куна

ПАРАДИГМА ( від грецьк. παράδειγμα - приклад, взірець) - поняття, яке використовувалося в античному і середньовічному філософських дискурсах для характеристики відношення між фізичним та надфізичним світами, а саме: другий світ, зазвичай, слугував за П. для першого. Так, Платон застосовував термін "П." стосовно Ідей або Форм як доконечних взірців для реального існування. У сучасному дискурсі П. означає прийняту певним науковим співтовариством модель постановки та вирішення проблем, у яка забезпечує існування наукової традиції. Застосування терміна "П." у цьому сенсі було започатковане у праці Куна "Структура наукових революцій", де була здійснена спроба елімінувати із сучасного філософського дискурсу нормативістські (властиві, зокрема, неопозитивізму та критичному раціоналізму Поппера) образи науки. Останні, на думку Куна, призводили до хибного переконання в існуванні єдиного та загальнообов'язкового критерію науковості й раціональності. Концепція П. Куна, для якої засадничим є поняття "наукове співтовариство", спрямована проти надісторичної нормативності епістемологічних образів науки; наголошує на їхній функціональній залежності від панівного в дану історичну епоху способу діяльності наукового співтовариства; викриває умовність демаркаційної лінії, що відокремлює раціональну науку від нераціональних форм інтелектуальної діяльності. За Куном, наукова революція - це зміна П. (точніше, повна або часткова зміна "дисциплінарної матриці"!

ПОСТПОЗИТИВІЗМ - багатоголосий філософський дискурс про місце, роль та значення позитивізму в історії філософії, про шляхи розвитку філософії науки після нього. Ініціатори П. (Поппер, Кун, Лакатос, Полані, Тулмін, Агассі, Селларс, Феєрабенд та ін.) з різних філософських позицій висловлюють своє ставлення до спадщини позитивізму, який домінував у європейській культурі понад століття. Всі вони скептично ставляться до "самообразу" позитивізму як "єдино законної філософії науки". Позитивізм в їхніх оцінках - це один з етапів розвитку філософії науки, який завершився у друг, третині XX ст. і залишив після себе не тільки важливі результати, а й безліч невирішених проблем. "Логіка наукового дослідження" Поппера і "Структура наукових революцій" Куна започатковують постпозитивістський етап в історії становлення філософії науки. Найхарактерніша особливість П. - філософський плюралізм. На відміну від позитивізму, він не намагається стати філософським монізмом. П. - багатоголосий дискурс, в якому консенсус з обговорюваних проблем не обов'язковий. Він можливий лише як один із багатьох станів дискурсу О. сь чому, порівнюючи різні стратегії П. (такі, напр., як фальсифікаціонізм Поппера, методологія дослідницьких програм Лакатоса, філософія наукових революцій Куна, філософія особистісного знання Полані, епістемологічний анархізм Фоєрабендата ін.), легко переконатися, що П. - це агоністика опонентів позитивізму, які піддають гострій і безкомпромісній критиці не тільки позитивістську філософську спадщину, а й позиції один одного. І все ж, незважаючи на гостре протиборство альтернативних стратегій П., їм усім притаманний ряд загальних рис: а) відмова від методології нормативізму, від пошуку "єдино правильної" і загальнообов'язкової філософії (епістемології, методології, логіки) науки; б) відмова від позитивістської ідеології демаркаціонізму; в) визнання пріоритету "історії науки" перед "філософією науки"; г) перевага проблематики, яка стосується аналізу виникнення, історичної еволюції фундаментальних наукових теорій і відхід від проблематики, пов'язаної з аналізом структури науки і шляхів її обґрунтування; д) особлива увага до "лінгвістичного повороту" у філософії та ініційованого ним оновлення методологічної культури; є) гострий інтерес до методології таких "наук про складність", як синергетика, нерівноважна термодинаміка, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф, теорія фракталів, якісна теорія нерівноважних фазових переходів та ін.

1) зоол. куни́ца

2) ( выкуп за невесту) ист. куна́, ку́нное, куни́чное

3) диал. метёлка на камыше́

ІСТОРИЧНА ШКОЛА в філософії науки - напрям у філософії науки, що склався в процесі дослідження двох проблем розвитку науки: 1) проблеми чинників, завдяки яким прогресує чи просто змінює свою структуру наука; 2) проблеми форм, шляхів розвитку наукового знання (безупинне кумулятивне нагромадження й складування знання чи революційні зміни, перерви в поступовості) Н. а відміну від неопозитивізму, представники цього напряму (Вартофський, Кун, Лакатос, Тулмін, Фоєрабенд та ін.) вважають, що розвиток науки не тільки не відбувається поза зв'язками з філософією (метафізикою), а розгортається у щільному контакті з сукупністю соціальних, культурних, психологічних і навіть позараціональних явищ. Позиція І.ш. в ф.н. полягає в обґрунтуванні тези про відсутність нерозривного зв'язку між поняттям раціональної науки і внутрішньою історією науки. Саме поняття "раціональність" є багатозначним і залежить од включення в конкретну філософсько-наукову концепцію. Відповідаючи на питання про форми розвитку науки, представники І.ш. в ф.н. рішуче виступають проти спрощених кумулятивістських поглядів та обґрунтовують ідею про перервний характер наукового поступу; методологи науки пропонують різні концепції розвитку наукового пізнання. Концепція наукових революцій Куна центрована навколо поняття "парадигма"; універсальна концепція розвитку науки Лакатоса, ґрунтована на ідеї конкуруючих науково-дослідних програм; концепція зміни стандартів раціональності або матриць розуміння, обумовлена "природним" і "штучним" відбором популяцій понять; концепція "тематичного аналізу науки" Холтона тощо Р. ізноманітність концепцій розвитку науки, запропонованих І.ш. в ф.н., свідчить про багатоманітність типів і стандартів наукової раціональності, співіснуючих у науці та змінюючих одні одних.

ХОЛІЗМ (голізм) ( від грецьк. όλοξ - цілий, увесь) - методологічний принцип та світоглядна концепція, що стверджують цілісність і неподільність матеріального і духовного світу. Термін "X." вперше запроваджений південноафриканськ. філософом Сметсом у 1926 р., який висунув формулу X.: "Ціле більше за суму його частин". Сметс вважає цілісність найвищою філософською категорією, яка синтезує суб'єктивне і об'єктивне та є останньою реальністю буття. Виразом X. є процес еволюцій, що породжує нові об'єкти як цілісності; вищою формою цілісності є людська особистість. Попри певну суб'єктивність та містичність тлумачення Сметсом і його послідовниками змісту X., останній, як реакція на механістичну і антропоморфічну інтерпретацію природи, набув вагомого значення в сучасній філософській думці. Витоки X. сягають давньогрецьк. філософії, зокрема апорій Зенона відносно перервності - неперервності просторового і часового континууму, вчення Парменіда про єдність і нерухомість буття, ідеї Платона про цілісність як немножинність Е. лементи X. пронизують вчення Ляйбніца про монади як прості і незнищенні цілісності, що не мають частин. У XX ст. ідеї X. отримали розвиток в концепціях "творчої еволюції" Бергсона, "процесуального холізму" Вайтгеда, віталізму, гештальтпсихології, працях Лемана, Мейер-Абіха, Холдейнатощо. Принципи X. використовуються у тезах Дюгема-Куайна та Куна - Феєрабенда про системний характер фізичних теорій. Фундаментального обґрунтування надала холістичним ідеям квантова механіка, яка довела нерозкладність фізичних станів на елементи і множини, узаконила статус ймовірностей в описі фізичного світу і поглянула на Всесвіт, включаючи і дослідника-спостерігача, як на неподільну, цілісну монаду (ідеї Бора, Бома, Велла, Фока та ін.).

Штегмюллер, Вольфганг (1923, с. Наттерс біля Інсбрука - 1991) - австро-нім. філософ. Одержав філософську освіту в 1945 - 1949 рр. в Інсбруку, продовжив філософську спеціалізацію у Мюнхенському ун-ті. У 1958 р. одержав звання ординаріуса з філософії, а згодом - проф· цього ун-ту. Був членом Сільськогосподарської академії наук та чл.-кор. Австрійської академії наук О. сновні праці Ш. присвячені проблемам аналітичної філософії. НІ., спираючись на праці амер. логіка Сінда, розробив принципи структуралістського підходу до аналізу будови і розвитку наукових теорій. Підхід НІ. використано для "макрологічної" реконструкції концепцій та ідей представників історичної школи (Куна, Лакатоса та ін.). В його працях зроблена вдала спроба критично підсумувати й поєднати узагальнені здобутки різних течій філософії науки, прояснити їхню раціональну суть засобами логіки та математики.

[br]

Осн. тв.: "Проблема істини і ідеї семантики" (1968); "Метафізика - скепсис - наука" (1969); "Персональна ймовірність і раціональне рішення" (1973); "Статистична ймовірність" (1973); "Типи структур у логіці", у співавт. (1984); "Розвиток нового структуралізму з 1973 р." (1986).