коловорот

1) ( інструмент) brace; wimble

2) ( вантажопідіймальний пристрій) windlass; winch; purchase; stock

1) ( вир) whirlpool; eddy

2) ( кругообіг) rotation, circular motion, circulation

1) (в реке, в море) водоворо́т; коловоро́т

2) (круговое движение; перен.) круговоро́т; водоворо́т, круговраще́ние; коловраще́ние, коловоро́т

1) ( для сверления) коловоро́т

2) ( для подъёма) во́рот

მორევი; ორომტრიალი

Фічино, Марсиліо (1433, Фільїне-Вальдаріо - 1499) - італ. філософ, голова Академії у Флоренції, що наслідувала традиції Академії Платона. Відіграв видатну роль у відродженні й поширенні філософської спадщини Платона та неоплатоніків, провідна постать у ренесансному неоплатонізмі. Освіту отримав у Флорентійському ун-ті. В 1484 р. створив перший стандартний переклад діалогів Платона. Вчення Ф. - синтез платонізму і християнства, поєднання яких він здійснював на засадах концепції "всезагальної" релігії. Ця концепція вела до релігійної віротерпимості, виправдовувала співіснування нехристиянських форм релігії, язичництва й античної мудрості. Платонівську філософію Ф. розглядав як "вчену релігію", що дає раціональне обґрунтування і систематичне пояснення істини, відкритої Христом С. піввідношення Бога і світу, Бога і людини - головна філософська проблема Ф. Основою її розв'язання виступає поняття Єдиного. Характерні для філософії Ренесансу пантеїстичні тенденції набувають у Ф. особливо чіткого вираження. Ф. відходить від християнського креаціонізму, розглядаючи божественне творення світу в дусі неоплатонівської еманації. Еманація і зворотний рух речей до Бога утворюють один безперервний потік, "духовний коловорот", в якому реалізується просякнута божественною сутністю єдність світу. Найважливіші категорії, що характеризують цей коловорот, - любов, краса і насолода. Як універсальні характеристики буття вони набувають у Ф. онтологічного значення. За визначенням Ф., краса має божественне походження, вона - зримий образ Бога О. божнювання краси, як духовної, так і тілесної, у Ф. стало теоретичною основою для художньої творчості Ренесансу. Краса нерозривно пов'язана з любов'ю, адже завдяки їй реалізується єдність світу, а сам світ єднається з Богом. Ф. розглядає людину як істоту, що органічно поєднана з Космосом і його найвищим першопочатком - Богом, як мікрокосм, що відтворює гармонійну будову світу. Філософія Ф. життєствердна, а створена ним картина світу не тільки поетична, а й сповнена радості життя, насичена творчою енергією, що випромінюється Богом і реалізується у творчій діяльності людини.

[br]

Осн. тв.: "Коментар на "Бенкет" Платона" (1469); "Платонівська теологія та безсмертя душі" (1469 - 1474); "Про християнську релігію" (1474); "Про життя" (1489); "Про сонце і світло" (1492).

Віко, Джамбаттиста (1668, Неаполь - 1774) - італ. філософ. Навчався у Неаполі. Від 1699 р. - проф. риторики ун-ту в Неаполі, від 1734 р. - придворний історіограф. Автор низки праць із філософії, риторики, філології, історії права Н. айважливішим внеском В. у філософію було осмислення ним історії як головного чинника людської діяльності. За В., люди можуть адекватно зрозуміти і відобразити лише те, що самі створюють. Тому світом, в якому людина панує, насправді є історія. Історична наука постає як автентичне осмислення, самосвідомість історичного процесу. Подібно до давньогрецьк. історика Полібія та давньокит. - Сим Цяня, В. розглядає темпоральний рух суспільства як множину історичних коловоротів. Але, на відміну від них, основною одиницею історії вважає не окремий народ, а історичний (громадянський) світ, утворений спільнотою однотипних народів. Таких світів виокремлено два: світ стародавніх та світ християнських народів. В. обстоює думку про те, що життєвий цикл кожного народу вичерпується трьома основними епохами, які аналогічні періодам життя людини - дитинству, юності та зрілості. Ці епохи В. пов'язує з відповідними формами політичної влади. Першу, божественну, епоху визначає влада монархів, батьків, жерців; другу, героїчну, - влада аристократії; третю, людську, - влада демократії або ж представницької монархії С. воєрідність цих етапів чималою мірою зумовлюється притаманними їм особливостями у розвитку міфології, релігії, філософії, права, логіки, мистецтва, мови й письма.

[br]

Осн. тв.: "Універсальне право" (1720 - 1722); "Основи нової науки про спільну природу націй" (1725) та ін.

Кроче, Бенедетто (1866, Пескассеролі - 1952) - італ. філософ, історик, літературний критик. Завдяки впливові в інтелігентських колах перш. трет. XX ст. здобувся на прізвисько "світського папи". Наскрізна ідея філософської творчості К. спирається на тезу - "немає іншої реальності, окрім духа, й іншої філософії, крім філософії духа". Самоздійснення світового духа К. характеризує на засадах діалектики, з якої (дистанціюючись від Гегеля) вилучає тріадичність, синтез протилежностей і поступальність руху від нижчого до вищого. К. розумів рух духа як циклічний коловорот теоретичної та практичної форм (за примату останньої), у кожній з яких відбувається перехід від особливого до загального. У царині практики - це рух від економіки (сфера приватних інтересів) до етики (сфера загального інтересу); у теорії - від естетики (втілення духа в одиничному) до логіки (сфера всезагальності). Трактуючи дух як історичний за своєю суттю, К. розглядав філософію як філософію історії; історію - як шлях розуму та свободи; історичну науку - як невіддільну від філософії, позаяк історик завжди осягає минуле не безсторонньо, а крізь призму запитів і цінностей сучасності, виявляючи в окремому найзагальніше. Кожна індивідуальність (найвиразніше - акторська) є втіленням естетичного щаблю розвитку духа, а мова - це засіб естетичного самоздійснення.

[br]

Осн. тв.: "Живе і мертве в філософії Гегеля" (1907); "Філософія духа". У 4 т. (1902 - 1917); "Суть естетики" (1913); "Політика і мораль" (1922); "Моя філософія" (1949).

Ніцше, Фридрих Вільгельм (1844, Рекен, Пруссія - 1900) - нім. філософ. Закінчив Ляйпцизький ун-т; проф. класичної філології у Базельському ун-ті (1869 - 1879). Погіршення стану здоров'я спричинилося до того, що Н., залишивши посаду проф., переїхав до Італії і Швейцарії, де протягом 10 років жив самітником, займаючись творчою працею. Через різке загострення психічної хвороби у 1889 р. його було допроваджено до психіатричної лікарні, де він і помер. Ранні захоплення романтизмом приводять Н. до музики Вагнера та філософії Шопенгауера. В часи романтичних пошуків генія - як виразника трагічно-художнього творення культури - Н. виходить з Античності як вузла, яким пов'язана й сучасна культура. Геній уявляється йому "центром" входження у буття, здатним створювати естетично виправдані його феномени. В першій праці Н. "Народження трагедії" (1872) феномен античної культури постає у двоїстості аполлонівського та діонісійського начал. Аполлон очолює царину довершених образів: світла, розумності та краси, а Діоніс - несталих: хаосу, шаленства й руйнації Г. рецька культура постає як арена боротьби цих принципів, являючи історичну зміну епох. Кардинальна зміна аполлонівсько-діонісійського взаємовідношення в культурі відбувається завдяки переорієнтації принципу індивідуації з художньої інтуїції на морально-логічний дискурс. Означені філософські інтенції Н. знаходить у Сократа, називаючи його першим декадентом в західній історії С. воє головне завдання Н. вбачає у з'ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "переоцінки цінностей". Для розуму основу єдності світу являє собою Абсолют - як умова існування цінностей. Саме Бог перетворює цінності на вічні інстанції. Ідея "смерті Бога" звільняє людину з полону цієї хибної свідомості ("Весела наука", 1882). Історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим (християнство, мораль, філософська істина) Н. називає нігілізмом, підсумовуючи це ємкою фразою: "Бог помер". Під поняттям "Бог" розуміються всі номінації надчуттєвого: ідеали, норми, принципи, цілі, цінності тощо, за допомогою яких суще набуває сенсу. Воля людини побачити "знецінений" світ дає їй змогу поєднати прагнення власної та світової волі. Якщо історична форма декадансу, за Н., починається з Сократа, то Платон продовжив творення ідеї "істинного світу", за якою стоять "примари" добра, справедливості, краси, що вже не причетні до життя. "Істинний світ" християнства розкривається перед людиною тільки в результаті каяття, яке виражається в аскезі й провині за прояв людських життєвих імпульсів. Шлях трансформації "істинного світу" продовжує філософія Канта, де постулюється поняття "ноуменального світу", підтверджуючи належність морального імперативу. Моральний дискурс породжує нові форми утопізму (соціалізм, анархія), які поширюють ентропію власного безсилля, а за проголошенням ідеалів свободи ховається воля до заперечення життя. Ключовим поняттям рушійної сили в структуруванні цінностей моралі є Ressentiment (франц. злопам'ятство). Воно характеризує атмосферу ворожості, ненависті та почуття безсилля, що виникають внаслідок невідповідності між внутрішніми домаганнями і фактичним становищем людини в суспільстві. Згідно з Н., сучасна людина - це "перехід і загибель", тому образ "надлюдини" розглядається як символ довершеності культури та породження нових людських перспектив. "Надлюдина" - це представник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а ницій та кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприйняття трагедійності буття у коловороті "вічного повернення" й бажання сягнути недозволеного. "Надлюдина" - результат культурно-духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелектуально-моральними якостями, які спричиняють появу песимізму й нігілізму. Мораль сама була зброєю проти самої себе, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на занепад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (покірливе скніння в тенетах моралі та агресивне подолання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм - це патологічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Н., сучасність просякнута неповними формами нігілізму - це декаданс без переосмислення цінностей; подолання цього стану вбачається в інтегральному принципі сущого - "волі до влади", що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя. Н. як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

[br]

Осн. тв.: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людське" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).