лише

1) ( тільки) only, but

2) спол. ( як тільки) as soon as, no sooner than

tek

2. лише тільки він увійшов – kirgeninen kirgeni kibi

მარტო, მხოლოდ

Коген, Герман (1842, Косвіг, Анхальт - 1918) - нім. філософ. Засновник Марбурзької школи неокантпіанства. Проф. філософії Марбурзького ун-ту; у 1912 р. вийшов у відставку і переїхав до Берліна І. сторичне значення філософської школи, створеної К. та його учнями, полягає у спробі закласти основи філософської системи, яка б спиралася на ідеї гносеології Канта. Перший період наукової діяльності К. пов'язаний з інтерпретацією головних критичних трактатів Канта; другий - з розробкою власної філософської системи. У працях другого періоду відчувається вплив Канта, Маймона, Фіхте, Гегеля. Переосмислення філософії Канта К. пов'язує з виключенням з неї дуалізму "речей у собі" і свідомості, а також елементів матеріалізму О. сновним для філософії є питання про логічні засади понять математики, природознавства й етики. Тому найважливіше у філософії - "логіка чистого пізнання", мета якої - обґрунтування системи філософії. Філософія має бути не лише науковою за методом, а й за предметом. Теза про "іманентність буття свідомості" зближує Марбурзьку школу неокантіанства з школою "іманентів" (Шуппе), емпіріокритицизмом, а також з феноменологією Гуссерля. Центральним поняттям учення К. про математику є поняття безконечно малої величини, тому й метод він розглядає як метод обчислення безконечно малих величин. Оскільки реальність предмет отримує лише у числі, то в такий спосіб у межах філософії К. і на основі кантівської гносеології відроджується своєрідний піфагореїзм. Проте якщо в античному піфагореїзмі число розглядалось як онтологічна одиниця буття, монада, то для К. число - передусім методологічне поняття. Когенова концепція числа набуває рис функціоналізму. Звідси - акцент на відносності й релятивізмі. За К., істина релятивна, вона не є скарб, а лише процес його пошуку. Якщо логіка "чистого пізнання" орієнтується на математику, то "етика чистої волі" - на вчення про право і державу. Етика К. тяжіє до обґрунтування "етичного соціалізму". Подібно до того, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так і етика визначає результативні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. В людині чільним є статус юридичної особи. Держава - етичне поняття культури, мета історичного розвитку. Єдність держави гарантує лише ідея. З цієї точки зору, соціалізм - це ідея, рух до здійснення якої не має завершення. Вічність - головне поняття теорії соціалізму К.: в безконечному і вічному прогресі соціалізм є безконечно далекою метою, ілюзорною ідеєю. Більше того, етичні ідеали можуть бути можливою дійсністю лише за умови існування Бога, який, за К., також лише "методичне поняття".

[br]

Осн. тв.: "Кантова теорія досвіду" (1871); "Кантове обґрунтування естетики" (1884); "Система філософи". У 3 т.: "Логіка чистого знання" (1902); "Етика чистої волі" (1904); "Естетика чистого чуття" (1911).

НОМІНАЛІЗМ ( від лат. nomina - імена, назви) - філософське вчення, згідно з яким загальні поняття (універсали) хоч і пов'язуються з конкретними чуттєвими речами, але не мають реального існування ані у свідомості, ані поза нею. Н. вбачав у загальному понятті лише ім'я, назву для певної групи чи класу одиничних речей. Як філософська позиція Н. близький до концептуалізму, оскільки визнає існування лише ментальних сутностей, а не онтологічних. Ідеї Н. мають витоки в античній філософії, коли почала окреслюватись проблема універсалій і різні підходи до її вирішення. Номіналістичний підхід в полемічних дебатах проти Платона відстоювали спочатку Антисфен іДіоген Синопський (представники кінічної школи), потім стоїки і перипатетики. Критика Платонових "ідей" базувалася на тому, що вони не можуть існувати у надчуттєвому світі і становлять лише назви для родів і видів одиничних речей, які сприймаються на чуттєвому рівні. Засновником християнського Н. вважається Росцелін, хоча деякі моменти Н. зустрічалися вже у творах неоплатоніка Порфирія, Марціана Капелли (V ст.), що розробляв проблему поєднання ораторського мистецтва і знання, та ін. Проте саме Росцелін надав ідеям Н. чіткого і виразного оформлення. За свідченням Ансельма Кентерберійського, Росцелін стверджував, що реально існують лише одиничні речі, поняття ж реальні лише на кшталт "повітря, яке звучить". Тому ані роди, ані види не мають реального існування, бо існувати може лише "одне", "одиничне", "окреме". У вченні про тритеїзм Росцелін обстоював номіналістичний підхід через доведення трисубстанційної, або трисутнісної природи Трійці, що призвело до його конфлікту із церквою. Доводячи відносність загальних понять, Н. намагався привернути увагу до вивчення емпіричного світу. Це особливо стосується Η. XIV ст., що представлений Оккамом та його послідовниками. Чіткість логічної позиції номіналістів дозволила переконливо розвести віру і знання шляхом окреслення і відокремлення предмета, методу, мети теології і філософії (і науки); обґрунтувати двоїстість істини, чим теоретично уможливила активні розвідки в природничих науках, логіці, лінгвістиці, архітектурі, мистецтві. Разом з тим вимога усунення із наукового арсеналу метафізичних понять і обґрунтувань, яка отримала назву "Бритви Оккама", приводила до свідомої відмови науки від пошуків свого світоглядного підґрунтя. Ідеї Н. про двоїсту істину, про пріоритет одиничного стосовно загального створили релігійно-філософське підґрунтя т. зв. "соборного руху", у річищі якого національні церковні собори, як зібрання віруючих, виступали проти церковної монополії Папського престолу. В філософії Нового часу аргументи Н. на захист реальності одиничних речей використовувались Ламерті, Дидро, Гольбахом, Фоєрбахом, Кондильяком, Берклі, Г'юмом, Кантом та ін. В XIX - XX ст. елементи Н. присутні у неопозитивізмі і постпозитивізмі.

ВУЗЛОВА ЛІНІЯ ВІДНОШЕНЬ МІРИ - єдність безперервності ("лінія") і перервності ("вузли") у процесі змін явищ на основі переходу кількісних змін у якісні К. ожне явище має певну міру, у межах якої воно може існувати як дане, якісно визначене. Порушення її веде до нової якості і нової міри і т.д. Цей процес безконечний, оскільки рух не може зупинитися на якомусь явищі, бо "все йде, все минає і краю немає". Концепція В.л.в.м. була розроблена Гегелем і спрямована проти однобічно кількісного розуміння руху і розвитку. Ця концепція дає найпростіше уявлення про діалектику кількості та якості. Наявність В.л.в.м. можна прослідкувати в окремих фрагментах природи. Але дійсність, як ціле, не витягнута в одну лінію явищ, процесів, подій. У ній є й інші форми змінювання: кругообіги (напр., кругообіги стихій у Геракліта та Аристотеля), спіралі у розвитку і т.ін. Кожне явище в просторі і часі має безліч взаємозв'язків з іншими явищами, речами та процесами і може в них переходити або з них виникати Ц. ілісну картину вузлів міри можна унаочнити радше за допомогою сітки чи мережі, ліній, які розгалужуються. Така розбіжність між лінійним та сітьовим зображенням вузлових відношень міри пояснюється тим, що в схемі Гегеля йдеться не про окремі явища, а про категорії, поняття якості, кількості і міри К. ожне з цих понять - одне, їх же рух відбиває загальну зміну: одна якість переходить в другу, ця - в третю і т. д., те саме стосується і міри. Навпаки, в реальній дійсності існує безліч якісно визначених речей у просторі і часі, і їх зміну дають мережі, а не лінії. Останні - це лише фрагменти мережі. Зміни, що відбуваються в різних напрямах і перетинах, обумовлюються не лише кількісними змінами, а й переміною місця, розпадом і синтезом речовини, асоціацією й дисоціацією атомів, молекул, взаємодіями речей і т.п К. ількісні зміни - лише одна з багатьох причин універсальної мінливості буття Н. арешті, в навколишньому світі суттєвими передумовами і причинами змін є "стихії", які були і залишаються основами життя людини - земля, вода, повітря, вогонь, сонячне тепло. Стихії, що більш неперервні, ніж речі, є умовами формування і розкладу, посередниками взаємоперетворень. Останні охоплюють не лише кількісно-якісні зміни, а й зміни сутності, форми та змісту і т. ін. Зв'язки між явищами, які приводять до змін буття, поділяються на три головних види: переходи; рефлексивні, співвідносні зв'язки (відбиття одних явищ в інших); розвиток. В.л.в.м. стосується першого виду зв'язків, у рефлексивних зв'язках та процесах розвитку вона становить лише один з елементів більш складних структур мінливості буття.

Гартман, Едуард (1842, Берлін - 1896) - нім. філософ, засновник філософії позасвідомого. Основою всього існуючого Г. вважав позасвідоме духовне начало, універсальний осередок логічного і нелогічного. В обґрунтуванні цієї ідеї спирався на синтез філософських систем Гегеля і Шопенгауера, панлогізму і волюнтаризму, а також на уявлення про несвідоме Шеллінга. Певний вплив на нього мала також еволюційна теорія Дарвіна. Якщо існують у світі такі явища, які непояснювані з самих лише матеріальних причин і можливі лише як дії духовного начала (волі, що уявляє), і якщо, з іншого боку, в цих явищах відсутній індивідуально-свідомий чинник (тобто воля і уявлення окремих осіб), то, на думку Г., необхідно визнати ці явища діями певної універсальної волі, яка уявляє і знаходиться за межами індивідуальної свідомості. Це і є несвідоме. Відчуваючи незадовільність цього чисто негативного визначення (можна застосувати і до каменю, і до абсолютного начала світу), Г. припускає його заміну терміном "позасвідоме". Несвідоме постає у Г. як всеохоплююча одинична істота, яка є всім існуючим; воно абсолютно неподільне, і всі множинні явища реального світу є лише дії і сукупності дій всеєдиної істоти. Якщо спочатку Г. визначає несвідоме як безумовну єдність волі і уявлення (ідеї), то в дослідженні розвитку світу він не лише відокремлює і протиставляє їх, а й тлумачить як чоловіче і жіноче начала В. оля сама по собі має лише силу реальності, але сліпа і нерозумна; ідея ж, хоч світла і розумна, але абсолютно безсила, позбавлена будь-якої активності. Спочатку обидва ці начала знаходилися у стані чистої потенції (небуття), але потім воля перейшла з потенції в акт і долучила до нього пасивну ідею. Дійсне буття, яке покладається волею як нерозумним началом, саме є нерозумним і неминуче терпить біди і страждання. Розумна ідея негативно ставиться до такого буття, але не може нічого вдіяти через свою пасивність. Та завдяки свідомості вона звільняється від світової волі і створює всьому існуючому можливість свідомого заперечення життєвого хотіння і повернення знову до стану чистої потенції А. налізуючи проблематику феноменології моральної свідомості, Г. вважав, що емпіричні факти виявлення моральної свідомості мають передувати моральним принципам. Він був одним із тих, хто вперше застосував термін "аксіологія" у царині філософського аналізу проблеми цінностей.

[br]

Осн. тв.: "Філософія позасвідомого". В З т. (1869); "Феноменологія моральної свідомості" (1879); "Теорія категорій" (1898)та ін.

КАТЕГОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ - форми практичного, духовно-практичного й філософського освоєння суспільно-історичної дійсності як органічної цілісності, де кожна з категорій постає як своєрідний ракурс дійсності, узятої як цілісність. К.с.ф. зумовлені культуротворчою життєдіяльністю того чи того соціального організму - суспільства, цивілізації тощо. На перших етапах категоризації суспільної реальності К.с.ф. перебувають на рівні праформи і постають як своєрідні роди людського буття; пізніше - як нерефлексовані, несвідомо сформовані й діючі форми осмислення людьми соціальної дійсності; свого буття в ній. І лише на досить пізніх етапах існування суспільно-історичних макроорганізмів - культур, суспільств, цивілізацій, спільнот - К.с.ф. набувають значення рефлексивних форм, починають відігравати роль свідомо розроблених засобів філософського осмислення соціально-історичного процесу, постаючи у вигляді основоположних понять найрізноманітніших соціально-філософських вчень. Однак і на цій фазі практичний світ людської життєдіяльності є підмурком і основним середовищем формування та функціонування К.с.ф. Відповідно й останні виступають не лише як засоби пізнання, а й екзистенційно-практичні форми освоєння суспільно-історичної реальності. К.с.ф. мають системну природу в структурі соціально-філософського знання. Вони сягають рівня рефлексії і прибирають форму наріжних понять філософії суспільства, лише конституюючись у відповідну категоріальну систему. Означена система може розв'язувати завдання автентичного розуміння суспільства як цілісної і водночас внутрішньо диференційованої системи. Та чи інша К.с.ф. характеризує суспільну дійсність як ціле, взяте в якомусь одному зрізі, з одного боку. Сама ж дійсність є живою багатогранною цілісністю, яка може отримати адекватне вираження лише в такій же динамічній і цілісній системі К.с.ф. Перехід від однієї категорії до іншої постає тут не як багатоступенева дедукція понять, а як "зняття" кожного разу все нової невідповідності між однобічністю категорії, що відображає суспільство лише з якогось одного боку, і конкретністю, багатогранністю того чи того реального історичного суспільства. З'ясування цієї часткової невідповідності відбувається шляхом переходу до наступної, конкретнішої категорії і щоразу потребує звернення до реального життєвого світу, врахування й осмислення нових фактів у системі К.с.ф., синтезування в поняттях оприявнених даних споглядання й світовідчуття. При цьому системний зв'язок К.с.ф. реалізується не як жорстко заданий за спрямованістю перехід каузального характеру, а як взаємозв'язок, взаємоперехід, просування від попередньої, абстрактнішої категорії до конкретнішої, а також як зворотний рух, що фіксує "обернення" пізнавальної послідовності К.с.ф. на зворотну їй за спрямованістю послідовність детермінації реальних форм життєдіяльності суспільства, що виражаються в цих категоріях. Мережа К.с.ф. як рефлексивних форм постає у двох основних вимірах: а) досконалої категоріальної системи на кшталт канона, ідеалу соціально-філософського осягнення К.с.ф.; б) категоріального апарату, тобто органона, дієвого інструмента такого осягнення; методологічного засобу, застосовного в різних галузях людського життя, зокрема у сучасному науковому пізнанні.

Ламетрі, Жюльєн Офре де (1709, Сен-Мало - 1751) - франц. філософ, лікар за освітою. Викладав медицину у Рейні та Паризькому ун-ті, практикував як лікар у Берліні при дворі Фридриха Великого. Свої погляди обстоював, спираючись на дані природознавства. Відкидав картезіанський дуалізм, доводив, що існує лише матеріальна тілесна субстанція, головні властивості якої - протяжність і рух. Вважав слушною думку про походження людини від тварини, вбачаючи між ними лише кількісну відмінність. Людина, на його думку, має лише більший ступінь чутливості і розумності. Свідомість, дух - лише природна властивість тіл. На тій підставі, що душа не може існувати поза тілом, заперечував безсмертя душі. Заперечував також гілозоїзм, вважаючи, що свідомість властива лише високоорганізованим тілам С. вітогляд Л. має механістичний характер; він не тільки зводив психологію до фізіології, але й останню до механіки З. відси - погляд на людину як на машину. В теорії пізнання - прибічник матеріалістичного сенсуалізму, чуттєвий досвід розглядав як основу пізнання С. енсуалізм поширював на сферу моралі, в якій обстоював ідеї гедонізму та евдемонізму, підкреслюючи роль чуттєвої насолоди. Етика, на думку Л., впливає на унормування людських бажань і підпорядковується законам природи. В питаннях суспільного розвитку головну роль відводив просвіті, свідомій діяльності видатних особистостей. Вважав цілком можливим існування Бога, хоча був переконаний у його непричетності до життя людини. На тій підставі, що людині живеться краще без страху, обстоював недоцільність віри у безсмертя душі та потойбічний світ.

[br]

Осн. тв.: "Природна історія душі" (1745); "Людина-машина" (1747); "Людина-рослина" (1748); "Система Епікура" (1750).

Гайдеггер, Мартин (1889, Мескірх - 1976) - нім. філософ, творчість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної філософської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, постструктуралізму та психоаналізу. На формування самобутності мислення Г. справила вплив філософська творчість Арцстотеля, Ніцше, Гуссерля, Дильтея, Шелера, Ясперса; поезія Гельдерліна, Рильке. У 1916 р. - початок викладання у Фрайбурзькому ун-ті; од 1918 р. Г. - асистент Гуссерля, 1923 р. - екстраординарний проф. Марбурзького ун-ту,· од 1929 р. - керівник кафедри філософії Фрайбурзького ун-ту (після Гуссерля); в 1933 - 1934 рр. - ректор цього ун-ту. В останні роки жив усамітнено, неподалік од Фрайбурга, в горах, лише зрідка спускаючись донизу, щоб прочитати в ун-ті лекцію. У творчості Г. можна умовно вирізнити два періоди: "ранній" та "пізній". їх розділяє доповідь "Про сутність істини" (1930). "Ранній" Г. ще перебуває в межах традиційної філософії, зокрема, його головний та незавершений твір "Буття і Час" (1927) залишається в концептуальних межах ідей його вчителя Гуссерля про феноменологічну реформацію філософії. Філософія тлумачиться Г. як універсальна феноменологічна онтологія, що має за мету тематизацію розмаїття видів буття сущого, спосіб осягнення їх єдності у понятті Буття (як такого) у межах єдиного трансцендентального горизонту (Часу). Дослідження Буття і Часу отримало назву "фундаментальної онтології". Якщо будь-яке онтологічне дослідження має справу з буттєвими структурами сущого, то у випадку із введеним Г. поняттям Dasein ("буття тут") воно набуває характеру аналітики (розчленувально-вирізняльного опису) екзистенційності (цілісності рівновихідних буттєвих структур - екзистенціалів). Фундаментальна онтологія як екзистенційна аналітика стає можливою лише на підставі того імпліцитного розуміння Буття, яким завжди наділений Dasein. За Г., екзистенційна аналітика як тематичне осягнення буттєвих структур Dasein має герменевтичний характер. Феноменологічна специфіка твору Г. "Буття і Час" полягає в тому, що на відміну від Гуссерля, Г. розширює феноменальне поле до позитивного аналізу "прихованості" (наявного у повсякденному бутті Dasein). Феноменологічна дескрипція наповнюється сенсом тлумачення (герменевтики). Метою герменевтики Dasein стає не лише аналітичне виокремлення і феноменологічний опис буттєвих структур (екзистенціалів) цього сущого, а й експлікація горизонту, в термінах якого відбувається такий опис. Горизонтом (смислом) буттєвих структур Dasein для Г. є часовість як наслідок феноменологічного аналізу "буття-до-смерті", притаманного цьому сущому. Часовий характер буття Dasein розкривається в специфічному екзистенціалі історичності. Наступними кроками мали бути - феноменологічний аналіз вкоріненості Часу в часовості Dasein та темпоральна (часово детермінована) експлікація різних видів буття сущого в межах проекту філософії як універсальної онтології. Проте на поч. 30-х рр. у творчості Г. відбулася суттєва переорієнтація. Суть її полягала у відмові від онтологічного концепту "Буття і Час" і намірі (вперше після Парменіда) осмислити Буття без будь-якої опори на суще О. днак така радикалізація підходів до розрізнення буття і сущого в мисленні "пізнього" Г. привела радше до трансформації, а не відмови від головних інтенцій "раннього" періоду. Філософські наміри Г. трансформувалися в проект "подолання метафізики". Історія метафізики постає як історія "забуття Буття", прогресія мисленевої зосередженості на сущому (від "ідей" Платана до "цінностей" Ніцше), в процесі чого універсум сущого повністю перетворюється у потенційну предметність людської маніпуляції. Справжнє мислення, на думку "пізнього" Г., має осмислювати саме Буття, яке визначає різні види Буття сущого, а не лише один із них. Якщо в "Бутті і Часі" Буття мислиться статично, як горизонтна єдність різних видів буття сущого, то у "пізнього" Г. Буття перетворюється на Подію, яка в стримуючому від виявлення себе посиланні ("епохе") визначає той спосіб буття сущого, який відкривається людині. Зміщуються акценти у відношенні між людиною та Буттям: в "Бутті і Часі" відкритість Буття конституюється екзистенціалами Dasein, у "пізнього" Г. характер відкритості Буття людини залежить від певного історичного "посилання" самого Буття (Події). Буття розкриває себе в історичній динаміці таких "посилань". Творчість "пізнього" Г. підсумовується концептом "історичність Буття". Відповідно зазнає трансформації і спосіб осягнення Буття: якщо у "раннього" Г. мова йде про темпоральні характеристики різних видів буття сущого та похідних від них буттєвих структур, то "пізній" Г. говорить про поетичне мовлення як ту сферу, в якій для кожного покоління оприявнюються сліди доленосного "епохе" Буття. Тому, прислухаючись до мови поетів, ми саме в ній можемо віднайти справжній шлях до Буття.

[br]

Осн. тв.: "Буття і Час" (1927); "Що таке метафізика" (1929); "Кант і проблема метафізики" (1929); "Гельдерлін та суть поезії" (1936); "Вступ до метафізики" (1953); "Ніцше". У 2 т. (1961); "Феноменологія і теологія" (1970).

Демокрит (460, Абдера - 370 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, учень Левкіппа. Довгий час провів у мандрах по країнах Сходу. Написав близько 70 творів різноманітної тематики. Космогонічне за своєю проблематикою і цим подібне до інших досократичних філософій, вчення Д. разом з тим суперечить спільним метафізичним інтуїціям досократиків, що робить його перехідною постаттю від доби ранньофілософських космогоній до періоду класичної еллінської філософії. Основа онтології Д. - атомістика: вчення про атоми та пустоту як першопочатки буття. Поняття "атом" виникає як антитеза елейській нескінченній подільності сущого і покликане розв'язати апорії Зенона Елейського А. том за онтологічними якостями (окрім форми) дорівнює елейському сущому (Єдиному), але на відміну від останнього атомів може бути безліч. Усе існуюче складається з них як неподільних, самодостатніх, непроникних форм. Цим домінуюча у ранньофілософських космогоніях інтуїція континуальності (безперервності і цілісності) Космосу руйнується і замінюється принципом дискретності світу. Вказуючи на атоми та пустоту як першооснови сущого, Д. також стверджує рівновагому реальність буття і небуття, що радикально суперечило не лише елейському вченню, а й іншим досократичним космогоніям. На думку Д., незчисленні не лише атоми, а й світи, які складаються з них; ці світи (відмінні за розмірами, будовою, якостями) повсякчас виникають і гинуть. Множинність одночасно існуючих світів була принципово новою для Античності космогонічною ідеєю, яка у подальшій історії філософської думки опонувала образу єдиного, гармонійно впорядкованого світоустрою. Деструктурувавши характерну для ранньофілософських космогоній першосубстандію і замінивши її висхідними неподільними формами ("ейдоси", "щосьності", "буття"), Д. так само деструктурує другий найважливіший чинник досократичного уявлення про генезис Космосу: вселенську силу, дією якої твориться впорядкований світоустрій (Логос Геракліта, Діке Анаксимандра, Нус Анаксагора тощо). Замість неї у атомістиці - вперше в історії думки - з'являється поняття причини. У вченні про пізнання Д. розрізняв чуттєве і умоглядне знання. Чуттєві сприйняття виникають внаслідок потрапляння в органи чуттів копій (ейдолів) речей, котрі відокремлюються від них. Але чуття постачають лише "темне", спотворене і несправжнє знання, оскільки свідчать про множинний світ речей, а не про дійсний світ атомів та пустоти. Останній осягається лише розумом. Перевага умоосяжного знання над чуттєвим видавалася Д. настільки значною, що легенда оповідає про самозасліплення філософа променем сонця для того, щоб "темне знання" не відволікало його від розумового споглядання справжньої дійсності. У вченні про людину Д. виходить з того, що люди набули власних форм буття завдяки природі і досвіду. Згідно встановленню (спільній згоді) виникають слова, звичаї, закони і держава. Головною метою життя є еволюція - стан душі, коли вона перебуває у спокої та рівновазі, звільнена від страхів і пристрастей.

[br]

Осн. тв.: "Великий діакосмос (світоустрій)".

ДЕТЕРМІНІЗМ ( від лат. determine - визначаю, обмежую) - філософське вчення про визначений (не довільний) характер буття явищ; теорія відносин опосередкування, завдяки яким продукуються речі і явища, визначається їхня природа і способи існування. Д. відповідає на питання, чому виникає річ, чим вона породжена, чим визначається її існування і чому вона змінюється і зникає, у що перетворюється. Д. фіксує активність буття та стверджує, що будь-яка річ є результатом зміни інших речей, в них закорінена Ц. ентральним у Д. є принцип причинності, згідно з яким не існує нічим не зумовлених подій, кожне явище породжується іншими явищами. Проте Д. не редукується до принципу причинності, позаяк передбачає не лише породження, а й значно ширший набір детермінуючих дій і відповідних факторів, напр., умови, за яких діє причина, чинники, які визначають напрям процесу, роль необхідності та випадковості і їх співвідношення у ході детермінації, специфічний вплив цілого на частини, змісту на форму тощо Н. едоліком старого Д., який утримував свої позиції аж до початку XX ст., було те, що він не лише зводив Д. до причинності, а й останню розумів механістичним чином, заперечуючи об'єктивний характер випадковості, статистичних зв'язків. Звідси - заперечення закономірного і детермінованого перебігу біологічних, особливо ж - соціальних процесів чи, навпаки, ствердження їх фатального характеру. Принцип Д. обґрунтовує не лише опосередкованість певного явища іншими, а й визначений характер цієї опосередкованості - не лише якісний, а й кількісний (інакше закони природи не мали б місця). Будь-яке явище детерміноване, хоча вид та кількісні показники цієї детермінації залежать від його характеру. Відношенню детермінації притаманні спрямованість від детермінуючого чинника до результатів детермінації, у той же час ці чинники та наслідки їх дії є відносними. Детермінація може здійснюватися від можливого до дійсного чи від причини до наслідку, від змісту до форми. Але й дійсне може детермінувати нові можливості, наслідок - слугувати народженню нових результатів, форма - визначати зміст. У процесі детермінації детермінуючий чинник визначає природу продукованих ним явищ: речові, енергетичні та інформаційні зміни відбуваються не довільно, а у відповідності з характерними для кожного випадку, цілком певними закономірними відношеннями Ц. е дозволяє говорити про незнищенність, постійне відтворення процесу детермінації. Остання теза може розглядатися як важливий принцип, втіленням якого є закони збереження енергії, кількості руху (імпульсу), електричного та інших зарядів, ізотопічного спіну тощо, різного роду кругообіги у природі, баланси у суспільному житті, зокрема в економіці, збереження генетичної інформації та ін. Важливим проявом відносин детермінації є самодетермінація. Прикладом її є саморегуляція та самоорганізація, що їх вивчають кібернетика і системологія. Згідно з принципом самодетермінації тотальності (лат. totus - весь, цілий), у межах тотальності має місце взаємна детермінація частин і цілого. Зміна відношення частин до цілого одночасно є зміною відношення цілого до частин, суб'єкт детермінації виявляється об'єктом власної активності, внаслідок чого розгортається реалізація можливостей частин і цілого у їх взаємній і постійній динамічній єдності.

ЕЛЕЙСЬКА ШКОЛА - антична філософська школа V ст. до н. е., отримала назву від м. Елея (Пд. Італія), де мешкали майже всі її представники. Предтечею Е.ш. вважається Ксенофан, а засновником - Парменід, який виклав засадничі ідеї вчення в поемі "Про суще". Інші представники - учень Парменіда Зенон Елейський та самосець Мелісс. На відміну від інших ранньофілософських космогоній (мілетців, Геракліта, Анаксагора тощо), елеати не визначають першопочаток сущого у вигляді певної субстанції - води, вогню, суміші тощо. Спільне всім досократикам усвідомлення того, що дійсне буття є єдине, вони перетворюють на сутнісне визначення сущого, яке постає у вигляді Єдиного (Одного). Через елейське поняття "Єдине" здійснився перехід від метафоричних і наочних уявлень про достеменне буття, характерних для інших досократичних космогоній, до цілковито умоглядної його версії. Ознаки Єдиного виводяться з самого поняття буття: воно вічне, незмінне, не має частин, завжди дорівнює собі, суцільне, безперервне, нерухоме тощо. Світ у вигляді розмаїття багатьох різноякісних речей, що виникають, змінюються, зникають, постає лише у межах чуттєвого сприйняття і є оманливим. Лише буття є, небуття немає, і це буття є Єдиним. В Е.ш. вперше формулюється принцип тотожності мислення і буття: буття є мислимим, а те, що немислиме, не існує В. ідтак мислення отримує значення того способу і критерію, яким засвідчується буття у його достеменності. Парменід виділяє і протиставляє два види пізнання: докса (гадка, опінія), яка спирається на чуттєву даність речей, і знання, яке засновується на здатності мислення та є продуктом логічного умовиводу. Лише знання містить істину і здатне репрезентувати справжній зміст сущого. Докса придатна лише для орієнтації людей в ілюзорному світі множинних речей С. правою Зенона стала передусім розробка аргументів на підтвердження вірності парменідівського вчення. Він сформулював численні апорії (ускладнення), які виникають у разі припущення реальності руху і множинності. Найбільш відомі чотири апорії проти руху. Саме від Зенона бере початок практика логічного доведення філософських тверджень, через що Аристотель і називає його засновником діалектики. Останній із представників Е.ш. - Мелісс систематизував і виклав прозою (на відміну від Парменіда) елейське вчення, додавши до нього тези про необмеженість та безтілесність Єдиного. В Е.ш. онтологія звільняється від оболонки космогонії і набуває вигляду умоглядного вчення про сутність і достеменність буття. Не менше значення діяльність Е.ш. мала й для становлення філософського методу. В опонуванні елейським апоріям виникає як атомізм Демокрита, так і теоретична фізика Аристотеля. Значний вплив онтологія елеатів мала на вчення мегариків.

Ліотар, Жан-Франсуа (1924, Париж - 1998) - франц. філософ, представник постструктуралізму. Застосував поняття постмодернізму до розвитку філософії, визначаючи сучасну філософію як "філософію постмодерну". Модерн, на думку Л., є епохою панування "великих метарозповідей" ("діалектика духу", "емансипація людини", "герменевтика смислу" тощо), які намагалися обійняти статус універсально легітимних. Епоха постмодерну - це епоха недовіри до метарозповідей, їх делегітимації, вивільнення "мікронаративів", що не зазіхають на загальновизнаність і використовуються лише ситуативно. Загибель метарозповідей надає простору різноманітним мовним іграм, що не мають поміж собою нічого спільного й існують лише в межах власних сфер релевантності. Згодом Л. конкретизує поняття мовної гри, застосовуючи терміни "жанр дискурсу" (тобто історична і топологічна специфіка дискурсу) і "режим речення" (ствердження, заперечення, підозра, доведення тощо) К. ожен жанр дискурсу запроваджує, за Л., свої правила прийнятності ходів мовної гри, неспіввимірні з правилами інших жанрів, оскільки правило є не денотативним, а суто прескриптивним судженням. Звідси - різні жанри дискурсу не можуть нічого "довести" один одному, а жанру жанрів, що стояв би понад ними, не існує взагалі. 'Тому "суперечка", що точиться між жанрами дискурсу, є єдино можливою формою їх взаємодії, запобігаючи зміцненню тоталітарних прагнень до єдності й уніфікації. Поняття постмодерну вказує, за Л., не стільки на хронологічний, скільки на змістовий елемент розвитку філософії. Загибель метарозповідей і запанування радикального плюралізму є природним наслідком модерну, реакцією на його вади. Постмодерн, на думку Л., завжди був вписаним у модерн і лише сьогодні досяг свого чіткого оформлення. Постійна неузгодженість між змістом, котрий потребував виразу, і хронологічними конотаціями, невід'ємними від терміна "постмодерн", примусили Л. в 1988 р. замінити цей термін іншим - "переписування модерну" Ш. ирокого розголосу набула полеміка Л. з нім. філософом Габермасом, який вважав постструктуралістські спроби критики культури необґрунтованими і називав їх "запровадженням принципу, що піддається хіба лише заклинанням".

[br]

Осн. тв.: "Постмодерністська умова" (1979); "Економія лібідонального" (1974); "Розбрат" (1983); "Могила інтелектуала" (1984).

ОБ'ЄКТИВНІСТЬ - термін, що позначає відношення незалежності від суб'єкта, від суб'єктивного чинника. Доцільно розрізняти такі форми вияву 0.: онтологічну, гносеологічну, методологічну, професійну (певні види практичної діяльності, де суб'єкт реалізує ціннісне відношення). 1) В загальному випадку онтологічна О. - те, чому суб'єкт надає статусу дійсної (істинної) реальності, розглядає як "дійсно" (справді) існуюче, як деяке "суще", достовірний елемент своєї картини світу, тієї дійсності, що є для нього предметом пізнання, рефлексії або на яку спрямовано його практичну (життєву) діяльність. Онтологічна О. протиставляється всьому, що, за переконанням суб'єкта, лише "здається існуючим", що існує лише в думці, в уяві, в гадці, є лише витвором свідомості або має характер ілюзії. Розрізнення між онтологічною О. і тим, що належить до сфери "чистої суб'єктивності", неоднозначне, відносне, залежить від рівня і характеру його знань, ціннісних уподобань, від тих проблем, що їх вирішує суб'єкт, та від критеріїв "дійсно існуючого", які він схвалює. 2) В гносеологічному аспекті О. розкривається як визначальна риса людського знання, як характеристика істини, достовірних законів і теорій. Гносеологічну О. вбачають у тому, що зміст пізнання зумовлений предметом пізнання; не залежить від волі і бажання суб'єкта. Принцип гносеологічної О. стверджує, що у формі істини має місце збіг, узгодження мислення (думки) з тією дійсністю, яка є об'єктом пізнання і яка існує незалежно від пізнання ("класичне" поняття істини). Принцип гносеологічної О. утворює антитезу інструменталізму та релятивізму. 3) В методологічному аспекті О. виступає як принцип (норма) науково-пізнавальної діяльності, що виражає вимогу інтерсуб'єктивності опису наукового. О. як норма наукового дослідження означає настанову дотримання суб'єктом основних принципів науковості, зокрема вимоги доказовості й аргументованості наукових ідей, гіпотез, теорій. 4) О. як норма (принцип) професійної етики діє в тих сферах діяльності, де суб'єкт має справу з проблемними (альтернативними) ситуаціями, що стосуються оцінки людей та їхніх дій, відповідності їхньої поведінки певним нормам та вимогам. Йдеться про функції судді, арбітра, прокурора, адвоката, критика, експерта, тренера, вчителя, керівника, представника влади, члена вченої ради, конкурсної комісії і т.ін. Професійна О. означає здатність суб'єкта реалізувати у своїй професійній діяльності інтерсуб'єктивну позицію, тобто таку, що не залежить від його (або чиїхось) уподобань, емоцій, упередженої гадки, а визначена лише суттю, логікою справи і знаходиться у повній відповідності з суспільно інституалізованими нормами та стандартами (типу правових чи моральних норм). Порушення О. як норми професійної етики може набувати кримінального характеру, але зазвичай воно є проявом професійної некомпетентності.

ОБОВ'ЯЗОК - одна з основних категорій етики і моральної свідомості; моральне зобов'язання окремого індивіда, групи осіб, класу, народу та ін., що постає для них як конкретне практичне завдання. О. - внутрішня настанова людини чинити у відповідності до певних моральних норм і цінностей, що існують у суспільстві; така позитивна ціннісна орієнтація, котра не може здійснюватися без елементу самопримусу, вольового зусилля. Тому виконання О. передбачає наявність свободи волі. Дія, здійснювана під зовнішнім примусом або в результаті насильства, не має етичного значення М. оральний О. необхідно відрізняти від різноманітних суспільних вимог - виробничих, громадських та ін. (професійний О., військовий О. тощо). О. моральний орієнтований на цінність особистості, безумовну повагу до людської гідності, утвердження гуманності. Саме ця відмінність емпіричних, морально-санкціонованих суспільних вимог і власне морального О. особистості інколи породжує внутрішній конфлікт, вирішити який може лише сама людина як відповідальний суб'єкт свого морального вибору. В історії етики і моралі тлумачення природи і походження 0. - одна з найскладніших проблем. Основа і джерело О. пов'язувались з тим чи іншим розумінням моральної необхідності і вбачались: у Божих заповідях, апріорному моральному законі (категоричному імперативі), космічних законах, людській природі, прагненні людини до насолоди або щастя, суспільних настановах та ін. На розуміння морального О. суттєвий вплив справляла також відповідь на питання про те, хто або що визначає, зрештою, його зміст: Бог, "Божественний розум" (неопротестантизм, неотомізм), суспільство (соціально-апробативні теорії), совість (Фіхте), моральне почуття (теорія морального почуття) тощо. Питання про межі 0. також тлумачиться неоднозначно. Так, представники деонтологічного інтуїтивізму вважали важливим для виконання 0. лише саму дію, а не мотиви, якими керується людина. Представники теорії морального добра, навпаки, вирішальне значення надають характерові мотиву. Як духовно-моральний феномен суспільного життя О. має конкретно-історичний характер. Кожна епоха, соціальна група, релігійна чи етнічна спільнота мають своє уявлення про О., яке складається в рамках тієї чи іншої культури з притаманними їй цінностями. Загальні моральні вимоги здатне виробляти лише суспільство у цілому на основі колективного історичного досвіду людей. Вирішення проблеми морального О. стосовно тієї чи іншої конкретної ситуації - особиста справа окремої людини. Кожна людина повинна не лише усвідомлювати об'єктивний зміст О., а й нести відповідальність перед своєю совістю, в якій, у кінцевому підсумку, зосереджується онтологічний аспект її моральних зобов'язань. О. передбачає як усвідомлення мотивів поведінки, так і опертя на моральні почуття. Усвідомлення 0. допомагає людині подолати розрив між тим, що є, і тим, що повинно бути; тому виконання О. може бути пов'язане із запереченням певних моральних норм і цінностей. Кардинальні зміни у світогляді сучасної людини спричинюють появу протилежних етико-філософських висновків стосовно умов її нинішнього буття взагалі і проблеми морального О. зокрема. Такими є, з одного боку, переконання багатьох сучасних філософів щодо принципової неможливості формування універсальних основ морального О., з іншого - активний пошук його нових засад, що включають імперативи такої діяльності, яка не була б руйнівною для можливостей життя в майбутньому (Йонас), забезпечувала б виживання людського роду як "реальної комунікативної спільноти" (Апель).