ентузіазм

ენთუზიაზმი

Бруно, Джордано Філіппо (1548, Неаполь - 1600) - італ. філософ, релігійний мислитель, поет. Домініканський монах, який через заняття астрономією вийшов на осмислення світобудови, що його церква кваліфікувала як єресь. Був схоплений інквізицією й ув'язнений у Римі (1593 - 1599). Через відмову зректися своїх переконань був спалений живим на вогнищі. За допомогою концептуального апарату неоплатонізму, розробленого Кузанським, Фічіно та Піко делла Мірандолою, Б. прагнув здійснити синтез ідей гностичної традиції Відродження, деяких ознак давньоєгипетської релігійності й досократівської гредьк. філософії. У центрі його уваги - проблема співвідношення людини, як своєрідного мікрокосму, із Всесвітом, як макрокосмом, пошук гармонії людини з Космосом через магічну організацію її уяви і вдосконалення інтелекту як монадного відображення універсуму. Монадологічний підхід значною мірою визначає специфіку філософування Б., знаходячи обґрунтування і конкретизацію у багатьох його працях. Зазнавши чималого впливу Коперника, Б., проте, розглядає геліоцентричну систему лише як один із незліченних світів природного універсуму, що є безконечним, вічним і постає "Богом в речах". Основною складовою буття виступає монада як самодостатнє просте утворення, якому притаманна єдність матеріального й ідеального, об'єктивного й суб'єктивного. Космос - це мережа ієрархізованих монад, які є автономними і водночас зумовлюють одна одну. У цій ієрархії Бог знаходиться на найвищому щаблі, як "монада монад", проста і водночас внутрішньо поділена на протилежності. В ній наявні розрізнення і збіг руху й нерухомості, центру і периферії, матерії і форми, частини й цілого, отже, панує монадологічний принцип "все в усьому". Середній щабель належить душам, а третій, найнижчий, - атомам, найменшим часткам матерії. Філософія Б. містить чимало ідей, які певним чином були розроблені в концепціях наступних мислителів - від Спінози, Ляйбніца та нім. романтиків (передусім, Шеллінга) до сучасних езотериків. Водночас наукоцентрична традиція філософування тлумачить Б. як сподвижника науки, своєрідний прафеномен справжнього науковця, прообраз сучасного вченого.

[br]

Осн. тв.: "Про тіні ідей" (1582); "Бенкет на попелі" (1584); "Про причину, початок і єдине" (1584); "Про безконечність, всесвіт і світи" (1584); "Вигнання звитяжного звіра" (1584); "Про героїчний ентузіазм" (1585); "Про монаду, число і фігуру" (1591).

ПОДВИГ - морально значуща дія людини, що спирається на її вільне самовизначення й спрямована на досягнення результатів, які значно перевершують рівень очікуваного від даного людського суб'єкта. За своєю суттю, П. - діяння важке, пов'язане з подоланням великих труднощів, що потребує від людини самовіддачі й максимального напруження сил. Залежно від конкретної мети й загального характеру цінностей, що підлягають реалізації, вирізняють подвиги трудові, воїнські, II. любові, культурне або духовне подвижництво (поступування душі шляхом вдосконалення й спасіння) тощо. Ціль П. може мати соціальний або переважно індивідуальний характер, проте і в останньому разі передбачається її загальнозначущий духовно-моральнісний вплив. Подвижницькою дією може поставати й недіяння (тобто відмова від негідної, неналежної дії), і налаштованість життя загалом, а суб'єктом П. - як конкретна особистість, так і спільнота ("П. народу"). П. можна розглядати як особливий різновид вчинку. Проте, якщо вчинок у вузькому значенні сутнісно пов'язаний із моральним ризиком вибору й полемічного утвердження певної системи цінностей, важкість П. має переважно виконавчий характер: подвигнути, посунути справу, яка a priori визнається конче потрібного. Відтак брак "культури вчинку" (Бахтін) за умов тоталітаризму закономірно поєднується з надмірним культом П. як вольового, екстраординарного засобу незрідка оманливого вирішення нагальних суспільних проблем, розрахованого на ентузіазм мас.