колеж

Ренан, Ернест Жозеф (1823, Трег'є, Кот-дю-Нор - 1892) - франц. філософ, семітолог, історик релігії, письменник Н. авчався в колежі Трег'є. У 1926 р. був призначений на посаду проф. філології в Колеж де Франс, але невдовзі був звільнений за ідеї, які найповніше були втілені у його книзі "Життя Ісуса": Ісуса Христа Р. зобразив не як Бога, а як видатну людину, морального героя, що володів даром впливати на долю людей та вести їх за собою. Наступні історичні праці Р. містили раціоналістичну критику Біблії, підготували засади міфологічної школи трактування особи Ісуса Христа; піддали історичному аналізу Новий Заповіт, встановлювали хронологію його написання.

[br]

Осн. тв.: "Життя Ісуса" (1863); "Історія походження християнства". Т. 1 - 8 (1863 - 1883); "Філософські діалоги і фрагменти" (1876); "Історія ізраїльського народу" (1887 - 1893).

Арон, Раймон (1905, Рамбервіллер - 1983) - франц. соціолог, філософ, політолог, публіцист. Отримав освіту у Вищій нормальній школі у Парижі (1924 - 1928). Од 1930 р. перебував у Німеччині, де читав лекції спочатку в Кельні, потім у Берліні. Повернувшись до Франції, у 1935 р. видає кн. "Критика філософії історії", в якій проаналізував погляди Дильтея, Риккерта, Зиммеля, Вебера. У 1938 р. захистив дис. "Критична філософія історії". У1955 - 1968 рр. очолював кафедру соціології в Сорбонні, а з 1970 р. - кафедру сучасної цивілізації в Колеж де Франс. А. був послідовним критиком марксизму та його прибічників з табору лівої інтелігенції, зокрема, за їх підтримку СРСР. За своїми філософськими поглядами був супротивником позитивізму, історицизму і сцієнтизму, виступав проти претензій суспільних наук на те, щоб замінити собою політичні цінності і рішення, а також проти спроб обмежити та заперечити свободу індивіда. У політичній сфері активно захищав свободу, виступав проти поневолення державними режимами індивідуальної свободи і відносив себе до ліберального напряму. Поглядам А. притаманний скептицизм стосовно будь-якої ортодоксальної ідеології. Він є одним із авторів теорії деідеологізації, чільним розробником теорії "єдиного індустріального суспільства" (50-ті рр. XX ст.). З 1963 р. А. - член Франц. академії моральних і політичних наук, а також почесний член академій інших держав.

[br]

Осн. тв.: "Опіум для інтелігенції" (1955); "Виміри історичної свідомості" (1961); "Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство" (1962); "Розчарування в прогресі" (1963); "Есе про свободи" (1965); "Демократія і тоталітаризм" (1965); "Найважливіші етапи соціологічної думки" (1967); "На захист занепадницької Європи" (1977); "Мемуари: 50 років політичних роздумів" (1983).

Барт, Ролан (1915, Шербур - 1980) - франц. літературознавець. Один із засновників Центру з вивчення масових комунікацій (1960), керівник кафедри літературної семіології у Колеж де Франс (від 1977 р.). Семіологічний проект Б. (50-ті рр. XX ст.) полягав у тлумаченні історії літературної політики буржуазії, виходячи з історичної підоснови ставлення літературних виробників до засобів праці та її продуктів (напр., до мови). У 60 - 70-ті рр. XX ст. Б. дедалі більше зосереджується на науковій семіотиці, відмовляється від марксистського радикалізму й безпосередньо виходить на проблематику тексту та письма як аналогів соціальної революції (під письмом тут розуміється реальність, нередукована до інтенцій автора тексту). Позиції Б. властива двоїстість, що пронизує більшість його творів: з одного боку, революція в письмі тлумачиться як щось "цілковите", в собі завершене, що не потребує нічого зовнішнього; з іншого боку, визнається, хоча і дедалі рідше, що розмежування в мові тісно пов'язане із соціальним розмежуванням і що без "дійсної універсальності" створення абсолютно революційної літературної мови є фікцією. Погляди Б. вплинули на філософів та мислителів, близьких до структуралізму.

[br]

Осн. тв.: "Ампір знаків" (1970); "Сад, Фур'є, Лойола" (1971) та ін.

Бейль, П'єр (1647, Карлат - 1706) - франц. філософ-скептик, теолог, публіцист. Навчався в кальвіністській школі та єзуїтському колежі у Тулузі, продовжив освіту у Женеві. Працював у школі, пізніше - у протестантській академії Седану. У 1681 р. переїхав до Голландії й оселився у Роттердамі, де прожив до смерті. Філософську і релігійну позиції Б. визначає толерантність до інших підходів і точок зору. Зокрема, Б. вважав, що прихильники юдаїзму, мусульманства, соцініанства, католицизму і навіть атеїзму можуть і повинні доходити згоди й порозуміння. Б. був послідовним критиком атомізму в усіх його формах, застерігав проти абсолютизації розуму, яка може призвести до "корозії істини". Б. віддавав перевагу пошукам віри, як останньому прихистку за складних життєвих колізій. Пізніше цей смисловий акцент був розроблений К'єркегором. Найвагомішою працею Б., до того ж безпрецедентною в історії словникарства за добором матеріалу, є "Словник історичний та критичний" (1695 - 1697) К. онцептуально "Словник" підсумовував багаторічні зусилля Б. у збиранні різноманітних помилок, допущених авторами праць з історичної та філософської тематики. Філософське підґрунтя "Словника" становив скептицизм, у царині якого зазнавала критики будь-яка теоретична доктрина. Ця праця Б. справила великий вплив на діячів доби Просвітництва та інтелектуальну історію людства в цілому, що визнавали Г'юм, Вольтер, Дидро, пізніше Фоєрбах. Один із фундаторів амер. нації Джефферсон рекомендував "Словник" Б. до книгозбірні, яка заклала підвалини Бібліотеки Конгресу США.

Бергсон, Анрі Луї (1859, Париж - 1941) - франц. філософ, представник інтуїтивізму та "філософії життя", лауреат Нобелівської премії (1927). Викладаючи в Колеж де Франс (1901 - 1921), зажив великої популярності як лектор. Прагнув створити "позитивну метафізику", яка долає однобічність механіцизму та догматичного раціоналізму. Основою метафізично-космічного процесу є життя як "порив", прагнення до творчих перетворень. Згідно з Б., "творча еволюція" є цілеспрямованою і однією з її цілей є свобода, що реалізується у побудованому на християнських етичних принципах "відкритому суспільстві". Творча еволюція включає постійне творення нових форм, становлення, взаємопроникнення минулого і сучасного, непередбачуваність майбутніх станів. У розумінні життя головним є часовий аспект (динамічний, континуальний), а не просторовий (статичний) О. сягнути життя можна лише завдяки інтуїції, яка безпосередньо проникає у предмет, зливаючись із його індивідуальною природою. Інтуїція - це самоосягнення життя. Вона протистоїть інтелектуальним методам, орієнтованим у пізнанні не на динамізм, а на статику Ш. лях "життєвого пориву" пролягає через людину як творчу істоту, здатну до ірраціональної інтуїції як Божого дару, що ним наділені тільки обрані. Філософія Б. вплинула на персоналізм, екзистенціалізм, філософію Тойнбі, Тейяра де Шардена, Поппера.

[br]

Осн. тв.: "Час і свобода волі" (1889); "Матерія і пам'ять" (1896); "Творча еволюція" (1907); "Два джерела моралі" (1932).

Дидро, Дені (1713, Лангре - 1784) - франц. філософ-матеріаліст. Освіту отримав в єзуїтському колежі в Парижі. Був чільним автором та редактором (до 1757 р. разом з Д'Аламбером) славетної франц. "Енциклопедії" (1750 - 1765). У своїх творах Д. проводить думку, що в історії людства має місце певний прогрес в пізнанні природи. Вважав, що природа як об'єкт пізнання невичерпна. Раціональність повинна функціювати в органічній єдності з об'єктом пізнання, визначаючи суть філософської методології. На думку Д., по-справжньому адекватно тлумачити природу може лише той мислитель, який вміло поєднує "раціональну філософію" з "експериментальною". У системі його філософських поглядів важливе місце посідає вчення про універсальну внутрішню активність матерії. Рух не зводиться до механічного переміщення тіл у просторі, а тлумачиться як будь-яка зміна, активність взагалі. Матерії властива чуттєвість. Поняття "душа" ототожнюється, відповідно, із здатністю до відчуття. Д. значну увагу приділяв критиці релігії. На основі аналізу особливостей релігійної віри він робить висновок, що вона підкоряє свідомість людини забобонам і не веде до справжніх істин. Лише розум є єдиним дороговказом людині у пошуках істини, що знаходить своє найвище втілення у філософському знанні. Атеїзм не повинен виключати високих духовних цінностей, філософської арґументованості та моральної відповідальності. Найважливішою об'єктивною передумовою втілення моральних принципів в житті народів є соціальна справедливість, яка повинна забезпечуватись законами, опертими на освіту. Усізаконодавчо-юридичнізаходи слід органічно поєднувати з системою морального виховання, просвіти, інтелектуального розвитку особистості.

[br]

Осн. тв.: "Філософські роздуми" (1746); "Листи про сліпих задля повчання зрячих" (1749); "Думки стосовно пояснення природи" (1754); "Племінник Рамо" (1761); "Енциклопедія" (1751 - 1780); трилогія "Розмова Д'Аламбера з Дидро", "Сон Д'Аламбера", "Продовження розмови" (1769); "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770).

Жильсон, Етьєн Анрі (1884, Париж - 1978) - франц. релігійний філософ, провідний представник неотомізму, автор численних праць з історії європейської філософії, академік (1946), проф. Колеж де Франс, ун-тів Лілля, Страсбурга, Парижа, Гарварда, докт. Ін-ту середньовічних досліджень у Торонто (Канада) В. ласну позицію визначав як "методичний реалізм", протиставляючи її кантівському критицизму, якому, на думку Ж., властива підміна примату буття приматом пізнання. Характерною рисою філософії Ж. є виразна увага як до есенціалізму, так і до екзистенційного виміру буття. Буття і пізнання сполучаються в екзистенційному "контакті", невіддільному від віри. Ж. також належать фундаментальні дослідження в галузі історії філософії, в яких він прагне осмислити в дусі неотомізму аргументацію Платона, Аристотеля, Августина.Абеляра, Томи Аквінського та ін.

[br]

Осн. тв.: "Томізм" (1920); "Філософія Святого Бонавентури" (1924); "Вступ до вивчення Святого Августина" (1929); "Християнство і філософія" (1936); "Дайте" (1939); "Буття і сутність" (1948); "Дух томізму" (1964) та ін.

Кондорсе, Марі Жан Антуан Нікола (1743, Рибелон - 1794) - франц. філософ, політичний діяч. Освіту отримав у колежі Наварри. Од 1785 р. секретар Академії наук. Співробітничав в "Енциклопедії" Дидро. В 1791 р. обраний до Законодавчих зборів. Урядом Робесп'єра був звинувачений у змові, у 1794 р. заарештований, у в'язниці покінчив життя самогубством. У філософських поглядах К. був деїстом і сенсуалістом, стверджував, що в природі і суспільстві діють вічні і незмінні закони, які людина пізнає за допомогою відчуттів та ідей. К. розглядав закони розвитку історії, її основні етапи і тенденції, приділяючи велику увагу культурі та звичаям народів. В основі історичного розвитку, за К., лежить удосконалення знань, розумових і моральних здатностей людей. При поясненні якісно різних етапів цього розвитку слід враховувати також господарські та політичні чинники. К. - один із основоположників ідеї прогресу як поступу розуму. Основною перешкодою для прогресу К. вважав невігластво, забобони, релігію та деспотизм. Основою усунення перешкод на шляху суспільного поступу К. оголосив розум і природу, на яких базуються "природні закони" та "природне право" - право на власність, майнова нерівність, але рівність усіх перед законом. Суспільне благополуччя К. пов'язував зі зведенням нерівності до мінімуму шляхом відміни будь-яких обмежень у розвитку торгівлі і промисловості та виділення надлишків капіталу для благодійних справ. Подальший прогрес людства К. вбачав у пануванні в суспільстві свободи і розуму. Ідеї К. сприяли розвитку концепції історичного прогресу просвітників та франц. істориків епохи Реставрації.

[br]

Осн. тв.: "Досліди аналізу" (1768); "Життя Тюрго" (1786); "Життя Вольтера" (1787); "Ескіз історичної картини поступу людського розуму" (1795).

ЛІНГВІСТИЧНИЙ ПОВОРОТ у філософії - кардинальне зміщення центру уваги філософів з аналізу "суб'єктоб'єктної проблематики" на дослідження "проблематики мови". Л.п. здійснила не тільки англ.-амер. аналітична філософія, а й континентальна; остання під впливом головних трьох течій філософської думки: структуралізму Соссюра, постфройдизму Лакана, фундаментальної онтології Гайдеггера. Л.п. датується від появи у 1947 р. "Листів про гуманізм" Гайдеггера, де він відкрито дистанціювався від екзистенційного гуманізму Сартра і переключився на дослідження мови як "дому буття". У1953 р М. ерло-Понті в інавгураційній лекції у Колеж де Франс наголосив на тому, що теорія знака Соссюра надає європейській філософії можливість подолати одвічну категоріальну опозицію "суб'єкт - об'єкт" і завдяки цьому оновити природу філософської рефлексії. Приблизно в той же час Леві-Стросс запропонував проект, в якому соссюрівська концепція "мови" застосовувалася для дослідження міфу і структури спорідненості. Паралельно з ним Лакан використовує цю ж концепцію "мови" як аналітичне знаряддя для деконструкції психоаналізу Фройда. Л.п. оновив загальноєвропейську культуру філософської рефлексії; його ініціатори замінили класичне уявлення про рефлексію як картезіанське cogito якісно новим уявленням про неї як про "конкретну рефлексію" - конкретну у тому сенсі, що вона, на відміну від картезіанської самосвідомості ("я мислю"), опосередкована всім універсумом знаків і тому може прибирати наступних форм: герменевтична практика; практика освоєння реальності за допомогою наративів; семіологічна практика; граматологічна практика; практика розмаїтих переописувань світу в термінах "фінітних словників"; практика деконструкцїї та ін. Тема Л.п. є однією з центральних у сучасному філософському дискурсі Заходу. В її обговоренні беруть участь представники багатьох впливових течій філософії, антропології, культурології, соціології, герменевтики, психоаналізу, лінгвістики, семіологїї та ін. В їх числі - Рикер, Варт, Деррида, Апель, Габермас, Ліотар, Рорті, Бауман, Девідсон та ін.

Маритен, Жак (1882, Париж - 1973) - франц. філософ, чільний представник неотомізму XX ст. Навчався у Сорбонні, відвідував лекції Бергсона у Колеж де Франс. Викладав у Паризькому католицькому ін-ті (од 1914 р.); проф. філософії у Принстоні(1948 - 1956). У віці 24 років прийняв католицизм і наступні 60 років присвятив розробці всеосяжної філософської системи, спираючись на твори Томи Аквінського та його послідовників В. обґрунтуванні онтології і гносеології обстоював плюралізм. Онтологічні рівні - фізичний, біологічний, психологічний, соціальний, духовний - не зводяться один до одного; пізнання також охоплює різні способи осягнення реальності - від застосування логічного розуму до творчої інтуїції та містичного досвіду. У розумінні людини М. вирізняв два рівні - рівень індивідуального та особистісного (персонального). Людина як індивід підпорядковується суспільству, у якому вона живе, у той час як особистість, що має безсмертну душу, наділена здатністю трансцендувати суспільні стосунки З. гідно з М., суспільство повинно усвідомлювати високе призначення людини на персональному рівні й створювати для цього належні умови. Концепція людини М. становить різновид християнського персоналізму. У висвітленні соціальнофілософської та політико-філософської проблематики обстоював демократичний лад, протиставляючи його як крайнощам лібералістського атомізму в облаштуванні суспільства, так і нівелюванню індивідуальності в умовах тоталітаризму. "Метафізична інтуїція буття", за М., становить підвалину метафізики, поєднуючи окремий персональний інтелект із його довічним (Божественним) джерелом.

[br]

Осн. тв.: "Філософія Бергсона" (1914); "Мистецтво і схоластика" (1920); "Релігія і культура" (1930); "Рівні знання" (1932); "Вступ до метафізики. Сім лекцій про буття" (1934); "Інтегральний гуманізм" (1936); "Християнство і демократія" (1943); "Людина і держава" (1951); "Моральнафілософія" (I960).

Робіне, Жан Батист Рене (1735, Ренн - 1820) - франц. філософ. Навчався у єзуїтському колежі. Визначальною характеристикою філософських поглядів Р. є матеріалізм органіцистського гатунку. Природу Р. розглядав як ієрархічну драбину живих істот з людиною на найвищому щаблі. Всю матерію Р. вважав органічною, живою. Основні її атрибути: рух, протяжність, час. За Р., матерія і рух - незнищенні. Р. визнавав творіння світу Богом, протиставляючи вічність і безкінечність Бога кінечності і мінливості природи. Основна закономірність природи Р. визначається рівністю добра і зла, життя і смерті, буття й небуття. Гармонія природи складається із контрастів, що проявляються у статиці й динаміці, єдності та багатоманітності природних явищ. Вона обумовлена трьома основними природними закономірностями: причинним зв'язком речей, єдністю природи та неперервністю зміни її станів. Теорію пізнання Р. будує на принципах сенсуалізму. Він переконаний, що у пізнанні природи людині не поставлено меж, хоч висловлює і скептичні міркування щодо можливості осягнути сутність речей за допомогою відчуттів. Р. належить чотири томи коментарів до словника Вейля та п'ять томів доповнень та коментарів до "Енциклопедії" Дидро.

[br]

Осн. тв.: "Про природу" (1761 - 1766).

Фуко, Мішель-Поль (1926, Пуатьє - 1984) - франц. філософ, історик, теоретик культури, один із представників філософії структуралізму. Викладав в ун-тах Франції, Німеччини, Швеції, од 1970 р. - працює в Колеж де Франс. У творчості Ф. вирізняють два періоди. Перший (60-ті рр.) пов'язаний зі структуралістськими дослідженнями і створенням особливої наукової дисципліни "археології культури". Аналізуючи історично мінливі форми організації людського буття, Ф. намагається розглянути їх як синтез "фундаментальних кодів культури", що керують усіма формами її сприйняття і вартостями, і "чистих практик" застосування цих кодів, що створюють "історичне a priori" науки, раціональності, досвіду. Типи історичного a priori у сфері знання Ф. називає епістемами. "Археологія культури", за Ф., відрізняється від історії культури своєю спрямованістю не на історію розвитку певного феномена, а на історію "умов його можливості". Від 1970 р. Ф. звертається до аналізу феномена влади як безособової стихії, що пронизує собою все поле культурних взаємодій. Дослідницький інтерес спрямовується на розкриття механізму культурної репресії, що втілюється в певному панівному типові дискурсу, котрий легітимує себе як стандарт і зразок. У цей період творчість Ф. набуває дедалі більшого постструктуралістського характеру; він із захопленням сприйняв появу "Анти-Едипа" Дельоза і Гваттарі. В свою чергу, видатні представники постструктуралізму визнавали праці Ф. одним із евристичних джерел їхньої власної творчості. Зазначена трансформація стала логічним підсумком філософського розвитку Ф.

[br]

Осн. тв.: "Історія безумства в класичну епоху" (1961); "Народження клініки..." (1963); "Словаі речі" (1966); "Археологія знання" (1969); "Ніцше, генеалогія, історія" (1971); "Нагляд і покарання" (1975); "Гра влади" (1976); "Історія сексуальності". У 3 т; (1976 - 1984).