацію. Після розгрому т-ва (1847), ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці (З роки), 8-ми річного заслання до м. Перм працював педагогом в Одесі (1859 - 1861), Керчі, Ставрополі (1862 - 1863), Кутаїсі (1863 - 1867), Тифлісі (1867 - 1886). На Кавказі перекладає з англ. мови на рос. твори Лонгфелло, з грузинськ. - Руставелі, з фарсі - Нізамі та Хайяма, з азербайджанськ. - Фізулі. Г. сприяв, з одного боку, формуванню в Україні революційно-демократичної ідеології та появі в Росії серед. XIX ст. укр. національного питання, з другого - теоретичній підготовці радикальних зрушень у природознавстві на зламі XIX - XX ст. З демократичних позицій досліджував економічну та політичну історію слов'ян. У математичних працях був одним з перших послідовників Лобачевського, розробляв ідеї багатомірної геометрії.

[br]

Осн. тв.: "Міркування про поземельну власність в Малоросії"; "Юридичний побут поморських слов'ян"; "Дослідження трансцендентних рівнянь" (1859); "Досвід геометрії чотирьох вимірів" (1877).

Драгоманов, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина- 1895) - укр. філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Начався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1863). 1864 - 1875 рр. - викладає історію в цьому ун-ті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, Д. у 1876 - 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" - першого укр. соціалістичного осередка, здійснював - через Павлика та Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. Д. через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Д. здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Д. згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т.ч. й соціалістичним, Д. і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (напр., близької йому концепції Конта) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Д. присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як рос. народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Д. - ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства З. містом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Д. ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Д. є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Д. відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації - історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Д. пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Д. своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиціїкирило-мефодіївців, яків критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Д. відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Д. не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення - українців передусім - невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Д. обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.

[br]

Осн. тв.: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI - XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 т. (1905-1906) та ін.

Козельський, Яків Павлович (1728, с. Келеберда, Черкащина - 1795) - укр. філософ-просвітник. Навчався в КМА (1744 - 1750), в Петербурзькій академічній гімназії та ун-ті; перебував на військовій службі, викладав у артилерійському інженерному корпусі; служив у Сенаті. В 1770 - 1780 рр. - в Малоросійській колегії в м. Глухові. Проблеми теоретичної філософії розглядаються ним на ґрунті філософії Вольфа, питання ж соціальної філософії та моралі аналізуються під впливом Руссо, Монтеск'є, Гельвеція. Філософія, за К., це "генеральне пізнання про речі і справи людські"; вона узагальнює результати пізнання, одержані конкретними науками, не збігаючись разом з тим із жодною з них. Звертаючись до природного плину речей, філософія відрізняється також від теології, спрямованої на справи Божі. Філософія розподіляється на теоретичну і практичну. Якщо практична філософія містить виклад правил доброчесності, за якими людина повинна діяти, то теоретична філософія спрямована на вивчення істин, на яких ця доброчесність ґрунтується. Теоретична філософія складається: з логіки, що своїм предметом має три "сили" душі - здатність утворювати поняття, судження та умовивід, які слугують досягненню істини; з метафізики, до якої входять онтологія - наука "про річ та її причинності", психологія - наука про дух, чи про душу. Дух, або душа, на відміну від матеріальних речей, характеризуються притаманною їм волею і розумом. Дух буває "конечний" - це людська душа, і "нескінченний" - це Бог. В основу соціальної філософії покладено ідеї "природного права" та "суспільної угоди", які розробляються в межах практичної філософії (юриспруденція і право). Практична філософія покликана обґрунтувати шляхи досягнення форм правління, якими, на думку К., є республіка, де править виборний сенат, та конституційна монархія. Досягти справедливого стану можливо - у відповідності з духом просвітницької програми - через поширення освіти і виховання (універсального засобу для подолання різних вад і конфліктів у суспільстві). З цим, зокрема, пов'язані педагогічні ідеї К., що стосуються поєднання теорії з практикою в процесі навчання. їх обґрунтування та виклад здійснено в підручниках "Арифметичні твердження" та "Механічні твердження" (1764).

Потебня, Олександр Опанасович (1835, с. Гаврилівка, Полтавщина - 1891) - укр. мовознавець, етнолог, філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Харківського ун-ту, після чого студіював у Німеччині. Згодом - проф. Харківського ун-ту, чл.-кор. Петербурзької АН. Докторський ступінь здобув у 1874 р. за лінгвістичну працю "Із нотаток з російської граматики", що стала етапною у розвитку вітчизняної філології З. агальносвітоглядні засади сформувалися під впливом Костомарова і громадівців, а філософсько-методологічні орієнтири - у річищі філософії мови Гумбольдта. Відправною для П. була ідея Гумбольдта про мову як діяльність (energeia) духу, про творення думки мовою. У слові-мовленні він виділяє зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Внутрішня форма слова, за П., визначається своєрідністю народної (національної) мови з властивим саме їй способом бачення та самобутнім світосприйняттям. Значну увагу П. приділяв проблемі еволюції значень С. піввідношення в слові образу і значення має історичний характер. У міфологічній свідомості образний і понятійний плани мови невіддеференційовані (у міфі образ і річ, об'єктивне й суб'єктивне, внутрішнє і зовнішнє ототожнюються); у художньо-поетичному мисленні значення подається через образ. Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови. Науковому мисленню, що звертається до мови прози, притаманний пріоритет значення щодо образу. Слово стає прозорим у процесі втрати внутрішньої форми (тим самим воно прагне прирівняти себе до поняття) М. ова для П. є історичною формою народного духу, вона окреслює національну осібність спільноти, кодуючи у структурах створеного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд. Крім "мови і мислення" першорядне значення у філософській концепції П. посідають також поняття "народ", "народність", "національний", "націоналізм". Зокрема, поняття "народ" П. пов'язував не з державною приналежністю, а з вищим щаблем самостійного національного і культурного життя. Вбачаючи у мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, П. рішуче виступав проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема. Зникнення хоча б однієї мови спричиняє втрату на рівні загальнолюдської культури, яка становить інтегративний продукт різних національних культур. Осмислюючи мовно-культурні аспекти філософії національної ідеї, П. вважав останню "родом месіанізму" і захищав право національних культур на самостійне і рівноправне співіснування і розвиток. Поняття "націоналізм" розглядав як світогляд, що обстоює національну розмаїтість людства, стверджував, що "послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом".

[br]

Осн. тв.: "Про деякі символи у слов'янській народній поезії" (1860); "Думка і мова" (1862); "Про зв'язок деяких уявлень у мові" (1864); "Про долю і споріднені з нею істоти" (1867);"Пояснення малоросійських та споріднених народних пісень". У 2 т. (1883, 1889); "Із нотаток з російської граматики". Т. 1, 2 (1888), т. З (1894); "Психологія поетичного і прозового мислення" (1910) та ін.