кошарний

див. Кошарний, Степан Олексійович

Кошарний, Степан Олексійович (1947, с. Анисів Чернігівської обл.) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1974). Канд. філософських наук (1988). Працював науковим редактором відділу, заст. головного редактора ж. "Філософська думка" Н. ині - ст. наук. співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: історико-філософські дослідження, проблеми методології історикогуманітарного знання, аналіз провідних течій сучасної західноєвропейської філософії. Автор близько 50 наукових публікацій.

[br]

Осн. тв.: "Біля джерел філософської герменевтики (В. Дильтей і Е. Гуссерль)" (1992).

див. Кошарний, Степан Олексійович

ГЕРМЕНЕВТИКА (грецьк. έρμηνετικη, від έρμηνεω - пояснюю, інтерпретую, тлумачу) - термін, формування основоположного значення якого історично сягає стародавніх тлумачень текстів Біблії; традиційно він також включає тлумачення текстів філософських та літературних - насамперед тих, які стосуються Біблії. На позначення самостійного філософського напряму цей термін почав застосовуватися, головно, на поч. XX ст., коли розгорнулося фундаментальне філософське осмислення феномена розуміння та пов'язаної з ним методології і практики гуманітарно-історичних дисциплін. В історії інтерпретації профанних та сакральних текстів вирізняються наступні основні різновиди: 1) Буквальна інтерпретація, яка стверджує, що біблійні тексти мають тлумачитися згідно зі значеннями (відповідними намірам авторів), які виражені їхньою граматичною конструкцією та історичними контекстами виникнення. Її дотримувались Тома Аквінський, Лютер, Кальвін та ін. 2) Моральна інтерпретація, яка намагалась встановити екзегетичні принципи, завдяки яким з різних частин текстів Біблії можуть бути виведені відповідні етичні приписи та моральні імперативи поведінки. 3) Алегорична (символічна) інтерпретація (запозичена зі стоїцизму і уперше запроваджена до тлумачення текстів Гомера Пергамською школою філологів) розуміла біблійні оповіді як такі, що мають крім буквального ще й другий, фігуральний рівень референції за межі тих подій, які експліцитно маються на увазі у текстах Біблії. Окремою формою алегоричної інтерпретації є "типологічне" тлумачення, згідно з яким головні події Старого Завіту є передвіщенням подій Нового Завіту (Ноїв ковчег як "тип" християнської церкви). Цього різновиду тлумачення Біблії, з використанням платонівських та стоїчних категорій, дотримувались Філон Александрійський, Елемент Александрійський, Ориген та ін. 4) Анагогічна (містична) інтерпретація стосується тлумачення біблійних подій у їхньому відношенні до прийдешнього життя як його прообразу С. тан справ, коли проблематика Г. і проблематика філософії осмислювались паралельно, незалежно одна від одної, а тому і не зазнавали істотного взаємовпливу, лишався чинним до початку XX ст. Провідними постатями, які розвивали Г. у такому статусі, були Юстин, Іреней, Тертуліан.Августин, Флавій, Баумгартен, Ернесті та ін. На основі ознайомлення з працею Ернесті "Тлумач" в контексті історико-літературних студій нім. романтизму (особливо у співробітництві зі Шлегелем) Шляєрмахер розвиває Г. як мистецтво конгеніального осягнення чужої індивідуальності, дослідивши феномен розуміння як такий і виокремивши граматичний та психологічний його різновиди. Надалі Г. розробляється в річищі методологічних пошуків нім. історичної школи (Ранке, Дройзен, Савіньї та ін.), філології та психології (Аст, Бек, Штайнталь та ін.). Зрештою, в історичному науковченні Дильтея вона - як вчення про мистецтво тлумачення писемних пам'яток (життєвих виявів) - включається у контекст теорії пізнання, логіки й методології гуманітарних наук і проголошується сполучною ланкою між філософією та історичними дисциплінами, головною складовою основоположень наук про дух. Г. набуває у Дильтея філософського статусу під впливом розробленої Гуссерлем у "Логічних дослідженнях" теорії значення. Долаючи завдяки феноменології Гуссерля релятивізм і скептичний суб'єктивізм свого історичного науковчення і розв'язуючи проблему об'єктивності гуманітарного знання, Г. Дильтея разом з тим втрачала своє найвагоміше конструктивне надбання - принцип історизму. Щоб уникнути цієї дилеми, Гайдеггер намагається на нових засадах об'єднати дві різнорідні традиції у концепції, яку він з 1919 р. називає "феноменологічною Г." Завдяки філософії фундаментальної онтології Гайдеггера класична (теологічна, філологічна й історична) Г. започаткувала нову фазу свого розвитку. Її центральна проблема - проблема розуміння - була осмислена вже не як метод наукового пізнання, а як спосіб людського буття, а феноменологія - як онтологія. Нове філософське вчення постає як "Г. фактичності", що ситуативно розташоване в конкретно-історичному контексті людського "Я" (пізніше - "Dasein"), головним способом буттєвого самовизначення якого виступає інтерпретативне тлумачення свого буття-у-світі. Подальший розвиток цієї традиції здійснив Гадамер (див. герменевтика філософська). Г. у традиційному сенсі як гносеологічне підґрунтя й методологію гуманітарних наук розробляв також Бетті та ін. Як до допоміжної дисципліни до неї звертаються Апель, Габермас, Деррида.

див. також _про словник

[br]

Аболіна Т.

Аза Л.

Александрова О.

Алексюк І.

Аляєв Г.

Андреус А.

Андрос Є.

Андрущенко В.

Арестова Н.

Архипова Л.

Бабій М.

Бичко А.

Бичко І.

Білецький О.

Білий О.

Білодід В.

Богачов А.

Бойченко І.

Бойченко М.

Бойченко О.

Бондар С.

Боровицька О.

Булатов М.

Бургін М.

Бучма О.

Валявко І.

Васильєв С.

Васильченко А.

Вільчинський Ю.

Гардащук Т.

Гвоздік О.

Гломбік Ч.

Головащенко С.

Головко Б.

Гомілко О.

Гончаренко М.

Горинь В.

Горський В.

Грабовський С.

Гусєв В.

Депенчук Л.

Діденко В.

Домбровський Б.

Дондюк А.

Єленський В.

Єрмоленко А.

Єфименко В.

Заблоцький В.

Забужко О.

Завгородній Ю.

Загороднкж В.

Заїченко Г.

Заславський І.

Захара І.

Ішмуратов А.

Іщенко Ю.

Йолон П.

Йосипенко О.

Йосипенко С.

Канак Ф.

Карагодіна О.

Катусенко В.

Катусенко С.

Кашуба М.

Кизима В.

Кирик Д.

Кисельов М.

Кисельов С.

Кисельова О.

Кірюхін Д.

Кіхно О.

Кобець Р.

Ковадло Г.

Козловський В.

Колодний А.

Конверський А.

Кохан Я.

Коцюбинський В.

Кошарний С.

Кравченко О.

Кравченко П.

Крилова С.

Кримський С.

Крисаченко В.

Кудря С.

Кузнєцов В.

Култаєва М.

Лазоренко О.

Левицька О.

Левчук Л.

Лисий І.

Литвинов В.

Лісовий В.

Лобовик Б.

Лосєв І.

Лубський В.

Лук М.

Лук'янець В.

Луцишина О.

Любаш енко В.

Любивий Я.

Лютий Т.

Лях В.

Мадейків М.

Мазепа В.

Малахов В.

Маленька Т.

Менжуліна Л.

Метельова Т.

Микитенко Д.

Множинська Р.

Мозгова Н.

Мойсеїв І.

Молчанов І.

Мороз О.

Мулярчук Є.

Навроцький В.

Надольний І.

Надольний М.

Нестеренко В.

Нечипоренко В.

Нічик В.

Озадовська Л.

Омельянчик В.

Орлова Т.

Пазенок В.

Пархоменко Т.

Паславський І.

Пашук А.

Петров Є.

Плющ Л.

Поліщ ук Н.

Попович М.

Причепій Є.

Пролеєв С.

Решетник М.

Рижко В.

Ричка В.

Рогович М.

Розова Т.

Руда Т.

Савельєва М.

Сатан О.

Свириденко В.

Сирдова О.

Ситниченко Л.

Сігов К.

Скуратівський В.

Соболь О.

Сова А.

Соловей-Гончарик Е.

Стратій Я.

Табачковський В.

Танчер В.

Ткачук М.

Усик А.

Фадєєв В.

Федоренко Л.

Филипович Л.

Філіпенко Н.

Хамітов П.

Хоменко І.

Цюрупа М.

Чайка Т.

Шалашенко Г.

Швед З.

Шинкаренко Л.

Шинкаренко О.

Шинкарук В.

Шульга Р.

Яроцький П.

Ярошовець В.

ФЕНОМЕН ( від грецьк. φαινομενον - те, що з'являється) - будь-які підлеглі спостереженню предмет, факт, подія чи процес, що виступають об'єктами чуттєвого споглядання (напр., кольори, звуки, запахи), на противагу усьому тому, що схоплюється завдяки розмислу, розуму, інтелекту, тобто є умосяжним. Давньогрецьк. дієслово "phainesthai" ("світитися", "видаватися", "виглядати" тощо) ще не вказує на те, чи сприймана річ є іншою, аніж те, чим вона виявляється насправді. Тому в етичному вченні Аристотеля поняття "видиме (явне) благо" є тим, що видається людині таким незалежно від того, чи є воно реально сущим благом, чи ні. Пізніші античні філософи провели розрізнення між спостережуваними фактами (або Ф.) та винайденими для їхнього пояснення теоріями. У філософії Канта термін "Ф." використовувався для позначення безпосереднього об'єкта чуттєвого досвіду, даного у формах споглядання (простір і час), знання про який виникає лише тоді, коли він витлумачується через категорії розмислу, такі як субстанція чи причина. Кант протиставив Ф. ноумени, або речі в собі, до яких категорії споглядання та розмислу не мають застосування. У сучасній філософії термін "Ф." інколи використовується на позначення факту, події, процесу тощо, що безпосередньо схоплюється органами чуття до того, як буде висловлене будь-яке судження про нього.

ФЕНОМЕНАЛІЗМ - філософська теорія сприйняття та способу буття зовнішнього світу, розбудована на емпіричному ґрунті, основоположним припущенням якої є принцип - "існувати - значить бути сприйнятим". Коріння цієї теорії сягає британської філософської традиції, особливо її номіналістичного відгалуження, представники якого (Гоббс, Локк, Берклі, Г'юм, Дж.СтМіль та ін.) використовували критику успадкованої від Середньовіччя реалістичної онтологізації універсалій для заперечення об'єктивності всезагального (категорій причинності, субстанції та ін.). Сутнісною ознакою такої філософської позиції є переконання, згідно з яким у пізнанні, включаючи наукове осягнення світобудови, ми завжди маємо справу лише з явищами або феноменами власної свідомості як єдино приступною для нас реальною дійсністю, а всі твердження про матеріальні об'єкти зводяться до висловлювань про справжні або ж можливі відчуття, чуттєві дані та враження, здобуті в емпіричному досвіді (див. феномен, феноменологія).

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ - термін, здебільшого використовуваний нині для позначення започаткованого Гуссерлем філософського руху, головною метою якого було проведення безпосереднього споглядально-рефлексивного дослідження феноменів свідомості на рівні точної науки та розробка відповідного йому методу аналізу предметно-смислових структур людського світоусвідомлення. Сам термін "Ф." з'являється у XVIII ст., коли швейц.-нім. математик і філософ Ламберт (1728 - 1777) у кн. "Новий органон" (1764) використав його як "теорію ілюзій" для іменування тієї частини своєї гносеології, котра відмежовувала істину від хиби. Кант використав слово "Ф." лише двічі, але надав поняттю "феномен" ширшого значення, що мало своїм наслідком інакше розуміння Ф. У XIX ст. цей термін в основному пов'язується з працею Гегеля "Феноменологія духа" (1807), у якій простежується розвиток свідомості від "чуттєвої вірогідності" до "абсолютного знання". Надалі значення поняття "феномен" розширюється, воно стає синонімом "факту" чи будь-чого спостережуваного суб'єктом явища, а термін "Ф." завдяки працям Гамільтона, Гартмана, Мейнонга, Штумпфа та інших набуває смислового навантаження, близького до сучасного. Поняття "Ф." виникає у Гуссерля як противага "психологізмові" в логіці й теорії пізнання, як альтернатива "натуралізмові" (позитивізмові усіляких ґатунків) та як протилежність "історизмові" Дильтея. Ф. розглядається Гуссерлем як метод з'ясування смислових структур та зв'язків свідомості, як споглядання тих інваріантних її характеристик, які уможливлюють сприйняття об'єкта та інші різновиди пізнання. З цього погляду основні її характеристики наступні: 1) феноменологічна редукція (або "епохе"), під якою мається на увазі опис актів свідомості у спосіб, котрий є вільним від прийняття теорій та засновків про самі ці акти чи про існування корелятивних їм предметів у світі; 2) ейдетична редукція, через яку завдяки рефлексії про окремішний акт свідомості і з допомогою уявного варіювання певних його рис може бути піддана спогляданню сутність, або ейдос, не просто цього окремішного акту, а будь-якого порівнюваного з ним (напр., бачення як такого); 3) нарешті, феноменологічний підхід бере до уваги процес, завдяки якому предмети конституюються або розбудовуються свідомістю у їхньому пізнанні. Чільними проблемами роздумів Гуссерля у річищі Ф. від початку 30-х рр. стають проблеми подолання соліпсизму та інтерсуб'єктивності основоположень феноменологічної концепції філософії. Мірою розгортання цих досліджень він доходить висновку, що світ існує не для одиничного "Ego", а конституюється у своєму смислобутті спільнотою монад, внаслідок чого завданням Ф. стають роздуми про цей інтерсуб'єктивно значущий світ та спільний у своїх сутнісних структурах для багатьох людей досвід такого світу. На підставі цих роздумів народжується поняття "життєвого світу", світу безпосереднього життєвого досвіду, похідним якого є світ науки. Позаяк феномен життєвого світу виявився наскрізно історичним утворенням, звернення Гуссерля до його осмислення історизує трансцендентально-філософську рефлексію пізньої Ф., методологічні імперативи якої перетворюються на історичну редукцію. Вплив Ф. на сучасну західну філософію був широким і різнобічним. Її екзистенціалістські послідовники, особливо Гайдеггер, Сартр і Мерло-Понті, називали себе феноменологами, водночас відкидаючи такі гуссерліанські риси Ф., як бачення філософії як "точної науки", орієнтація на розробку теорії пізнання, методологічна вимога "епохе" та визнання трансцендентального "Ego". На основі філософської спадщини Гайдеггера розробляються також концепції герменевтичної Ф. Її основними постатями стають Гадамер, який в онтологічній площині розробляє герменевтичні проблеми в царинах естетичної, історичної та мовної свідомості, та Рикер, котрий досліджує питання "прищеплення" герменевтичної проблеми до феноменологічного методу на трьох стратегічних рівнях: семантики багатозначних (символічних) виразів (теорія пізнання), рефлексії (методологія) та на рівні людського існування (онтологія).