кардинально

Гоббс, Томас (1588, Вестпорт - 1679) - англ. філософ, політичний теоретик О. світу отримав в Оксфордському ун-ті Н. а формування теоретичних поглядів Г. значний вплив справили філософські й наукознавчі вчення Бекона, Галілея, Декарта, Гассенді та ін. Політична теорія Г. відбивала тогочасні політичні події в Англії (революція 1642 - 1646 рр., Довгий парламент, диктатура Кромвеля, Реставрація Стюартів та ін.) та особисту участь мислителя у суспільно-політичних процесах, що відбувалися як в Англії, так і в континентальній Європі (Г. понад 11 років проживав у Франції). Філософська концепція Г. розгортається через послідовний аналіз спочатку природи тіла назагал, потім людини і завершується політико-філософською доктриною. Причинність - головний закон, якому підлягають відношення між тілами. Механічний рух, що передається через контакт одного природного тіла з іншим, - яскравий приклад дії закону причинності. Дух або думка - це "нематеріальна матерія", тому з точки зору закону причинності є суперечністю вже у вихідних поняттях. Чільною метою філософії, згідно з Г., стає опанування новим знанням та методологією дослідження, які спроможні кардинально змінити предмет пізнання. Основа теоретичного знання - це чуттєвий досвід людини О. б'єктові чуттєвого сприйняття не притаманні ніякі субстанційні властивості, окрім протяжності. Сприйняття людиною будь-якого матеріального тіла спирається насамперед на показники її органів почуття. Пам'ять і уява - це лише оманливі почуття, або "фантазми" Д. іяльність людини також підлягає законові причинності і в цьому сенсі вона не є вільною, хоча Г. і визнавав свободу людини, порівнюючи її з вільним впадінням ріки у море. У лінгвістичній концепції Г. слову надається значення мітки, знака, імені певного, досвідно означеного тіла. Подібний підхід Г. реалізує і в теорії моралі, яка в свою чергу визначає основоположні принципи політичної філософії. У природному стані люди керуються винятково егоїстичними інтересами, діючи за принципом "війна всіх проти всіх". Для того, щоб уникнути стану постійного розбрату, люди йдуть на укладання контракту (договору). Громадянське суспільство, яке утворюється в результаті договору, має істотні переваги перед природним станом міжлюдських стосунків. Головною з них є спроможність передати владу абсолютному суверенові (монархові), який забезпечує мир та право людини на життя. Якщо право на життя не гарантується належним чином, то людська спільнота може і повинна укласти новий договір.

[br]

Осн. тв.: "Людська природа, або засадничі елементи політики" (1650); "Складові закону, моралі та політики" (1650); "Левіафан" (1651); "Зауваження стосовно свободи, необхідності та випадковості" (1656); "Про людину" (1658).

ПРАВА ЛЮДИНИ - ряд основоположних морально-правових норм, що формулюють принципи відносин між індивідом та суспільством в особі інституцій влади. П.л. окреслюють сферу негативних та позитивних зобов'язань, що бере на себе правова держава. Зафіксовані у міжнародних угодах та у національному законодавстві країн світу П.л. репрезентують найбільш універсальну гуманітарно-антропологічну концепцію, в рамках якої людина розглядається як така, безвідносно до її етнічних, расових, релігійних та будь-яких інших відмінностей або належності до локальної культурної традиції. П.л. є кардинально важливою категорією природного права та філософії права загалом. Основним предметом дискусій довкола проблеми П.л. традиційно було питання щодо того, чи суб'єктивні права вкорінені у природі людині та невід'ємно належать їй від народження (юснатуралізм), чи, навпаки, вони набуваються лише внаслідок законодавчої діяльності держави (т. зв. юридичного позитивізму). Відповідно до найпоширенішої класифікації Єллінека, П.л. поділяються на громадянські (визначають сферу вільного волевиявлення індивіда, недоторканну для зазіхань з боку держави; напр., свобода слова, особиста недоторканність), політичні (уможливлюють участь громадян у формуванні органів державної влади) та соціальні (містять державні гарантії щодо забезпечення кожного екзистенційним мінімумом матеріально-культурних благ). У формуванні П.л. велику роль відіграли традиції середньовічних хартій вольностей (починаючи від Megnacharta Libertarum, 1215 р.); настанови протестантської етики (зокрема, праці Томазія), що віддзеркалились у Біллях про права Північноамериканських штатів кін. XVIII ст.; доктрини природного права та суспільного договору; філософія раціоналізму; ідеологія Просвітництва, що її уособленням стала франц. Декларація прав людини та громадянина 1789 р.; антипатерналістські ідеї автономної етики Канта', утилітаризм у його ревізованому Дж.Ст. Міллем варіанті; погляди прибічників реформ соціалізму поч. XX ст. у катедер-соціалістичній та неокантіанській версіях (Менгер, Кістяківський, Новгородцев та ін.). Однак погляд на дотримання П.л. як на наріжний принцип світової політики утверджується лише після Другої світової війни (Загальна декларація П.л. 1948 р., Міжнародний пакт про економічно-соціальні та культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Європейська конвенція П.л. 1950 р.). До цього спричинилося прагнення світової спільноти унеможливити через зміцнення поваги до П.л. нові спалахи загальної деструкції та геноциду. З етико-філософських нині багато важать такі П.л., як право на свободу та недоторканність (проблема гідності людини), заборона дискримінації (проблема універсальної етики), право на життя (проблеми смертної кари, безперервності життя), право на свободу думки (проблеми необмеженої комунікації, діалогу), право на власність, соціальні права (проблема співвідношення негативної та позитивної свободи).