життєздатність

жыццяздольнасць

МОРАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ - моральне усвідомлення людиною самої себе як особистості і свого місця в суспільстві Л. юдина - єдина істота, яка чітко усвідомлює власне існування. Маючи таку здатність, як самосвідомість, вона віднаходить своє "Я", котре стає центром її життєвого світу в цілому; зрештою, вона досягає розуміння, що це "Я" є іншим, ніж уся навколишня природа. Осібність переживання своєї "іншості" вимагає соціокультурного об'єднання з іншими людьми, отже, веде до спілкування, або ширше - комунікації. Самосвідомі людські індивіди не можуть жити поза спілкою з іншими людьми - ні практично, ані духовно. Універсальним засобом розвитку самосвідомості і спілкування виступає мораль. Мораль майже завжди пов'язана з елементами самообмеження в ім'я інтересів інших людей. Починаючи від доби Античності, мораль усвідомлювалася як спосіб панування людини над собою, як покажчик того, наскільки людина є відповідальною за себе, за свої вчинки. Вихід людини на рівень відповідальності завжди пов'язаний з розвитком М.с. М.с. має емоційно-чуттєвий і раціональний рівні. Емоційночуттєве начало пов'язане з природністю індивіда, його вітальною силою, здатністю утверджувати себе як одиничну істоту; воно завжди суб'єктивне, пристрасне, вибіркове. Раціональний рівень втілює здатність людини до вірних, об'єктивних, виважених суджень про світ, включає переконання, котрі виражаються в поняттях гідності і честі, обов'язку і совісті. Під впливом раціонального начала М.с. відбувається розвиток моральних почуттів честі, гідності, обов'язку, совісті і т.д. Отже, М.с. - специфічна форма моральної свідомості, котра не просто обернена на людину як її носія, а виступає саморегулятивним чинником, самооцінювальним інструментом людського існування.

СВІДОМІСТЬ - специфічний прояв духовної життєдіяльності людини, пов'язаної із пізнанням, яке робить відомим (свідомим), знаним зміст реальності, що набуває предметно-мовної форми знання. С. відрізняється від "несвідомих" проявів духовного життя тим, що не опредметнюється безпосередньо у знанні. С. як діяльнісний, а не субстанційний феномен має здійснюватися в актах трансцендентального спрямування - інтенції на зовнішній світ, що результуються в якісно розмаїту мовно-опредметнену систему значень. Останні набувають онтологічного статусу об'єктів - матеріальних чи ідеальних, дійсних чи можливих (або належних), теперішніх чи минулих (майбутніх), конкретно-емпіричних чи абстрактно-загальних, дійсних чи уявних (фіктивних, ілюзорних, фантастичних). Пізнавально спрямовуючи себе на реальний світ, С. редукує його натуралістичний і психологічний параметри, трансформує їх в ідеальний світ. Скеровуючи пізнавальну активність на саму себе, С. стає самосвідомістю, внаслідок чого С. виступає засобом вирізнення людини зі світового загалу, способом поглянути на себе "ззовні" і, отже, набути характеристик "внутрішньої людини", своєрідної трансцендентально-унікальної істоти - екзистенції Б. удучи феноменом людської життєдіяльності, С. має суспільний характер, що виявляється у розмаїтті таких її форм, як філософія, релігія, наука, мистецтво, мораль, правосвідомість, соціальна психологія та ін. В історії філософії близькими до змісту С. були поняття "нус" (противага античному Хаосу, що упорядковує його у гармонійний реально-ідеальний Космос), "інтелект" (позитивна здатність душі, що протистоїть волі і почуттям) та ін. Специфічними виявами С. є мислення як опосередкована, теоретична С., що не може спрямовуватися на саму себе; розум як теоретична С., що тотожна законам і формам об'єктивного світу; розсудок як форма логічного міркування; здоровий глузд як життєво-практичне міркування та інші вияви людської С.

РЕЛІГІЙНІСТЬ - поняття, що характеризує якісну і кількісну визначеність (ступінь, рівень, характер) суб'єктивного засвоєння релігійних ідей, цінностей, норм та їхній вплив на поведінку, життєдіяльність візуючих, релігійної спільноти. Р. можна розглядати як ціннісножиттєву орієнтацію, суб'єктивну якість свідомості індивіда, його внутрішню здатність до реалізації релігійних установок. Сутність Р. розкривається через визначення її ступеня, рівня й характеру. Ступінь Р. - це рівень засвоєння індивідом, групою релігійних ідей, норм, цінностей, тобто рівень інтенсивності релігійних ознак. Рівень Р. - поняття, яке відображає певну величину екстенсивності поширення релігії (релігійних ознак) серед населення (села, міста, регіону, країни), соціально-демографічних груп (робітників, селян, інтелігенції, жінок, молоді та ін.). Характер Р. - показник, що дає можливість визначити якісні особливості, певні відмінності та специфіку Р. серед віруючих - прихильників різних конфесій, а також окремих регіонів. Соціологічне визначення ступеня, рівня, характеру Р. уможливлює класифікацію віруючих, їх типологізацію за ознаками, а також стану, динаміки Р. в тому чи іншому населеному пункті, соціально-демографічній групі. Р. поділяють на два види: церковну й позацерковну. Церковна Р. постає як результат інституційно орієнтованих приписів релігійної соціалізації. Позацерковна Р. - це підсумок власних шукань індивіда, його релігійного самовизначення, засвоєння релігійних цінностей. Р. як сакрально-світоглядна характеристика особистості чи груп відображається через систему кількісних і якісних показників, одержаних в результаті соціологічних досліджень.

ДІЯЛЬНІСТЬ - форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Ці зміни можуть стосуватися речового та енергетичного статусу об'єктів або їх інформаційного потенціалу. Д. притаманні - трансформація зовнішнього у внутрішнє, єдність опредметнення та розпредметнення певних смислів, що задають параметри її здійснення. Для людської Д. характерний вибір можливостей та відповідно - прийняття рішень. Д. здійснює перманентну трансформацію суб'єктивного в об'єктивне та навпаки. Ця трансформація виявляє особливості людського духу, який, зрештою, і створює потенціал Д. Духовний потенціал Д., її смислонаповнення реалізується у певних нормах, цінностях та цілях. У тих випадках, коли Д. набуває героїчного пафосу й сягає рівня самопожертви (в ім'я людських цілей чи релігійних абсолютів), виникають т. зв. "безконечні цілі" (Гегель), або вічні ідеали, внаслідок чого цілепокладання перетворюється в маніфестацію духу, в смислозатвердження людини. Д., яка виходить за межі власної імітації чи спонтанної активності, тобто орієнтована на результат, характеризується цілепокладанням та цілереалізацією. Д., яка охоплює і цілепокладання, і самоімітацію (як у деяких ситуаціях гри) та широку сферу смислотворчості, зветься життєдіяльністю. Її різновидами є праця, гра, самодіяльність за мірками свободи. Загальний знаменник цих різновидів становить творчість. Усвідомлення особливостей Д. може, з методологічного боку, виступати як особливий діяльнісний підхід, що долає колізію об'єктивного та суб'єктивного, ідеального та матеріального, характеризується цільовими програмами функціювання. Вчення про Д. як актуалізацію можливого було закладено Аристотелем. В систематичній формі концепція Д. представлена в нім. класичній філософії, зокрема в працях Фіхте та Гегеля, котрі розглядали Д. як єдність теорії та практики. її подальша розробка пов'язана з працями Маркса та марксистських шкіл, які акцентували значення суспільної Д. та визначальну роль праці.

ОБ'ЄКТИВНІСТЬ - термін, що позначає відношення незалежності від суб'єкта, від суб'єктивного чинника. Доцільно розрізняти такі форми вияву 0.: онтологічну, гносеологічну, методологічну, професійну (певні види практичної діяльності, де суб'єкт реалізує ціннісне відношення). 1) В загальному випадку онтологічна О. - те, чому суб'єкт надає статусу дійсної (істинної) реальності, розглядає як "дійсно" (справді) існуюче, як деяке "суще", достовірний елемент своєї картини світу, тієї дійсності, що є для нього предметом пізнання, рефлексії або на яку спрямовано його практичну (життєву) діяльність. Онтологічна О. протиставляється всьому, що, за переконанням суб'єкта, лише "здається існуючим", що існує лише в думці, в уяві, в гадці, є лише витвором свідомості або має характер ілюзії. Розрізнення між онтологічною О. і тим, що належить до сфери "чистої суб'єктивності", неоднозначне, відносне, залежить від рівня і характеру його знань, ціннісних уподобань, від тих проблем, що їх вирішує суб'єкт, та від критеріїв "дійсно існуючого", які він схвалює. 2) В гносеологічному аспекті О. розкривається як визначальна риса людського знання, як характеристика істини, достовірних законів і теорій. Гносеологічну О. вбачають у тому, що зміст пізнання зумовлений предметом пізнання; не залежить від волі і бажання суб'єкта. Принцип гносеологічної О. стверджує, що у формі істини має місце збіг, узгодження мислення (думки) з тією дійсністю, яка є об'єктом пізнання і яка існує незалежно від пізнання ("класичне" поняття істини). Принцип гносеологічної О. утворює антитезу інструменталізму та релятивізму. 3) В методологічному аспекті О. виступає як принцип (норма) науково-пізнавальної діяльності, що виражає вимогу інтерсуб'єктивності опису наукового. О. як норма наукового дослідження означає настанову дотримання суб'єктом основних принципів науковості, зокрема вимоги доказовості й аргументованості наукових ідей, гіпотез, теорій. 4) О. як норма (принцип) професійної етики діє в тих сферах діяльності, де суб'єкт має справу з проблемними (альтернативними) ситуаціями, що стосуються оцінки людей та їхніх дій, відповідності їхньої поведінки певним нормам та вимогам. Йдеться про функції судді, арбітра, прокурора, адвоката, критика, експерта, тренера, вчителя, керівника, представника влади, члена вченої ради, конкурсної комісії і т.ін. Професійна О. означає здатність суб'єкта реалізувати у своїй професійній діяльності інтерсуб'єктивну позицію, тобто таку, що не залежить від його (або чиїхось) уподобань, емоцій, упередженої гадки, а визначена лише суттю, логікою справи і знаходиться у повній відповідності з суспільно інституалізованими нормами та стандартами (типу правових чи моральних норм). Порушення О. як норми професійної етики може набувати кримінального характеру, але зазвичай воно є проявом професійної некомпетентності.

Аристотель Стагірит (384, Стагір - 322) - давньогрецьк. філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей). В 367 - 347 рр. - в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше - як викладач. Вихователь Александра Македонського. Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Філософію А.С. поділяв на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; пойєтичну, творчу - знання заради творчості. Теоретична поділяється на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична філософія, за А.С., вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична - те, що не існує "окремо" (тобто абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("Софія"), - те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії А.С. зараховував етику і політику, а до пойєтичної - риторику та поетику. При цьому теоретична філософія за своїм значенням цінніша порівняно з практичною й пойєтичною, а софійна - й щодо інших галузей теоретичної філософії. Першу філософію А.С., яка отримала пізніше назву "Метафізика", можна поділити на загальну метафізику, яка вивчає суще як таке і його атрибути самі по собі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої - "нерухомий вічний перший двигун". Основу онтології А.С. складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний - субстанції; модальний - співвідношення можливості й реальності. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у А.С. вже не на суще загалом, а лише на субстанційне суще, на з'ясування першооснов чи "причин субстанції", в якості яких постають: 1) матеріальна причинаматерія; 2) формальна причина - морфе, форма, ейдос, або щосьність, сутність; 3) джерело руху, створююча першооснова; 4) мета, "те, заради чого". Базовою в А.С. є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин, при провідній ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть і збігатися (особливо в живій природі) з формальною. А.С., всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень, зафіксований у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі; форма - як реалізація такої можливості; рух - як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізація матерії через її втілення в конкретних речах. Чільне місце в філософській системі А.С. посідає, за обсягом, "фізична філософія", розроблена в діапазоні від з'ясування першооснов природи і руху через космологію, теорію елементів до біологічних трактатів і праці, засновної для психології. Як і в Платона, етика й політика в системі А.С. утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за А.С., має справу з "правильною нормою" поведінки, зумовленою соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, недедукованою й не всезагальною. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не всяке, а тільки доброчинне, добре. Евдемонічний пік щастя досягається за дотримання споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Вчення А.С. про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює сферу економічних, соціальних і правових установ та етику - в розширеному її тлумаченні. Поліс А.С. розглядає як природне утворення, людину відповідно - як "тварину політичну" Р. оль держави А.С. вбачав передусім у вихованні гідних громадян, духовний світ і практичну життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете). Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює три позитивні форми правління (монархію, аристократію та політію), які можуть трансформуватися у три відповідні їм негативні форми - тиранію, олігархію та крайню демократію. Вчення А.С. є одним з етапів не лише античної, а й світової філософії. Його ідеї донині зберігають життєздатність, впливаючи не лише на філософський лексикон, а й на стилістику наукового мислення.

[br]

Осн. тв.: "Фізика"; "Про виникнення і знищення"; "Про небо"; "Про виникнення тварин"; "Про частини тварин"; "Про душу".

Геракліт з Ефеса (бл. 540 - 475 до н. е.) - давньогрецьк. філософ. За глибину та неоднозначність думок, висловлюваних часто-густо в притчах, насичених метафорами та алегоріями, в оповідях, загадках, хитромудрих образах і поняттях, отримав прізвисько "Темний". За трагічний песимізм думок Г. ще називали "філософом, що плаче". Збереглося понад 150 фрагментів з його творів, які пізніше були зібрані в єдиний твір "Про природу". За іншими свідченнями, цей твір мав назву "Музи", "Про державу" та ін. Тлумачення багатьох фрагментів є і зараз неоднозначним. За традицією Г. зараховується до натурфілософської іонійської школи, хоча його натурфілософія має дещо позірний, метафоричний характер Н. а відміну від попередників (Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена), Г. значно чіткіше виокремлює з-поміж фізичних, астрономічних, економічних та інших питань власне філософські, а саме: логосу, єдиного і множинного, єдності і боротьби протилежностей, сталого та плинного, монархії та демократії, видатної особи й натовпу, аскези і гедонізму тощо Н. авіть крізь нечисленні тези Г., що дійшли до нас, прозирає одна з перших філософських систем, що спромоглася через тисячоліття й донині зберегти свою життєздатність, інтелектуальну звабу та вплив. Першопочатком усього сущого Г. вважав вогонь - стихію, яка стародавнім грекам уявлялася найрухливішою, найлегшою і найтоншою (порівняно із землею, водою й повітрям). Усе, як полум'я у горінні, народжується зі смерті чогось іншого; всі речі, через ущільнення, або ж з'являються з вогню, або у нього ж, через розрідження, повертаються. Весь цей Космос - "довіку був, є й буде вогонь вічно живий". Він той самий для всіх, його не створив ніхто ані з людей, ані з богів.

КУЛЬТУРА НАЦІОНАЛЬНА - сукупність притаманних представникам даної нації ціннісно насичених форм і виявів життя. Формується на основі культури одного або кількох етносів. Відповідно за Ьвоїм походженням вирізняється моноетнічната поліетнічнаК.н. В останньому випадку формування спільного культурного простору є обов'язковим складником процесу націотворення. Основу, що його уможливлює, становить розвиток виробничих, економічних стосунків між етносами, з яких витворюється нація Я. кщо виникнення, розвиток і зміцнення економічних зв'язків становлять необхідну, але недостатню умову для існування нації, то витворення єдиного ціннісного, етико-естетичного ґрунту духовного життя спільноти є показником зрілості нації і чинником, що гарантує її життєздатність. Економічні стосунки, завдяки яким конгломерат етносів перетворюється на цілісний соціальний організм, актуалізують міжетнічні культурні зв'язки й полегшують випрацювання й усвідомлення духовно-культурної єдності нації. К.н. - явище історично молоде. Виникаючи тоді, коли народжується її суб'єкт і носій - нація, тобто на початках індустріальної епохи (XVII - XIX ст.), К.н. більшою мірою виявляє себе у формах духовного життя (художньої творчості, релігії тощо), оскільки цивілізаційні вияви існування соціуму, пов'язані з діяльністю, спрямованою на продукування матеріальних благ, з техніко-технологічними процесами, набувають уніфікованого вигляду Ч. ерез це виникнення феномена К.н. породжує проблему нетотожності культури й цивілізації взагалі (див. Шпенглер) та веде до розуміння культури як прояву передусім духовно-творчого життя особи й спільноти.

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

I СВОБОДА - особливий спосіб детермінації духовної реальності. Оскільки духовність є специфічною властивістю людського існування (екзистенції), С. безпосередньо виявляє себе у людській життєдіяльності, що становить взаємодію духовних (свідомих і несвідомих) і природних (тілесно-біологічних) чинників. Тому С. насамперед є усвідомленням можливісних меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуації людського існування (індивідуального і суспільного) і в цьому плані є усвідомленням необхідності (Спіноза, Гегель). Необхідність як специфічна детермінація природної реальності тут вказує на історично змінну міру практичного "одуховлення" ("олюднення") природи і "оприроднення" людського духу. Атрибутивними ознаками С. як духовного феномена є вибір (адже духовний "простір" є плюралістичним "полем можливостей") і відповідальність (корелят необхідності у сфері духу). У цьому відношенні С. як "пізнана необхідність" ("фаталістична С.") є лише формальною ("виродженою", позбавленою своїх істотних ознак) С. Інший (теж формальний, через блокуючий вплив на С. необхідності) різновид С. - "контингентна" С. ("сваволя" або "випадковість") - має здатність "вибирати" лише формально, адже тут ідеться про множину рівноцінних (однакових) "виборів", визначуваних не волею суб'єкта С., а киданням "жеребу" (т. зв. принцип "Буриданового віслюка"). Зрозуміло, що поряд із "фаталістичною" С. і цей її різновид (запропонований Епікуром) позбавлений не тільки реального вибору, а й відповідальності; обидва є своєрідними "відображеннями" необхідності у С., варіантами "квазісвободи". І лише "емпірична" С., що базується на вольовому виборі котроїсь із кількох (мінімум двох) нерівноцінних (а нерівноцінність визначається життєвим досвідом) можливостей, є реальною (і тому відповідальною) С., яку Кант визначає як "здатність самочинно починати ряд подій". Всі названі різновиди С. (як реальні, так і "квазіваріанти") є результатами раціональної (з позицій логічної необхідності) оцінки можливостей (неможливостей) діяти у ситуації. І, нарешті, ще один різновид С., який базується на виборі ще не існуючих наявно можливостей і тому вимагає їх попереднього (дораціонального) творення. Це "екзистенційна" (уґрунтована у найглибшій суті людського - екзистенційного - існування), або "тотальна" (Сартр) С. За Сартром, ми не обираємо бути свободними - ми засуджені до С.; засуджена до С. людина несе на своїх плечах тягар відповідальності за увесь Всесвіт. Прообразом екзистенційної С. можна вважати те, що Паскаль називав "логікою серця", на противагу "логіці голови". Вперше була запропонована (як найбільш адекватне своїй духовно-людській суті розуміння) К'єркегором. Останній характеризував екзистенційну С. як "парадоксальну", навіть "абсурдну", на тій підставі, що така С. є безпосередньою демонстрацією духовної реальності, не обтяженої перетвореною формою раціональності. У XX ст. екзистенційнаС. фактично продемонструвала себе у різних виявах творчого доробку людства, зокрема у виборі аксіоматики (неевклідові геометрії Лобачевського і Римана), у низці "божевільних ідей" нової фізики (Ейнштейн, Бор, Гайзенберг, Дирак та ін.), філософсько-літературній творчості Сартра ("Нудота"), Гайдеггера ("Лист про гуманізм"), Камю ("Міф про Сизифа"). Але чи не найголовнішим виявом екзистенційної С. є історичний вибір людини. Історичне майбуття, наголошував Сартр, не є чимось подібним до прикордонного стовпа, що стоїть у кінці шляху, воно є те, що з нього зроблять люди; хоч ми не можемо змінити минуле, але ми можемо щомиті надати йому іншого продовження. За Ясперсом, справді історичним змістом історії є унікальність і неповторність історичного процесу, а не загальне і повторюване у ньому.

[br]

II СВОБОДА в етиці - здатність людини вільно визначати підстави своїх дій і відповідно реалізувати себе. Етичний аспект С. відбиває можливість суб'єктивно значущого вибору самих намірів людини; він безпосередньо стосується самого людського суб'єкта, його волевиявлення й лише опосередковано - соціальних обставин його життєдіяльності. Поза припущенням подібного внутрішнього аспекту С. - ідея морально відповідальної поведінки людини - втрачає свій ґрунт. Проте, як зазначав іще Кант, в етичному плані особа не тому має виконувати належне, що усвідомлює себе вільною, а тому, що осягнення власного обов'язку наближає її до усвідомлення С., необхідної для того, щоб цей обов'язок виконати. Подібним чином свідомість моральної С. актуалізується почуттям любові, іншими морально-ціннісними переживаннями. Подібна деонтологічно-ціннісна презумпованість етичної С. надає їй самій статусу обов'язковості: в етичному відношенні людина мусить бути свободною, щоб мати змогу робити належний вибір, приймати рішення, нести відповідальність за свої дії. Якщо С. дії, С. творчості принципово налаштовують людину на вихід за межі будь-якої наявної ситуації, на здолання пов'язаних з останньою обмежень, то С. в етичному сенсі передбачає протилежну орієнтацію суб'єкта: її "вектор" спрямований всередину безпосередньої людської ситуації, на утвердження відповідальної причетності до неї і вибір певної позиції в ній З. азначена причетність не є рівнозначною самовіддачі сліпому плицові буття: етична С. протистоїть як титанічному пафосові безмежного самоутвердження суб'єкта, так і розчиненню останнього в буттєвій стихії, що унеможливлює совісний самоконтроль і відповідальність людини. Особистість засвідчує тут свою непідлеглість буттю загалом свободою щодо себе самої, щодо власного буттєвого "Я". І навпаки, вільно обираючи адресата своєї онтологічної причетності, вона в такий спосіб конституює саму себе як суб'єкта моральної відповідальності, обов'язку і любові. Завбачувана етична С. імплікує зверненість до фундаментальних засад людського водіння, можливостей самодистанціювання і самоідентифікації людини. Таким чином, етичний аспект С. розкриває свій сутнісний зв'язок із проблемою свободи волі. Формуючи підвалини моральної самореалізації особистості, етична С. стає дедалі актуальнішою на рівні людських спільнот - соціальних груп, націй, суспільств, перед якими на тлі сучасних глобальних проблем виразно вимальовується необхідність вибору основоположних ціннісних орієнтирів їхнього розвитку і діяльності. За умов екологічної кризи, зростаючих перетворювальних і руйнівних можливостей людської практики ці керівні цінності вже не можуть зберігати традиційний статус чогось "природно встановленого", а потребують відповідального, критично вивіреного ставлення до себе і, отже, зростаючою мірою апелюють до етичної С. людей, що їх обирають.

[br]

III див. свобода і необхідність

СВІТОВІДНОШЕННЯ - наріжний концепт філософської гуманістики, зміст якого характеризує єдність людини зі світом, розмаїття їхніх об'єктивних зв'язків, особливості людського способу буття, смислову єдність і взаємоопосередкованість різних форм освоєння світу людиною, сфокусованих у її персональному універсумі, котрий обіймає розмаїття особистісних світів та способів самовизначення людини. С. репрезентує людську здатність упродовж усього життєвого шляху залишатись у стані спроможності щодо обставин власного життя. Серед трьох різновидів цінностей, котрі репрезентують смисложиттєву насиченість людського існування, - ціннісні витворення, переживання, ставлення, саме останні є домінантними (особливо у кризових ситуаціях). Вони випромінюють особистісну смислоспроможність суб'єкта С., яку і позначає укр. слово "ставлення". У філософському розумінні С. набуває людських ознак, завдячуючи взаємопов'язаності його діяльно-творчої та смислоціннісної визначеностей. Акцентуючи на здатності філософії осягати таку амбівалентність визначеностей С., Кант підкреслював, що філософія обіймає дві сфери, взаємодією котрих опікується, - природу й свободу, підпорядковуючи усе розмаїття людського самовиявлення "суттєвим цілям", але розглядаючи останні лише як засоби стосовно "найвищої цілі" - "все призначення людини". Спроби з'ясувати діяльно-творчу природу людського С. сягають ще давньофілософського розуміння терміна "відношення"; воно є антропоморфним, позаяк фіксує активність того, що відноситься, стосовно реального предмета відношення, а також стосовно змісту самого відношення. Аристотель виокремлює: 1) відношення того, що діє, до того, що зазнає дії (переважаючого - щодо переваженого); 2) відношення того, що діє, до змісту дії (вимірюючого - щодо міри, пізнаючого - щодо пізнання, сприймаючого - щодо сприймання). С. пов'язане із здатністю людини подвоювати світ на існуючий та належний (роблячи останній нормотворчим началом повсякденної життєдіяльності), а також із здатністю відділяти себе від своєї життєдіяльності. Тим самим людина виходить за межі наявного буття, проблематизує світ і спосіб свого існування в ньому, робить себе ініціюючим центром С. Завдяки цілепокладальній предметній і символотворчій діяльності вона формує світ олюдненої природи. Утвердження спроможності людини як суб'єкта С. - засаднича ідея новоєвропейської культури. Масштабність самовизначення такого суб'єкта втілює тріада "я знаю - я існую - я можу". Проте згодом ідеал "Фавстової людини" обертається переважанням раціонально-активних світоглядних настанов, екстравертної активності й відповідно - світоглядної зарозумілості істоти, котра прагне панувати над світом. Екологічна й відповідно антропологічна криза сьогодення надзвичайно загострюють питання про С., засноване не на стратегії панування, підкорення, підпорядкування, а на стратегії взаємності ("партнерства").

ПРАКТИКА ( від грецьк. πρακτικά - справа, діяльність, учинок) - поняття, що характеризує особливий різновияв активності людського світовідношення, філософське витлумачення котрого тяжіє або до універсалізму (коли П. поєднує учинково-моральнісні, пізнавальні та етичні характеристики), або до локалізації чуттєво-матеріального (що спричиняє занижену оцінку П.). Спробу поєднати окреслені характеристики П. здійснив марксизм, де чуттєво-предметна, цілепокладальна діяльність суспільної людини з освоєння й перетворення природних та соціальних сил постає як предметна основа формування людини, онтологічний стимул розвитку її творчо-духовних здатностей, у т.ч. й пізнання. Самовідособлення людини серед сущого у процесі антропосоціогенезу обертається згодом тяжінням до експансії у довколишню дійсність, котра сприймається переважно як об'єкт людських зазіхань Д. аному типові світовідношення притаманний антропоцентризм, який супроводжується гіперактивізмом і титанізмом, прагненням до щобільшого панування над Землею (зокрема, завдячуючи прогресуючій технізації). Через надмірне протиставлення суб'єкта об'єктові П. є найбільш концентрованим втіленням здатності суспільної людини до виокремлення з природи, граничним виявом якого стали "сутнісна безпритульність новоєвропейської людини" (Гайдеггер) та глобально-екологічні проблеми сучасності С. пробами осягнути цю суперечливість П. просякнуто багато різновидів посткласичної західної філософії (уявлення про практичну зумовленість інтелекту Вергсона та прагматистів; про "інерціальні" властивості П. - Сартра та представників Франкфуртської школи; про кризу новоєвропейського гуманізму - Ніцше, Гайдеггера, Фуко та ін.; про самовичерпаність антропоцентризму - Гьосле, Ионаса тощо). Ще німецькою класичною філософією зафіксовано таку фундаментальну рису П., як здатність поєднувати всезагальність та безпосередність світовідношення. Вона визначає форму, притаманну практичній життєдіяльності людини. Але людинокреативний потенціал її залежить од змістовного наповнення - від взаємодії різних складових предметного змісту П. Цей зміст не є тотожним ні матеріально-речовинним компонентам трудової діяльності, ні уречевленим виявам суспільних відносин Н. езвідний він також і до матеріально-перетворювальних властивостей світовідношення. У найзагальнішому виявленні він концентрує смислову націленість останнього. Під "знаряддєвістю", у руслі котрої світ постає перед суб'єктом життєдіяльності лише як засіб, розуміється одвічна комунікативність предметного змісту Π. - здатність універсалізувати будь-який знаряддєвий вплив на довколишню дійсність, доводячи його до рівня всезагального способу предметно-матеріального освоєння людиною світу. Отже, комунікативність є тим шаром предметного змісту П., котрий уможливлює тип раціональності людського ставлення до світу, коли останній стає не тільки об'єктом маніпуляцій з боку діючого суб'єкта, а й самоцінністю, що має бути не лише перетворена відповідно до устремлінь суб'єкта світовідношення, а й освоєна людиною. Таким ідеалом новоєвропейського гуманізму наснажені найбільш масштабні філософські уявлення про П., предметний зміст якої сягає сфери свідомості, самосвідомості, а отже, духовного забезпечення практичної життєдіяльності людини. Розузгодженість між перетворенням та освоєнням світу - чи не найфундаментальніша колізія П. Концентрований вияв її - гіперактивістська зорієнтованість світовідношення, деградація останнього до "знаряддювання", коли нехтують самоцінністю різновидів буття, що потрапили в орбіту людських зазіхань. Із поступом техногенізації світовідношення "знаряддювання" підминає під себе і матеріально-предметну діяльність, і міжлюдські взаємини, і пізнавальну активність, спрямовуючи її на убезпечення всевладдя людини. Остання, зрештою, і сама стає знаряддям власного панування, "засобом для втілення власних проектів" (Гайдеггер) В. ідчуттям того, що не інструментальність (маніпулятивність), а комунікативність є осердям предметного змісту справді людського ставлення до світу, наснажений інтенсивний розвиток західноєвропейської філософської думки 60 - 70-х рр. Погляд на комунікативність як на останнє підґрунтя і свідомості, і пізнання, і суспільного буття, і екзистенції пов'язаний із протиставленням двох визначальних типів раціональності: "інструментальної" та "комунікативної" - діалогічної, націленої на тотальне взаєморозуміння, убезпечуване досвідом особистої причетності суб'єкта світовідношення до унікальних форм життя (Вебер, Апель, Габермас, Бубер, Больнов).

КАТЕГОРІЇ (грецьк. κατηγορία, від κατηγορεω - висловлювати) - найбільш загальні поняття тієї чи тієї галузі знання, філософії науки, що слугують для "скорочення" досвіду, знаходження предметних відношень, розчленування і синтезу дійсності. Зміст і функції К. були встановлені в працях Аристотеля, Канта, Гегеля. Аристотель розумів під К. родові висловлювання про буття, "а оскільки одні висловлювання позначають суть речі, другі - якість, інші - кількість, інші - відношення, інші - дію або сприйняття, інші - "де", інші - "коли", то відповідно з кожним із них ті самі значення має і буття". Перелічуючи К., Аристотель вдається до розділового "або": "Зі сказаного без будь-якого зв'язку кожне позначає або сутність, або "скільки", або "яке" і таким чином перебирає десять відомих К. В його тлумаченні К. - це висловлювання, які відбивають такі загальні (родові) властивості буття, за допомогою яких воно членується в мові і знанні на рубрики, що не зводяться одна до одної. Кант дослідив іншу функцію К.: він визначив їх як розсудкові апріорні поняття, які об'єднують, синтезують матеріал чуттєвості. Вони є гранично загальними "поняттями про предмет взагалі". Кант подав "таблицю К." дещо інакшу, ніжу Аристотеля: в ній відсутня К. сутності (бо сутність він вважав непізнаваною), простору і часу (вважав їх формами споглядання, а не поняттями); вдосконалено рубрику К. відношення, куди входять субстанція і акциденція, причина і дія, взаємодія; введено К. модальності (можливість - неможливість, існування - неіснування, необхідність - випадковість); до того ж, на першому місці у нього стоять не К. якості (реальність, заперечення, обмеження), як у Аристотеля, а К. кількості (єдність, множинність, цілокупність). Ці особливості кантівської таблиці К. пояснюються як властивостями його філософського вчення, так і розвитком математики і природознавства в Новий час. Гегель приписував К. обидві функції. У відомій тезі "категорія покладає буття у деякій визначеності як у границі" наочно виражена розчленувальна, рубрикаційна природа К. В той же час він наголошував їх синтетичний характер. При цьому синтез він витлумачував дещо інакше, ніж Кант. Гегель вважав, що не лише в науці, а й у житті користуються К.: тут вони постають як скорочення для виразу однорідних явищ, речей, подій, видів діяльності (війна, народ, море, тварина, Бог, любов і т. ін.), і як засоби для визначення і знаходження предметних відношень (причинність, взаємодія тощо). К. спочатку формуються несвідомо - в людській діяльності і відкладаються в мові. Свідомо їх досліджують філософи Н. а мовний характер К. переважно орієнтується західна філософія XX ст. В логічному позитивізмі (Карнап, Нейрат) К. розглядаються не як форми мислення чи свідомості, а як мовні структури; в аналітичній філософії (Строссон, Кернер та ін.) К. вважаються засоби і форми розчленування, класифікації речей і явищ, закладених у природній мові. В екзистенціалізмі замість традиційних К. мислення досліджені К. життя: турбота, страх, знеособленість (Man), гранична ситуація, екзистенція та трансценденція і т.ін., які постали як філософсько-антропологічні феномени - за їх складом і за тлумаченням притаманних їм функцій. Філософсько-антропологічний зміст К. відкривається у трьох напрямах. По-перше, без зазначених функцій К. людина не може оволодіти світом, а отже, неможливим було б і її життя. По-друге, філософські К. як найбільш загальні відбивають докорінну особливість людини, що відрізняє її від тварини, - здатність виходити за межі будь-якого конечного, обмеженого утворення, навіть за межі всього обмеженого разом, коли весь світ постає як наслідок якоїсь духовної істоти (Бога), абсолютної ідеї. В традиційній філософії така здатність позначалася К. безконечного, абсолютного, в сучасній - К. трансценденції. Конечне і безконечне раніше розглядалися як властивості речей, але вони ще більше - властивості людини, її свідомості, мислення, універсальної діяльності. По-третє, членування і поєднання дійсності в кінцевому підсумку веде до аналізу і синтезу найбільших, суттєвих відмінностей - протилежностей, таких як мислення і буття, конечне і безконечне, відносне і абсолютне, свобода і необхідність, існуюче і належне, дійсність та ідеал тощо. Суперечності цих К. кожна епоха, покоління, людина вирішують по-своєму, і єдино правильного їх вирішення немає, бо вони виражають певні (в т.ч. протилежні) позиції людини в світі, в житті, в свідомості. Сукупність таких протиріч становить основні питання (чи проблеми) і філософії, і людини - як її суб'єкта й об'єкта. Основним предметом сучасної філософії безпосередньо стала людина, а отже, і всі К. філософії мають перш за все антропологічний зміст.

ПЕРЕВТІЛЕНІ ФОРМИ світовідношення - утворення, які "приховують" власне походження через заміщення справжніх його виявів несправжніми та надання останнім об'єктивності, квазісубстанційності. П.ф. справжніх зв'язків, виявляючи здатність до різних символічних метаморфоз, постають перед суб'єктом життєдіяльності як "самі собою зрозумілі" явища. Немістифіковану їх суть можна збагнути лише внаслідок "дешифрування". Перевтіленість є виявом особливого різновиду каузальності, притаманної досить складним системним утворенням, - заміщенням їхнього дійсного змісту тим, котрий знаходимо на поверхні системи (за Мамардашвілї) І. сторичний досвід, втім, засвідчує, що потенціал життєздатності кожної П.ф. забезпечується завдяки наявності у ній специфічних утворень, котрі є підстави кваліфікувати як неперевтілений зміст даної форми. Такий зміст вноситься до неї конкретним суб'єктом життєдіяльності, який пристосовує її до своїх фундаментальних антропологічних потреб. Перевтіленість та пов'язана з нею самомістифікація є інваріантною властивістю людського світовідношення (пов'язана, зокрема, з тією антропологічною обставиною, що людина має найбільшу серед живих істот здатність до мімікрії) Ц. им відчуттям перейняте ще міфологічне уявлення про світ, де перевтілення постає як універсальний дар усіх істот і відбувається безупинно.

Тойнбі, Арнольд Джозеф (1889, Лондон - 1975) - англ. історик, філософ О. світу отримав в Оксфордському ун-ті В. икладав у Лондонській школі економіки, понад 40 років (від 1925 р.) очолював Королівський ін-т міжнародних відносин. Філософські інтереси Т. були зосереджені у сфері дослідження проблем філософії історії. Базовою ідеєю філософсько-історичної теорії Т. була ідея існування локальних, відносно замкнених цивілізаційних спільностей (спочатку Т. виділив 21 таку спільність, а потім зупинився на 13), кожна з яких має свою власну історію. Сукупність історій цих цивілізаційних спільностей (стисло-цивілізацій) утворює всесвітньо-історичний процес. У перебігу історії усіх цивілізацій Т. виділяє наступні етапи: виникнення, ріст, надлом, деградація та дезінтеграція, які характеризуються ним з позицій варіанта філософії життя Бергсона: виникнення й ріст цивілізацій пов'язуються з енергією життєвого пориву, а надлом, деградація й дезінтеграція - з виснаженням їх життєвих сил. Означені етапи є спільними для всіх цивілізацій, проте кожна проходить їх по-своєму, накладаючи на них відбиток власної унікальності. Згідно з Т., попри всю неповторність кожцої з цивілізацій, їм притаманні і деякі спільні характеристики, насамперед закон "виклику та відповіді". За цим законом, доки цивілізація спроможна на адекватне сприйняття й належну відповідь на кожен наступний з низки викликів історичного довкілля, вона рухається поступально. Можливість такої відповіді створюється завдяки продуктивним ідеям обдарованої здібностями й чеснотами т. зв. "творчої меншості". Ці ідеї через механізм соціального наслідування поширюються серед пасивної більшості і втілюються нею в життя. Однак з плином часу "творча меншість" може втратити здатність генерувати ідеї, що є адекватними викликові історичної ситуації, разом з цим - моральний авторитет. Суспільнозначуща діяльність творчої еліти набуває суто формального характеру й починає спиратися на апарат примусу. Відповідно, більшість перероджується у "внутрішній пролетаріат", визначальними рисами якого є паразитарний спосіб життя (з вимогами "хліба і видовищ"), неспроможність до плідної діяльності чи захисту свого суспільствах, водночас, перманентна готовність до соціальних збурень. За таких умов (до яких долучається загроза від варварської периферії, або "зовнішнього пролетаріату") відбувається надлом відповідної цивілізації з наступною її деградацією та розпадом. Втім, за Т., пізні етапи існування цивілізації зовсім не обов'язково мають поставати як непередвизначені й неминучі щаблі її загибелі. Під впливом нових "творчих меншостей" може відбутися духовне, а пізніше й цілісне відродження цивілізації К. рім того, уникнути розпаду можна також шляхом "єднання в духові", через залучення до вселенської релігії на основі об'єднання вже наявних світових віровчень і переходу на рівень світової цивілізації.

[br]

Осн. тв.: "Дослідженняісторії". У 12 т. (1934 - 1954); "Випробування цивілізації" (1948); "Світ і Захід" (1953); "Історичний підхід до релігії" (1956).

МОРАЛЬНИЙ ВИБІР - акт волевизначення суб'єкта на основі надання переваги певній системі морально-значущих цінностей; самостійно прийняте моральне рішення, яке знаходить реалізацію в цілісній лінії поведінки або в окремих вчинках. М.в. може стосуватися як морального змісту конкретних засобів досягнення певної загальної мети, так і самої цієї мети; як інструментальних цінностей, так і самоцінностей, що визначають граничні перспективи людської діяльності. Будь-який практичний вибір може отримувати моральне значення тією мірою, якою він зачіпає інтереси інших людей або загальні принципи життєставлення даної особистості. Зрештою, оскільки вибір конкретних шляхів дії і способів життєдіяльності неминуче постає у певному аспекті самоформування людини як морального суб'єкта, проблематика М.в. є невід'ємною від практичного ставлення до світу загалом. Необхідними передумовами М.в. є: а) наявність альтернативних варіантів вибору; при цьому важливою є не лише їх множинність, а й реальна присутність у людському досвіді. Якщо творча інтенція орієнтує на долання меж наявної ситуації і прорив до нових обріїв буття, то М.в., навпаки, вимагає адекватного входження в ситуацію і визначення у ній своєї позиції; йому притаманний пафос причетності; б) свобода суб'єкта, що обирає, стосовно конкретних предметів вибору, а також підстав, які цей вибір безпосередньо обумовлюють. В даному розумінні сама можливість М.в. на будьякому рівні засвідчує основоположну свободу волі людини, а отже, її здатність і покликаність до вибору самої себе, що і є граничною екзистенційною формою М.в. Проаналізований К'єркегором, а згодом Сартром та іншими філософами-екзистенціалістами "вибір себе" поєднує утвердження особистісної унікальності з визнанням цілісної відповідальності "Я" за всю повноту присутності у світі, всю сукупність стосунків і дій, які можуть бути інтерпретовані як конкретні вияви М.в. У сучасній комунікативній філософії та етиці гостро стоїть проблема поєднання М.в. з дискурсом стосовно його принципових засад. Іще Аристотель, вказуючи на те, що в практичній галузі все може бути "і так і інакше", виводив звідси потребу в особливій чесноті практичної розсудливості, яка й визначає правильні рішення людини. У філософсько-етичній думці XIX - XX ст. волюнтаристська складова вибору тривалий час домінувала над раціонально-комунікативним осмисленням останнього (див. децизіонізм). Проте сама множинність несумісних ціннісних засад, взірців поведінки, способів аргументації, одночасно представлених у досвіді і свідомості сучасної людини, динамічна зміна нетрадиційних ситуацій, у яких належить приймати відповідальні рішення, - все це апелює не лише до вольової здатності М.в., але й, передусім, до його раціонально-дискурсивної культури,закоріненої у практиці спілкування, у сумлінні й розсудливості представників конкретних людських спільнот.

Поппер, Карл (1902, Відень - 1994) - австро-британський філософ. Навчався у Віденському ун-ті (вивчав математику, фізику, філософію). Викладацьку діяльність розпочав в університетському коледжі у Новій Зеландії. Од 1949 р. працював на посаді проф. Лондонської школи економіки Лондонського ун-ту. Філософські зацікавлення охоплюють галузь епістемології та філософії науки. Напрям, до якого відносять П. (разом із Піаже), відомий під назвою "еволюційної епістемології". Крім того, П. є одним із чільних представників "критичного раціоналізму". П. вважав, що наукове пізнання не відрізняється принципово від ненаукового, оскільки в основі першого і другого лежить пристосування до життєвого середовища шляхом проб і помилок. Іще в ранній період своєї діяльності П. почав здійснювати критику логічного позитивізму, зокрема принципу емпіричної верифікації. Він заперечував емпіричний фундаменталізм на тій підставі, що факти не можуть бути основою для перевірки істинності теорій, оскільки стають значущими тільки в світлі певної ідеї чи гіпотези. Замість принципу емпіричної верифікації він запропонував принцип емпіричної фальсифікації. Будь-яке наукове твердження відрізняється від метафізичного не тим, що друге не може мати емпіричних тверджень, а тим, що ненаукові твердження сформульовані таким чином, що не можуть бути спростовані за допомогою певних фактів. Звідси слідує, що будь-яке твердження, що претендує бути науковим, повинно передбачати можливість емпіричного спростування (фальсифікації). П. розглядав будь-яку теорію як гіпотетико-дедуктивну систему, з якої (ймовірно за допомогою деяких додаткових гіпотез) можуть бути виведені твердження, хибність яких піддається емпіричній перевірці. Сукупність усіх тих фактів, які в принципі можуть спростувати дану теорію, П. називав "потенційними фальсифікаторами". Жодна теорія не гарантована від того, щоб бути спростованою. У філософії науки такий підхід дістав назву "фаллібілізму". П. допускав можливість конкуренції різних теорій та їхню боротьбу за виживання. Чим більше потенційних фальсифікаторів має дана теорія і чим суворіші перевірки вона витримує, тим вона є життєздатнішою. У своїй соціальній філософії П. піддав критиці есенціалізм та голізм, джерелом яких вважав філософію Платана, а також "історицизм" - як віру в необхідні закони історичного розвитку (фаталізм). У такий спосіб П. прагнув виявити способи мислення, які лежать в основі тоталітарних ідеологій. Суспільства, що в них панують такі ідеології, він назвав "закритими"; їм він протиставив суспільства, де немає владних структур, що встановлюють критерії "правильного" мислення, а створені умови для діалогу різних ідей та взаємної критики Д. еякі моменти епістемології та соціальної філософії П. зазнали пізнішої критики або модифікації, але це не підважило його вагомого внеску у філософію.

[br]

Осн. тв.: "Логіка наукового відкриття" (1935); "Відкрите суспільство та його вороги" (1945); "Злиденність історицизму" (1957); "Припущення та спростування" (1963); "Об'єктивне знання" (1972).