кантом

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА ЛОГІКА ( від лат. transcendere- переступати) - неформальна логіка, створена Кантом для з'ясування структури пізнання та його меж З. гідно з Кантом, речі в собі діють на чуттєвість людини і породжують відчуття. Останні поєднуються з формами споглядання, простором і часом, які наявні в суб'єкті і впорядковуються ними. Такий синтез форм споглядання з чуттєвими даними Кант називає явищем і вважає його матеріалом пізнання. Пізнання є другий синтез - явищ з апріорними формами мислення, тобто категоріями. Цей синтез породжує об'єкти або предмети, сукупність яких називається природою, а знання про неї - досвідом. Досвід Кант вважає єдино можливим видом дійсно наукового знання; він і окреслює межу теоретичного пізнання взагалі. Але людина бажає знати й про те, що лежить за його межами, а отже, і за межою чуттєвості. До такого знання вона може доходити лише за допомогою мислення або "чистого розуму". Критикою чистого розуму Кант називав доведення неможливості й ілюзорності такого знання. їх проявом є суперечності, в які впадає при цьому розум. Найбільш значущі суперечності, розкриті Кантом, це - антиномії. Усього він нараховував три об'єкти, з приводу яких суперечності виникають: світ в цілому, Бог, душа людини В. чення про суперечності чистого розуму Кант назвав "трансцендентальною діалектикою". Його діалектика становила складову частину "трансцендентальної логіки" і справила найбільший вплив на подальший розвиток діалектичного мислення у Фіхте, Гегеля та інших мислителів. На відміну від них, діалектика Канта має негативний характер, виражає межі людського пізнання, які можуть бути подолані, згідно з Кантом, лише за допомогою "практичного розуму", який втілюється в моралі і релігії. В цілому проблематика Т. л. Канта не втратила свого значення і до нашого часу.

АНАЛІТИЧНІ і СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ - класи суджень, які відрізняються один від одного способом встановлення їх істинності: істинність аналітичних суджень встановлюється за допомогою суто логічного аналізу термінів, які входять в судження; істинність синтетичних суджень встановлюється шляхом звернення до позалогічних міркувань, зокрема, до емпіричного досвіду. Поділ на А. і С. с. сягає своїми витоками філософії Ляйбніца, який виділяє два види істин - "істини розуму" та "істини факту". Для перевірки "істин розуму" достатньо закону суперечності; для перевірки "істин факту" необхідно також застосування закону достатньої підстави. Самі терміни "А. і С. с." введені Кантом, який дав їх чітке формулювання, пов'язавши з поняттями апріорі та апостеріорі. За Кантом, аналітичні судження - це судження апріорі, оскільки у них логічний предикат міститься у логічному суб'єкті. Синтетичні судження можуть бути як апріорними, так і апостеріорними. Синтетичні апостеріорні судження - судження, в яких знання про суб'єкт розширюються шляхом звернення до досвіду. Поряд з синтетичними апостеріорними судженнями Кант виділяє особливий клас суджень - синтетичні апріорні судження, які не залежать від досвіду, але разом з тим логічний предикат не міститься у логічному суб'єкті. Саме ці судження - типу "все, що відбувається, має свою причину", - є, за Кантом, особливими принципами теоретичних наук, які обумовлюють саму їх можливість. Проблема А. і С. с. набула особливої гостроти у 20-ті рр. у філософії неопозитивізму, прихильники якого вважають А. і С. с. взаємовиключаючими класами "речень мови науки". Аналітичні судження мають конвенційну природу, оскільки не містять ніякої інформації про навколишній світ, а встановлення їх істинності ґрунтується на довільно встановлених правилах мови. Синтетичні судження тлумачаться неопозитивізмом як змістові твердження про світ, істинність яких встановлюється в межах певного "мовного каркасу" шляхом звернення до емпіричних фактів за допомогою процедури верифікації. Такого розуміння А. і С. с. дотримуються Шлік, Франк, Нейрат та Карнап. Останній зробив великий внесок у розробку неопозитивістської програми - піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій вимог принципу верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних речень, які фіксують дані чистого досвіду, та створити універсальну мову науки. Проте уже в 50-ті рр. неопозитивістська програма розрізнення А. і С. с. зазнала краху, оскільки виявилась неможливість повною мірою формалізувати мову науки А. мер. філософ Куайн, який на початку своєї творчості поділяв точку зору неопозитивізму на А. і С. с., згодом обґрунтував неможливість чіткого розрізнення цих двох видів суджень. Куайн наполягав на тому, що хоча аналітичні судження і можна організувати у строгі системи (математика, логіка), але вони не відносяться до чіткої логіки. Так, аналітичне судження "кожний холостяк є нежонатим" не збігається з чисто логічним судженням "кожне х є х", оскільки істинність останнього обумовлена тим, що х нічого не означає, в той час як істинність першого залежить від значення термінів, які в нього входять. А значення термінів встановлюється в межах певної онтології, перевага якої визначається прагматичними мотивами. Таким чином Куайн переосмислив проблему А. і С. с. з точки зору прагматизму і запропонував її вирішення як своєрідний синтез прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії.

1) трубкоподібний; трубчастий

2) що має труби

3) що передається по трубах

4) оздоблений кантом (облямівкою); обшитий

5) покритий цукровою глазур'ю

* * *

1) трубоподібний; трубчастий

2) у якого є труби

3) переданий по трубах

4) оброблений кантом; обшитий; покритий цукровою глазур'ю

ГЕТЕРОНОМНА ЕТИКА ( від грецьк. έτεροζ - інший; ύομοζ - закон) - етика, що виходить із гетерономії волі та є протилежною автономній етиці. Термін "Г. е." був ужитий Кантом для позначення етичних систем, засадничі принципи яких вбачаються поза особистістю та її автономною волею. Якщо принцип автономії сполучає у собі свободу волі окремої особистості та всезагальний моральний закон (категоричний імператив), то гетерономія волі (за Кантом) підпадає лише під гіпотетичний імператив: я повинен щось робити, тому що я хочу чогось іншого. На відміну від гіпотетичного, категоричний імператив твердить: я повинен діяти таким чи іншим чином, хоч я і не бажаю нічого іншого. Шелер визначає гетерономію лише по відношенню до особистості як такої, тобто як єдності конкретного та сутнісного (феноменального) буття. У персоналістському контексті розрізняється два рівня гетерономії. Перший - неоформлені або ж сліпі водіння; другий - сфера примусу, яка зумовлює будь-яке волевиявлення.

РИГОРИЗМ ( від лат. rigor - суворість) - етичний принцип, за яким людська дія або намір мають бути безкомпромісними щодо власних підстав, які, в свою чергу, визначаються певними моральними нормами. Р. - це суворе дотримання єдиного принципу поведінки, що виключає будь-які інші міркування, незважаючи на конкретні умови та обставини. Р. як етичний принцип був сформульований Кантом на основі визнання обов'язку критерієм моральності. Людський вчинок, за Кантом, лише тоді є моральним, коли він виходить із почуття обов'язку В. итоки кантівського Р. полягають в ідеї вкоріненості моральності у розумі. Згідно з цією раціоналістичною засадою, принцип моралі накидається людській волі розумом у наказовій формі категоричного імперативу. Таким чином, мораль постає цілковито імперативною, тобто такою, що базується на певному загальнозначущому наказі. З критикою кантівського Р. та абсолютизації імперативних засад моральної поведінки виступали Шіллер, Н. Гартман та ін.

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ і ТРАНСЦЕНДЕНТНИЙ - поняття філософії Канта: трансцендентальний означає: той, що зумовлює можливість пізнання, відповідає на питання: "Як можливе пізнання?", трансцендентний - той, що лежить поза межами свідомості й пізнання. Ці поняття пов'язані з двома межами у пізнанні, що їх визнає Кант. Першою є межа між формами споглядання (простором і часом) та мислення (категоріями) і явищем як об'єктом пізнання. Форми споглядання і мислення разом із необхідною єдністю свідомості ("Я") знаходяться по цей бік досвіду, передують йому та його обумовлюють, що і робить їх трансцендентальними. Другою межею у пізнанні, за Кантом, є межа між явищами і речами в собі, що непізнавані. Ці речі Кант називає трансцендентними, тобто потойбічними. В обох поняттях Кант виявив певні риси реального пізнання: активний дієвий характер суб'єкта, носія пізнавальної діяльності, і відмінність явищ від речей в собі. Перебільшення Кантом різкості зазначених меж мало певні підстави: він досліджував не формування пізнання, починаючи з дитячого віку, а пізнавальну діяльність зрілої людини, власне вченого, у якого і форми споглядання, і категорії, і єдність самосвідомості давно сформувалися і передують досвіду, і який вирішує наукові проблеми: "Як можлива математика, природознавство, метафізика?" Кант повністю усвідомив також той факт, що людина - найбільш важлива істота серед речей світу, що для пізнання вона має не менше значення, ніж об'єкти, і, отже, образи чи поняття є синтезом цих двох факторів пізнання. Поняття трансцендентного вийшло на одне із перших місць у західній філософській думці XX ст. і пов'язане у ній передусім із сферою людського буття. При усій різнобарвності в інтерпретації даного поняття різними філософськими напрямами їх об'єднує думка про специфіку людської природи, екзистенційних вимірів людського світу, про незвідність людини до системи об'єктивної предметності і законів, за якими дана предметність розвивається. Зокрема, йдеться про особливості гуманітарного пізнання у порівнянні із природничонауковим, протиставлення ідіографічного та номотетичного методів (неокантіанство, філософія життя). У філософській антропології (Шелер та його послідовники) людина розглядається в ракурсі біологічної недостатності, що виводить людину за межі її просторово-часової організації, її чисто тваринних потреб. Людина характеризується як істота, яка "трансцендує" саму себе, свою життєдіяльність, а її стрижнем виступає духовність як понаджиттєва здатність, яка виражає можливість безмежного трансцендування. Значну увагу проблемі трансцендентного приділили представники екзистенціалізму. Гайдеггер визначає трансцендентне як фундаментальну характеристику людини, що дозволяє їй долати уречевлений світ повсякденності і реалізовувати через проходження низки граничних, межових ситуацій (страх, турбота, вибір і рішення, совість тощо) істину буття. Ясперс особливо наполягав на необхідності концентрації зусиль особистості на піднесенні сьогодення до масштабів трансценденції, бо лише це уможливлює реалізацію ідеї свободи. Шлях трансценденції - це шлях від того, що можна охопити розумом, до того, що виходить за його межі. В західному релігійному екзистенціалізмі (а також неотомізмі) терміном "трансценденція" позначають надприродне, потойбічне, що виходить за межі того, що можна осягнути за допомогою природних пізнавальних здатностей і яке розкривається через віру. В атеїстичному екзистенціалізмі (Сартр, Камю) трансцендентне тлумачиться як ніщо, через яке здійснюється людська свобода і яке є необхідною умовою спонтанного творення людиною самої себе. Згідно з неофройдизмом (Фромм та ін.), людина зазнає постійної потреби трансцендування, перевищення свого становища пасивної істоти.

1. n

1) труба

2) трубопровід

3) люлька (для паління)

4) амер., розм. сигара

5) pl (the pipes) амер., розм. батарея

6) сопілка; дуда, дудка

7) трубка (в органі)

8) pl волинка

9) мор. боцманська дудка; сигнал боцманською дудкою

10) амер., розм. саксофон

11) спів, свист (птахів тощо); дзижчання

12) голос, звук

13) pl дихальні шляхи

14) амер. легка справа

15) розм. вірна справа

16) pl розм. високі чоботи

17) мет усадочна раковина

18) бочка (для вина тощо)

19) міра рідини

2. v

1) грати на дудці (сопілці)

2) приманювати вабиком, приваблювати ловецьким пищиком

3) мор. викликати дудкою, свистіти

4) свистіти (про вітер)

5) пищати, дзижчати

6) співати (про птахів)

7) говорити пронизливим голосом

8) плакати, квилити

9) розм. палити люльку

10) спорт., розм. важко дихати, задихатися

11) оздоблювати облямівкою (сукню)

12) покривати цукровою глазур'ю

13) мет. давати усадочну раковину

14) обладнувати системою трубопроводів

15) пускати по трубах; перекачувати по трубопроводу

16) розмивати тиском води

17) с.г. брати відсадки

* * *

1) труба

2) люлька, курильна трубка; порція тютюну ( для люльки); cл. сигара

3) сопілка; дудка; труба ( в органі); pl волинка; pl флейта Пана; cл.; мyз.; жapг. саксофон

4) мop. боцманська дудка; сигнал боцманської дудки; заходження

5) спів, свист, щебет ( птахів); квакання; дзижчання; голос, звук голосу ( високого)

6) pl дихальні шляхи

7) cл. легка, раз плюнути, справа; вірна, надійна справа

8) pl високі чоботи

9) льодяникова паличка, довгий льодяник

10) бoт. трубка ( рослини)

11) бігуді ( з дерева або кераміки)

12) жерло ( вулкана)

13) cл. лист; записка

14) cл. ( ділова) розмова

15) cл. телефон

16) cл. гребінь хвилі ( серфінг)

17) гeoл. подовжене рудне тіло ( pipe vein); ( кімберлітова) трубка; трубкоподібна порожнина у вапняній породі, заповнена гравієм або піском

18) метал. усадкова раковина

19) cпeц. труба

1) грати на сопілці або дудці; прикликати, кликати сопілкою або дудкою; приманювати вабиком

2) мop. викликати дудкою, свистати

3) свистіти ( про вітер)

4) пищати; дзижчати; співати ( про птаха)

5) говорити тонким, пронизливим голосом, фальцетом; пищати

6) прост. плакати, ридати ( to pipe one's eyes)

7) палити люльку

8) обробляти кантом, окантовувати (сукню, покривало, штору); покривати цукровою глазур'ю ( торт)

9) метал. давати усадкові раковини

10) обладнати системою трубопроводів; прокладати труби

11) пускати по трубах; перекачувати по трубопроводу

12) передавати (по проводам; про радіо, телебачення, телефон)

13) cл. дивитися, спостерігати; глянути, помітити

14) cл. написати, черкнути листа

15) cл. говорити; розповідати; повідомляти новини

16) cпeц. розмивати струменем води

1. n

1) гра на дудці (сопілці)

2) звуки сопілки (дудки)

3) насвистування; писк

4) різкий (тонкий, високий) голос

5) спів птахів

6) спів бджолиної матки

7) розм. плач

8) кант, облямівка

9) оздоблення облямівкою

10) цукровий узор (на торті); прикрашання (тортів)

11) трубопровід; система труб; прокладання труб

12) перекачування по трубах

13) мет. утворення усадочних раковин

14) усадочна раковина

15) с.г. паросток

2. adj

1) що грає на сопілці

2) пронизливий, писклявий

* * *

1) гра на дудці, сопілці; звуки сопілки

2) високий, тонкий або різкий голос; пронизливий, різкий звук; писк; спів птахів; свист; насвистування; звук, який видається бджолиною маткою

3) плач, ридання

4) кант; обробка кантом

5) кyл. цукрова прикраса, цукрова глазур; меренга; візерунок ( на торті); прикраса ( тортів)

6) труби; трубопровід; система труб

7) укладання труб

8) перекачування по трубах

9) метал. утворення усадкових раковин; усадкова раковина

10) caд. відводок, відросток

11) cпeц. гідравлічна, гідромеханічна розробка, гідродобування

1) який грає на сопілці

2) пронизливий, пискливий; верескливий

3) icт. мирний, безтурботний, безхмарний; пасторальний

1) труба

2) люлька, курильна трубка; порція тютюну ( для люльки); cл. сигара

3) сопілка; дудка; труба ( в органі); pl волинка; pl флейта Пана; cл.; мyз.; жapг. саксофон

4) мop. боцманська дудка; сигнал боцманської дудки; заходження

5) спів, свист, щебет ( птахів); квакання; дзижчання; голос, звук голосу ( високого)

6) pl дихальні шляхи

7) cл. легка, раз плюнути, справа; вірна, надійна справа

8) pl високі чоботи

9) льодяникова паличка, довгий льодяник

10) бoт. трубка ( рослини)

11) бігуді ( з дерева або кераміки)

12) жерло ( вулкана)

13) cл. лист; записка

14) cл. ( ділова) розмова

15) cл. телефон

16) cл. гребінь хвилі ( серфінг)

17) гeoл. подовжене рудне тіло ( pipe vein); ( кімберлітова) трубка; трубкоподібна порожнина у вапняній породі, заповнена гравієм або піском

18) метал. усадкова раковина

19) cпeц. труба

1) грати на сопілці або дудці; прикликати, кликати сопілкою або дудкою; приманювати вабиком

2) мop. викликати дудкою, свистати

3) свистіти ( про вітер)

4) пищати; дзижчати; співати ( про птаха)

5) говорити тонким, пронизливим голосом, фальцетом; пищати

6) прост. плакати, ридати ( to pipe one's eyes)

7) палити люльку

8) обробляти кантом, окантовувати (сукню, покривало, штору); покривати цукровою глазур'ю ( торт)

9) метал. давати усадкові раковини

10) обладнати системою трубопроводів; прокладати труби

11) пускати по трубах; перекачувати по трубопроводу

12) передавати (по проводам; про радіо, телебачення, телефон)

13) cл. дивитися, спостерігати; глянути, помітити

14) cл. написати, черкнути листа

15) cл. говорити; розповідати; повідомляти новини

16) cпeц. розмивати струменем води

1) трубоподібний; трубчастий

2) у якого є труби

3) переданий по трубах

4) оброблений кантом; обшитий; покритий цукровою глазур'ю

1) гра на дудці, сопілці; звуки сопілки

2) високий, тонкий або різкий голос; пронизливий, різкий звук; писк; спів птахів; свист; насвистування; звук, який видається бджолиною маткою

3) плач, ридання

4) кант; обробка кантом

5) кyл. цукрова прикраса, цукрова глазур; меренга; візерунок ( на торті); прикраса ( тортів)

6) труби; трубопровід; система труб

7) укладання труб

8) перекачування по трубах

9) метал. утворення усадкових раковин; усадкова раковина

10) caд. відводок, відросток

11) cпeц. гідравлічна, гідромеханічна розробка, гідродобування

1) який грає на сопілці

2) пронизливий, пискливий; верескливий

3) icт. мирний, безтурботний, безхмарний; пасторальний

Канта

I. кант, канта, пісня хвальна, умен. кантик. [Він записував то канти, то всякі вірші, то пісні (Н.-Лев.)].

II. Кант - (край, рубец) кант (-та), рубець (-бця), край (р. краю), берег (-га); специальнее: (между двумя кусками кожи или материи) кант, ільтиця, (в голенищах) ірха (пров.), (в женск. полушубке по талии) забиванка, (у портн.) кант; тип. - кант. Картуз с -том, мундир с -тами - кашкет з кантом, мундир з кантами. Сбивать доски по -нту - збивати (зшивати) дошки рубцем.

* * *

АГНОСТИЦИЗМ ( від грецьк. αγνωστοζ - непізнаваний, недоступний пізнанню) - філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання об'єктивного світу, обмежуючи пізнання сферою явищ. Термін "А." введений англ. природознавцем Гекслі у 1865 р., але елементи А. можна знайти ще в античній філософії, зокрема у Протагора, софістів, скептиків. Найбільш послідовно А. обґрунтований у філософських системах Г'юма та Канта. Г'юм виходив з того, що пізнання обмежене сферою чуттєвого досвіду, а тому загальні поняття, зокрема поняття матеріальної субстанції, є лише ілюзорними поняттями. Не обмежившись критикою поняття матеріальної субстанції, Г'юм відмовився і від духовної, або ментальної субстанції, як трансцендентного "Я". Кантівский А. ґрунтується на різкому розмежуванні явищ досвіду та речі в собі як непізнаваної, реальної основи явищ. Суперечливість вчення Канта про річ у собі та різне її тлумачення (річ у собі як трансцендентний реальний об'єкт, як поняття-ноумен та як ідея світу, душі та Бога) зумовила і половинчастість трактування А. Кантом. З одного боку, наполягаючи на активності розуму в процесі пізнання, а з іншого, обстоюючи існування принципової межі між пізнанням і дійсністю, яка не може бути подолана, Кант обмежує пізнання сферою розсудку на основі апріорних форм чуттєвості (див. простір і час) та апріорних категорій. Коли ж розум намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і осягнути світ як безумовне ціле, або як річ у собі, він обов'язково стикається з появою антиномій - суперантиномій - суперечливих одна одній і одночасно однаково обґрунтованих відповідей на те саме запитання. Отже, А. Канта полягає в неможливості пізнання світу як речі в собі. Гносеологічною причиною появи А. є відносність і історична обмеженість знань та споглядальний підхід до процесу пізнання.

АНТИНОМІЯ ( від грецьк. αντινομία - суперечність у законі) - суперечність між двома судженнями, кожне з яких вважається однаковою мірою обґрунтованим в межах певної системи. Термін "А." виник в Античності, коли ще не існувало поняття закону природи, але воно розроблялось в політико-юридичних аспектах (напр., у творі Платона "Закони"). Тому первісний зміст А. був юридичний: суперечність між двома законами або внутрішня суперечливість одного закону. В такому значенні його вживали Квінтиліан, Плутарх, Августин та ін Я. к філософський термін А. з'являється в "Філософському словнику" (1613) Гокленіуса. А. відрізняються від апорій Зенона Елейського - в останніх береться до уваги одна протилежність (нескінченна подільність простору і руху, але не їх неперервність, єдине в речах, а не множинність тощо). А. також відмінна від "збігу протилежностей" у Бруно та Кузанського: вони вчать про їхню єдність, а в А. остання відсутня. Не тотожна А. і парадоксу: в парадоксі з певного твердження правильним логічним способом виводиться протилежне твердження, а в А. протилежні висловлювання співіснують, але не виводяться одне з одного. Філософська концепція А. була розроблена Кантом в "Критиці чистого розуму".

Г'юм, Дейвід (1711, Единбург - 1776) - англ. філософ, історик, економіст. Навчався в ун-ті Единбурга. Головним принципом філософських творів Г. був агностицизм, на формування якого певний вплив справили філософські системи Берклі, Гатчесона, Шефтсбері. Вперше опублікований у 1739 р. "Трактат про людську природу" не справив помітного враження. У допрацьованому вигляді ідеї "Трактату" згодом були представлені Г. у новому творі "Дослідження стосовно людського розуміння" (1748), але знову не знайшли належного відгуку. Протягом життя Г. займав різні посади - від бібліотекаря (Единбург) до секретаря британського посольства в Парижі. Повернувшись до Единбурга у 1769 р., став однією з чільних постатей в інтелектуальних колах Англії і Європи (особливо у Франції). Вихідною категорією філософії Г. є досвід, який складається із сприйняттів (перцепій) та ідей, що бувають простими і складними. Прості ідеї лише копіюють прості сприйняття, а складні є наслідком сполучення й комбінуванням простих ідей. Хоч буденна свідомість і переконує нас в існуванні зовнішнього світу, досвід це довести не в змозі. Зовнішній світ, буття - це сфера непізнаваного. З точки зору філософії, як її уявляв Г., проблема співвідношення буття і духа поставала як доконечно нерозв'язна. Для характеристики гносеологічної позиції Г. базовими є три принципи асоціацій. Перший - подібності - пояснює походження абстракцій: ідеї ми підводимо під однаковий термін. Другий - суміжності, або стикування - виходить з того, що всі ідеї партикулярні, а місце загальних ідей займають загальні терміни, що прикладаються до низки ідей партикулярних. Третій принцип асоціацій - це принцип причинно-наслідковий, який за своєю суттю зводиться до другого. Причинно-наслідковий зв'язок нічого не засвідчує про об'єктивну реальність, а є лише породженим звичкою переконанням у просторово-часовій суміжності двох подій - причини і наслідку. Подібний гносеологічний підхід продукує також уявлення про "субстанцію" чи "можливість" як нібито незалежні від сприйняттів утворення. Проблема "психічної субстанції", або особистісної ідентичності, також аналізується Г. в контексті асоціативності. Досвід особистості засвідчує лише чергування сприйняттів, емоцій, ідей, а не якоїсь тотожної собі цілісної структури. Остання — це витвір пам'яті, що спонукає нас вірити в усталеність якогось особистішого осердя. Особиста свобода - це наслідок діяльності з узгодження різних бажань і прагнень. Етиці Г. притаманна тенденція, яка згодом була розвинута у філософії утилітарізиму (див. Мілль, Джон Стюарт). Моральні чесноти й милосердя - це перенесення на ставлення людини до цього суспільства двох схильностей, властивих кожному окремому індивідові - до задоволення і до природного почуття симпатії до інших. Отже, соціальне схвалення якогось вчинку е для його носія корисним, і навпаки. Принцип корисності стає критерієм моралі. В аналізі релігійної проблематики Г. також висловив ідеї, пізніше фундаментально розроблені Кантом. Насамперед це стосується критики онтологічного доведення існування Бога. Як переконаний прихильник принципу скептицизму, Г. заперечував існування дива. Для його осягнення неможливо навести якісь раціональні підстави, бо останні мають базування на сукупності суспільного досвіду, який безнастанно змінюється. Диво ж є породження досвіду поодиноких індивідів, надто розмежованих у просторі і часі, щоб до нього можна було застосувати принципи асоціацій.

[br]

Осн. тв.: "Трактат про людську природу" (1739); "Нариси". У 2 т. (1741,1742); "Дослідження стосовно розуміння людини" (1748); "Дослідження стосовно принципів моралі" (1751); "Історія Англії". У 4т. (1753 - 1761)та ін.

ДВОЇСТОЇ ІСТИНИ ТЕОРІЯ, подвійна істина - вчення про поділ філософських та богословських істин, згідно з яким істинне в філософії може бути хибним в теології, і навпаки В. чення про двоїсту істину виникло в Середні віки, під час поширення філософії Аристотеля, коли виявилось, що ціла низка філософських положень Аристотеля суперечить догматам мусульманської та християнської релігій. Найбільш впливовими мислителями, які утверджували Д.і.т., були Аверроес (Ібн Руїид), Брабантський, Жандунський, Ніфо, Ок кам, Помпонацці та ін. Згідно з принципом двоїстої істини, досягнуті наукою результати мають право на існування, але лише як наділені статусом можливих імовірних істин, в той час як теологічним істинам притаманні абсолютність, очевидність та достовірність. Такий погляд на науку в межах християнського вчення про божественну всемогутність був плідним, оскільки слугував виправданню наукових занять. Найбільш докладно ця точка зору розвинута у вченні ТомиАквінського про істини віри та істини знання, згідно з яким теологічні істини мають пріоритетне значення по відношенню до наукових. Д.і.т. вступила в конфлікт з науковим знанням у період зародження наукової картини світу, зокрема геліоцентричної системи Коперника, коли наукові істини стали претендувати на онтологічний статус. Це особливо проявилось в процесах інквізиції над Бруно та Галілеєм, яка повела нещадну боротьбу з новими, науково-природничими уявленнями про картину світобудови. Поступово Д.і.т. поступається місцем поняттю наукової істини, яке, стаючи абсолютно незалежним від Істини Одкровення, перебирає на себе атрибути останньої - абсолютність, достовірність та довершеність. У новій формі Д.і.т. була відновлена Кантом, який вважав необхідним не захист науки від релігії, а, навпаки, захист релігії від науки: "я повинен був обмежити сферу знання, щоб дати місце вірі".

ДЕОНТИЧНА ЛОГІКА - розділ сучасної логіки, де досліджуються міркування з деонтичними висловлюваннями. До цих висловлювань входять слова: "дозволено", "заборонено", "обов'язково". Витоки логічного підходу до аналізу деонтичних модальностей можна знайти ще в працях Ляйбніца, який у 1672 р. написав працю "Елементи природного права", де спробував визначити основні нормативні модальності та виявити логічні відношення між ними. Він вважав, що на такі поняття, як "обов'язково", "дозволено", "байдуже", "заборонено" можна перенести всі основні положення логічного вчення Аристотеля, зокрема, його погляди на відношення між традиційними (алетичними) модальностями. Саме цією працею Ляйбніца було започатковано народження нового напряму логічних досліджень, а саме Д. л. Однак ідеї нім. вченого занадто випереджали свій час, потреби тогочасної науки та можливості розвитку логіки у XVII ст. Сучасники скептично сприйняли його концепцію, не оцінивши її новизни та новаторства, що призвело зрештою до її забуття. Лише у XVIII ст. науковці знову повертаються до аналізу цієї проблематики. Так, англ. філософ Бентам висунув у своїх працях ідею логіки повеління, або логіки волі О. днак, на відміну від Ляйбніца, Бентам вважав, що його вчення повинно стати новим напрямом логічного знання, відмінним від старої аристотелівської логіки. Плани Бентама не були реалізовані, він так і не зміг системно розвинути свої ідеї, сформулювати на їх основі обґрунтовану концепцію нової логіки А. встр. учений Малі у 1926 р. побудував одну з перших логічних теорій нормативних міркувань. Свою логіку він назвав "логікою волі" і запропонував для цього напряму логічного знання назву "деонтика". Назва "Д. л." була запроваджена пізніше, незалежно від Малі, фінськ. філософом і логіком Врігтом у 1951 р В. иділяють два основні етапи становлення Д. л. На першому етапі досліджувалися, по суті, не самі норми, а висловлювання, які їх описують. На другому етапі починають досліджувати вже власне норми, створюються логічні системи, де логіка норм розглядається як розширення темпоральної логіки (т зв. деонтико-темпоральна логіка), логіки дії або взаємодії. У Д. л. розглядаються деонтичні можливі світи, ідея яких була висловлена ще Кантом. Якщо в деонтично можливому світі є певна норма, то в деяких інших деонтичних світах ця норма виконується. Тобто у деякому можливому світі конструюються певні уявлення про належне, які виконуються в іншому можливому світі, між ними встановлюється відношення досягненості. Логічні теорії, в яких досліджуються деонтичні характеристики норм, знайшли широке застосування в різних науках, зокрема в праві. Так, розуміння логічних характеристик норм, знання логічних законів, яким вони підпорядковуються, дозволяє з'ясувати логічну структуру правових норм, більш точно прояснити предмет та методи правознавства. Окрім того, побудова численних логічних теорій норм дозволила певним чином навіть обґрунтувати можливість права як теоретичної дисципліни.

ДОЦІЛЬНІСТЬ ( від лат. finalis - завершальний, цільовий) - відповідність явища, процесу певній цілі. Розрізняють Д. природну; Д. людського світу; як свідому цілепокладальну діяльність людини; особливий методологічний принцип. Отже, Д. розглядається як особлива іманентна характеристика певного об'єкта й одночасно - суб'єкт-об'єктне відношення Г. енетично поняття Д. тісно пов'язане з цілепокладанням як сутнісною характеристикою людської діяльності. Д. світу - це об'єктивний історичний підсумок перетворення людиною природи, той рівень, на якому природні процеси відбуваються у формі практики. Світ - це доцільна матерія, і він настільки доцільний, наскільки є "світом людини". Тобто Д. світу зумовлена Д. людських суспільних відносин. Така Д. не є ні природною програмою розвитку матерії (її своєрідним генетичним кодом), ні "регулятивною ідею" Канта, за допомогою якої людина впорядковує світ. Існує два підходи до співвідношення Д. і цілепокладання у культурі. Перший: цілепокладання "вище" Д., оскільки перше є вільне покладання цілей, а друге - узгодження своїх цілей з наявним буттям. Другий: Д. включає в себе цілепокладання; природний перебіг подій набуває цільової спрямованості (антропоморфні, телеологічні концепції). Теологія вбачає у Д. природи прояв божественного розуму. На думку Ніцше, Д. у природі є справою випадку З. а Кантом, цілі у природі є лише корисні фікції, яким дійсність "нібито" (als ob) відповідає. Що стосується органічної Д., то це питання наразі є відкритим. Поняття Д. використовується у сучасній науці при розробці деяких методів і підходів, зокрема принципу зворотного зв'язку, т. зв. цільовому підході до наукового дослідження.

ЕТИКА ФОРМАЛЬНА і МАТЕРІАЛЬНА - відмінність між Е. ф. та Е. м., що була вперше тематизована Кантом, а потім конкретизована Шелером (в опозиції Канту), ґрунтується на розбіжності поглядів щодо морально-етичного підґрунтя людських прагнень та дій. Якщо Е. м. (Шелер, Гартман та ін.) виходить із того, що моральні належності спираються на змістово визначені цінності, з яких виводяться моральні норми, то Е. ф. (Кант, дискурсивна етика) спирається на формальні принципи розуму, завдяки яким обґрунтовуються і матеріальні (змістові) цінності. Сучасним проявом Е. м. є етика ціннісного консерватизму, яка ґрунтується на певній ієрархії цінностей. Навпаки, комунікативна (дискурсивна) етика є формалістичною, оскільки вона виходить із формальних процедур дискурсу, на якому ґрунтуються норми і цінності.

КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ ( від лат. imerativus - владний, наказовий) - припис, що виражає універсальний, апріорний закон моралі, сформульований Кантом. Обґрунтування К.і. в системі кантівської філософії пов'язане з принциповим протиставленням світу моралі як світу свободи, розуму й світу природи, де діють закони причинності. К.і. має два основних визначення: "Чини так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли б стати принципами загального законодавства" (т. зв. "формула універсалізації") та: "Чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також, як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу" (т. зв. "формула персональності"). На відміну від гіпотетичних імперативів - імперативів уміння й розсудливості, які виводяться з досвіду, К.і. є приписом суто раціональним, що має апріорну цінність. Моральна вимога, виражена в К.і., є абсолютно вільною від чуттєвих, природних нахилів і переживань людини Ц. е - "чиста форма" обов'язку, безумовний регулятивний принцип, що вказує лише на загальний напрям дій та вчинків. Водночас К.і. - така форма універсальності, яка встановлюється всезагальністю волі окремого розумного індивіда. Автономна воля розумної людської істоти - ще одна підвалина К.і. Якщо об'єктивно моральний закон представлений у правилі К.і., то суб'єктивно він представлений в цілі як такій, що її суб'єктом виступає розумний індивід як найвища цінність світу. Підпорядковуючись велінню К.і., розумний індивід засвідчує свою владу над природою, здатність стати над особистими інтересами й уподобаннями та автономію власної моральної волі. В історії філософії кантівське витлумачення К.і. неодноразово піддавалося критиці за ригоризм, формалізм, монологічність. Спроби оновленого формулювання К.і. в рамках різних напрямів сучасної філософії й етики належать Шелеру, Йонасу, Апелю та ін.